На Дми­тра за­кін­чу­є­ться се­зон сва­тань

НА ДМИ­ТРА ЗА­КІН­ЧУ­Є­ТЬСЯ СЕ­ЗОН СВА­ТАНЬ

Gazeta po-ukrainsky - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Оле­на ЧЕБАНЮК

8 ли­сто­па­да пра­во­слав­ні вша­но­ву­ють свя­то­го ве­ли­ко­му­че­ни­ка Дми­трія Со­лун­сько­го, який жив у 270–306 ро­ках. По­хо­див зі зна­тної та за­мо­жної ро­ди­ни рим­сько­го про­кон­су­ла мі­ста Со­лунь — ни­ні Са­ло­ні­ки в Гре­ції.

Сім’я та­єм­но спо­від­у­ва­ла хри­сти­ян­ство. До­ро­слим Дми­трія по­ста­ви­ли на чо­лі військ Со­лу­ні. Ко­ли ім­пе­ра­тор ді­знав­ся, що він по­пу­ля­ри­зує хри­сти­ян­ство, роз­по­ря­див­ся по­ка­ра­ти тор­ту­ра­ми. Дми­трій не ви­три­мав їх і по­мер. Ті­ло ки­ну­ли ди­ким зві­рам, але во­но за­ли­ши­лось не­у­шко­дже­не, по­ча­ло ми­ро­то­чи­ти. Свя­то­го вва­жа­ють по­кро­ви­те­лем во­ї­нів та за­хи­сни­ків Ба­тьків­щи­ни.

— До Дми­тра — дів­ка хи­тра, а пі­сля — і гор­шку ка­же ”до­брий ве­чір”, — роз­по­від­ає 50-рі­чна Те­тя­на Жо­хі­на із се­ла Бе­ре­жів­ка Ічнян­сько­го ра­йо­ну на Чер­ні­гів­щи­ні. — Як по­слє Дми­тра по­сва­та­є­шся, то вже сва­дьбу при­йшлось би гу­лять аж у піст рі­здвя­ний.

Дми­трів день вва­жа­ють остан­нім, ко­ли мо­жна за­си­ла­ти ста­ро­стів і всти­гну­ти спра­ви­ти ве­сі­л­ля до по­сту, що три­ває від 28 ли­сто­па­да до 7 сі­чня. Жін­ка роз­по­від­ає, що і за­раз у Бе­ре­жів­ці й су­сі­дніх се­лах до­три­му­ю­ться цьо­го зви­чаю -”аби гар­но мо­ло­дим жи­ло­ся й сім’я не роз­бі­гла­ся”.

Із не­за­сва­та­них пе­ре­бір­ли­вих дів­чат глу­зу­ва­ли: ”Пі­сля Дми­тра, як за­гав­ка­ють на по­двір’ї со­ба­ки, то дів­чи­на вже ка­же: ”Здо­ро­ві, дядь­ку, будь­те! Чи не ба­чи­ли де ста­ро­стів?”

Хло­пці, що сва­та­ли­ся на Дми­тра, ма­ли мен­ше шан­сів отри­ма­ти гар­бу­за — від­мо­ву. Цьо­го дня де­я­кі дів­ча­та хви­лю­ва­ли­ся: ”По Дми­тру і за стар­ця, аби не оста­ться”. Го­но­ро­ві ж, які не зби­ра­ли­ся ви­хо­ди­ти за­між за будь-ко­го, ка­за­ли: ”Пе­ре­дми­трую, то й знов хи­трую”.

Дів­чи­ні, яка ду­же хо­ті­ла ви­йти за­між, ра­ди­ли в ніч пе­ред Дми­тром по­ше­пки чи­та­ти мо­ли­тву й ду­же швид­ко хре­сти­ти­ся: ”Свя­тий Дми­тро! Дай ме­ні чо­ло­ві­ка хи­тро! Ся­кий-та­кий аби був, аби хлі­ба роз­до­був! Ся­кий-та­кий но­са­тий, аби був ба­га­тий!”

— Дми­тра — пра­знік ка­ра­тєль­ний, — роз­по­від­ає Те­тя­на Жо­хі­на. — Кра­ще ні­якої ро­бо­ти не ро­би­ти, бо бу­дуть руки й но­ги бо­лі­ти. Ми­ші можуть по­то­чи­ти зер­но й одяг.

Ви­ня­ток — са­ди­ти ча­сник. Якщо це зро­би­ти на Дми­тра, то вро­дить го­ло­ва­тий, мі­цний, ”злий” і до­бре збе­рі­га­ти­ме­ться про­тя­гом зи­ми. А все по­са­дже­не пі­сля Дми­тра — по­га­но вро­дить.

Ві­ри­ли, що на­пе­ре­до­дні Дми­тра ду­ші по­мер­лих при­хо­дять до до­мі­вок від­ві­да­ти ро­ди­чів. То­му осо­бли­во су­во­ро жін­ки до­три­му­ва­ли­ся за­бо­ро­ни ма­сти­ти в ха­ті піч, щоб ”по­мер­лим не за­ля­па­ти гли­ною очі”.

— В остан­ню су­бо­ту пе­ред Дми­тром по­чи­на­ють по­ми­на­ти в цер­квах усіх по­мер­лих, —

роз­по­від­ає 67-рі­чна Лю­бов Па­зюк із се­ла Ци­не­ва Ро­жня­тів­сько­го ра­йо­ну Іва­но-Фран­ків­ської обла­сті. — На мо­гил­ки не­суть хліб зі сві­чкою, яку там за­па­лю­ють. По­тім до то­го хлі­ба до­да­ють гро­ші й від­да­ють бі­дним — за по­мин душ по­мер­лих.

На По­ліс­сі, по­чи­на­ю­чи від Дми­тра, справ­ля­ють ”Ді­ди” — обі­ди й ве­че­рі на спо­мин по­мер­лих ро­ди­чів.

— У нас Дє­ди ро­блять в су­бо­ту пе­ред Ми­хай­лом — 21 ли­сто­па­да, — го­во­рить 87-рі­чна Оле­на Да­лі­дон із се­ла Бро­дни­ця За­рі­чнен­сько­го ра­йо­ну Рів­нен­ської обла­сті. — То­ді по­мер­лим ро­ди­чам ста­ви­мо по­ми­наль­не сні­да­н­ня. Го­ту­ють борщ, ка­шу й роз­те­рий зі сме­та­ною сир. По­сні­дав­ши, стра­ви й лож­ки за­ли­ша­ють на сто­лі, ”хай по­сто­їть дов­гень­ко, щоб Ді­ди мо­гли на­їсти­ся”.

За­ли­шки їжі спа­лю­ва­ли в пе­чі чи груб­ці, ”щоб ди­мом ішло до Бо­га”. Ін­ко­ли ви­но­си­ли пта­шкам. За­ки­да­ли на дах ха­ти зі сло­ва­ми: ”По­ме­ніть дє­дов і бра­тов, і всіх умер­ших ду­ше­чок”.

— На Дє­ди тре­ба на­пе­кти млин­ців, — до­пов­нює су­сід­ка 55-рі­чна Га­ли­на Гав­ри­ло­вич. — А ще на­сма­жи­ти із са­ла шу­швар­ків (шквар­ки — ГПУ), щоб ту­ди ті млин­ці мо­ча­ти.

У Бро­дни­ці млин­ці пе­чуть роз­мі­ром не біль­ше до­ло­ні. У су­сі­дньо­му се­лі Острівськ го­ту­ють ”ско­во­ро­дни­ки” — на всю па­тель­ню. І ве­ли­кі, і ма­лень­кі млин­ці по­да­ють на стіл обов’яз­ко­во га­ря­чи­ми, щоб па­ру­ва­ли.

Го­ту­ва­ли, від­чи­нив­ши две­рі або ві­кна. Ві­ри­ли, що їхній со­лод­кий і сма­чний дух при­ма­нить ”ді­дів” до рі­дно­го до­му. За на­ро­дни­ми уяв­ле­н­ня­ми, по­мер­лі пред­ки жи­вуть у тем­ря­ві й по­га­но ба­чать, то­му за па­хо­ща­ми млин­ців їм бу­де лег­ше по­тра­пи­ти до рі­дні.

На Жи­то­мир­щи­ні на ”Ді­ди” сві­жо­спе­че­ний, ще га­ря­чий хліб, роз­ла­му­ва­ли й кла­ли на під­ві­ко­н­ня. Під час по­ми­наль­ної ве­че­рі хліб не рі­за­ли, а ла­ма­ли ру­ка­ми. Но­жі й ви­дел­ки на стіл не ви­кла­да­ли, щоб ви­пад­ко­во не за­че­пи­ти пред­ків, чиї ду­ші при­су­тні на по­ми­наль­ній тра­пе­зі.

Бі­ля вхі­дних две­рей ха­зяй­ка ста­ви­ла ку­холь з во­дою, ві­ша­ла ру­шник-”ути­раль­ник”, щоб пред­ки мо­гли вми­ти­ся ”з до­ро­ги із сві­ту да­ле­ко­го”. Пі­сля за­хо­ду Сон­ця, сім’я сі­да­ла за стіл. По­се­ре­ди­ні ньо­го ста­ви­ли за­па­ле­ну сві­чку.

Пі­сля спіль­ної мо­ли­тви за ду­ші по­мер­лих, ха­зяй­ка бра­ла в руки та­ріл­ку і на­би­ра­ла на неї по лож­ці від усіх страв. Від­кри­ва­ла две­рі й на по­ро­зі ха­ти три­чі за­про­шу­ва­ла пред­ків на ве­че­рю: ”Ді­ди, Ді­ди! І свої, і чу­жі, і зна­ні, і не­зна­ні, хо­діть до ме­не на ве­че­рю!”

По­ми­наль­на ве­че­ря про­хо­ди­ла у пов­но­му мов­чан­ні. Тіль­ки час від ча­су зга­ду­ва­ли про до­брі вчин­ки по­мер­лих ро­ди­чів і зна­йо­мих.

У се­лі Острівськ За­рі­чнен­сько­го ра­йо­ну на Рів­нен­щи­ні по­ми­наль­ну ве­че­рю ”ді­дам” го­ту­ють із се­ми пі­сних справ. На­сту­пно­го дня на­кри­ва­ють дев’ять або два­над­цять страв — ”ба­бам”. Тут збе­ріг­ся пра­дав­ній зви­чай від­но­си­ти реш­тки по­ми­наль­ної тра­пе­зи до рі­чки й пу­ска­ти їх за во­дою ”для уто­пле­ни­ків”.

Вва­жа­ють, що лю­ди від­да­ва­ли ша­ну пра­щу­рам, які й у по­той­бі­чно­му сві­ті опі­ку­ва­ли­ся жи­ви­ми на­щад­ка­ми й ро­ди­ча­ми. Це за­без­пе­чу­ва­ло до­бро­бут ро­ди­ні.

Но­жі й ви­дел­ки на стіл не ви­кла­да­ли, щоб ви­пад­ко­во не за­че­пи­ти пред­ків Якщо на Дми­тра хо­дять ба­га­то стар­ців, то це — до­бра озна­ка. Во­ни сим­во­лі­зу­ють ду­хів-по­кій­ни­ків. Їх ще­дро обда­ро­ву­ють. Бог по­си­лає мер­ців у обра­зі стар­ців на зем­лю, щоб во­ни обі­йшли її. Аби піджи­ви­ли­ся, оскіль­ки їм не да­ють їсти на то­му сві­ті. Обди­ви­ли­ся, як жи­вуть лю­ди і що ко­ї­ться на зем­лі, і про все роз­по­ві­ли йо­му. То­му в цей день до про­ха­чів став­ля­ться з осо­бли­вою по­ша­ною Ва­силь Ску­ра­тів­ський (1939–2005), на­ро­до­зна­вець

Князь Яро­слав Му­дрий хре­стив си­на Ізя­сла­ва під іме­нем Дми­тро. Той у дру­гій по­ло­ви­ні 1050-х за­сну­вав Дми­трі­їв­ський мо­на­стир, ві­до­мий те­пер як Ми­хай­лів­ський Зо­ло­то­вер­хий. Йо­го син Свя­то­полк Ізя­сла­во­вич при­кра­сив со­бор мо­за­ї­ка­ми. Се­ред них бу­ла мо­за­ї­чна іко­на ба­тько­во­го по­кро­ви­те­ля Дми­тра Со­лун­сько­го. 1937-го її ви­ве­зли на тим­ча­со­ву ви­став­ку до Мо­скви. Там во­на до­сі ви­сить у Тре­тья­ков­ській га­ле­реї

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.