Оле­ксандр Жор­ни­цький ті­кав від роз­стрі­лів убрід че­рез Пів­ден­ний Буг

ОЛЕ­КСАНДР ЖОР­НИ­ЦЬКИЙ ТІ­КАВ ВІД РОЗ­СТРІ­ЛІВ УБРІД ЧЕ­РЕЗ ПІВ­ДЕН­НИЙ БУГ

Gazeta po-ukrainsky - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Ан­на БАЛАКИР

— У ме­не в Ізра­ї­лі пи­та­ють, звід­ки я. Ка­жу: ”З Укра­ї­ни”. — ”А ви хто по на­ціо­наль­но­сті?” — ”Єв­рей”. — ”І шо?” — ”Жи­вий-здо­ро­вий, з укра­їн­ця­ми п’ю го­ріл­ку, їм са­ло”, — смі­є­ться 84-річ- ний Оле­ксандр ЖОР­НИ­ЦЬКИЙ з Бер­ша­ді на Він­нич­чи­ні. Утік сю­ди від роз­стрі­лів під час Дру­гої сві­то­вої. Пе­ред вій­ною біль­шість на­се­ле­н­ня рай­цен­тру ста­но­ви­ли єв­реї — чо­ти­ри ти­ся­чі. Ще 20 ти­сяч ета­пу­ва­ли в мі­сце­ве гет­то з ру­мун­ських те­ри­то­рій. Сьо­го­дні у мі­сті за­ли­ши­ло­ся 30 єв­ре­їв. Ще 70 ме­шкан­ців на­зи­ва­ють се­бе єв­ре­я­ми за по­хо­дже­н­ням.

— У ме­не в Ізра­ї­лі пи­та­ють, звід­ки я. Ка­жу: ”З Укра­ї­ни”. — ”А ви хто по на­ціо­наль­но­сті?” — ”Єв­рей”. — ”І шо?” — ”Жи­вий-здо­ро­вий, з укра­їн­ця­ми п’ю го­ріл­ку, їм са­ло”, — смі­є­ться 84-рі­чний Оле­ксандр ЖОР­НИ­ЦЬКИЙ з Бер­ша­ді на Він­нич­чи­ні. Утік сю­ди від роз­стрі­лів під час Дру­гої сві­то­вої. Пе­ред вій­ною біль­шість на­се­ле­н­ня рай­цен­тру ста­но­ви­ли єв­реї — чо­ти­ри ти­ся­чі. Ще 20 ти­сяч ета­пу­ва­ли в мі­сце­ве гет­то з ру­мун­ських те­ри­то­рій. Сьо­го­дні у мі­сті за­ли­ши­ло­ся 30 єв­ре­їв. Ще 70 ме­шкан­ців на­зи­ва­ють се­бе єв­ре­я­ми за по­хо­дже­н­ням.

Квар­ти­ра Оле­ксан­дра Льво­ви­ча роз­та­шо­ва­на у п’яти­по­вер­хів­ці одра­зу за єв­рей­ським квар­та­лом — гу­сто за­бу­до­ва­ним при­ва­тним се­кто­ром. Йо­го з кін­ця 1980-х за­се­ли­ли укра­їн­ці. Чо­ло­вік ме­шкає сам. Дру­жи­на-лі­кар по­мер­ла. Один син — в США. Ін­ший жи­ве окре­мо в Бер­ша­ді.

Жор­ни­цький був го­лов­ним ве­те­ри­нар­ним лі­ка­рем ра­йо­ну. До­сі пра­цює на пів­став­ки у дер­жав­ній ве­те­ри­нар­ній лі­кар­ні. У віль­ний час пи­ше книж­ки. Вже ви­йшло два йо­го ро­ма­ни. Че­кає з дру­ку на тре­тій.

— У ко­жній книж­ці є те­ма вій­ни. Опи­сую лю­дей, які ря­ту­ва­ли єв­ре­їв під час Дру­гої сві­то­вої, — Оле­ксандр Льво­вич сі­дає на сті­лець се­ред кім­на­ти. — Я — з мі­сте­чка Тер­нів­ка Бер­шад­сько­го ра­йо­ну. Ме­ні бу­ло 7 ро­ків, як йо­го оку­пу­ва­ли нім­ці. Там вби­ли по­над дві ти­ся­чі єв­ре­їв.

Се­ля­ни пе­ре­ка­зу­ва­ли, що за Пів­ден­ним Бу­гом — ру­мун­ська зо­на оку­па­ції. Там не вби­ва­ють. Охо­ро­на між зо­на­ми з бо­ку нім­ців бу­ла жор­сто­ка. Хо­ди­ли вздовж рі­ки. Хто хо­тів уте­кти — роз­стрі­лю­ва­ли. Якось двох єв­ре­їв по­вер­ну­ли у Тер­нів­ку і по­ві­си­ли на ста­діо­ні.

Оле­ксан­дра Льво­ви­ча з ма­тір’ю і се­стра­ми вря­ту­вав укра­ї­нець із се­ла Чер­ня­тка — за­хо­вав у се­бе та пе­ре­вів убрід че­рез Буг. Ро­ди­на ді­йшла пі­шки до Бер­ша­ді.

— У Бер­ша­ді бу­ло гет­то, — ка­же чо­ло­вік. — До квар­тир на­би­ва­ли­ся де­ся­тки лю­дей. Хто не всти­гав зайня­ти на­ри, спав на зем­лі. Ство­рю­ва­ли­ся ан­ти­са­ні­тар­ні умо­ви. Лю­ди хво­рі­ли, ги­ну­ли від ти­фу, го­ло­ду. Пер­шої во­єн­ної зи­ми по­мер­ли біль­ше по­ло­ви­ни єв­ре­їв.

Ми по­се­ли­ли­ся у на­пів­пі­два­лі. Жи­ли бі­дно. Ря­ту­ва­ло те, що се­стри до­бре зна­ли укра­їн­ську мо­ву. Вдя­га­ли­ся, як мі­сце­ві дів­ча­та: ко­фта, спі­дни­ця і під­ти­чка — бі­ла со­ро­чка, що ви­гля­да­ла зни­зу. Зов­ні не ду­же бу­ли схо­жі на єв­ре­йок. Бра­ли з со­бою якісь ре­чі і хо­ди­ли се­ла­ми ви­мі­ню­ва­ли на їжу.

У мі­сті пра­цю­вав цукро­вий за­вод. Узим­ку бу­ря­ки скла­да­ли ку­па­ми, і во­ни ле­жа­ли під сні­гом. Ми, хло­пчи­ки, ма­ли па­ти­ки із за­би­ти­ми гві­зд­ка­ми. При- бі­га­ли, би­ли ни­ми по бу­ря­ках. Один-два вче­пи­ли­ся, і гай­да ті­ка­ти. Охо­рон­ці зна­ли, що у гет­то го­лод. Ма­кси­мум мо­гли за­ма­тю­ка­ти­ся і по­гро­зи­ти ба­то­гом. Бу­ря­ки ті ми пе­кли.

Де­лі­ка­те­сом був ма­кух. Ли­шав­ся від ви­ро­бни­цтва олії. Зер­ня­та облу­щу­ва­ли, під­сма­жу­ва­ли. По­тім їх ча­вив прес. Отри­му­ва­ли олію, ли­шав­ся ма­кух. Се­ред від­хо­дів бу­ли і ”йо­жи­ки” — ма­лень­кі, кру­глень­кі, га­ря­чі, па­хли олі­єю. Отри­ма­ти та­кий бу­ло ве­ли­кою уда­чею.

— На ту­те­шніх тор­го­вель­них скла­дах ба­зу­ва­ли­ся іта­лій­ські вій­ська, — про­дов­жує Оле­ксандр Льво­вич. — Ми з дру­гом Фе­лі­ксом якось ту­ди про­бра­ли­ся. Від ку­хні йшов не­ймо­вір­ний за­пах, лю­ди їли. Нас по­ба­чив мо­ло­дий іта­лі­єць. По­дав знак, щоб за­че­ка­ли. Фе­лікс ка­же: ”Бі­жи до­до­му, ві­зьми по­су­ди­ну — бу­де у що на­бра­ти їжу”. Я при­ніс ка­стру­лю. Іта­лі­єць при­ніс ко­тє­лок — суп з м’ясом. Ми хо­ті­ли пе­ре­си­па­ти. А він — ні, їж­те тут. Ми за кіль­ка хви­лин при­кін­чи­ли суп. Іта­лі­єць тим ча­сом при­ніс ще ко­тє­лок. Йо­го пе­ре­ли­ли у на­шу ка­стру­лю. Ще й всу­нув по цу­кер­ко­ві.

Цу­кер­ки ми не по­їли. В одно­му бу­дин­ку що­ве­чо­ра бі­ля ві­кна ду­же гар­но спів­а­ла єв­рей­ка з Ру­му­нії. Бу­ла ху­да-ху­дю­ча, ве­ли­кі сі­рі очі, дов­га ко­са. Ми з Фе­лі­ксом по-ди­тя­чо­му бу­ли в неї за­ко­ха­ні. В один із ве­чо­рів по­да­ру­ва­ли їй на­ші цу­кер­ки. Во­на нас обня­ла і ці­лу­ва­ла. А ми бу­ли до­воль­ні.

Во­на нас обня­ла і ці­лу­ва­ла. А ми бу­ли до­воль­ні

Оле­ксандр Льво­вич взяв за дру­жи­ну єв­рей­ку з Бі­лої Церкви на Ки­їв­щи­ні. У ча­си йо­го мо­ло­до­сті по­бра­ти­ся з лю­ди­ною ін­шої ві­ри бу­ло май­же не­мо­жли­во.

— Мій син узяв ро­сі­ян­ку з по­се­ле­н­ня ста­ро­обряд­ців Пи­ли­по­нів­ка тут у Бер­ша­ді. Я не про­ти­вив­ся шлю­бу. Лиш ска­зав: ”Лю­биш — же­ни­ся. Але, ди­ви­ся, щоб, ко­ли по­сва­ри­те­ся, то не кри­ча­ла — жид!” — до­дає Оле­ксандр Жор­ни­цький. — Бер­шадь уні­каль­на сво­ї­ми хо­ро­ши­ми сто­сун­ка­ми між рі­зни­ми на­ціо­наль­но­стя­ми. Я зав­жди се­ред укра­їн­ців пра­цю­вав. Близь­ким на Пе­сах, єв­рей­ський Ве­лик­день, да­ру­вав пів­кі­ла чи кі­ло ма­ци. Во­ни ме­ні на свою Па­ску при­си­ла­ли па­со­чку, яй­ця. На лю­бо­му пра­зни­ку ме­не са­ди­ли за сто­лом на са­мо­му по­че­сно­му мі­сці.

Оле­ксандр Жор­ни­цький си­дить у се­бе вдо­ма. Ви­жив під час ма­со­вих роз­стрі­лів єв­ре­їв фа­ши­ста­ми

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.