Ві­ктор Ан­тон­чик – про те­атр, мі­сте­рії і ду­хов­не бан­крут­ство

Щоб отри­ма­ти від до­лі при­зна­че­не вам у жит­ті, по­трі­бно прой­ти стан ду­хов­но­го «бан­крут­ства» – від­да­ти все зай­ве, щоб отри­ма­ти істин­но по­трі­бне. Біль­шість із нас спри­ймає та­кі пе­рі­о­ди як по­ка­ра­н­ня, але са­ме во­ни і є по­ча­тком на­шо­го справ­жньо­го жи­т­тя. Про шл

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ли Інес­са Крав­чен­ко, На­та­лія Тлу­ма­цька

Ви ска­за­ли одно­го ра­зу, що «мен­таль­не про­е­кту­ва­н­ня» – це нав'язу­ва­н­ня сві­ту дій за сво­їм сце­на­рі­єм. Чи озна­чає це, що все ба­жа­не здій­сню­є­ться? Зви­чай­но, ні. Це про­сто одна зі сфер мо­їх ін­те­ре­сів. У ка­лен­да­рях древ­ніх ци­ві­лі­за­цій (майя, Юка­тан) є прин­цип, згі­дно з яким лю­ди­на по­чи­нає жи­ти за пев­ним сце­на­рі­єм, по­сту­по­во нав'язу­ю­чи йо­го сві­ту. Біль­шість лю­дей жи­вуть у яко­мусь чу­жо­му сно­ви­дін­ні. Уявіть зви­чай­ну си­ту­а­цію. Вран­ці ви при­хо­ди­те на зу­пин­ку транс­пор­ту і че­ка­є­те мар­шру­тку, щоб їха­ти у сво­їх спра­вах. Це ва­рі­ант із чу­жо­го сну. У ва­шо­му сні мар­шру­тка під'їде в той же мо­мент, ко­ли ви пі­ді­йде­те до зу­пин­ки, то­му що всі си­ту­а­ції бу­дуть фор­му­ва­ти­ся ва­шим, а не чу­жим не­сві­до­мим. Ста­ро­дав­ні ка­лен­да­рі і є ін­стру­мен­том, який дає змо­гу пе­ре­ве­сти сце­на­рій у ва­ше сно­ви­ді­н­ня. Ко­лись я за­хо­плю­вав­ся ви­вче­н­ням цьо­го пи­та­н­ня і на­віть про­во­див екс­пе­ри­мен­ти. Але вті­лю­ва­ти в ре­аль­не жи­т­тя цю те­о­рію у ме­не не бу­ло на­тхне­н­ня. Ме­не зав­жди все вла­што­ву­ва­ло й осо­бли­вих мрій не бу­ло. Моє жи­т­тя і бу­ло мо­єю мрі­єю. Не мо­жу ска­за­ти, що зав­жди був ща­сли­вий. Ща­стя – ли­ше один із ва­рі­ан­тів мрії. Мо­жна мрі­я­ти, на­при­клад, на­пи­са­ти кар­ти­ну, яка ста­не ше­дев­ром.

Лю­ди­на, яка за­хо­дить на те­ри­то­рію ше­дев­раль­но­го ми­сте­цтва, пе­ре­жи­ва­ти­ме стра­ж­да­н­ня

І при цьо­му від­чу­ти ща­стя? Не впев­не­ний. Чи мо­жна на­зва­ти Ван Го­га, який від­рі­зав со­бі ву­хо в ім'я ше­дев­ра, ща­сли­вим? Або Гойю, який де­який час про­вів у лі­кар­ні для ду­шев­но­хво­рих? Або Бе­тхо­ве­на? Та­ке жи­т­тя да­ле­ке від ща­стя. Лю­ди­на, яка за­хо­дить на те­ри­то­рію ше­дев­раль­но­го ми­сте­цтва, ймо­вір­но, бу­де пе­ре­жи­ва­ти не ща­стя, а стра­ж­да­н­ня. Пе­ре­тво­ре­н­ня не бу­ває ща­сли­вим. На­при­клад, на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни – це ж стра­ж­да­н­ня.

Зви­чай­но, але ко­ли жін­ка на­ро­джу­є­ться в но­вій фор­мі як ма­ти, на­стає аб­со­лю­тне ща­стя. Мо­жли­во, але ре­зуль­та­ти мо­їх пе­ре­тво­рень ме­не ні­ко­ли не за­до­воль­ня­ли. Во­дно­час я б на­звав це най­ви­щою хти­ві­стю, в якій мо­мен­ти стра­ж­да­н­ня і ща­стя не від­рі­зня­ю­ться один від одно­го. У цьо­му є щось хи­бне, якесь по­ру­ше­н­ня ве­ли­ко­го За­ко­ну при­ро­ди.

Це ви­клик? За ве­ли­ким ра­хун­ком так. І в цьо­му сен­сі мрії не зав­жди бу­ва­ють пов'яза­ні з ра­ді­сни­ми кар­тин­ка­ми. Мо­же бу­ти зов­сім іна­кше.

Це прав­да, що у свій мі­сти­чний те­атр ви від­би­ра­ли актрис по до­сві­ду роз­ча­ру­вань у жит­ті? Я пе­ре­ко­на­ний: до­ки лю­ди­на не «збан­кру­тує», її зда­тно­сті до твор­чо­сті не роз­кри­ю­ться. Гли­бин­не «бан­крут­ство» мо­же при­йти в будь-який мо- мент – роз­ча­ру­ва­н­ня в ко­хан­ні, втра­та близь­кої лю­ди­ни, ста­рість і на­віть зі­ткне­н­ня з ви­тво­ра­ми ми­сте­цтва... на­при­клад, з кар­ти­ною на ви­став­ці... У ста­ні бан­крут­ства лю­ди­на втра­чає опти­мізм. З одно­го бо­ку, це дра­ма, а з ін­шо­го – ди­во пе­ре­хо­ду на но­вий ща­бель. Ми­ну­ле жи­т­тя зі зви­чни­ми сце­на­рі­я­ми йде і по­чи­на­є­ться ін­ше, в яко­му мо­жна спо­ді­ва­ти­ся на чу­де­са.

Зна­чить, ці­на мрії – бан­крут­ство? Так. Щоб транс­фор­му­ва­ти­ся і зна­йти те, що вам при­зна­че­но до­лею, по­трі­бно втра­ти­ти все.

Чи мо­жна цей стан ство­ри­ти усві­дом­ле­но? Ду­маю, ні. На­ша его­їсти­чна при­ро­да по су­ті за­пе­ре­чує бан­крут­ство. Бан­крут­ство – це ж ди­во, а чу­де­сне зав­жди з'яв­ля­є­ться ра­пто­во. При­чо­му лю­ди­на не знає, яким во­но бу­де – пре­кра­сним чи тра­гі­чним. І ве­лич чу­да в то­му, що во­но не­пе­ре­дба­чу- ва­не і спон­тан­не. Як­би бан­крут­ство мо­жна бу­ло ство­ри­ти нав­ми­сно, ми отри­ма­ли б мо­жли­вість куль­ти­ву­ва­ти ге­ні­аль­ність...

У чо­му суть мі­сти­чно­го те­а­тру? Те­атр – вза­га­лі ці­ка­ва те­ри­то­рія. У ньо­му син­те­зу­є­ться ба­га­то ви­дів ми­сте­цтва. Мі­сти­чний те­атр, на від­мі­ну від кла­си­чно­го, був ство­ре­ний для кон­кре­тних уча­сни­ків. Жо­ден спе­ктакль не з'яв­ляв­ся про­сто так!

Ви са­мі пи­са­ли сце­на­рії? Так, і все ін­ше я теж ро­бив сам. Тре­ба ска­за­ти, що я від­чу­вав се­бе, як Про­спе- ро в «Бу­рі» Шек­спі­ра. Уча­сни­ки тру­пи бу­ли мо­ї­ми «ду­ха­ми», які до­бро­віль­но по­го­ди­ли­ся на ре­а­лі­за­цію мо­го ху­до­жньо­го сю­же­ту.

Скіль­ки у вас бу­ло «ду­хів»? Спо­ча­тку в те­атр бу­ли за­про­ше­ні чо­ти­ри жін­ки. Я вза­га­лі з ве­ли­кою по­ва­гою став­лю­ся до жі­нок, до жі­но­чої при­ро­ди. По-пер­ше, жі­но­че – це і є са­ма при­ро­да. По-дру­ге, пі­сля 35 ро­ків пра­кти­чно всі жін­ки вже пе­ре­жи­ли бан­крут­ство. І, по-тре­тє, жін­ки во­ло­ді­ють дво­ма яко­стя­ми, яких у чо­ло­ві­ків ні­ко­ли не бу­ло і не бу­де: до­ско­на­лі­стю, да­ною від на­ро­дже­н­ня, і зда­тні­стю стри­ба­ти ви­ще го­ло­ви.

Чо­му те­атр – мі­сти­чний? Я б на­звав йо­го рад­ше «мі­сте­рі­аль­ний», оскіль­ки пра­гнув до то­го, щоб ко­жний спе­ктакль був схо­жий на ша­ман­ське дій­ство. Біль­шість на­ших ви­став про­хо­ди­ла без гля­да­чів – у кань­йо­нах, на без­лю­дних бе­ре­гах мо­рів, у дрі­му­чо­му лі­сі... Да­ле­ко від со­ці­у­му від­бу­ва­ли­ся най­ці­ка­ві­ші і най­цін­ні­ші мі­сте­рії. Вза­га­лі, я ще й до­сі до кін­ця не ро­зу­мію, як ми отри­ма­ли ста­тус те­а­тру.

У вас най­кра­щі по­ста­нов­ки бу­ли без гля­да­ча. Яка ж цін­ність то­ді в те­а­трі? Мо­ли­тва, на­при­клад, або лі­тур­гія – во­на по­тре­бує гля­да­ча? Ми з са­мо­го по­ча­тку не роз­ра­хо­ву­ва­ли на гля­да­чів, то­му й те­атр мі­сте­рі­аль­ний. Ми на­стіль­ки зви­кли ви­сту­па­ти в лі­сі, що на­віть на «Го­го­льfest» ви­гля­да­ли ди­ки­ми. І в цьо­му є пев­на кру­ти­зна, щось не­спо­ді­ва­не і не­зви­чне. Ме­ні ні­ко­ли не бу­ло ці­ка­во ви­ко­ну­ва­ти со­ці­аль­не за­мов­ле­н­ня. Для ме­не куль­ту­ра ва­жли­ві­ша.

Що для вас куль­ту­ра? У куль­ту­рі є два аспе­кти. Один спря­мо­ва­ний на до­бро і щось по­зи­тив­не. Бла­го я роз­гля­даю в ши­ро­ко­му ро­зу­мін­ні, яке по­ши­рю­є­ться на ду­хов­ні сфе­ри.

Гли­бин­не «бан­крут­ство» мо­же при­йти в будь-який мо­мент

Дру­гий аспект куль­ту­ри має на ме­ті змі­ни­ти щось. І ця ча­сти­на зав­жди агре­сив­на і су­пе­ре­чить бла­го­му. Це те, з чо­го ми по­ча­ли роз­мо­ву, ко­ли я ска­зав, що не зав­жди ре­зуль­тат мо­же бу­ти на бла­го. Ця куль­ту­ра зав­жди агре­сив­на, як ку­бізм Пі­кас­со, як жи­во­пис Мун­ка, і дра­ма­ти­чна, як п' єси Шек­спі­ра. І її агре­сія про­яв­ля­є­ться не на по­верх­ні, а в гли­бин­них ре­чах і цін­но­стях. Ви ду­ма­є­те, « Гам­лет » на­пи­са­ний для то­го, щоб бу­ло до­бре? Ні. Він на­пи­са­ний, щоб ви про­йшли транс­фор­ма­цію і вран­ці про­ки­ну­ли­ся не та­ким, яким бу­ли вчо­ра. Та­ке не мо­же бу­ти на бла­го, то­му що « на бла­го » озна­чає на бла­го ті­єї лю­ди­ни, яка є в цей мо­мент, у цю се­кун­ду. Я жо­дним чи­ном не при­мен­шую ва­жли­вість куль­ту­ри на бла­го. Але в усьо­му існує два аспе­кти: один – для змін, а ін­ший – на бла­го.

У ва­шо­му те­а­трі був по­стій­ний склад тру­пи? Так, але сам те­атр за­зна­вав змін та онов­ле­н­ня. З лі­со­во­го те­а­тру мі­сте­рій ми пе­ре­тво­ри­ли­ся на офі­цій­ну те­а­траль­ну уста­но­ву. Зви­чай­но, на цьо­му шля­ху бу­ли не тіль­ки при­дба­н­ня, а й втра­ти.

Як ви при­йшли до ідеї ство­ре­н­ня те­а­тру? Я за­ймав­ся жи­во­пи­сом, як ал­хі­мік у ла­бо­ра­то­рії: свої кар­ти­ни ні­ко­му не по­ка­зу­вав. І ра­птом одна жін­ка­ми­сте­цтво­зна­вець у 1998 ро­ці пе­ре­ко­на­ла ме­не взя­ти участь в єв­ро­пей­сько­му кон­кур­сі, який ор­га­ні­зо­ву­ва­ла Па­ризь­ка ака­де­мія ми­стецтв. Мої кар­ти­ни зайня­ли дру­ге мі­сце в Єв­ро­пі. І від­ра­зу пе­ре­ді мною від­кри­ли­ся со­ці­аль­ні мо­жли­во­сті – я прийняв за­про­ше­н­ня по­пра­цю­ва­ти у Пра­зі. Але, як не па­ра­до­ксаль­но, цей же рік став для ме­не як для ху­до­жни­ка остан­нім – на­пи­са­ти чер­го­ву кар­ти­ну я не зміг. Я ра­птом від­чув не­ймо­вір­не без­си­л­ля, з яким бо­ров­ся до 2000 ро­ку. Але му­за ме­не по­ки­ну­ла, і я пі­шов з ху­до­жньої те­ри­то­рії.

Як ви пе­ре­не­сли кі­нець жи­во­пи­су в сво­є­му жит­ті? Я стра­шен­но стра­ждав, не знав, що ро­би­ти, хо­ча мо­жли­во­стей бу­ла ма­са. Це був мій пе­рі­од бан­крут­ства. І одно­го ра­зу в мо­є­му жит­ті з'явив­ся те­атр.

Як це від­бу­ло­ся? У 2002 ро­ці я ви­пад­ко­во на ву­ли­ці бі­ля По­лі­те­хні­чно­го ін­сти­ту­ту в Ки­є­ві зу­стрів сво­го дав­ньо­го зна­йо­мо­го Оле­га Ге­ор­гі­йо­ви­ча Ба­хті­я­ро­ва, з яким ми спів­пра­цю­ва­ли у 80-х ро­ках із пси­хо­ло­гії. Він якраз на по­ча­тку 2000-х від­крив офі­цій­ний ін­сти­тут у на­пря­мі пси­хо­не­ти­ки і за­про­сив ме­не ви­кла­да­ти. На той час я вже зро­зу­мів, що без му­зи ме­ні до­ве­де­ться шу­ка­ти со­бі но­ве за­сто­су­ва­н­ня, то­му по­го­див­ся. У цьо­му ін­сти­ту­ті на за­ня­т­тях із пси­хо­не­ти­ки я і по­зна­йо­мив­ся з уча­сни­ця­ми мо­єї те­а­траль­ної тру­пи.

А му­за по­вер­ну­ла­ся? У жи­во­пис – ні. Му­за жи­во­пи­су – на­йосо­бли­ві­ша з дев'яти гре­цьких муз. А у ме­не з нею вза­га­лі скла­дні сто­сун­ки, адже я був за­ча­тий, щоб бу­ти ху­до­жни­ком.

Що зна­чить «за­ча­тий, щоб бу­ти ху­до­жни­ком»? Ко­ли мо­є­му ба­тьку ви­пов­ни­ло­ся 36 ро­ків, він збан­кру­ту­вав як ху­до­жник. У ньо­го бу­ли мрії ста­ти ве­ли­ким твор­цем, але не ви­йшло (тіль­ки в йо­го уяві, зви­чай­но), чо­гось не ви­ста­чи­ло. Пі­зні­ше він зі­знав­ся, що за­йма­ти­ся ре­ме­слом на про­даж і па­ра­лель­но ство­рю­ва­ти ше­дев­ри не­мо­жли­во. Але пі­сля цьо­го ви­рі­шив, що йо­му по­трі­бен син, який ста­не ве­ли­ким ху­до­жни­ком. Моя до­ля бу­ла ви­рі­ше­на ще до мо­го за­ча­т­тя. За на­ста­но­вою ба­тька я за­кін­чив Ака­де­мію ми­стецтв, але по­тім на знак про­те­сту про­сто пе­ре­став пи­са­ти. Зай­няв­ся му­зи­кою, па­ра­пси­хо­ло­гі­єю... Пі­шов на зов­сім ін­ші те­ри­то­рії. На по­ча­тку 90-х я по­вер­нув­ся до жи­во­пи­су че­рез не­пе­ре­бор­не ба­жа­н­ня пи­са­ти. Однак, не­зва­жа­ю­чи на те, що ство­рю­ва­ти кар­ти­ни бу­ло мо­єю основ­ною про­фе­сі­єю, це за­ня­т­тя не­спо­ді­ва­но для ме­не ви­я­ви­ло­ся ду­же ін­тим­ним. Па­ра­докс у то­му, що я мо­жу віль­но ви­йти на сце­ну і, на­при­клад, зі­гра­ти на са­ксо­фо­ні те, що ме­ні хо­че­ться в цей мо­мент. Ні­я­ко­го ін­ти­му чи не­зру­чно­сті. Але по­ка­за­ти ко­мусь свої кар­ти­ни я не міг. У ме­не бу­ло хи­бне ін­тим­не цар­ство з му­зою жи­во­пи­су, якийсь ан­ти­со­ці­аль­ний стан. Ви­став­ка в Па­ри­жі ста­ла ка­та­стро­фою. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що я ви­но­шу своє ін­тим­не жи­т­тя на за­галь­ний огляд. І ко­ли це ста­ло­ся, ко­ли зни­кла та­єм­ни­ця, пі­шло і на­тхне­н­ня. Ви ці­ка­во го­во­ри­те про ін­тим­ність. Роз­крий­те, будь ла­ска, це по­ня­т­тя. Ві­зьме­мо, на­при­клад, го­лов­ний біль. Ні­хто і ні­ко­ли не мо­же йо­го по­ба­чи­ти і пе­ре­жи­ти з ва­ми. Ви мо­же­те про ньо­го го­во­ри­ти, але ваш біль ви пе­ре­жи­ва­є­те на са­мо­ті. Ін­тим­ною я

Щоб пе­ре­тво­ри­ти­ся і зна­йти те, що вам при­зна­че­но до­лею, по­трі­бно втра­ти­ти все

на­зи­ваю по­дію, про яку ви мо­же­те ска­за­ти, але ні­хто і ні­ко­ли не змо­же ста­ти її свід­ком. Це та­кий со­бі світ, ре­аль­ний для лю­ди­ни. Йо­го не мо­жна пе­ре­да­ти. Транс­фор­му­ва­ти че­рез сло­ва, по­е­зію, жи­во­пис мо­жна. Але це вже бу­де транс­фор­ма­ція, а сам «го­лов­ний біль» за­ли­ши­ться не­ймо­вір­но ін­тим­ною по­ді­єю. І ко­ли її ви­но­сиш на пу­блі­ку, втра­ча­є­ться ін­тим­ність і на­стає бан­крут­ство.

Так са­мо і з мрі­єю – по­ви­нен бу­ти зо­ло­тий за­пас ін­тим­но­го став­ле­н­ня? Зви­чай­но. Мрія, яка вже ви­слов­ле­на, – не мрія, а щось, що вже ста­ло­ся. Як го­во­рив Лао Цзи, «дао, яке мо­же бу­ти ви­ра­же­не сло­ва­ми, не є справ­жнім дао». Во­но пе­ре­хо­дить в ін­ший фор­мат. Мрія, як і го­лов­ний біль, зна­хо­ди­ться у вну­трі­шньо­му сві­ті, який ні­ко­ли не мо­же ста­ти зов­ні­шнім. Ось це я і на­зи­ваю ін­ти­мом – та­ке со­бі збе­рі­га­н­ня сво­го го­лов­но­го бо­лю, що не до­зво­ляє йо­му ста­ти об'єктив­ні­стю. Тут про­ти­став­ляю ре­аль­не й об'єктив­не. Го­лов­ний біль – ре­аль­не, а сло­ва «у ме­не бо­лі­ла го­ло­ва» – об'єктив­не. Ін­тим – це ре­аль­не, аб­со­лю­тно вну­трі­шнє, що не ви­хо­дить на­зов­ні.

Чо­му мрію не мо­жна ро­би­ти об'єктив­ні­стю? Во­на мо­же ста­ти об'єктив­ні­стю, але це вже ін­ша те­ма. Мрії пра­цю­ють за ду­же скла­дни­ми за­ко­на­ми. Ко­ли ми хо­че­мо своє ре­аль­не об'єкти­ву­ва­ти, ре­а­лі­зу­ва­ти мрію, ми зав­жди ко­ри­сту­є­мо­ся «по­слу­га­ми» по­се­ре­дни­ка. Ми ро­би­мо за­пит у «не­бо» і хо­че­мо, щоб во­но ви­ко­на­ло на­ше ба­жа­н­ня. От­же, між мрі­єю та її ре­а­лі­за­ці­єю зав­жди є опо­се­ред­ко­ва­на по­дія. Да­вай­те на­зве­мо це Все­сві­том. Ми від­прав­ля­є­мо за­пит люд­ською мо­вою, але Все­світ йо­го не ро­зу­міє, то­му ча­сто отри­му­є­мо не те, що про­си­мо. На­при­клад, лю­ди­на від­прав­ляє за­пит про брак жи­тло­пло­щі, а у від­по­відь мо­же отри­ма­ти пу­хли­ну в ор­га­ні­змі як ні­би­то від­су­тню ча­сти­ну: «Не ви­ста­чає то­бі? На, бе­ри!» Між на­шим на­мі­ром і ви­ко­на­н­ням є по­се­ре­дник, який не ро­зу­міє мо­ви, якою ми цей на­мір від­прав­ля­є­мо. То­му всі пра­кти­ки, те­хно­ло­гії ре­а­лі­за­ції май­бу­тньо­го бу­ду­ю­ться тіль­ки на то­му, що­би мрію ви­кла­сти ті­єю мо­вою, яку ро­зу­міє Все­світ. Якою мо­вою – ста­нів? Мо­вою Все­сві­ту, не люд­ською.

З по­гля­ду мен­таль­но­го про­е­кту­ва­н­ня – які кро­ки тре­ба зро­би­ти, щоб моя мрія здій­сни­ла­ся? По­ня­т­тя мрії за­над­то ши­ро­ке. Що в ньо­го вхо­дить? Чи мо­жна до ньо­го від­не­сти мрію про но­ву ма­ши­ну? За яки­ми кри­те­рі­я­ми ми бу­де­мо ви­зна­ча­ти мрію? Від цьо­го за­ле­жить те­хно­ло­гія ви­ко­на­н­ня. Че­сно ка­жу­чи, я ні­ко­ли не ду­мав про мрію. Але за­раз зро­зу­мів, що її мо­жна усві­до­ми­ти у двох ра­кур­сах. Уні­вер­саль­ні мрії, на­при­клад, квар­ти­ра в цен­трі Нью-йор­ка, дру­жи­на-ма­не­кен­ни­ця, су­спіль­не ви­зна­н­ня, вла­да... Та ін­ди­ві­ду­аль­ні мрії, по­та­єм­ні. Те, що не вхо­дить у со­ці­аль­но-рей­тин­го­вий кон­текст. Ко­ли мрія уні­вер­саль­на, за неї по­трі­бно по­бо­ро­ти­ся з ма­сою кон­ку­рен­тів, які хо­чуть то­го ж, що і ти. А якщо мрія осо­би­ста, во­на ні­ким не зайня­та, зна­чить, її по­трі­бно про­сто зна­йти.

Мрія мо­же йти як від осо­би­сто­сті – ура­же­ної осо­би­сто­сті ком­пен­са­то­ри­ка, так і від су­тні­сно­го пла­ну – ду­ші, ду­хов­ної при­ро­ди. Со­ці­аль­ні, уні­вер­саль­ні ба­жа­н­ня зав­жди ком­пен­са­тор­ні. Ко­ли лю­ди­ні чо­гось не ви­ста­чає, во­на – же­брак. Її тя­гне ту­ди, ку­ди і ба­га­тьох ін­ших. І ця си­ла тя­жі­н­ня має ве­ли­кий вплив на всіх.

То­ді ду­хов­не ба­жа­н­ня – це теж ком­пен­са­то­ри­ка у сво­їй від­окрем­ле­но­сті від бо­же­ствен­но­го? То­ді так. До­цен­тро­ві іні­ці­а­ти­ви всі йдуть від зли­днів: ви від­чу­ва­є­те се­бе же­бра­ка­ми, хо­че­те по­тра­пи­ти в центр, де ста­не­те ба­га­ти­ми в усіх сен­сах. А є ре­чі, про які мрі­є­те тіль­ки ви. Ось во­ни йдуть не від зли­днів, а, нав­па­ки, від ба­гат­ства.

Але як же все-та­ки вті­ли­ти мрію в жи­т­тя? Ме­ні зда­є­ться, що є один за­кон, яко­го я на­ма­гав­ся все жи­т­тя до­три­му­ва­ти­ся. Ко­лись у мо­ло­до­сті я на­звав йо­го за­ко­ном «одно­го по­стрі­лу». Йо­го суть у то­му, що на ко­жну ціль, на ко­жну мрію є тіль­ки одна мо­жли­вість зро­би­ти єди­ний рух. Жо­дних спроб – є тіль­ки один по­стріл, який ви, мо­жли­во, ні­ко­ли не зро­би­те. Але ви збе­рі­га­є­те йо­го для то­го єди­но­го ви­пад­ку. На мій по­гляд, це один із най­ва­жли­ві­ших прин­ци­пів здій­сне­н­ня мрії. До мрії тре­ба ду­же дбай­ли­во ста­ви­ти­ся, вмі­ти че­ка­ти, що б не ста­ло­ся. Не мо­жна роз­мі­ню­ва­ти­ся на на­пів­м­рії. Зро­биш по­стріл – і мо­жли­вість за­кри­є­ться. Я вва­жаю, що істи­на по­вин­на бу­ти не­на­зва­ною і від­кри­тою – це шанс. А шанс по­ви­нен бу­ти по­ро­жній. Вар­то йо­го чи­мось за­мі­ни­ти (по­ки при­йде принц, по­жи­ву з ки­мось ін­шим) – і мі­сце зайня­те. Мрії ні­ку­ди вті­лю­ва­ти­ся. По­трі­бно вмі­ти за­ли­ша­ти шанс! Це озна­чає за­ли­ша­ти по­ро­жнім те мі­сце, яке ти хо­чеш за­пов­ни­ти. Це і є мі­сце для ди­ва.

У всьо­му зав­жди існує два аспе­кти: один – для змін, а ін­ший – на бла­го

ВІ­КТОР АН­ТОН­ЧИК Ху­до­жник і му­зи­кант, фі­ло­соф і куль­ту­ро­лог, ав­тор ме­то­дик із те­о­рії і пра­кти­ки куль­ту­ри, хо­ре­о­гра­фії та пси­хо­ана­лі­зу. За­снов­ник і ре­жи­сер те­а­тру «Virginalis». Ро­зро­бив ав­тор­ські кур­си «Мен­таль­на кар­то­гра­фія», «Куль­ту­ро­ло­гія», «Ана­то­мія сприйня­т­тя», «Ево­лю­цій­на ти­по­ло­гія», які ви­кла­да­ю­ться в Уні­вер­си­те­ті ефе­ктив­но­го роз­ви­тку в Укра­ї­ні, Ро­сії та Бі­ло­ру­сі

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.