«МИ ЗМУСИЛИ АВСТРАЛІЙСЬКИХ ВОЛОНТЕРІВ ПРИБРАТИ ВІТАННЯ «ZDRASTVUІTE», РОЗМІЩЕНЕ ПІД УКРАЇНСЬКИМ ПРАПОРОМ, І ВИВІСИТИ ПРАВИЛЬНЕ— «SLAVA UKRAINI»

24-річ­ний пол­тав­ча­нин по­чав тре­ну­ва­ти­ся вже че­рез пів­то­ра мі­ся­ця піс­ля ам­пу­та­ції ноги, яку втра­тив на вій­ні. На «Іграх» він здо­був «сріб­ло» за штов­хан­ня яд­ра і ме­тан­ня дис­ка

Fakty i kommentarii - - ЧЕЛОВЕК СРЕДИ ЛЮДЕЙ - Яна СОКОЛОВА

Із Сід­нея 15 українсь­ких війсь­ко­во­служ­бов­ців-ве­те­ранів, які бра­ли участь в «Іграх неско­ре­них», при­вез­ли 20 на­го­род (сім зо­ло­тих, де­сять сріб­них і три брон­зо­ві ме­далі). В по­пе­ред­ньо­му но­мері «ФАКТІВ» бу­ло над­ру­ко­ва­но ма­теріал про чем­піо­на з па­у­ер­ліф­тин­гу Олек­сандра Гав­ри­лен­ка, який з по­ра­нен­ням спи­ни зміг ста­ти най­силь­ні­шим в од­но­му з най­склад­ні­ших видів про­гра­ми між­на­род­них спор­тив­них зма­гань ве­те­ранів.

Дво­ра­зо­вий сріб­ний при­зер пол­тав­ча­нин Юрій Дмит­рен­ко роз­по­вів ко­ре­спон­ден­ту «ФАКТІВ» не ли­ше про свій успіх в Сід­неї, а й про те, що від­бу­ва­ло­ся за ла­штун­ка­ми «Ігор неско­ре­них». Роз­мо­в­ля­ли з Юрієм рід­ною мо­вою, яку він від­сто­ює на всіх рів­нях. Тож ре­дак­ція, поді­ля­ю­чи по­зи­цію на­шо­го ге­роя, дру­кує ма­теріал українсь­кою.

«Вій­на, що йде за­раз, по­ча­ла­ся не в 2014 ро­ці, а 100 ро­ків то­му, ко­ли ми не змог­ли від­сто­я­ти свою дер­жав­ність»

Юрій за­явив про се­бе як патріот уже на­ступ­но­го дня піс­ля при­льо­ту в Ав­стралію. Зму­сив волонтерів, ко­трі об­слу­го­ву­ва­ли за­хід, зня­ти з будів­лі Invictus Games House вітання «Zdrastvuіte», розміщене під українським прапором.

— Близь­ко сьо­мої ран­ку на­ша ко­ман­да йш­ла на сні­да­нок, і якраз у цей час во­лон­те­ри виві­шу­ва­ли вітання мо­ва­ми країн — учас­ни­ків зма­гань. В око впав на­пис під на­шим прапором — «Zdrastvuite», — роз­по­ві­дає Юрій. — Мене охо­пи­ли емо­ції — щось між оги­дою та агресією. Зда­ло­ся, ні­би десь по­ряд за­чаїв­ся во­рог.

— Ей, тут ве­ли­ка по­мил­ка! — звер­та­ю­ся ан­глійсь­кою до австралійських волонтерів. — Треба негай­но це зня­ти!

— А в чо­му про­бле­ма? — бу­ло їм спо­чат­ку нев­тям­ки.

— Це російсь­кою. Спаліть цей на­пис! — ка­жу. — О, ви­ба­чте! — зніти­ли­ся во­ни. І од­ра­зу ж по­ча­ли лікві­до­ву­ва­ти недо­реч­ність.

— Тут має бу­ти написано «Slava Ukraini», ад­же це на­ше війсь­ко­ве вітання, — під­ка­зав ка­пітан на­шої ко­ман­ди Сер­гій Іль­ни­ць­кий во­лон­те­рам.

На­пис бу­ло змі­не­но до­волі опе­ра­тив­но. Ко­ли че­рез пів­го­ди­ни ми по­вер­та­ли­ся зі сні­дан­ку, се­ред при­вітань різ­ни­ми мо­ва­ми вже бу­ло «Slava Ukraini». Мос­ковсь­ке «Zdrastvuite» пі­шло на сміт­ник. Так са­мо, впев­не­ний, ту­ди ж пі­де і путінсь­кий «рус­кій мір». На­ші ж вої­ни бо­рють­ся не тіль­ки за ко­жен метр зем­лі на Дон­басі. Во­ни бо­рють­ся і за свої сим­во­ли, за свою мо­ву! Мо­ва — на­ша іден­ти­фіка­ція. Ав­стралій­цям це ста­ло зро­зу­мі­ло з двох фраз.

А вітання, на­пи­сані ла­ти­ни­цею, ду­же доб­ре до­по­ма­га­ли спіл­ку­ван­ню між пред­став­ни­ка­ми різ­них країн. «Сла­ва Україні!» — ці сло­ва зві­дусіль зву­ча­ли для нас як під­т­рим­ка, як визнан­ня на­шої спра­вед­ли­вої бо­роть­би за свою дер­жав­ність.

Ско­ри­став­шись на­го­дою, ве­те­ран російсь­ко­українсь­кої вій­ни Юрій Дмит­рен­ко на­пе­ре­до­дні стар­ту офі­цій­них зма­гань ви­сту­пив пе­ред діас­по­рою в Українсь­ко­му мо­лодіж­но­му цен­трі з про­мо­вою, в якій за­зна­чив: «Вій­на, що йде за­раз, по­ча­ла­ся не в 2014 ро­ці. Во­на по­ча­лась 100 ро­ків то­му, ко­ли ми не змог­ли від­сто­я­ти свою дер­жав­ність. А неза­леж­ність 1991 ро­ку ми от­ри­ма­ли прак­тич­но в по­да­ру­нок, не за­пла­тив­ши за неї. Тож сьо­год­ні україн­ці роз­пла­чу­ють­ся за свою сво­бо­ду і му­сять за­вер­ши­ти дов­го­т­ри­ва­лу вій­ну з російсь­кою ор­дою. І я з то­ва­ри­ша­ми по ко­ман­ді тут тіль­ки то­му, що на­ші війсь­ка три­ма­ють схід­ні кор­до­ни Украї­ни від путінсь­кої на­ва­ли. Ми бу­де­мо зма­га­ти­ся в пам’ять про всіх за­гиб­лих. Всьо­му світо­ві по­ка­же­мо, що гід­ні своєї дер­жа­ви, а дер­жа­ва гід­на своїх ге­роїв. Ко­ли чуєш «Сла­ва Україні!», ба­чиш українсь­кі пра­по­ри на да­ле­ко­му кон­ти­нен­ті, то ро­зу­мієш, що твоя бо­роть­ба не за­кін­чуєть­ся... Це ду­же мо­ти­вує!»

«На про­тезі до­лаю де­ся­ти­кі­ло­мет­ро­ву ди­стан­цію

тро­хи біль­ше як за го­ди­ну»

Чо­го сам від се­бе не очіку­вав Юрій, так це сріб­ної ме­далі в ме­тан­ні дис­ка. При під­го­тов­ці до зма­гань він зо­се­реджу­вав­ся в ос­нов­но­му на ве­слу­ван­ні на тре­на­же­рах і штов­хан­ні яд­ра, оскіль­ки успіш­ним в усіх дис­ци­плі­нах бу­ти не мож­на. Од­нак йо­го су­пер­ни­ки та­кож на­цілю­ва­ли­ся на пе­ре­могу, то­му чет­вер­тий ре­зуль­тат у ве­слу­ван­ні на тре­на­же­рах Юрія Дмит­рен­ка ду­же спан­те­ли­чив.

— Здаєть­ся, я не так би за­сму­ти­вся, як­би опи­ни­вся на остан­ньо­му, трид­цять дев’ято­му міс­ці, — зіт­хає мій спів­роз­мов­ник. — Не за­сму­ти­вся на­віть тоді, ко­ли став п’ятим з п’яти учас­ни­ків, за­яв­ле­них у стриб­ках в до­в­жи­ну, бо ста­вив пе­ред со­бою ме­ту за­летіти, як міні­мум, на чо­ти­ри мет­ри, ія її до­сяг. Я не їхав за ме­да­ля­ми, як­що чес­но, але мій ре­зуль­тат у ве­слу­ван­ні, який по­ка­зу­вав на тре­ну­ван­нях, від­по­ві­дав ми­ну­лоріч­но­му дру­го­му міс­цю. Про­те учас­ни­ки ви­яви­ли­ся під­го­тов­ле­ни­ми не гір­ше за мене — їх­ній рівень у порів­нян­ні з ми­ну­лим ро­ком знач­но ви­ріс. Тож від­рив один від од­но­го скла­дав бук­валь­но пів­греб­ка, тоб­то мілі­се­кун­ди. Бу­ло нере­аль­но важ­ко, тим па­че, що це най­більш енер­го­за­трат­ний вид спор­ту.

До речі, яд­ро Юрій впер­ше спро­бу­вав штовх­ну­ти у квіт­ні цьо­го ро­ку, ко­ли про­хо­див від­бір у на­ціо­наль­ну збір­ну на «Ігри неско­ре­них». Тоді ше­сти­кі­ло­гра­мо­вий сна­ряд про­летів 9,5 мет­ра, і то був успіх. Це тех­ніч­но важ­кий вид спор­ту, який ви­ма­гає від спортс­ме­на неа­би­я­кої си­ли і швид­ко­сті. Си­лу Юра має, тож на­ле­жа­ло ово­лодіти тех­нікою. Ре­гу­ляр­ні тре­ну­ван­ня на ба­зі сто­лич­но­го Цен­траль­но­го спор­тив­но­го клу­бу він роз­по­чав у черв­ні й по­ка­зав на зма­ган­нях у Сід­неї ре­зуль­тат 11,27 мет­ра, за що й от­ри­мав сріб­ну на­го­ро­ду.

— Це не най­к­ра­щий мій ре­зуль­тат, — зіз­наєть­ся Юрій. — Був пе­ре­до­стан­ній день зма­гань, вто­ма да­ла­ся взна­ки. А мій най­б­лиж­чий су­пер­ник — аме­ри­ка­не­ць Май­кл Ен­тоні — бо­ров­ся за зо­ло­то так са­мо, як і в ме­тан­ні дис­ку. У ньо­го теж пош­код­жені ниж­ні кін­ців­ки, але все ж він сто­яв на своїх двох. «Мене обій­шов дво­но­гий Май­кл, ми­ну­лоріч­ний чем­піон!» — на­пи­сав я під вра­жен­ням у що­ден­но­му звіті на своїй сторін­ці у «Фейс­бу­ці». Але все бу­ло чес­но.

А ось з ме­тан­ням дис­ка, до яко­го ве­те­ран АТО був під­го­тов­ле­ний чи не най­мен­ше, вий­шов сюр­приз. На­пе­ре­до­дні під час тре­ну­ван­ня ре­зуль­тат Юрія Дмит­рен­ка ледь пе­ре­ви­щу­вав 30 мет­рів. За­те під час зма­гань він зу­мів за­пу­сти­ти сна­ряд аж на 36,65 мет­ра. Розрив між йо­фоні го і «брон­зо­вим» до­сяг­нен­ням естонсь­ко­го спортс­ме­на, склав по­над шість мет­рів!

У спор­ті Юрій Дмит­рен­ко всьо­го два з по­ло­ви­ною ро­ки. Він на­віть ще не мав про­те­за, ко­ли по­чав тре­ну­ва­ти­ся — пря­мо у сто­лич­но­му війсь­ко­во­му гос­піталі. Че­рез пів­ро­ку піс­ля ам­пу­та­ції уже зма­гав­ся у кросфіті нарів­ні зі здо­ро­ви­ми. Особ­ли­во плід­ним на спор­тив­ні пе­ре­моги у ньо­го ви­дав­ся ми­ну­лий рік. Пер­ші 11 кі­ло­мет­рів у два ета­пи Юра на спор­тив­но­му про­тезі пробіг на по­чат­ку ве­рес­ня у Пол­таві, ко­ли в місті про­во­ди­вся на­пів­ма­ра­фон, ор­гані­зо­ва­ний «Но­вою по­штою».

Піс­ля то­го Юрій пої­хав в То­рон­то (Ка­на­да) на Треті між­на­род­ні муль­ти­дис­ци­плі­нар­ні зма­ган­ня «Ігор неско­ре­них» у за­пас­но­му скла­ді. Тоді впер­ше йо­му до­ве­ло­ся зі­гра­ти у во­лей­бол си­дя­чи. Все вий­шло до­сить спон­тан­но — ко­ман­да Ру­мунії не мог­ла ви­ста­ви­ти по­в­но­цін­ну ко­ман­ду в цьо­му виді спор­ту, то­му бу­ла тер­мі­но­во до­уком­плек­то­ва­на п’ятьма спортс­ме­на­ми із за­пас­но­го скла­ду з різ­них країн. А піс­ля То­рон­то (це бу­ло ми­ну­ло­го ро­ку) Юрій по­летів до Спо­лу­че­них Штатів Аме­ри­ки, де ще з дев’ятьма ве­те­ра­на­ми АТО пред­став­ляв Украї­ну в од­но­му з най­мас­штаб­ні­ших і най­пре­стиж­ні­ших за­бі­гів — Ма­ра- морсь­кої пі­хо­ти США. Де­сять кі­ло­мет­рів на про­тезі по Ва­шинг­то­ну йо­му да­ли­ся вже лег­ше — він здо­лав їх за 1 го­ди­ну 11 хви­лин. До по­ра­нен­ня юнак на та­кі ди­стан­ції не бі­гав — тоді йо­му це бу­ло не ці­ка­во і не по­тріб­но.

«Піс­ля зма­гань вда­ло­ся по­пла­ва­ти в Ти­хо­му оке­ані й на­віть

по­го­ду­ва­ти кен­гу­ру»

…Юра пі­шов на фронт доб­ро­воль­цем у серп­ні 2014 ро­ку, за­кін­чив­ши 4-й курс ін­же­нер­но-будівель­но­го фа­куль­те­ту Пол­тавсь­ко­го на­ціо­наль­но­го тех­ніч­но­го універ­си­те­ту. Своє рі­шен­ня взя­ти в ру­ки зброю по­яс­нює про­сто: «Треба бу­ло за­хи­ща­ти рід­ну зем­лю». Йо­го доб­ро­воль­чий ба­тальй­он увій­шов до скла­ду 54-го роз­ві­ду­валь­но­го ба­тальй­о­ну Зброй­них Сил Украї­ни, і вже за мі­ся­ць хлоп­ці во­ю­ва­ли на пе­ре­до­вій.

— Од­но­го ра­зу, ко­ли ми сто­я­ли під Маріу­по­лем, група на­ших роз­від­ни­ків по­тра­пи­ла у за­сід­ку бой­о­ви­ків, піді­рвав­шись на міні, — роз­по­ві­дає Юрій про пе­ре­жи­те. — Один сол­дат зміг по­ві­до­ми­ти нам по мо­біль­но­му те­ле­фо­ну, що у них двоє по­ра­не­них, яких треба ева­ку­ю­ва­ти. До хлоп­ців бу­ла на­прав­ле­на група під­т­рим­ки, у якій зна­хо­ди­вся і я. Як роз­від­ник-ку­ле­мет­ник я мав при­кри­ва­ти своїх. Та ледь ми на­б­ли­зи­ли­ся, зав’язав­ся бій. Він вів­ся з від­стані сто-двісті мет­рів. Ви­би­ра­ю­чи зруч­ну по­зи­цію для ве­ден­ня бою, я зро­бив крок від стеж­ки, і в той же мо­мент про­гри­мів ви­бух мі­ни. Мені відір­ва­ло ліву ступ­ню. Я зу­мів ще на­кла­сти собі джгут, щоб зу­пи­ни­ти кро­во­те­чу — до­по­мог­ли знан­ня, от­ри­мані під час так­тич­ної ме­дич­ної під­го­тов­ки. В то­му бою от­ри­мав по­ра­нен­ня та­кож Ан­дрій Ба­да­рак, а наш сер­жант Пав­ло Лит­ви­нен­ко (ро­дом з Обу­хо­ва Київсь­кої об­ласті) за­ги­нув. Це ста­ло­ся 17 бе­рез­ня 2016 ро­ку.

Юра вдяч­ний долі, яка зве­ла йо­го з ав­то­ром про­ек­ту «Ігри ге­роїв» Єв­генієм Ко­ва­лем. Якось Єв­ген прий­шов у гос­піталь (це бу­ло при­близ­но че­рез пів­то­ра мі­ся­ця піс­ля по­ра­нен­ня) й за­про­по­ну­вав тре­ну­ва­ти­ся ра­зом з ін­ши­ми бій­ця­ми, які ма­ли ам­пу­та­ції. Про­по­зи­ція Ко­ва­ля за­ці­ка­ви­ла. Юрій на­по­лег­ли­во тре­ну­вав­ся все літо і став єди­ним з ам­пу­та­цією кін­ців­ки се­ред со­тень спортс­менів, які взя­ли участь у між­на­род­них зма­ган­нях з кросфіту, що від­бу­ли­ся на Со­фіївсь­кій пло­щі в Києві. Тоді ста­вив пе­ред со­бою до­сить скром­ну ціль: ви­ко­на­ти всі ком­плек­си вправ і не зій­ти з ди­стан­ції. І це йо­му вда­ло­ся.

Наступ­ні «Ігри неско­ре­них» прой­дуть че­рез два ро­ки у Га­азі (Ні­дер­лан­ди). Так ви­рі­ши­ли ор­гані­за­то­ри зма­гань, аби учас­ни­ки мог­ли кра­ще під­го­ту­ва­ти­ся до ви­сту­пів.

— А чи ві­до­мо, ко­ли Украї­на бу­де прий­ма­ти «Ігри», про що вис­ло­вив на­міри пре­зи­дент Пет­ро По­ро­шен­ко, вра­же­ний до­сяг­нен­ня­ми на­шої збір­ної? — ці­кав­лю­ся у Юрія.

— До­мо­в­леність про та­кі на­міри під­твер­див і принц Гар­рі, з яким на­ша ко­ман­да ма­ла зустріч у Сід­неї. Од­нак Украї­на сьо­год­ні точ­но не го­то­ва до про­ве­ден­ня та­ких гран­діоз­них за­ходів, які ви­ма­га­ють ство­рен­ня спе­ціаль­ної ін­фра­струк­ту­ри й до­ступ­но­сті об’єк­тів — арен, го­телів, ре­сто­ранів, що ми ба­чи­ли в Ав­стралії. Там усе зо­се­ре­дже­но в олім­пійсь­ко­му містеч­ку, ду­же зруч­но, усе по­руч.

— Яке міс­це по­сі­ла на­ша ко­ман­да се­ред вісім­на­дця­ти країн-учас­ни­ць?

— Офі­цій­но міс­ць у та­ких зма­ган­нях ніх­то не визна­чає, а неофі­цій­но — п’яте. На «Ігри неско­ре­них» немає та­ко­го від­бо­ру, як на Олім­піа­ду чи Па­ралім­піа­ду, ко­ли учас­ни­ки про­хо­дять різ­ні ета­пи зма­гань і за їх­ні­ми ре­зуль­та­та­ми по­трап­ля­ють до збір­ної. Тут кіль­кість учас­ни­ків від кон­крет­ної краї­ни визна­чає орг­ко­мі­тет за­хо­ду. І ця кіль­кість знач­но різ­нить­ся. Ска­жі­мо, від США, Ве­ли­кої Бри­танії й Ав­стралії ви­сту­па­ли біль­ше ніж по 70 спортс­менів, ін­ші ж дер­жа­ви бу­ли пред­став­лені де­ся­тьма чи сі­мо­ма учас­ни­ка­ми.

На­го­ро­ди в «Іграх» не го­ловне, в них немає при­зо­вих фон­дів. Тут го­ловне — ат­мо­сфе­ра. Це зма­ган­ня війсь­ко­вих з тяж­ки­ми по­ра­нен­ня­ми за­ра­ди їх­ньої ре­а­біліта­ції. То­му склад на­шої збір­ної, на­при­клад, по­вністю онов­люєть­ся з ро­ку в рік — треба да­ти мож­ливість про­яви­ти се­бе у спор­ті тим, хто цьо­го пра­гне. І мені при­єм­но, що на те­сту­ван­ня в Україні по­да­ли за­яв­ки май­же 250 війсь­ко­во­служ­бов­ців, ко­трі за­зна­ли по­ра­нень, з них 180 бу­ли відібрані до на­ціо­наль­ної ве­те­рансь­кої збір­ної. Зна­чить, лю­ди вклю­ча­ють­ся в ак­тивне со­ціальне жит­тя, їм ці­ка­во роз­ви­ва­ти­ся, у них є мо­ти­ва­ція зай­ма­ти­ся спор­том. А спорт — це ду­же важ­ка що­ден­на ро­бо­та.

— Бу­ло від­чут­тя, що пе­ре­бу­ває­те на ін­шо­му ма­те­ри­ку? Що най­біль­ше вра­зи­ло в Ав­стралії?

— Во­ро­ни й па­пу­ги, та­ких я зро­ду не ба­чив. Ма­лень­кі руч­ні кен­гу­ру в ланд­шафт­но­му пар­ку, яких мож­на по­гла­ди­ти й по­го­ду­ва­ти. Клі­мат, різ­но­барв­на при­ро­да… Ве­ли­чез­ні хви­лі Ти­хо­го оке­а­ну. Я до­сі ніко­ли не пла­вав се­ред та­ких ви­со­ких хвиль…

На зма­ган­нях в Ав­стралії Юрій Дмит­рен­ко ви­сту­пав у зван­ні лей­те­нан­та — бук­валь­но пе­ред поїзд­кою міністр обо­ро­ни Украї­ни Сте­пан Пол­то­рак при­своїв йо­му це зван­ня і прий­няв на служ­бу в один з війсь­ко­вих під­розділів. До­сі Юра пра­ц­ю­вав у Де­пар­та­мен­ті пат­руль­ної полі­ції. Тож йо­го спор­тив­ні пе­ре­моги — про­до­в­жен­ня жит­тєвих. Він справ­ді неско­ре­ний вій­ною.

Бі­га­ти на ве­ли­кі ди­стан­ції Юрій по­чавтіль­ки піс­ля по­ра­нен­ня

Сріб­на ме­даль за штов­хан­ня яд­ра і ме­тан­ня дис­ка ста­ла для Юрія Дмит­рен­ка справж­німсюр­при­зом, оскіль­ки він біль­ше ува­ги при­ді­ляв ін­шим ви­дам спор­ту

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.