Бо­г­дан і Вар­ва­ра Ха­нен­ки.

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Дя­ку­є­мо за до­по­мо­гу в під­го­тов­ці ма­те­рі­а­лу Ган­ні Ру­дик, за­сту­пни­ці ге­не­раль­но­го ди­ре­кто­ра з осві­тньої ро­бо­ти та ко­му­ні­ка­ції Му­зею Ха­нен­ків

Істо­рія одно­го шля­ху Ма­ри­на Ро­ма­но­вич

Сім’я Ха­нен­ків уні­каль­на тим, що при­свя­ти­ла своє жи­т­тя ми­сте­цтву і роз­ви­тку куль­ту­ри на­шо­го на­ро­ду. Ця сі­мей­на па­ра не тіль­ки зі­бра­ла уні­каль­ну ко­ле­кцію пре­дме­тів ми­сте­цтва, а й са­мо­від­да­но збе­рі­га­ла її у скла­дний час, щоб по­да­ру­ва­ти лю­дям. Що ж ми на­справ­ді зна­є­мо про них?

Ко­ли

я сто­я­ла бі­ля мо­ги­ли Бо­г­да­на та Вар­ва­ри Ха­нен­ків, то ду­ма­ла не про їхнє яскра­ве жи­т­тя, на­си­че­не пра­ця­ми і вра­же­н­ня­ми, не про їхні смер­ті у скла­дний пе­рі­од істо­рії і на­віть не про за­слу­ги цих лю­дей пе­ред ми­сте­цтвом і су­спіль­ством... Я ду­ма­ла про те, що на ти­хо­му по­двір'ї Ви­ду­би­цько­го мо­на­сти­ря у Ки­є­ві ле­жать по­руч дві лю­ди­ни – чо­ло­вік і дру­жи­на, які про­йшли жит­тє­вий шлях ра­зом, пліч-о-пліч, у лю­бо­ві і вза­єм­ній по­ва­зі. Їх не роз­лу­чи­ла на­віть смерть. На скром­ній пли­ті на­пис: «Тут по­хо­ва­ні Б. І. та В. Н. Ха­нен­ки – бла­го­дій­ні фун­да­то­ри зі­брань Ки­їв­сько­го му­зею за­хі­дно­го та схі­дно­го ми­сте­цтва». Ця про­ста епі­та­фія не дає ви­чер­пно­го опи­су ді­яль­но­сті сім'ї Ха­нен­ків та їхньої ро­лі у ста­нов­лен­ні укра­їн­сько­го ми­сте­цтва та му­зей­ної спра­ви, але во­на про го­лов­не – про про­ект усьо­го їхньо­го жи­т­тя.

Си­ла ро­ду

Один із кра­щих му­зе­їв Ки­є­ва й Укра­ї­ни – На­ціо­наль­ний ху­до­жній му­зей за­хі­дно­го і схі­дно­го ми­сте­цтва іме­ні Бо­г­да­на Іва­но­ви­ча і Вар­ва­ри Ні­ко­лів­ни Ха­нен­ків – пра­виль­ні­ше бу­ло б на­зва­ти «Му­зей Ха­нен­ків», як за­по­ві­ли йо­го твор­ці. Бо­г­дан і Вар­ва­ра Ха­нен­ки не про­сто по­жер­тву­ва­ли гро­мад­сько­сті свою при­ва­тну ко­ле­кцію ми­сте­цтва. Во­ни при­свя­ти­ли ба­га­то ро­ків сво­го жи­т­тя ство­рен­ню ху­до­жньо­го му­зею, бу­кваль­но по­бу­ду­ва­ли йо­го, на­пов­ни­ли уні­каль­ни­ми екс­по­на­та­ми, ува­жно ві­ді­бра­ли і си­сте­ма­ти­зу­ва­ли кра­щі зраз­ки на­ціо­наль­но­го та сві­то­во­го ми­сте­цтва, про­ве­ли ве­ли­че­зну на­у­ко­ву ро­бо­ту і вті­ли­ли в жи­т­тя ідею пу­блі­чно­го на­ціо­наль­но­го му­зею. Сім'я Ха­нен­ків від­сто­я­ла пра­во по­да­ру­ва­ти

свій Му­зей лю­дям – сво­є­му на­ро­ду, сво­є­му мі­сту. Хто ж во­ни – та­єм­ни­чі бла­го­дій­ни­ки, які по­да­ру­ва­ли нам так ба­га­то, але про ко­го ми зна­є­мо так не­за­слу­же­но ма­ло? Вар­ва­ра бу­ла стар­шою до­чкою одно­го з най­ба­га­тших лю­дей сво­го ча­су – ві­до­мо­го цукро­за­вод­чи­ка і ме­це­на­та Ми­ко­ли Те­ре­щен­ка. Пра­ви­лом жи­т­тя сім'ї, яке ввів Ар­те­мій, дід Вар­ва­ри, бу­ло жи­ти не біль­ше ніж на 20% до­хо­ду. Ре­шту 80% во­ни вкла­да­ли у роз­ви­ток со­ці­аль­ної сфе­ри, ме­ди­ци­ни й осві­ти – спо­ча­тку в рі­дно­му мі­сті Глу­хо­ві (Сум­ська область), пі­зні­ше – у Ки­є­ві. Сім'я да­ла Вар­ва­рі чу­до­ву осві­ту, ви­хо­ва­ла в ній стро­гі мо­раль­ні прин­ци­пи, лю­бов до ми­сте­цтва і ко­ле­кціо­ну­ва­н­ня, за­без­пе­чи­ла її хо­ро­шим при­да­ним і по­да­ру­ва­ла їй під­трим­ку близь­ких на все жи­т­тя. Бо­г­дан був на два ро­ки стар­ший від Вар­ва­ри. Він – пред­став­ник дав­ньо­го ко­за­цько­го ро­ду із Сі­вер­щи­ни, йо­го ро­до­від ся­гає до Ми­хай­ла Ха­нен­ка – геть­ма­на Пра­в­обе­ре­жної Укра­ї­ни. На від­мі­ну від Те­ре­щен­ків, дво­рян­ство яким бу­ло по­да­ро­ва­но ца­рем Ми­ко­лою ІІ за за­слу­ги Ми­ко­ли Ар­те­мо­ви­ча, ба­тька Вар­ва­ри, Ха­нен­ки ма­ли пе­ре­ва­ги дво­рян­сько­го ста­ну ще з XVII сто­лі­т­тя.

Сі­мей­ні цін­но­сті

Бо­г­дан і Вар­ва­ра по­зна­йо­ми­ли­ся в 1874 ро­ці. Мо­ло­ді лю­ди за­ці­ка­ви­ли­ся одне одним че­рез збіг ін­те­ре­сів. Бо­г­дан у той час слу­жив у Пе­тер­бур­зі, по­єд­ну­ю­чи ро­бо­ту в су­ді із за­хо­пле­н­ням ко­ле­кціо­ну­ва­н­ням. Ще до зна­йом­ства з на­ре­че­ною Бо­г­дан встиг зі­бра­ти не­ве­ли­ку вла­сну ко­ле­кцію. Осно­ву її ста­но­ви­ли ро­бо­ти ро­сій­ських пе­ре­дви­жни­ків – І. Рє­пі­на, В. Пе­ро­ва, П. Брюл­ло­ва, Р. Ле­ви­цько­го, а та­кож В. Бо­ро­ви­ков­сько­го, О. Кі­прен­сько­го й ін­ших. Він при­дбав ба­га­то ро­біт гол­ланд­ських май­стрів, які бу­ли то­ді де­шев­ши­ми за кар­ти­ни ро­сій­ських ху­до­жни­ків. Ме­це­нат­ство і ко­ле­кціо­ну­ва­н­ня бу­ло за­галь­ною при­стра­стю всіх пред­став­ни­ків ро­ди­ни Те­ре­щен­ків. І Бо­г­дан з йо­го гли­бо­ким зна­н­ням ма­те­рі­а­лу став до­ре­чним. Об'єд­на­н­ня двох силь­них ди­на­стій ство­ри­ло ро­ди­ну, яка за­ли­шить у май­бу­тньо­му ба­га­ту спад­щи­ну для на­щад­ків.

Спіль­на спра­ва

Мо­ло­де по­друж­жя про­ве­ло ме­до­вий мі­сяць у За­хі­дній Єв­ро­пі, де бу­ли при­дба­ні їхні пер­ші спіль­ні пре­дме­ти ми­сте­цтва. Удо­ма, в Санкт-пе­тер­бур­зі, а по­тім у Вар­ша­ві, ку­ди Бо­г­да­на пе­ре­ве­ли по слу­жбі, ко­ле­кція по­пов­ню- ва­ла­ся, все біль­ше за­ну­рю­ю­чи обох Ха­нен­ків у ми­сте­цтво­знав­ство. Нам скла­дно за­раз оці­ни­ти роль ко­жно­го з по­друж­жя в їхній спіль­ній спра­ві. Тра­ди­цій­на мо­дель сім'ї то­го ча­су спри­яє сприйня­т­тю Вар­ва­ри Ні­ко­лів­ни як жін­ки, яка під­три­мує чо­ло­ві­ка в усьо­му і роз­ді­ляє йо­го ін­те­ре­си, та­кою, що йде за чо­ло­ві­ком та жи­ве йо­го жи­т­тям. Цю ідею до­пов­нює й актив­ний, жи­вий ха­ра­ктер Бо­г­да­на Іва­но­ви­ча. Він був ке­рів­ни­ком, лю­ди­ною силь­ної во­лі, ро­зум­ним, осві­че­ним, лег­ко на­ди­хав лю­дей на спіль­ні про­е­кти, гли­бо­ко вни­кав у суть та всти­гав ро­зі­бра­ти­ся в де­ся­тках справ одно­ча­сно. Але всі йо­го досягнення в рі­зних сфе­рах жи­т­тя не мо­жна роз­гля­да­ти по­за сім'єю, по­за йо­го спів­дру­жні­стю і спів­твор­чі­стю з дру­жи­ною. Бо­г­дан Іва­но­вич ча­сто хво­рів, він стра­ждав не­ду­гою ле­гень та пе­ре­ніс опе­ра­цію на гор­лі. Вар­ва­ра Ні­ко­лів­на при­ді­ля­ла ба­га­то ува­ги тур­бо­ті про чо­ло­ві­ка. Не­ві­до­мо, чи бу­ло не­здо­ров'я Бо­г­да­на Іва­но­ви­ча при­чи­ною від­су­тно­сті у па­ри ді­тей, чи спра­ва бу­ла в чо­мусь ін­шо­му. На жаль, усі ар­хі­ви Ха­нен­ків – як осо­би­сті, так і ді­ло­ві – зни­кли, і за­раз ві­до­мо­сті про їхнє жи­т­тя від­нов­лю­ю­ться бу­кваль­но по кру­пин­ках. Але, так чи іна­кше, Вар­ва­ра не пі­зна­ла ра­до­сті ма­те­рин­ства. І це, оче­ви­дно, ста­ло одним із фа­кто­рів, що впли­ну­ли на її роль в істо­рії. Во­на ре­а­лі­зу­ва­ла свою жі­но­чу, ма­те­рин­ську су­тність у лю­бо­ві до пре­кра­сно­го і сво­є­му пра­гнен­ні ді­ли­ти­ся зі сві­том, від­да­ва­ти. Ще в мо­ло­до­сті Вар­ва­ра Ха­нен­ко по­ка­за­ла се­бе не менш при­стра­сним ко­ле­кціо­не­ром, ніж чо­ло­вік. На свої вла­сні гро­ші во­на зі­бра­ла зна­чну ча­сти­ну ко­ле­кції, ку­пу­ва­ла іко­ни, пре­дме­ти ста­ро­ви­ни. Лю­бов до на­ро­дної твор­чо­сті і ро­до­ва ри­са – схиль­ність до бла­го­дій­но­сті – про­яв­ля­ли­ся про­тя­гом усьо­го її жи­т­тя. Вар­ва­ра Ни­ко­лів­на ство­ри­ла в сво­є­му ро­до­во­му се­лі Оле­нів­ці шко­лу на­ро­дних уміль­ців. Там юна­ки та дів­ча­та на­вча­ли­ся ре­ме­сел – тка­цтва та сто­ляр­ної спра­ви, пра­цю­ва­ли за ескі­за­ми та під ке­рів­ни­цтвом ви­да­тних май­стрів сво­го ча­су. Для то­го щоб по­зна­йо­ми­ти світ з укра­їн­ськи­ми та­лан­та­ми і по­ка­за­ти ду­шу на­шо­го на­ро­ду че­рез пре­дме­ти ми­сте­цтва (тка­ни­ни, ки­ли­ми), Вар­ва­ра Ха­нен­ко від­кри­ла спе­ці­аль­ний ма­га­зин у Лон­до­ні. Пі­сля пе­ре­їзду до Ки­є­ва в 1881 ро­ці Бо­г­дан Іва­но­вич та­кож сфо­ку­су­вав свою ува­гу на на­ціо­наль­них цін­но­стях. Він за­хо­пив­ся ар­хе­о­ло­гі­єю, ор­га­ні­зо­ву­вав і спон­со­ру­вав роз­ко­пки по всій Укра­ї­ні, за­лу­чав ві­до­мих істо­ри­ків і

Щоб по­зна­йо­ми­ти світ з укра­їн­ськи­ми та­лан­та­ми і по­ка­за­ти ду­шу на­шо­го на­ро­ду че­рез пре­дме­ти ми­сте­цтва, Вар­ва­ра Ха­нен­ко від­кри­ла спе­ці­аль­ний ма­га­зин у Лон­до­ні

ар­хе­о­ло­гів – В. Ан­то­но­ви­ча, М. Бі­ля­шів­сько­го, В. Хвой­ку. За спо­га­да­ми Ві­кен­тія Хвой­ки, щоб цін­но­сті не по­тра­пи­ли до рук цар­ської вла­ди і не осі­ли в ро­сій­ських му­зе­ях, Бо­г­дан Ха­нен­ко на­ма­гав­ся ви­ку­пи­ти най­більш ці­ка­ві ар­те­фа­кти.

На­ро­дний му­зей

На­ціо­наль­на ідея не бу­ла для Бо­г­да­на Іва­но­ви­ча по­ро­жнім зву­ком, він ро­бив кон­кре­тні кро­ки для збе­ре­же­н­ня на­дба­н­ня сво­го на­ро­ду. На ру­бе­жі XIX і XX сто­літь йо­го па­трі­о­тизм про­я­вив­ся най­яскра­ві­ше. У 1896 ро­ці Ха­нен­ко очо­лив Ки­їв­ське То­ва­ри­ство ста­ро­ви­ни і ми­стецтв, до­міг­ся до­зво­лу цар­ської вла­ди на ство­ре­н­ня пер­шо­го пу­блі­чно­го му­зею в Ки­є­ві – йо­го пря­мим на­щад­ком сьо­го­дні є Укра­їн­ський на­ціо­наль­ний ху­до­жній му­зей. У 1904 ро­ці у сво­їй про­мо­ві на від­крит­ті Пер­шо­го му­зею, як бу­ло прийня­то йо­го на­зи­ва­ти, Бо­г­дан Ха­нен­ко ви­сло­вив своє став­ле­н­ня до ро­лі му­зей­ної спра­ви: «Му­зей по­ви­нен бу­ти не тіль­ки збір­кою зраз­ків, але, як по­ка­зує са­ма на­зва му­зею, він по­ви­нен бу­ти жи­тлом муз, тоб­то по­ви­нен одно­ча­сно бу­ти і шко­лою, і хра­мом, свя­щен­ним мі­сцем, ку­ди по­вин­ні сті­ка­ти­ся всі для ви­вче­н­ня пре­кра­сно­го і по­кло­ні­н­ня кра­сі, щоб по­тім, у жит­ті, ро­зу­мі­ти і лю­би­ти кра­су». Спо­ча­тку во­ни не пла­ну­ва­ли ро­би­ти свій му­зей пов­ні­стю від­кри­тим. Але і хо­ва­ти цін­но­сті від очей пу­блі­ки бу­ло не в ха­ра­кте­рі Ха­нен­ків. Бу­ди­нок ро­ди­ни став цен­тром ви­вче­н­ня ми­сте­цтва і на­у­ки – на­при­клад, у ньо­му ре­гу­ляр­но про­во­ди­ли­ся за­ня­т­тя для учнів Ху­до­жньо­го учи­ли­ща (шко­ли Му­ра­шко в Ки­є­ві). За­про­ше­н­ня на вхід до му­зею мо­жна бу­ло отри­ма­ти у го­спо­да­рів. По­сту­по­во по­друж­жя біль­ше й біль­ше за­хо­плю­ва­ла ідея пе­ре­тво­ре­н­ня сво­го му­зею в на­ро­дний. Спо­ча­тку Ха­нен­ки роз­гля­да­ли мо­жли­вість пе­ре­да­чі сво­єї ко­ле­кції в да­ру­нок Пер­шо­му му­зею (з до­бу­до­вою окре­мо­го кри­ла до йо­го бу­дів­лі). Однак у пла­ни втру­ти­ла­ся вій­на – най­більш цін­ні екс­по­на­ти до­во­ди­ло­ся кіль­ка ра­зів пе­ре­во­зи­ти, а ча­сти­на їх бу­ла ева- ку­йо­ва­на в Мо­скву. Але у 1917 ро­ці, ко­ли стан здо­ров'я Бо­г­да­на Іва­но­ви­ча різ­ко по­гір­шив­ся, йо­го пла­ни ста­ли одно­зна­чни­ми. У сво­є­му за­по­ві­ті він про­сив дру­жи­ну пе­ре­да­ти всі на­ле­жні йо­му цін­но­сті і ка­пі­та­ли, ра­зом із бу­дин­ком і кни­га­ми (по­над 8000 то­мів), у да­ру­нок мі­сту Ки­є­ву для ви­ко­ри­ста­н­ня як пу­блі­чно­го му­зею. У трав­ні 1917 ро­ку Бо­г­да­на Ха­нен­ка не ста­ло, і тя­гар ви­ко­на­н­ня во­лі чо­ло­ві­ка у сму­тний ре­во­лю­цій­ний час ді­став­ся йо­го вдо­ві. Вар­ва­рі Ні­ко­лів­ні вда­ло­ся по­вер­ну­ти всю ко­ле­кцію до Ки­є­ва і збе­рег­ти її ці­лою та не­у­шко­дже­ною за змі­ню­ва­них ре­жи­мів. Во­на не під­да­ла­ся на вмов­ля­н­ня ні­ме­цької оку­па­цій­ної вла­ди ви­вез­ти ко­ле­кцію до Ні­меч­чи­ни, де їй обі­ця­ли пов­не збе­ре­же­н­ня всіх екс­по­на­тів і ство­ре­н­ня ав­тор­сько­го му­зею. Ця вже не­мо­ло­да жін­ка зна­йшла в со­бі си­ли за­ли­ши­ти­ся у зруй­но­ва­но­му і го­ло­дно­му Ки­є­ві, ко­ли май­же вся її сім'я по­ки­ну­ла кра­ї­ну. Во­на бе­ре­гла своє на­дба­н­ня са­ма-са­мі­сінь­ка, ко­ли всі спів­ро­бі­тни­ки му­зею по­ки­ну­ли йо­го, і жи­ла в одній не­опа­лю­валь­ній кім­на­ті. Во­на не про­сто не по­жер­тву­ва­ла жо­дною кар­ти­ною, ко­ли ко­шти ви­чер­па­ли­ся, а й актив­но го­ту­ва­ла екс­по­зи­цію для по­ка­зу. Вар­ва­ра Ха­нен­ко до­мо­гла­ся від біль­шо­ви­цько­го уря­ду ви­ко­на­н­ня за­по­ві­ту чо­ло­ві­ка, і влі­тку 1919 ро­ку їх му­зей – му­зей Ха­нен­ків, який не до­зво­ле­но бу­ло біль­ше так на­зи­ва­ти, – від­крив две­рі для пу­блі­ки. Во­на не пе­ре­ста­ва­ла пі­клу­ва­ти­ся про му­зей і то­ді, ко­ли її, ста­ру і хво­ру, ви­гна­ли з до­му, і їй до­ве­ло­ся шу­ка­ти при­хис­тку у слу­жни­ці. Не­ви­чер­пний ен­ту­зі­азм, гли­бо­кі зна­н­ня і ра­дість від то­го, що ни­ми мо­жна ді­ли­ти­ся, бла­го­род­ство і сми­рен­ність лю­ди­ни, яка слу­жить ви­щій си­лі ми­сте­цтва, – та­кою по­ста­ва­ла Вар­ва­ра Ха­нен­ко пе­ред ти­ми, хто ба­чив її в остан­ні ро­ки жи­т­тя (во­на по­мер­ла в 1922 ро­ці) . Чи бу­ло те, що во­на зро­би­ла, по­дви­гом? На­пев­но, ні. Адже по­двиг – це щось нев­ла­сти­ве лю­ди­ні, що зму­шує її до­ла­ти се­бе. А жи­т­тя Вар­ва­ри Ха­нен­ко – це вір­ність сво­є­му шля­ху до остан­ньо­го по­ди­ху і вті­ле­н­ня се­бе в лю­бо­ві. Яким ща­стям для по­друж­жя Ха­нен­ків бу­ла мо­жли­вість від­да­ти сві­ту те, що во­ни зі­бра­ли і ство­ри­ли! Адже тіль­ки те, що ти від­дав, твоє на­зав­жди. Як же ра­ді­сно бу­ло роз­ді­ли­ти цю ве­ли­ку лю­бов із чо­ло­ві­ком, не сум­ні­ва­ти­ся в жо­дно­му кро­ці одне одно­го, бу­ти ра­зом у слу­жін­ні то­му, у що во­ни ві­ри­ли, що бу­ло ви­ще і силь­ні­ше за них! Бо­г­дан і Вар­ва­ра не за­ли­ши­ли ді­тей. Але хі­ба ми – всі, хто мо­же, зав­дя­ки їх ста­ра­н­ням, ба­чи­ти сьо­го­дні ше­дев­ри сві­то­во­го ми­сте­цтва в Ки­є­ві, – не їхні на­щад­ки?! Хо­че­ться бу­ти гі­дни­ми да­ру цих ве­ли­ких лю­дей і збе­рег­ти те, що во­ни нам за­по­від­а­ли, і пам'ять про них для на­ших ді­тей та ону­ків.

Всі досягнення Бо­г­да­на Ха­нен­ка в рі­зних сфе­рах жи­т­тя не мо­жна роз­гля­да­ти по­за сім’єю, по­за йо­го спів­дру­жні­стю і спів­твор­чі­стю з дру­жи­ною

МА­РИ­НА РО­МА­НО­ВИЧ Гу­ма­ніст, со­ціо­лог, еко­бло­гер, по­ет. До­слі­джує світ і лю­дей у ньо­му

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.