Event Ukraine : 2019-12-01

ДОЗВІЛЛЯ I МУЗИКА : 62 : 62

ДОЗВІЛЛЯ I МУЗИКА

ДОЗВІЛЛЯ I МУЗИКА Я та людина, яка після 11 років скрипки перетворил­ася на професійно­го бас-гітариста й раптом перестала ним бути після травми рук. Знаєте, було непросто. Проте я все одно в музиці, я щаслива людина. Із Тейлором Макферріно­м, американсь­ким діджеєм і клавішнико­м, на сцені Leopolis Jazz Fest. матор. Людина, в якої були опіки рук 2–3 ступеня, претендува­ти на те, щоб грати в повному обсязі, не може. Хоча знаєте, якось ми грали на закритій вечірці на Leopolis Jazz Fest. Беру гітару, знаю, що поруч хлопці, з якими почуваюся комфортно, все нормально. Повертаю голову і бачу одного з найкращих бас-гітаристів світу Етьєна Мбаппе — і все, ступор, нічого не можу. І от цей великий усміхнений камерунець, знаючи мою історію, підходить і каже: «Усе окей! Чому ти хвилюєшся? Грають не руками, грають нутром». З живими — тими, хто мені цікавий, я з усіма мав нагоду зустрітися. Знаєте, з ким би я зараз хотів поговорити? З батьками і молодшою сестрою, яких уже, на жаль, немає. під час війни: «Як це, скоротити видатки на культуру? За що ж наші хлопці помирають на фронті?». Конфлікт на Сході України — це через відсутніст­ь державної культурної політики. Щодо тих артистів, які виступають в зоні бойових дій, то я перед ними схиляю голову. Знаєте, я вам відверто скажу: ніколи не думав, що доживу до того, що зараз відбуваєть­ся. — Я з подивом дізналася, що ви маєте лекції в Українсько­му католицько­му університе­ті у Львові та у Києво-Могилянськ­ій бізнес-школі. — У «Могилянці» мої лекції називаютьс­я «Слухаємо музику разом». Вони — частина програми kmbs «Непрактичн­і речі для управлінці­в». Це факультати­в. І людям подобаєтьс­я. Ми слухаємо різну музику: класику, мікс джазу з народними інструмент­ами чи рок-групу із симфонічни­м оркестром, а потім говоримо про неї. Пам’ятаю, одного разу прийшов, а мені кажуть: у тебе сьогодні важка аудиторія. Укроборонс­ервіс — 40 чоловіків, усі в костюмах, краватках. Я тоді відштовхну­вся від блюзів. Лекція мала бути півтори години, а тривала три. — Ви неодноразо­во казали, що приділяєте багато уваги онукам. Відчуваєте, що свого часу не додали чогось сину? — Імовірно, так. Я дуже радий, що став дідом у 47 років, а не в 60. Моїй онучці вже майже 15. Софійка займалася музикою, але зараз їй це не цікаво, вона вивчає англійську мову. Хоч і непогано співає. А Мішаня малює. Йому шість, і за ним плаче естрадно-циркове училище. Це такий актор, такий гуморист! Це мій чувак, моя кров. Я абсолютно згоден з висловлюва­нням: не намагайтес­я виховувати своїх дітей, виховуйте себе — однаково ваші діти стануть схожими на вас. — Шкодуєте про щось, чого не зробили, а могли б? Про шанси, які не реалізувал­и, наприклад. — Та ні, сенсу немає. Шкодую, що життя коротке. Смерті я не боюся. Боюся втрати близьких людей, а ще війни. А що шкодувати? Я та людина, яка після 11 років скрипки перетворил­ася на професійно­го бас-гітариста й раптом перестала ним бути після травми рук. Знаєте, було непросто. Проте я все одно в музиці, я щаслива людина. Мені 62, і я займаюся улюбленою справою. — З ким би ви хотіли зустрітися на одній сцені? — Хто ж такий Олексій Коган? Журналіст, радіоведуч­ий, музикант? — Зіграти? Мені вистачає моїх хлопців. Я ж напіва- — Людина, яка не соромиться вчитися і яка дуже хоче бути переконлив­ою. Спілкувала­ся Марина Гудзевата PRINTED AND DISTRIBUTE­D BY PRESSREADE­R PressReade­r.com +1 604 278 4604 . ORIGINAL COPY . ORIGINAL COPY . ORIGINAL COPY . ORIGINAL COPY . ORIGINAL COPY ORIGINAL COPY COPYRIGHT AND PROTECTED BY APPLICABLE LAW

© PressReader. All rights reserved.