Кру­глий стіл «Си­ла Ви­бо­ру»:

Мо­де­ра­тор кру­гло­го сто­лу – Інес­са Крав­чен­ко

KOLESO ZHITTJA - - Зміст -

ма­ні­пу­ля­ція vs усві­дом­ле­ність

Ви­бір – один з основ­них скла­дни­ків жи­т­тя лю­ди­ни, який ви­ни­кає з пер­ших се­кунд по­яви ди­ти­ни на світ. Зда­ва­ло­ся би, зда­тність ро­би­ти ви­бір теж по­вин­на бу­ти вро­дже­ною. Про­тя­гом усьо­го жи­т­тя ми щось ви­би­ра­є­мо, але чи ча­сто ви­бір є істин­но нашим? Ва­жли­во на­вчи­ти­ся від­чу­ва­ти і ви­би­ра­ти своє, пе­ре­ста­ти бу­ти ки­мось і возз’єд­на­ти­ся із са­мим со­бою.

Інес­са: Шо­стий но­мер 2018 ро­ку при­ро­дним чи­ном про­дов­жує ди­на­мі­ку ре­а­лі­за­ції мрії і під­во­дить нас до пи­та­н­ня ви­бо­ру. При­чо­му ва­жли­во­го ви­бо­ру – на­пря­му в жит­ті. Мо­мент, ко­ли є не­об­хі­дність ві­ді­рва­ти­ся від ста­рої шка­ра­лу­пи і пі­ти за по­кли­ком сер­ця, за при­зна­че­н­ням. Про­по­ную роз­гля­ну­ти рі­зні гра­ні пи­та­н­ня ви­бо­ру. Пе­тре, про­шу вас по­ча­ти цю те­му і по­зна­чи­ти, що та­ке ви­бір, ілю­зія ви­бо­ру і по­тра­пля­н­ня в ма­ні­пу­ля­ції.

Пе­тро: Я за­про­по­ну­вав би по­ча­ти з узго­дже­н­ня мо­ви, уяв­лень і за­галь­ної ба­зи, на осно­ві якої ми мо­же­мо провести діа­лог, зба­га­тив­ши одне одно­го сво­ї­ми ро­зу­мі­н­ня­ми. Вла­сне, сло­во «ви­бір» – ду­же ба­га­то­зна­чне, і ча­сто в рі­зних кон­текс­тах у ньо­го вкла­да­ють зов­сім рі­зні зна­че­н­ня. Най­ча­сті­ше мо­жна по­чу­ти йо­го в та­ких сло­во­спо­лу­че­н­нях, як «сво­бо­да ви­бо­ру», «усві­дом­ле­ність ви­бо­ру», «стан ви­бо­ру». Ме­ні ба­чи­ться, що в цій те­мі го­лов­не пи­та­н­ня – на що спи­ра­є­ться лю­ди­на, ко­ли при­ймає рі­ше­н­ня, ро­бить ви­бір: на сво­бо­ду во­лі чи на якусь зу­мов­ле­ність. Якщо ж говорити про зв'язність із по­пе­ре­дньою те­мою но­ме­ра жур­на­лу, то ви­хо­дить та­ка ло­гі­ка. Зі вну­трі­шньо­го ста­ну (див. те­му «КЖ» № 5 / 2018 «Си­ла ста­ну». – Прим. ред.) ми і ро­би­мо ви­бір. При цьо­му ма­ю­чи на ува­зі, що стан – більш за­галь­на ка­те­го­рія, яка має пев­ні ін­те­граль­ні ха­ра­кте­ри­сти­ки.

Інес­са: Є ще пи­та­н­ня цін­но­стей, адже стан від­обра­жає са­ме їх. Пе­тро: Цей аспект ще глиб­ший. По су­ті, ви­бір – це ли­ше вер­хів­ка айс­бер­га. Адже звід­ки бе­ру­ться фе­но­ме­ни ма­ні­пу­ля­ції ви­бо­ром чи те­мою сво­бо­ди ви­бо­ру там, де сво­бо­ди немає?.. Най­ча­сті­ше спо­ча­тку лю­ди­ні про­по­ну­є­ться за­про­гра­мо­ва­на «схе­ма» ма­ні­пу­ля­ції, і ні­яко­го ви­бо­ру са­мої лю­ди­ни, по су­ті, немає. Та­кі «при­йо­ми» ду­же яскра­во ви­дно за­раз у по­лі­ти­чно­му се­ре­до­ви­щі і в са­мій си­сте­мі від­но­син що­до вла­ди у су­спіль­стві, де вже із са­мо­го по­ча­тку на «сві­до­мий ви­бір» ні­хто і не

роз­ра­хо­вує. Ми мо­же­мо ба­чи­ти чи­слен­ні фор­ми про­я­ву так зва­ної «плу­то­кра­тії» в су­спіль­стві, ко­ли тіль­ки зов­ні де­кла­ру­ю­ться цін­но­сті «сво­бо­ди ви­бо­ру», а ба­га­то ме­ха­ні­змів най­рі­зно­ма­ні­тні­ших «ви­бо­рів» по­бу­до­ва­ні на ма­ні­пу­ля­ці­ях і під­мі­нах... Ма­буть, це від­обра­жає більш сер­йо­зні про­бле­ми су­спіль­ства на цін­ні­сно­му рів­ні.

Інес­са: У цьо­му ра­зі від­по­відь, по су­ті, не ва­жли­ва. Пе­тро: Так, ві­дно­сно не­ва­жли­во, що ви­би­ра­ти, якщо ви­бо­ру як та­ко­го немає. По­ді­бних «ви­бо­рів без ви­бо­ру» в на­шо­му су­спіль­стві ба­га­то, якщо при­ди­ви­ти­ся. Але є й ін­ша край­ність. Де­я­кі лю­ди вва­жа­ють, що в прин­ци­пі ви­бо­ру в жит­ті люд­сько­му немає і все ви­рі­ше­но за­зда­ле­гідь – якийсь фа­та­лізм. Ми умов­но зна­хо­ди­мо­ся в ко­ри­до­рі між ци­ми край­но­ща­ми. З одно­го бо­ку, зав­жди у лю­ди­ни є «сту­пінь сво­бо­ди», з ін­шо­го – ма­ні­пу­ля­ції ні­би­то віль­ним ви­бо­ром.

Інес­са: Тоб­то це те­ма сво­бо­ди – в ко­ри­до­рі за­ле­жно­сті? Пе­тро: Ми за ви­зна­че­н­ням зна­хо­ди­мо­ся в де­яких ме­жах у су­спіль­стві. Лю­ди­на, яка го­во­рить про «аб­со­лю­тну сво­бо­ду» у від­но­сно­му сві­ті, на­вряд чи змо­же аде­ква­тно вза­є­мо­ді­я­ти з ін­ши­ми лю­дьми. Не вар­то плу­та­ти іде­аль­ні цін­но­сті і зем­ні ре­а­лії... Оль­га: Аб­со­лю­тно віль­ним мо­жна бу­ти на кон­тра­сті з ки­мось. Але зав­жди при­су­тні якісь орі­єн­ти­ри. Пе­тро: Край­ні, екс­тре­маль­ні по­зи­ції, з одно­го бо­ку, ці­ка­ві і в яко­мусь сен­сі ду­же ре­сур­сні. З ін­шо­го бо­ку, но­сії та­ких «ра­ди­каль­них» по­зи­цій ча­сом за­над­то ха­о­ти­чні і «не­без­пе­чні». Не­без­пе­чні тим, що в них немає ба­лан­су. З по­гля­ду куль­ту­ри я ска­зав би, що є куль­ту­ра ви­бо­ру. На­при­клад, за­хі­дна куль­ту­ра ви­бо­ру, яка йде від мо­де­лі дав­ньо­гре­цької де­мо­кра­тії, за­сно­ва­на на віль­но­му, усві­дом­ле­но­му ви­бо­рі, де лю­ди­на мо­же бу­ду­ва­ти своє жи­т­тя са­мо­стій­но у ши­ро­ких со­ці­аль­них ме­жах. А є ін­ша, край­ня мо­дель – так зва­не ка­сто­ве су­спіль­ство, де лю­ди­на на­ро­джу­є­ться в пев­ній со­ці­аль­ній по­зи­ції і не має віль­но­го со­ці­аль­но­го ви­бо­ру, але у неї є при цьо­му ек­зи­стен­ці­аль­ний ви­бір – у що ві­ри­ти і чо­му слі­ду­ва­ти. Є ще да­о­ська фі­ло­со­фія на те­му про­бле­ми ви­бо­ру – ду­же гли­бо­ка, во­на пе­ре­бу­ває «на гра­ні» са­мо­го со­ці­аль­но­го сві­то­гля­ду. Це, ско­рі­ше, все­прийня­т­тя: «му­дрий не ви­би­рає» не то­му, що йо­му «все одно». Він про­сто знає, що все на сво­їх мі­сцях, все від­бу­ва­є­ться при­ро­дно са­ме со­бою, йду­чи «сво­їм Шля­хом».

Інес­са: Ви­хо­дить, що в нас за­кла­де­ні та­кі ме­ха­ні­зми, які не да­ють мо­жли­во­сті ви­зна­чи­ти­ся і ре­а­лі­зо­ву­ва­ти свої рі­ше­н­ня? Пе­тро: До­сить скла­дне пи­та­н­ня. На­при­клад, у схі­дних кра­ї­нах куль­ти­ву­є­ться фун­да­мен­таль­на цін­ність то­го, що лю­ди­на у будь-якій си­ту­а­ції по­вин­на «три­ма­ти облич­чя». Це стри­мує її, з одно­го бо­ку. Але це ж фор­мує ре­пу­та­цію, со­ці­аль­ний

ка­пі­тал, а от­же, до­ві­ру і по­ва­гу до неї. У будь-якій си­ту­а­ції ви­бо­ру лю­ди­на ри­зи­кує, але не­за­ле­жно від цьо­го во­на не має пра­ва від­мо­ви­ти­ся від сво­го рі­ше­н­ня. Оль­га: Я не по­го­джу­ся з ва­ми. Якщо роз­гля­да­ти лю­ди­ну як си­сте­му, то в ній мо­же щось не всти­га­ти за ім­пуль­сом. В один мо­мент у лю­ди­ни з'яв­ля­є­ться ба­жа­н­ня пе­ре­вер­ну­ти го­ру – і є ім­пульс іти за сво­їм ви­бо­ром, але з ча­сом, без під­трим­ки, все це схо­дить на­ні­вець. То­ді лю­ди­на по­чи­нає йти вбік, ви­би­ра­ти щось но­ве, про­бу­ва­ти, бо пра­гне­н­ня є, а якою до­ро­гою то­чно йти – по­ки не­ясно.

Інес­са: Що до­по­мо­же змі­цни­ти ві­ру і йти сво­їм кур­сом? Оль­га: Ду­маю, пи­та­н­ня в ба­лан­сі по осі «фру­стра­ція – під­трим­ка». На­при­клад, лю­ди­на по­ста­ви­ла ме­ту і до­ся­гла не­ве­ли­ко­го ре­зуль­та­ту. По­трі­бно під­три­ма­ти цей ім­пульс, під­три­ма­ти се­бе і по­дя­ку­ва­ти на­віть за це ма­лень­ке до­ся­гне­н­ня. Іна­кше опір бу­де зро­ста­ти і від­во­ди­ти від кур­су, обра­но­го спо­ча­тку. Оле­на: Я би ска­за­ла, що ва­жли­вий ба­ланс між ба­жа­н­ням ста­біль­но­сті і спра­гою до змін. Оль­га: Є хо­ро­ший ме­тод для під­трим­ки се­бе. Ви чо­гось до­ся­га­є­те, ба­га­то для цьо­го ро­би­те, під­ні­ма­є­те­ся на схо­дин­ку ви­ще, ще ви­ще... Дай­те со­бі час для від­по­чин­ку між схо­да­ми, щоб це до­ся­гне­н­ня не пе­ре­тво­ри­ло­ся в сце­на­рій «ма­ні­а­каль­на ро­бо­та – де­пре­сія», який по­вто­рю­є­ться зно­ву. Оле­на: Я ча­сто ка­жу ба­тькам, що не мо­жна весь час вди­ха­ти, по­ви­нен бу­ти і ви­дих. Рух не­об­хі­дний. Якщо по­трі­бно зро­би­ти – ро­би, але усві­дом­ле­но, з по­ва­гою до се­бе.

Інес­са: Ка­те­ри­но, з ва­шо­го до­сві­ду, як лю­ди ви­би­ра­ють сьо­го­дні про­фе­сію? З по­зи­ції за­ро­бі­тку, ви­жи­ва­н­ня чи сво­єї уні­каль­но­сті й істин­но­го ви­бо­ру? Ка­те­ри­на: Ми про­во­ди­ли до­слі­дже­н­ня мо­ти­ва­ції лю­дей під час ви­бо­ру про­фе­сії. Пе­ред на­ми бу­ло зав­да­н­ня зро­зу­мі­ти, що сьо­го­дні мо­ти­вує лю­дей в Укра­ї­ні мі­ня­ти про­фе­сію вза­га­лі. Ми по­ба­чи­ли, що тенденції рин­ку пра­ці у су­ча­сно­му сві­ті та­кі, що за жи­т­тя ми мо­же­мо змі­ню­ва­ти 10–15 про­фе­сій. Не місць ро­бо­ти, а са­ме про­фе­сій. Про це сьо­го­дні ка­жуть і спе­ці­а­лі­сти з управ­лі­н­ня пер­со­на­лом, і ре­кру­те­ри. Су­ча­сна мо­лодь має без­ліч ва­рі­ан­тів ви­бо­ру. Оль­га: Ми з ко­ле­га­ми обго­во­рю­ва­ли це пи­та­н­ня в кон­текс­ті роз­ви­тку. Ра­ні­ше у ді­тей і під­лі­тків бу­ла чі­тко «про­пи­са­на» со­ці­аль­на про­гра­ма: ди­тя­чий са­док, шко­ла, ін­сти­тут, одру­же­н­ня, ди­ти­на, кар'єра на ста­біль­ній ро­бо­ті. Осо­бли­во­го ви­бо­ру не бу­ло. Якщо до 35–40 ро­ків лю­ди­на ви­ко­ну­ва­ла всі ці пун­кти, на­ста­ва­ла кри­за роз­ви­тку – і ви­ни­ка­ло пи­та­н­ня: «Я ви­ко­нав по­став­ле­ний план, а чо­го ж я хо­чу?» І то­ді на­ста­вав скла­дний транс­фор­ма­цій­ний пе­рі­од. Су­ча­сні під­лі­тки з са­мо­го по­ча­тку зна­хо­дя­ться у кон­фрон­та­ції з со­ці­аль­ни­ми про­гра­ма­ми – во­ни не прив'язу­ю­ться до дум­ки біль­шо­сті і шу­ка­ють свої від­по­віді.

Інес­са: Мо­жли­во, в школі по­трі­бно про­во­ди­ти сер­йо­зні те­сти з про­фо­рі­єн­та­ції? Оле­на: Те­сти з про­фо­рі­єн­та­ції, за­твер­дже­ні на­шою си­сте­мою осві­ти, ду­же за­ста­рі­ли. Во­ни ні­як не від­обра­жа­ють сьо­го­дні­шню ре­аль­ність, то­му про­сто без­глу­зді.

Інес­са: Ка­тю, що біль­ше мо­ти­вує су­ча­сну лю­ди­ну? Ка­те­ри­на: Під час ви­бо­ру мі­сця ро­бо­ти ре­спон­ден­ти най­ча­сті­ше ви­окрем­лю­ють фі­нан­со­ве за­без­пе­че­н­ня, мо­жли­вість кар'єр­но­го зро­ста­н­ня, при­чо­му як вер­ти­каль­но­го, так і го­ри­зон­таль­но­го, й атмо­сфе­ру в ко­ле­кти­ві. Якщо атмо­сфе­ра в ко­ле­кти­ві не­ком­фор­тна, це мо­же сти­му­лю­ва­ти до змі­ни мі­сця ро­бо­ти.

Інес­са: Що сьо­го­дні змі­ни­ло­ся у сфе­рі ви­бо­ру пер­со­на­лу в ком­па­ні­ях? Ка­те­ри­на: Сьо­го­дні є три най­більш ва­жли­вих, на мій погляд, аспе­кти. По-пер­ше, на­скіль­ки ком­фор­тно лю­ди­на по­чу­ва­є­ться в ком­па­нії і в ко­ле­кти­ві. По-дру­ге, на­скіль­ки цін­но­сті лю­ди­ни збі­га­ю­ться із цін­но­стя­ми ор­га­ні­за­ції. І, по-тре­тє, на­скіль­ки лю­ди­на ці­лі­сна, на­скіль­ки во­на в ре­сур­сно­му ста­ні. Ро­бо­то­дав­ці мен­шою мі­рою звер­та­ють ува­гу на ди­плом, а див­ля­ться на на­ви­чки, ком­пе­тен­ції, до­свід. Го­лов­не, щоб очі ся­я­ли та цін­но­сті збі­га­ли­ся.

Інес­са: Чи мо­же атмо­сфе­ра в ко­ле­кти­ві бу­ти ви­рі­шаль­ним фа­кто­ром під час ви­бо­ру ро­бо­ти? Ка­те­ри­на: Во­на за­ймає тре­тє мі­сце в рей­тин­гу: гро­ші, кар'єра та про­фе­сій­ний роз­ви­ток, атмо­сфе­ра в ко­ле­кти­ві. Оле­на: Фі­нан­со­ва по­тре­ба – це по­тре­ба у без­пе­ці. Во­на зав­жди бу­де ви­пе­ре­джа­ти по­тре­бу в те­плі й ко­му­ні­ка­ці­ях. Хо­ча є лю­ди, для яких спіл­ку­ва­н­ня ва­жли­ві­ше, ніж фі­нан­со­ве пи­та­н­ня. Сьо­го­дні мо­ло­ді лю­ди на­ба­га­то мен­ше прив'яза­ні до ста­біль­но­го до­хо­ду – во­ни лег­ко змі­ню­ють ро­бо­ти, у них немає стра­ху і прив'яз­ки до мі­сця. Гро­ші для них ва­жли­ві, але во­ни не є прі­о­ри­те­тни­ми. Ме­ні зда­є­ться, для мо­ло­ді на­ба­га­то ва­жли­ві­ше за­до­во­ле­н­ня ін­те­ре­су до жи­т­тя, мо­жли­вість роз­ви­тку, ре­а­лі­за­ції се­бе. Оль­га: Мо­лодь сьо­го­дні утри­мує ба­ланс між стра­хом і ці­ка­ві­стю. Ра­ні­ше у нас бу­ла уста­нов­ка «ви­жи­ти», ви­хо­дя­чи з якої, ви­би­ра­ли­ся ро­бо­та, жи­тло, від­но­си­ни. Сьо­го­дні, якщо хо­че­ться за­до­воль­ни­ти ці­ка­вість, мо­жна і ри­зи­кну­ти. Це пев­на гра по жи­т­тю.

Інес­са: Під­лі­тки ви­яв­ля­ють біль­ше ін­те­ре­су до но­ви­зни. Це мо­жна ви­зна­чи­ти як від­ді­ле­н­ня. Але в ньо­му біль­ше від­по­від­но­сті, ніж агре­сії, пра­виль­но? Оле­на: Агре­сія про­яв­ля­є­ться, але по-ін­шо­му. Від­ді­ле­н­ня, під­лі­тко­ва сво­бо­да зав­жди су­про­во­джу­ю­ться агре­сі­єю. У су­ча­сних під­лі­тків на­ба­га­то біль­ше мо­жли­во­стей ви­сло­ви­ти­ся – у них немає стра­ху втра­ти ав­то­ри­те­ту. Оль­га: Ра­ні­ше єди­ним дже­ре­лом фор­му­ва­н­ня пе­ре­ко­нань бу­ли ба­тьки. Сьо­го­дні є без­ліч ін­ших мо­жли­во­стей як отри­ма­ти ін­фор­ма­цію, так і ви­сло­ви­ти свою дум­ку. У під­лі­тків біль­ше немає за­ле­жно­сті від ба­тька чи ма­те­рі як від єди­ної ав­то­ри­те­тної фі­гу­ри.

Інес­са: Це до­бре чи по­га­но? Оль­га: Якщо ба­тько або ма­тір хо­че три­ма­ти все під кон­тро­лем, то це яв­но не спри­яє ви­бо­ру. Якщо по­ди­ви­ти­ся на си­ту­а­цію як на про­яв сво­бо­ди під­лі­тка і прийня­ти її, то­ді це спри­йма­є­ться ра­ді­сно. Ба­тькам теж по­трі­бно пра­цю­ва­ти над со­бою і роз­ви­ва­ти­ся ра­зом з усім сві­том. Ка­те­ри­на: До­дам, що під­лі­тки сьо­го­дні ма­ють ін­ші кри­те­рії що­до жи­т­тя і спо­кій­но ви­слов­лю­ють свою дум­ку.

Інес­са: Але їх дум­ка по­ки що не­зрі­ла... Ка­те­ри­на: Але во­ни вча­ться її фор­му­ва­ти та ви­ді­ля­ти. У мо­їй пра­кти­ці бу­ло шість ро­ків ви­кла­да­н­ня в уні­вер­си­те­ті. Я ба­чи­ла, як сту­ден­ти до­сить спо­кій­но кри­ти­ку­ють те, що їм не по­до­ба­є­ться на фа­куль­те­ті. Не зав­жди во­ни пра­виль­но по­да­ють цю кри­ти­ку, але стра­ху в них немає.

Інес­са: Вза­га­лі, те­ма ви­бо­ру пов’яза­на та­кож зі зда­тні­стю йти за сво­їм при­зна­че­н­ням або ро­би­ти ви­бір від по­тре­би, бра­ку. Хо­ті­ло­ся би роз­гля­ну­ти ці аспе­кти. Пе­тро: Так, це ду­же ва­жли­ві й акту­аль­ні те­ми, осо­бли­во з огля­ду на ма­со­ві про­я­ви со­ці­аль­ної ін­фан­тиль­но­сті й ау­ти­зму. Ме­ні ба­чи­ться, що в цих пи­та­н­нях нам ще ба­га­то тре­ба пе­ре­о­сми­сли­ти в со­ці­аль­ній куль­ту­рі, яка нас ото­чує. Оле­на: Бу­ва­ють і ін­ші си­ту­а­ції. На­при­клад, кіль­ка ро­ків то­му до ме­не звер­нув­ся ба­тько хло­пчи­ка. Та­то яв­но не ду­же ре­а­лі­зу­вав свої ба­жа­н­ня і по­кла­дав ве­ли­кі на­дії на си­на. Йо­го ба­че­н­ня бу­ло та­ким: син по­ви­нен обов'яз­ко­во гра­ти в ша­хи. Пі­сля де­кіль­кох пси­хо­те­ра­пев­ти­чних се­сій ста­ло зро­зумі­ло, що син зна­йшов се­бе в комп'ютер­них іграх, при­чо­му він брав участь у між­на­ро­дних зма­га­н­нях і до­ся­гав успі­ху. Ша­ха­ми за­ймав­ся тіль­ки для то­го, щоб до­го­ди­ти ба­тько­ві. Але ба­тько не ро­зу­мів у прин­ци­пі, як мо­жна пи­ша­ти­ся си­ном-гей­ме­ром. Хло­пчик зміг від­кри­ти­ся тіль­ки то­ді, ко­ли йо­го ба­тько по­їхав у три­ва­ле від­ря­дже­н­ня до ін­шої кра­ї­ни. Ди­ти­на 12 ро­ків ста­ла одним із пе­ре­мож­ців мі­жна­ро­дно­го чем­піо­на­ту, де в основ­но­му «би­ли­ся» до­ро­слі.

Інес­са: Лю­ди­на, ро­бля­чи ви­бір, за­зви­чай роз­гля­дає два близь­ких ва­рі­ан­ти, на­при­клад, між пе­чи­вом і ке­ксом. Як по­ба­чи­ти ін­ші мо­жли­во­сті? Оль­га: Ви ма­є­те ра­цію. Ви­би­ра­ють між пе­чи­вом і ке­ксом, а про щось ін­ше вза­га­лі не ду­ма­ють. Але ко­ли ра­птом ро­зу­мі­ють, що, на­при­клад, і м'ясо є, то ні­би від­кри­ва­є­ться за­ві­са. Ця вну­трі­шня бо­роть­ба між «мо­жна» і «маю пра­во» від­о­бра-

жає яскра­ві про­це­си в лю­ди­ні. Біль­шу ча­сти­ну жи­т­тя – під впли­вом сте­ре­о­ти­пів, ро­до­вих про­грам, кон­це­пцій – лю­ди­на ду­має про те, що їй до­сту­пні тіль­ки два ва­рі­ан­ти. І ра­птом при­хо­дить мо­мент усві­дом­ле­н­ня – щось усе­ре­ди­ні ви­бу­хає.

Інес­са: У цей мо­мент «зри­ває дах»? Оль­га: Так. І лю­ди­на по­тра­пляє у по­тік, і ба­жа­н­ня роз­мо­ро­жу­ю­ться.

Інес­са: По­го­во­ри­мо про ви­бір і про ща­стя. Як во­ни пов’яза­ні? Пе­тро: Ви­бір – це і є сенс ща­стя. Це той фон, який ви­зна­чає і са­му ди­на­мі­ку ци­ві­лі­за­ції. Адже за будь-яким ви­бо­ром сто­їть сту­пінь на­пру­ги, тоб­то ща­стя пе­ред­ба­чає і на­пру­гу. Якщо лю­ди­на не зго­дна бра­ти на се­бе цю на­пру­гу, ду­ма­ю­чи, «на­ві­що я бу­ду на­пру­жу­ва­ти­ся», то ща­стя мо­же і не бу­ти. Оле­на: У пси­хо­ло­гії вва­жа­є­ться, що у ко­жної лю­ди­ни – своє ща­стя. У ко­гось це по­до­ла­н­ня, прийня­т­тя смер­ті за­ра­ди ін­ших, у ко­гось – про­фе­сій­ний злет, пре­кра­сні близь­кі сто­сун­ки. Ін­шу по­зи­цію мо­жна ви­сло­ви­ти че­рез фо­не­ти­чну гру (гру зву­ків): [щас-тя] – те, що ти ма­єш у цей час. Те, що від­бу­ва­є­ться з лю­ди­ною тут і за­раз, і є ща­стя. Якщо я за­до­во­ле­на сво­єю істо­рі­єю, сво­їм здо­ров'ям, сво­ї­ми на­мі­ра­ми і ба­жа­н­ня­ми, сво­єю сім'єю, ін­ши­ми ва­жли­ви­ми са­ме для ме­не ча­сти­на­ми мо­го жи­т­тя – я ща­сли­ва.

Інес­са: Ми мо­же­мо говорити про те, що ключ до те­ми – це ре­фле­ксу­ва­ти про те, «звід­ки» я ро­блю ви­бір? Оль­га: Так і є. З чо­го ми ро­би­мо ви­бір – зі ста­ну збу­дже­н­ня, на­тхне­н­ня, драй­ву, ін­те­ре­су?

Інес­са: Як ви­зна­чи­ти, що це ви­бір істин­ний? Для ме­не, на­при­клад, по­ка­зни­ком є по­тік енер­гії. Йде енер­гія – моє, не йде – не те. Пе­тро: Тут є два рів­ні: мі­кро- і ма­кро-. Мі­кро­рі­вень – це при­зма осо­би­сто­сті, про­жи­ва­н­ня сво­го жи­т­тя. Ма­кро­рі­вень – про­це­си, які ми мо­же­мо ли­ше якось ре­фле­ксу­ва­ти. Все, що ми за­раз про­жи­ва­є­мо і в чо­му на­ма­га­є­мо­ся ро­зі­бра­ти­ся, в єв­ро­пей­ській куль­ту­рі ві­до­мо під на­звою «сво­бо­да». А що та­ке сво­бо­да? На­при­клад, Ге­гель пи­сав, що сво­бо­да – це «усві­дом­ле­ність у не­об­хі­дно­сті», тоб­то ро­зу­мі­н­ня і роз­рі­зне­н­ня са­ме ці­єї не­об­хі­дно­сті в на­шо­му жит­ті – це і є шлях до сво­бо­ди. Оль­га: Це як ви­зна­н­ня по­тре­би?! Усві­дом­ле­ність у не­об­хі­дно­сті – я усві­дом­люю, що ці по­дії ме­ні не­об­хі­дні.

Інес­са: Але якщо лю­ди­на хо­че чо­гось до­сяг­ти, то во­на усві­дом­лює, що це не­ми­ну­че, а от­же, чи­нить не зі ста­ну по­тре­би, а ви­хо­дя­чи зі сво­бо­ди во­лі? Оль­га: Про­те лю­ди­на по­вин­на ясно ро­зу­мі­ти, ба­чи­ти ре­аль­ність, те­сту­ва­ти її, не пе­ре­бу­ва­ти в ілю­зі­ях, які від­ри­ва­ють від сві­ту, усві­дом­лю­ва­ти не­об­хі­дність і ро­би­ти. Ви­ни­кає пи­та­н­ня: «Це ви­бір чи не ви­бір лю­ди­ни?» Пе­тро: Це ек­зи­стен­ці­аль­ний рі­вень. Усві­дом­ле­ність не­об­хі­дно­сті – ро­зу­мі­н­ня то­го, як є за­раз, і в цьо­му ро­зу­мін­ні і прийнят­ті лю­ди­на мо­же ро­зу­мі­ти свою мі­ру ви­бо­ру або мі­ру сво­бо­ди. Оль­га: Є мо­ли­тва, яка по­чи­на­є­ться сло­ва­ми «Бо­же, дай ме­ні ро­зу­му і ду­шев­но­го спо­кою прийня­ти те, що я не в си­лах змі­ни­ти, му­жність змі­ни­ти те, що мо­жу, і му­дро­сті від­рі­зни­ти одне від ін­шо­го». Ме­ні зда­є­ться, це ре­че­н­ня ду­же чі­тко по­ка­зує, де по­трі­бні вклю­че­н­ня у ви­бір, а де во­ни не ма­ють сен­су.

Інес­са: Щоб усві­до­ми­ти си­лу ці­єї мо­ли­тви, нам по­трі­бні мо­мен­ти ти­ші, в які мо­жли­во зро­би­ти ре­аль­ний ви­бір? Оль­га: Іно­ді по­трі­бна ти­ша, а іно­ді по­трі­бно на­би­ти де­ся­ток ґуль, що­би зро­зу­мі­ти, що в цій си­ту­а­ції ні­чо­го змі­ни­ти не мо­жна.

Інес­са: От­же, якщо я хо­чу тво­ри­ти і ство­рю­ва­ти свою до­лю, ме­ні ва­жли­во взя­ти на се­бе за це від­по­від­аль­ність і усві­до­ми­ти не­об­хі­дність. Оль­га: Крім то­го, по­трі­бно ви­три­му­ва­ти ду­же силь­ний на­тиск до мо­мен­ту отри­ма­н­ня ви­зна­н­ня, ав­то­ри­те­ту.

Інес­са: Прой­ти че­рез опір, пе­ре­шко­ди, дум­ки «чи мо­жу я» – у цьо­му ви­бір? Пе­тро: Ми по­вер­та­є­мо­ся до мі­ри на­пру­ги. Тво­ри­ти – це на­пру­га, тво­ри­ти – це спів-(від)чу­ва­ти в то­му чи­слі. З усім Бу­т­тям. І це від­по­від­аль­ність, і ба­га­то в чо­му – по­шук від­по­від­ей на «ві­чні пи­та­н­ня», на які го­то­вих від­по­від­ей немає, їх тре­ба шу­ка­ти ко­жно­му в сво­їй не­об­хі­дно­сті.

Інес­са: Ма­буть, є сенс те­сту­ва­ти се­бе пи­та­н­ням: «Чи мо­жу я без цьо­го про­жи­ти?» Якщо від­по­відь «так», то, мо­же, і не вар­то ні­чо­го ро­би­ти в цьо­му на­пря­мі? Пе­тро: По­трі­бно шу­ка­ти при­зна­че­н­ня, на мою дум­ку. Оль­га: Іно­ді бу­ває від­по­відь: «Так, мо­жу, але не хо­чу». Я мо­жу про­жи­ти без цьо­го, але ідея, яка щой­но на­ро­ди­ла­ся, не дає ме­ні спо­кою, і ра­но чи пі­зно, ско­рі­ше за все, я її ре­а­лі­зую, то­му що во­на ва­жли­ві­ша за по­бу­то­вий ком­форт.

Інес­са: І то­ді лю­ди­на по­чи­нає ді­я­ти? Оль­га: По­тім по­чи­на­є­ться бо­роть­ба з чу­жою дум­кою, по­гля­да­ми, кри­ти­кою, за­здрі­стю. Всі ці фа­кто­ри пе­ре­шко­джа­ють ре­а­лі­за­ції ідеї і пе­ре­ві­ря­ють стій­кість лю­ди­ни, істин­ність її ви­бо­ру.

Інес­са: До­ро­гі дру­зі, я ду­маю, що на цій но­ті ми за­вер­ши­мо сьо­го­дні­шнє обго­во­ре­н­ня – ми за­че­пи­ли всі пла­сти те­ми і зро­би­ли ви­бір. Дя­кую вам.

ІНЕС­СА КРАВ­ЧЕН­КО Кан­ди­дат фі­ло­соф­ських на­ук, ко­у­чтре­нер, екс­перт із те­хні­ки емо­цій­но­го звіль­не­н­ня, ав­тор та ідей­ний на­тхнен­ник «Ака­де­мії Ре­аль­но­го Жи­т­тя», ви­да­вець жур­на­лу «Ко­ле­со Жи­т­тя»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.