Бо­жа роз­ра­да. Як на­пов­ни­ти­ся си­лою ду­ху і по­до­ла­ти ви­про­бу­ва­н­ня прот. Та­рас Мель­ник

Як на­пов­ни­ти­ся си­лою ду­ху і по­до­ла­ти ви­про­бу­ва­н­ня

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла На­тал­ка Тлу­ма­цька

Го­сподь зав­жди від­по­від­ає на на­ші мо­ли­тви і дає все, що ми во­лі­є­мо, якщо про­си­ти ду­шею, від чи­сто­го сер­ця, не ба­жа­ти зай­во­го і щи­ро дя­ку­ва­ти. Про чу­до мо­ли­тви і вмі­н­ня від­чу­ва­ти Бо­жу до­по­мо­гу – у дру­гій ча­сти­ні бе­сі­ди з на­сто­я­те­лем ки­їв­сько­го Свя­то-ми­ко­ла­їв­сько­го хра­му на Та­тар­ці.

Лю­ди ча­сто при­хо­дять за по­ра­дою до хра­му. Що ви їм ра­ди­те? По­ра­ди мо­жна да­ва­ти тіль­ки для то­го, щоб по­ка­за­ти пра­виль­ний шлях ви­хо­ду із си­ту­а­ції – то­ді лю­ди­на з Бо­гом. Але лю­ди­на са­ма оби­рає, йти ці­єю до­ро­гою чи ні. Утім, під час та­їн­ства хре­ще­н­ня іно­ді я по­яснюю хре­ще­ним ба­тькам, що во­ни ста­ють ду­хов­ни­ми ба­тька­ми, і їхнє зав­да­н­ня – це по­ка­за­ти ди­ти­ні шлях, який при­ве­де до Бо­га. Ко­ли лю­ди­на стає до­ро­слою, то­ді во­на са­ма оби­рає, якою до­ро­гою йти, і бе­ре на се­бе від­по­від­аль­ність пе­ред Бо­гом. Ко­ли ми ста­є­мо пе­ред Го­спо­дом, то не мо­же­мо ска­за­ти, що нам хтось по­ра­див або так свя­ще­ник ска­зав, – це не при­йма­є­ться. Він спи­тає: «А що ти зро­бив?» Не хто то­бі по­ра­див, а що ти осо­би­сто зро­бив для то­го, щоб бу­ти силь­ні­шим чи, мо­жли­во, де­якою мі­рою слаб­шим, аби по­тім ста­ти силь­ні­шим. Го­сподь дає нам ви­про­бу­ва­н­ня за­ра­ди нас, і ча­сто ми на­зи­ва­є­мо ці ви­про­бу­ва­н­ня «ду­хов­ни­ми лі­ка­ми». Те, що лі­кує на­шу ду­шу, дає мо­жли­вість змі­ни­ти­ся, за­ду­ма­ти­ся, щось про­ана­лі­зу­ва­ти й обра­ти шлях, який дій­сно при­ве­де до спа­сі­н­ня.

Ча­сто зда­є­ться, що на на­шу до­лю ви­па­дає за­над­то ба­га­то «ду­хов­них лі­ків». Чо­му так від­бу­ва­є­ться? Ма­буть, ви зна­є­те, що я ска­жу. Го­сподь по­си­лає нам та­кі ви­про­бу­ва­н­ня, які лю­ди­на мо­же пе­ре­не­сти. В одно­го стар­ця я чи­тав про лю­ди­ну, яка зав­жди жа­лі­ла­ся на свої про­бле­ми, на­рі­ка­ла і за­пи­ту­ва­ла Бо­га: «За що, за що?!» Та одно­го ра­зу уві сні Го­сподь при­йшов до неї і ска­зав: «Якщо то­бі так важ­ко, то да­вай ми зро­би­мо по-ін­шо­му». Він за­вів цю лю­ди­ну у ве­ли­ку кім­на­ту зі сло­ва­ми: «Ось ба­чиш – пов­на кім­на­та хре­стів. Я даю то­бі мо­жли­вість ви­бра­ти той хрест, який ти сам со­бі за­хо­чеш». Там сто­я­ли ве­ли­кі хре­сти – зо­ло­ті, срі­бні, мі­дні. Зві­сно, що спер­шу лю­ди­на під­бі­гає до най­біль­шо­го хре­ста – зо­ло­то­го, кла­де йо­го на пле­че, а не­сти не мо­же. На­віть із мі­сця не зда­тна зру­ши­ти. Бе­ре мен­ший, то­ді ще мен­ший, іще мен­ший – усе не­ком­фор­тно, не те. Аж ось ба­чить у ку­то­чку та­кий ма­ле­сень­кий-ма­ле­сень­кий хре­стик, під­хо­дить – і бе­ре на пле­че: «О! Цей я по­не­су». А Го­сподь від­по­від­ає: «Так, то­му що це і є твій хрест, та я йо­го від­клав спе­ці­аль­но в ку­ток, щоб він не за­ва­див то­бі ви­би­ра­ти». Отак і в жит­ті:

Ко­жен із нас мо­же бу­ти ща­сли­вим, але для ко­жно­го ща­стя бу­ває рі­зним

Го­сподь дає нам тіль­ки ті си­ту­а­ції, які лю­ди­на змо­же ви­три­ма­ти. От, на­при­клад, за­раз моя ро­бо­та пов'яза­на з укра­їн­ським вій­ськом, із хло­пця­ми, які во­ю­ють у зо­ні АТО, і ти­ми, хто вже по­вер­нув­ся із фрон­ту, а та­кож із сім'ями за­ги­блих. Усі во­ни про­хо­дять ду­же тяж­кі ви­про­бу­ва­н­ня.

Це той ви­па­док, ко­ли ви­да­є­ться, що стіль­ки «ду­хов­них лі­ків» лю­ди не за­слу­жи­ли? Так, ви­да­є­ться, що не за­слу­жи­ли. Але зна­є­те, як змі­ню­є­ться сві­до­мість, ко­ли при­хо­ди­те на Рі­здво в го­спі­таль і ба­чи­те: з одно­го бо­ку, мед­се­стра у роз­па­чі, жа­лі­є­ться, що в сім'ї все не так і лі­кар сва­ри­ться, а з ін­шо­го – від­кри­ва­є­те две­рі в па­ла­ту, а там си­дить хло­пчи­на без двох ніг і про­сто сяє? І ви не ві­ри­те сво­їм очам, по­чи­на­є­те з ним спіл­ку­ва­тись, а він ка­же: «Все до­бре. Все про­сто су­пер!» Жур­на­лі­сти не ві­рять цьо­му – ка­жуть, що нав­ми­сно на­вчи­ли хло­пців так ка­за­ти пе­ред ка­ме­ра­ми. Тож зав­да­н­ня осо­би­сто­сті – по­до­ла­ти ви­про­бу­ва­н­ня, яке Го­сподь дав. Ко­жен із нас мо­же бу­ти ща­сли­вим, але для ко­жно­го ща­стя бу­ває рі­зним. У ко­гось ща­стя – це сім'я, у ко­гось – бу­ди­нок чи якісь ма­те­рі­аль­ні бла­га, і якщо ви не­пра­виль­но до цьо­го ста­ви­те­ся – все бу­де тя­га­рем.

Що, на ваш по­гляд, є ща­стям? У мо­є­му жит­ті був ви­па­док, ро­ків 10 то­му, ко­ли при­їхав до ме­не один із при­хо­жан за роз­ра­дою: «Отче Та­ра­се, у ме­не ве­ли­ка про­бле­ма в сім'ї. Мо­же­те по­свя­ти­ти ме­ні бу­ди­нок?» Зві­сно, мо­жу. Це бу­ло за день до Ве­ли­ко­дня, в су­бо­ту. Уве­че­рі, пе­ред слу­жбою, ми при­їха­ли в одне з елі­тних сіл по­бли­зу Ки­є­ва, де сто­яв ве­ли­че­зний бу­ди­нок, у яко­му бу­ло десь 20 лю­дей ли­ше об­слу­ги... У та­ко­му бу­дин­ку жив цей чо­ло­вік, йо­го дру­жи­на і їхній 15-рі­чний син. Так, я освя­тив бу­ди­нок, але це бу­ло ду­хов­но і пси­хо­ло­гі­чно ду­же важ­ко. По­тім ми пи­ли чай, з одно­го бо­ку сто­ла си­ді­ла дру­жи­на, а з ін­шо­го – цей чо­ло­вік. На сто­лі сто­яв сер­віз із пор­це­ля­ни, ле­жа­ли зо­ло­ті вил­ки… Я був вра­же­ний тим, що ці лю­ди ма­ють все і во­дно­час во­ни го­то­ві одне одно­го ледь не вби­ти! Ми по­мо­ли­ли­ся, я по­їхав до хра­му і від­слу­жив свя­тко­ву слу­жбу. Зго­дом я ви­їхав на Тер­но­піль­щи­ну. Там ме­не за­про­си­ли в го­сті до се­ла в Гу­ся­тин­сько­му ра­йо­ні, де тре­ба пі­шки йти сім кі­ло­ме­трів тіль­ки до ав­то­бу­сної зу­пин­ки. При­їжджаю – си­дить сім'я за сто­лом, на яко­му про­стий по­суд і зви­чай­ні алю­мі­ні­є­ві вил­ки, але ро­ди­на на­стіль­ки ща­сли­ва, що це від­чу­ва­є­ться аж у по­ві­трі! Ко­ли ба­чиш та­ку кар­ди- наль­ну рі­зни­цю за ма­лень­кий про­мі­жок ча­су, то ду­же до­бре ро­зу­мі­єш, у чо­му є ща­стя. По­трі­бно ро­зу­мі­ти, що Го­сподь дає лю­ди­ні ма­те­рі­аль­ні ре­чі для то­го, щоб мо­жна бу­ло ви­ко­ри­ста­ти їх на до­бро. А якщо Го­сподь по­си­лає ви­про­бу­ва­н­ня – то ли­ше та­кі, які ми мо­же­мо ви­не­сти, і, до то­го ж, за­ра­ди нас. Ми мо­же­мо бу­ти ща­сли­ви­ми і з ба­гат­ством, і без ньо­го, а мо­же­мо зна­йти се­бе в цьо­му жит­ті, і ми по­вин­ні це усві­до­ми­ти.

Що ви від­чу­ва­є­те під час освя­че­н­ня? Від­чу­ва­є­ться атмо­сфе­ра, яка є в се­ре­до­ви­щі. Бу­ває ду­же важ­ко і мо­раль­но, і пси­хо­ло­гі­чно, і ду­хов­но. Ми мо­ли­мо­ся і про­си­мо Бо­га, щоб змі­нив цю си­ту­а­цію. У нас є ба­жа­н­ня до­по­мог­ти, але ж лю­ди не хо­чуть змі­ню­ва­ти­ся. І ми, свя­ще­ни­ки, це ду­же до­бре від­чу­ва­є­мо. У хра­мі ча­сто бу­ває, що се­ред на­тов­пу мо­жна по­ба­чи­ти ко­гось одно­го, тіль­ки одну лю­ди­ну, яка по­тре­бує до­по­мо­ги, то­му що їй бо­ля­че, їй важ­ко, і я це від­чу­ваю.

Як свя­ще­ник мо­же до­по­мог­ти лю­ди­ні? Свя­ще­ни­ку про­сті­ше, ніж ба­га­тьом, хто сьо­го­дні до­по­ма­гає ін­шим. Я по­ви­нен про­бле­му лю­ди­ни взя­ти на се­бе. Тіль­ки за ці­єї умо­ви їй мо­же ста­ти лег­ше. Я по­ви­нен зня­ти тя­гар, як це ро­бив Го­сподь, і взя­ти йо­го на се­бе. Але на­при­кін­ці дня, під час ве­чір­ньої слу­жби, свя­ще­ник стає за пре­стол, мо­ли­ться і мо­же все від­да­ти Го­спо­ду Бо­гу. Тоб­то ми ма­є­мо мо­жли­вість ко­жно­го дня очи­сти­тись і зня­ти тя­гар із ду­ші. Ба­га­то мир­ських лю­дей сьо­го­дні на­ма­га­ю­ться до­по­ма­га­ти ін­шим, але ми­нає пев­ний час – і ці лю­ди са­мі по­тре­бу­ють ве­ли­кої під­трим­ки і до­по­мо­ги. На­при­клад,

Го­сподь дає лю­ди­ні ма­те­рі­аль­ні ре­чі для то­го, щоб во­на ви­ко­ри­ста­ла їх на до­бро

пси­хо­ло­ги, які їдуть на фронт під­три­ма­ти вій­сько­вих, по­тре­бу­ють іще біль­шої до­по­мо­ги, ко­ли по­вер­та­ю­ться. Во­ни не усві­дом­лю­ють або за­бу­ва­ють, що лю­ди­на – це не про­сто ті­ло, у нас є ду­ша. Як ми очи­ща­є­мо ті­ло, пі­клу­є­мо­ся про ньо­го і до­гля­да­є­мо – те са­ме по­вин­ні ро­би­ти і для ду­ші. Ве­ли­ке свя­то для ду­ші – це очи­ще­н­ня, пе­ре­бу­ва­н­ня з Бо­гом. В укра­їн­ській мо­ві Бо­же­ствен­на лі­тур­гія має ду­же гар­ну на­зву – Бо­го­слу­жі­н­ня. Біль­шість лю­дей вва­жа­ють, що при­хо­дять до хра­му, то­му що по­трі­бно Бо­гу щось да­ти – по­ста­ви­ти сві­чку, да­ти по­жер­тву. Тоб­то Бог від вас ви­ма­гає щось. Це не так. Вслу­хай­те­ся: Бо­го­слу­жі­н­ня. На лі­тур­гії Бог слу­жить для лю­ди­ни. Ми при­хо­ди­мо не для то­го, щоб да­ти хра­му, а для то­го, щоб узя­ти по­трі­бне нам для ду­ші. Ми бе­ре­мо ча­стин­ку ці­єї бла­го­да­ті, очи­щу­є­мо­ся – і ви­хо­ди­мо з хра­му зов­сім ін­ши­ми, бо ми мі­ня­є­мось і від­чу­ва­є­мо це.

Що б ви по­ра­ди­ли тим, хто до­по­ма­гає ін­шим? На­при­клад, во­лон­те­рам, які мо­жуть отри­ма­ти на­віть фі­зи­чні хво­ро­би вна­слі­док сво­єї ді­яль­но­сті? Зро­зу­мій­те, що хво­ро­би фі­зи­чні – це лі­ки для ду­ші. Це ви­про­бу­ва­н­ня, яке Го­сподь по­си­лає, щоб лю­ди­на зро­зумі­ла: по­трі­бно змі­ни­ти­ся. На­при­клад, я від­прав­ляю вій­сько­во­го свя­ще­ни­ка в зо­ну АТО не біль­ше ніж на 30 днів. По­тім він по­ви­нен по­вер­ну­ти­ся в па­ра­фію на 3–4 мі­ся­ці, і тіль­ки то­ді має пра­во їха­ти на схід зно­ву. Свя­ще­ник, який про­вів в АТО біль­ше мі­ся­ця, змі­ню­є­ться – йо­го вже не­мо­жли­во по­вер­ну­ти. Він стає одним ці­лим із тим, що від­бу­ва­є­ться на вій­ні, і то­ді йо­му стає скла­дно до­по­мог­ти лю­дям. Адже він стає та­ким, як сол­да­ти, а по­ви­нен бу­ти ін­шим – ду­хов­но чи­стим, що­би при­йти, взя­ти про­бле­ми тих, хто во­ює, і від­да­ти Го­спо­ду Бо­гу. Во­лон­те­рам по­трі­бно ро­зу­мі­ти: все те, що від­бу­ва­є­ться зов­ні, має під­ґрун­тя і все­ре­ди­ні. Зов­ні ти мо­жеш лі­ку­ва­ти­ся – ви­лі­ку­єш одну хво­ро­бу, але при­йде ін­ша. По­ра­да про­ста: до­по­ма­гай­те ін­шим тіль­ки з Го­спо­дом Бо­гом у ду­ші. По­трі­бно усві­до­ми­ти, що Го­сподь зав­жди че­кає нас, як би низь­ко ми не впа­ли. Лю­ди­на бе­ре на се­бе чу­жу про­бле­му, їй важ­ко з нею впо­ра­ти­ся. А якщо при­йти до хра­му, до Го­спо­да і по­ка­я­ти­ся, то про­бле­ма за­ли­ши­ться там. Крім то­го, ви отри­ма­є­те від Го­спо­да ду­хов­ний спо­кій на Бо­го­слу­жін­ні – те, що від­да­ли ін­шим. Во­лон­те­ри до­по­ма­га­ють ба­га­тьом і від­да­ють се­бе пов­ні­стю, але їм теж тре­ба звід­кись узя­ти, на­пов­ни­ти ду­шу, а дій­сно на­пов­ни­ти­ся мо­жна тіль­ки ду­хов­ні­стю. Як зна­йти в со­бі си­лу і ві­ру, ко­ли по­трі­бно прой­ти ви­про­бу­ва­н­ня? Як на­пов­ню­ва­ти­ся? Лю­ди при­хо­дять до ме­не з до­ві­чним пи­та­н­ням: «Що ро­би­ти?» Я їм зав­жди ка­жу: «Це бу­ло би ду­же про­сто, як­би я вам ска­зав: зро­біть це, це і оце. І то­ді все бу­де га­разд!» На­при­клад, при­йшли до хра­му, по­ста­ви­ли сім сві­чок, три ра­зи пе­ре­хре­сти­ли­ся, ви­йшли – і все ми­ну­ло. Так не мо­же бу­ти. Хо­ча якщо лю­ди­на це зро­бить – зна­чить, во­на по­ві­ри­ла і вже по­ча­ла зці­лю­ва­ти­ся, але не ви­лі­ку­ва­ла­ся. Не­об­хі­дно змі­ни­ти се­бе і по­ві­ри­ти в са­мо­го се­бе. По­ки це не ста­не­ться, Го­сподь бу­де да­ва­ти ви­про­бу­ва­н­ня до­ти, аж до­ки лю­ди­на по­чує йо­го і зро­зу­міє, що має мо­жли­вість все змі­ни­ти. Мо­лі­ться. Про­сіть у Го­спо­да. Але про­сіть стіль­ки, скіль­ки по­трі­бно вам, а не стіль­ки, скіль­ки хо­че­те. Ко­ли ви зро­зу­мі­є­те це, то по­чне­те ду­хов­но за­спо­ко­ю­ва­ти­ся, то­му що мо­ли­тва – це на­ша роз­мо­ва з Бо­гом. Ко­ли ми мо­ли­мо­ся – ми ду­хов­но очи­щу­є­мо­ся. Мо­ли­тва мо­же бу­ти за­галь­ною, а мо­жна мо­ли­ти­ся сво­ї­ми сло­ва­ми і ска­за­ти Бо­гу про те, що ти про­сиш. Ба­га­то про­си­ти у Бо­га – це пра­виль­но. Але ко­ли отри­му­є­те те, що про­си­те, – обов'яз­ко­во дя­куй­те. Ко­ли ми дя­ку­є­мо, ми утвер­джу­є­мо­ся. Зав­жди пам'ятай­те, що не­об­хі­дно дя­ку­ва­ти!

По­ра­да про­ста: до­по­ма­гай­те ін­шим тіль­ки з Го­спо­дом Бо­гом у ду­ші

СВЯ­ЩЕ­НИК ТА­РАС МЕЛЬ­НИК Про­то­і­єрей, пер­ший за­сту­пник го­ло­ви Си­н­одаль­но­го управ­лі­н­ня вій­сько­во­го ду­хо­вен­ства, на­сто­я­тель Свя­то-ми­ко­ла­їв­сько­го хра­му на Та­тар­ці, м. Ки­їв

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.