Ельчін Сафарлі – про лю­бов, мрії та шля­хе­тність

На­пе­ре­до­дні пер­шо­го ви­да­н­ня кни­ги Ель­чі­на Сафарлі укра­їн­ською мо­вою по­пу­ляр­ний су­ча­сний пи­сьмен­ник, який здій­снив свою мрію – жи­ти бі­ля Бо­сфо­ру, по­ді­лив­ся з «КЖ» ре­це­птом вті­ле­н­ня у жи­т­тя смі­ли­вих ро­ман­ти­чних ідей.

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла На­та­лія Тлу­ма­цька

Що для вас озна­чає мрі­я­ти? Мрі­я­ти тре­ба зав­жди – це на­ди­хає жи­ти, ру­ха­ти­ся, ві­ри­ти. Ва­жли­во не пе­ре­ста­ва­ти ві­зу­а­лі­зу­ва­ти в дум­ках свою мрію – уяв­ля­ти її образ і свої від­чу­т­тя, ко­ли во­на ста­не ре­аль­ні­стю. Мрі­я­ти тре­ба не­за­ле­жно від то­го, що від­бу­ва­є­ться нав­ко­ло вас. У цьо­му сві­ті все на­стіль­ки мін­ли­во: сьо­го­дні – від­лив, зав­тра – при­лив. Не по­трі­бно че­ка­ти «іде­аль­но­го ча­су» – йо­го не існує. За­га­лом за­раз до­ста­тньо мо­жли­во­стей для роз­ви­тку, нав­ко­ло стіль­ки ре­сур­сів для роз­кри­т­тя по­тен­ці­а­лу! Нам по­ща­сти­ло жи­ти в та­кий час. Хі­ба 50–60 ро­ків то­му бу­ли та­кі мо­жли­во­сті, як сьо­го­дні? Ні! То­му ва­жли­во роз­ви­ва­ти­ся і не пе­ре­ста­ва­ти мрі­я­ти. Мрія – до­ро­го­вказ для нас. Про що мрію я? Вже ні про що ма­те­рі­аль­не. У ме­не є все, що ме­ні по­трі­бно. Нам­рі­яв ( смі­є­ться). Моє най­біль­ше ба­жа­н­ня чи на­віть ме­та – про­жи­ти жи­т­тя бла­го­ро­дно, з гі­дні­стю. Це ду­же ва­жли­во для ме­не. Чо­му? Ну вже то­чно не для то­го, що­би про ме­не ска­за­ли: «Хо­ро­ший був му­жик». Ме­ні ва­жли­во не втра­ти­ти по­ва­гу до се­бе – лю­ди­ни, яка на­ма­га­є­ться чу­ти і лю­би­ти жи­т­тя. Зви­чай­но, бу­ва­ють і бу­дуть від­ли­ви, ко­ли не ко­ха­є­ться і не ві­ри­ться, але та­кі ста­ни не менш ва­жли­ві. Во­ни вчать ці­ну­ва­ти ща­стя. А про що ви мрі­я­ли в ди­тин­стві? Пам'ятаю, ме­ні бу­ло шість, і я за­пи­ту­вав се­бе: «Для чо­го ми при­йшли в це жи­т­тя?» В оди­над­цять ро­ків я зро­зу­мів, що ко­жна лю­ди­на, і я в то­му чи­слі, має щось за­ли­ши­ти пі­сля се­бе – те хо­ро­ше, що зро­бить цей світ тро­шки кра­щим. Ось про це і мрі­яв, дов­го шу­кав своє «зву­ча­н­ня». На­пи­са­н­ня істо­рій – ось що ста­ло мо­єю фор­мою вза­є­мо­дії зі сві­том. Прав­да, спо­ча­тку бу­ло за­хо­пле­н­ня му­зи­кою, по­тім фа­куль­тет жур­на­лі­сти­ки – і так у 24 ро­ки я на­пи­сав свою пер­шу кни­гу «Со­лод­ка сіль Бо­сфо­ру». За­раз во­на ме­ні зда­є­ться ди­тя­чим ле­пе­том, при­чо­му не ду­же до­бре на­пи­са­ним, але це – ча­сти­на мо­го шля­ху.

Чо­му до­ро­слі втра­ча­ють зда­тність мрі­я­ти? Ми втра­ча­є­мо не зда­тність мрі­я­ти, а вмі­н­ня ди­ву­ва­ти­ся. У ди­тин­стві за ко­жним по­во­ро­том – но­ве, не­зві­да­не: мо­ре, че­ре­па­шки, ко­ло­дязь, що за­ріс мо­хом, пер­ші по­до­ро­жі. У ди­тин­стві ми за­хо­плю­є­мо­ся сві­том нав­ко­ло нас, а став­ши до­ро­сли­ми, ба­га­то хто з нас втра­чає це вмі­н­ня. «Чо­го я ще не знаю? Чо­го не ба­чив? Кра­ще по­ле­жу на ди­ва­ні...» Так ми втра­ча­є­мо жит­тє­вий то­нус, який, до ре­чі, ні­як не пов'яза­ний ні з ві­ком, ні з ма­те­рі­аль­ним до­ста­тком, ні зі здо­ров'ям. Це пи­та­н­ня став­ле­н­ня до жи­т­тя. Ме­ні шко­да лю­дей, які існу­ють на­че уві сні, хо­ча ду­ма­ють, що все ба­чать і все

Ви го­во­ри­ли, що за­раз ва­ша ме­та – це про­жи­ти бла­го­ро­дне жи­т­тя... Не бла­го­ро­дне жи­т­тя, а бла­го­ро­дно про­жи­ти, з му­жні­стю.

Але ви вже до­ся­гли пев­но­го рів­ня: є по­пу­ляр­ність, гор­дість за се­бе... Зви­чай­но, я пра­цюю над со­бою, на­ма­га­ю­ся не втра­ча­ти то­нус, до­бре пе­ре­даю атмо­сфе­ру у сво­їх кни­гах. Су­дя­чи з то­го, що во­ни ви­да­ю­ться вже де­сять ро­ків, во­ни за­тре­бу­ва­ні. У су­спіль­стві пост­ра­дян­ських кра­їн, на жаль, не прийня­то ці­ну­ва­ти се­бе, го­во­ри­ти про свої вмі­н­ня. Я за те, щоб го­во­ри­ти вго­лос про по­зи­тив­ні мо­мен­ти сво­го жи­т­тя – твій при­клад мо­же на­ди­хну­ти бли­жньо­го. По­чи­на­ю­чи пи­са­ти кни­ги, я не ду­мав про за­ро­бі­ток. Я про­сто за­ймав­ся і за­йма­ю­ся улю­бле­ною спра­вою. А за­до­во­ле­н­ня, гро­ші, ви­зна­н­ня не­о­дмін­но при­хо­дять.

Як спів­від­но­си­ться при­зна­че­н­ня з мрі­єю? Не ду­май­те про своє при­зна­че­н­ня, про сенс жи­т­тя, не му­чте­ся дум­ка­ми про те, в пра­виль­но­му чи не­пра­виль­но­му на­пря­мі ви йде­те. Про­сто на­ма­гай­те­ся про­жи­ти ко­жний но­вий день з лю­бов'ю – на­стіль­ки, на­скіль­ки ви­хо­дить. Про­буй­те, шу­кай­те спра­ву сво­го жи­т­тя, вза­є­мо­ді­йте з лю­дьми, до­ві­ряй­те ото­чен­ню – тіль­ки так ви зро­зу­мі­є­те, хто ви є на­справ­ді, що по­трі­бно в со­бі по­лі­пши­ти. Уні­вер­саль­ної фор­му­ли ща­стя не існує. Ство­ріть свою – з ма­кси­маль­ною кіль­кі­стю лю­бо­ві і до­бра. Спіл­куй­те­ся з лю­дьми, але ці­нуй­те своє уса­мі­тне­н­ня, біль­ше ру­хай­те­ся, на­ма­гай­те­ся не ро­би­ти то­го, що не від­по­від­ає ва­шо­му вну­трі­шньо­му ім­пуль­су, і най­го­лов­ні­ше – не бій­те­ся па­да­ти. Па­да­ють усі. Го­лов­не – зна­йти в со­бі си­ли під­ня­ти­ся.

ЕЛЬЧІН САФАРЛІ Cу­ча­сний стам­буль­ський пи­сьмен­ник, жур­на­ліст за осві­тою. У сво­їх кни­гах роз­по­від­ає не тіль­ки про лю­бов, по­шук та час, але і про схі­дні тра­ди­ції, куль­ту­ру та по­бут. Ці­єї осе­ні ви­йшла пер­ша кни­га Сафарлі укра­їн­ською мо­вою – «Про мо­ре ме­ні роз­ка­жи»

дав­но зро­зумі­ли про цей світ. У на­шо­му жит­ті тра­пля­ю­ться по­тря­сі­н­ня – са­ме во­ни до­по­ма­га­ють «про­ки­ну­ти­ся». Пі­сля них ро­зу­мі­єш, що по­ра бра­ти­ся за се­бе, змі­ню­ва­ти­ся.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.