Вой­чех Су­рув­ка – про ін­фан­тиль­ність і ду­хов­не зро­ста­н­ня

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла На­тал­ка Тлумацька

Як ви при­йшли до еку­ме­ні­зму*? Я за­йма­ю­ся еку­ме­ні­змом із двох при­чин. Пер­ша – пра­кти­чна, жит­тє­ва: ми сти­ка­є­мо­ся з рі­зни­ми лю­дьми, і по­трі­бно ро­зу­мі­ти, як з ни­ми спіл­ку­ва­ти­ся. Дру­га – на­у­ко­ва: я ви­кла­даю еку­ме­нізм як бо­го­слов­ську ди­сци­плі­ну. Ми жи­ве­мо в кра­ї­ні, де ба­га­то ре­лі­гій і ві­ро­спо­відань, на­віть рі­зні те­чії у са­мо­му хри­сти­ян­стві: пра­во­слав­ні, гре­ко-ка­то­ли­ки, ри­мо­ка­то­ли­ки; па­трі­ар­ха­ти пра­во­слав­ної цер­кви, ба­га­то цер­ков про­те­стан­тів... Ми жи­ве­мо по­руч, і нам по­трі­бно до­мо­ви­ти­ся, щоб не бу­ло образ і сва­рок. В Укра­ї­ні це – жит­тє­вий ви­клик.

Яка го­лов­на ме­та еку­ме­ні­зму? Єдність хри­сти­ян. Еку­ме­нізм не сто­су­є­ться ін­ших ре­лі­гій, він від­но­си­ться тіль­ки до хри­сти­ян­ських цер­ков, по­ді­лу хри­сти­ян. Пам'ята­є­мо, що спо­ча­тку все бу­ло єди­ним. У від­но­си­нах з ісла- мом, буд­ди­змом, ін­ду­ї­змом та ін­ши­ми ре­лі­гі­я­ми ді­ють ін­ші прин­ци­пи – це на­зи­ва­є­ться «між­ре­лі­гій­ний діа­лог».

У чо­му для вас цін­ність ці­єї на­у­ки? Ме­ні зав­жди бу­ла ці­ка­ва ін­ша лю­ди­на, її куль­ту­ра, тра­ди­ції. Са­ма лю­ди­на. Не си­сте­ма, не до­гма – лю­ди­на. Ме­ні хо­че­ться зна­йти з нею спіль­ну мо­ву, ро­зу­мі­ти її, ді­зна­ва­ти­ся про неї щось но­ве, а че­рез неї ді­зна­ва­ти­ся і про се­бе. Ін­ша лю­ди­на від­кри­ває цін­но­сті, які є в нас. У Мар­ті­на Бу­бе­ра, фі­ло­со­фа діа­ло­гу і те­о­ре­ти­ка сіо­ні­зму, є роз­по­відь про ра­би­на, який одно­го ра­зу уві сні по­чув фра­зу: «Їдь до Че­хії, до Пра­ги. Там під мо­стом Кар­ла за­ри­тий скарб, ти мо­жеш йо­го зна­йти». Ра­бин ви­ру­шив до Пра­ги, але не зміг по­тра­пи­ти на міст – сто­рож не пу­скав.

Ко­жен із нас ви­би­рає сам – роз­ви­ва­ти­ся чи за­ли­ша­ти­ся на то­му са­мо­му рів­ні, жи­ти чесно чи бре­ха­ти со­бі й ін­шим, ві­ри­ти чи ні. Сво­бо­да ви­бо­ру за­кла­де­на у при­ро­ді лю­ди­ни, і ві­ді­бра­ти її не мо­же на­віть Бог. Яким бу­де на­ше жи­т­тя, за­ле­жить тіль­ки від на­шо­го сві­до­мо­го що­ден­но­го ви­бо­ру.

Кіль­ка днів він під­хо­див до мо­сту, і вре­шті-решт сто­рож у ньо­го за­пи­тує: «На­ві­що ти при­хо­диш сю­ди що­дня?» Ра­бин роз­по­вів свою істо­рію, а сто­рож і ка­же: «Ах, як­би я ві­рив снам, я б мав по­їха­ти у твоє мі­сте­чко, то­му що ме­ні на­сни­ло­ся, що у груб­ці у ра­би­на за­хо­ва­ний скарб». Ко­ли ра­бин по­вер­нув­ся до­до­му і за­гля­нув у свою груб­ку, він зна­йшов там скарб. Це істо­рія про те, що зу­стріч з ін­шою лю­ди­ною до­по­ма­гає кра­ще пі­зна­ти се­бе і зна­йти скар­би, які у нас є. Ме­ні ці­ка­во мі­ня­ти се­бе че­рез ін­ших лю­дей, їхні тра­ди­ції. Не­мо­жли­во ве­сти діа­лог – еку­ме­ні­чний, між­ре­лі­гій­ний, за­галь­но­люд­ський, – якщо ми не го­то­ві змі­ню­ва­ти­ся і від­кри­ва­ти­ся.

Цер­ква го­то­ва змі­ню­ва­ти­ся? Цер­ква змі­ню­є­ться вже дві ти­ся­чі ро­ків. Як­би во­на не змі­ню­ва­ла­ся, її б уже дав­но не бу­ло. Тіль­ки го­лов­ний прин­цип ці­єї змі­ни по­трі­бно ви­ро­би­ти. Ко­жна епо­ха про­ду­кує свої прин­ци­пи. І, з одно­го бо­ку, по­трі­бно збе­рі­га­ти не­змін­не, а з ін­шо­го – від­кри­ва­ти­ся но­во­му. Так і в жит­ті лю­ди­ни: ми мо­же­мо змі­ни­ти ро­бо­ту, за­чі­ску, але в нас зав­жди є те, що ні­ко­ли не змі­ню­є­ться.

Ко­ли ми при­хо­ди­мо до Бо­га як до ба­тька, то від­чу­ва­є­мо се­бе слаб­ки­ми, як ді­ти. Як не пе­ре­кла­сти від­по­від­аль­ність за своє жи­т­тя на Бо­га? У єзу­ї­тів є ви­слів: «Мо­ли­ся так, як ні­би все за­ле­жить тіль­ки від Бо­га, а ро­би так, як ні­би все за­ле­жить тіль­ки від те­бе». У мо­ли­тві лю­ди­на все від­дає Бо­гу, але ко­ли мо­ли­тва за­кін­чу­є­ться, по­трі­бно ді­я­ти так, ні­би по­трі­бно все сво­ї­ми си­ла­ми зро­би­ти. Іна­кше не ви­йде. Я не ро­зу­мію фра­зу «та­ка во­ля Бо­жа, так і по­вин­но бу­ти». Бог по­стій­но спів­пра­цює з лю­ди­ною, він ні­чо­го не ро­бить за на­шою спи­ною. Зви­чай­но, є ре­чі, які ми не мо­же­мо змі­ни­ти. У ме­не, на­при­клад, по­ча­ла си­ви­на з'яв­ля­ти­ся. Що ж, ме­ні на Бо­га че­рез це скар­жи­ти­ся?! Зви­чай­но, ні. Це при­ро­дний процес, в яко­му ні­хто не ви­нен.

Як ви ста­ви­те­ся до то­го, що за­раз лю­ди за­хо­плю­ю­ться рі­зни­ми ре­лі­гі­я­ми, ду­хов­ни­ми пра­кти­ка­ми? Ме­ні це не по­до­ба­є­ться. Але, в прин­ци­пі, я не роз­гля­даю це з по­зи­ції ре­лі­гії вза­га­лі. Пси­хо­лог Ерік Ері­ксон го­во­рив, що це озна­ка під­лі­тко­во­го ві­ку. Сьо­го­дні ба­га­то хто до со­ро­ка ро­ків за­ли­ша­є­ться ін­фан­тиль­ним, щось шу­кає, не мо­же ви­зна­чи­ти­ся. На мій погляд, так не має бу­ти. По­трі­бно ви­бра­ти щось одне і роз­ви­ва­ти­ся в цьо­му, йти вглиб тра­ди­ції. Не­мо­жли­во за 2–3 ро­ки за­гли­би­ти­ся, на­при­клад, у буд­дизм чи хри­сти­ян­ство. Не­об­хі­дно на­ба­га­то біль­ше ча­су. Ба­га­то хто бо­ї­ться від­по­від­аль­но­сті і роз­тя­гує пе­рі­од під­лі­тко­во­го ві­ку на по­ло­ви­ну жи­т­тя, по­верх­не­во ви­вча­ю­чи рі­зні на­пря­ми. Немає гли­бо­кої лі­те­ра­ту­ри, немає гли­бо­кої фі­ло­со­фії. Єди­ні лю­ди, які да­ють гли­бо­кі від­по­віді і став­лять гли­бо­кі пи­та­н­ня, – вче­ні, що за­йма­ю­ться при­ро­дни­чи­ми на­у­ка­ми.

Як по­ві­ри­ти, від­кри­ти­ся для ві­ри? Про­те­стант­ські цер­кви до­три­му­ю­ться дум­ки, що ві­ра – це са­мо­стій­ний, усві­дом­ле­ний ви­бір лю­ди­ни. Я, чесно ка­жу­чи, не до кін­ця це ро­зу­мію. За та­ко­го під­хо­ду і ді­тям по­трі­бно да­ва­ти пра­во ви­бо­ру – хо­ди­ти до шко­ли чи ні. Ре­лі­гія – це ча­сти­на куль­ту­ри, і я не ро­зу­мію, як мо­жна по­збав­ля­ти лю­ди­ну одні­єї ча­сти­ни куль­ту­ри, а ін­ших – ні. Зде­біль­шо­го лю­ди­на отри­мує ві­ру ра­зом із тра­ди­ці­єю, у про­це­сі ви­хо­ва­н­ня. Але це не озна­чає, що в якийсь мо­мент жи­т­тя не по­трі­бно ро­би­ти осо­би­стий ви­бір. Осо­би­стий ви­бір не­об­хі­дний у ба­га­тьох жит­тє­вих си­ту­а­ці­ях. І є ма­са при­кла­дів, ко­ли лю­ди­на при­хо­дить до ві­ри вже у до­ро­сло­му ві­ці. Успад­ку­ва­ти ві­ру чи при­йти до неї са­мо­стій­но – не прин­ци­по­во. Але ко­ли до­свід, тра­ди­ції, ре­лі­гія пе­ре­да­ю­ться в ро­ди­ні з по­ко­лі­н­ня в по­ко­лі­н­ня, то осо­би­стий ви­бір ро­би­ти лег­ше.

Як на­пра­цю­ва­ти на­ви­чку усві­дом­ле­но­го ви­бо­ру? Адже якщо ми ви­би­ра­є­мо одне, то від­мов­ля­є­мо­ся від ре­шти. Від­по­відь про­ста – це лю­бов. На­при­клад, ко­ли ми зу­стрі­ча­є­мо «са­ме ту» лю­ди­ну, ми ро­би­мо ви­бір, і нас уже не ці­кав­лять ін­ші, хо­ча ми зна­є­мо, що з ни­ми теж мо­же бу­ти ці­ка­во. Як від­по­ві­сти со­бі на пи­та­н­ня: «Чо­му са­ме з ці­єю лю­ди­ною я хо­чу про­жи­ти жи­т­тя?» Нав­ко­ло ба­га­то ін­ших, мо­жли­во, більш до­ско­на­лих, але ме­ні во­ни вже не по­трі­бні. На­пев­но, від­по­відь у то­му, щоб одно­го ра­зу ри­зи­кну­ти – і вже не сум­ні­ва­ти­ся у сво­є­му ви­бо­рі. І ві­ра, і наш роз­ви­ток, і вдо­ско­на­ле­н­ня – це про­сто ри­зик. Ми ро­би­мо крок упе­ред і не зна­є­мо, що з цьо­го ви­йде. Якщо ми по­стій­но бу­де­мо на­ма­га­ти­ся жи­ти в без­пе­чній ста­біль­но­сті – ми пе­ре­ста­не­мо роз­ви­ва­ти­ся. Будь-який роз­ви­ток – це ри­зик: ін­те­ле­кту­аль­ний, ду­хов­ний, емо­цій­ний.

Сенс ду­хов­но­го зро­ста­н­ня по­ля­гає в то­му, що­би всти­гну­ти прой­ти шлях че­снот під час цьо­го жи­т­тя

Де за­кін­чу­є­ться во­ля лю­ди­ни і по­чи­на­є­ться во­ля Бо­жа? Во­ни зав­жди спів­пра­цю­ють. Чим ближ­че ми до Бо­га, тим біль­ше він у нас про­ни­кає.

Як до­мо­ви­ти­ся з Бо­гом, із со­бою, з ін­ши­ми лю­дьми? Щоб до­мо­ви­ти­ся, по­трі­бно кри­ти­чно ста­ви­ти­ся до се­бе. Якщо цьо­го немає, то до­мо­ви­ти­ся ні з ким не ви­йде. По­трі­бно ви­зна­ти, що ви мо­же­те по­ми­ля­ти­ся.

А як до­мо­ви­ти­ся людям, у яких рі­зні до­мі­нан­ти? У ко­гось на пер­шо­му мі­сці ро­зум, а у ко­гось – ду­ша, по­чу­т­тя. Це до­бре ви­дно на при­кла­ді то­го, як до­мов­ля­ю­ться чо­ло­вік і жін­ка. Той, у ко­го на пер­шо­му мі­сці ро­зум (пе­ре­ва­жно це чо­ло­ві­ки), по­ви­нен пам'ята­ти про кри­ти­чне став­ле­н­ня до се­бе і бра­ти на се­бе від­по­від­аль­ність. Не всі емо­цій­ні ви­слов­лю­ва­н­ня по­трі­бно при­йма­ти як оста­то­чні, адже не все так, як зда­є­ться на пер­ший погляд. Лю­ди­на, яка емо­цій­но спри­ймає світ, не зав­жди мо­же від­ра­зу ви­сло­ви­ти свою дум­ку. Іно­ді по­трі­бно по­че­ка­ти тро­хи, а по­тім по­го­во­ри­ти ще раз. «Лю­ди­на-ро­зум» від­по­від­ає за ра­ціо­наль­ну ча­сти­ну діа­ло­гу, а «лю­ди­на-по­чу­т­тя» – за емо­цій­ну. У цьо­му і кри­є­ться ін­те­рес спіл­ку­ва­н­ня.

При­хиль­ни­ки те­о­рії ре­ін­кар­на­ції го­во­рять про те, що лю­ди­на по­вин­на прой­ти на Зем­лі пев­ні ста­дії ду­хов­но­го роз­ви­тку. А як ви вва­жа­є­те? Якщо лю­ди­на не всти­гає прой­ти де­я­кі ста­дії ду­хов­но­го роз­ви­тку при зем­но­му жит­ті, во­на про­хо­дить їх пі­сля смер­ті: у ка­то­ли­ків у чи­сти­ли­щі, у схі­дних ві­ру­ва­н­нях – че­рез ми­тар­ства. Ідея в то­му, що лю­ди­на, яка хо­че йти до Бо­га, але не всти­гає прой­ти свої ста­дії роз­ви­тку на Зем­лі, очи­ща­є­ться пі­сля смер­ті. Сенс у то­му, що все, що ми ро­би­мо, від­би­ва­є­ться на ін­ших лю­дях. Будь-яке спіл­ку­ва­н­ня змі­нює ко­жно­го з нас – і хо­ро­ші, і по­га­ні вчин­ки за­ли­ша­ю­ться на­віть пі­сля на­шої смер­ті. Як ка­жуть, non omnis moriar (я не весь по­мру. – лат.). Очи­ще­н­ня, про яке ми го­во­ри­мо, пов'яза­не з ти­ми, хто за­ли­шив­ся на зем­лі: по­ки во­ни не про­ба­чать на­ших по­га­них вчин­ків, нам до­ве­де­ться че­ка­ти. При­чо­му це від­бу­ва­є­ться з во­лі по­мер­лої лю­ди­ни: во­на про­сить Го­спо­да по­че­ка­ти, по­ки всі по­га­ні вчин­ки бу­дуть про­ще­ні. У цьо­му і сенс чи­сти­ли­ща – ми всі вза­є­мо­пов'яза­ні. Ісус теж го­во­рить, що ми не­се­мо від­по­від­аль­ність за всі свої сло­ва і вчин­ки, а в кін­ці жи­т­тя по­вин­ні да­ти звіт. Сенс ду­хов­но­го зро­ста­н­ня по­ля­гає в то­му, що­би всти­гну­ти прой­ти шлях че­снот під час цьо­го жи­т­тя. То­ді ми йде­мо на не­бе­са, а якщо не всти­гли – очи­ща­є­мо­ся пі­сля смер­ті.

От­же, ду­хов­не зро­ста­н­ня за­сно­ва­не на осо­би­стій від­по­від­аль­но­сті за все, що ми ро­би­мо, ду­ма­є­мо, го­во­ри­мо? Так. Хри­стос зав­жди звер­та­є­ться осо­би­сто до лю­ди­ни і про­по­нує (не при­му­шує): «Якщо хо­чеш бу­ти до- ско­на­лим, іди за мною». Це зав­жди про­по­зи­ція, звер­не­на до сво­бо­ди лю­ди­ни. Єван­ге­ліє – це за­клик до на­шої сво­бо­ди: «Якщо хо­чеш...»

Пси­хо­ло­ги ка­жуть, що вмі­н­ня не­сти осо­би­сту від­по­від­аль­ність – озна­ка до­ро­слої лю­ди­ни, і во­дно­час від­зна­ча­ють ін­фан­ти­лі­за­цію су­спіль­ства. Як це впли­ває на ду­хов­ність? Так са­мо, як на все ін­ше. Куль­ту­ра впли­ває на всіх лю­дей: і тих, хто жи­ве у сві­ті, і тих, хто жи­ве в мо­на­сти­рях. Ми спо­сте­рі­га­є­мо все мен­ше від­по­від­аль­но­сті або ж во­на про­яв­ля­є­ться на­ба­га­то пі­зні­ше. Ду­хов­не жи­т­тя – це ча­сти­на зви­чай­но­го жи­т­тя: якщо бу­ден­ність ін­фан­ти­лі­зу­є­ться, то і з ду­хов­ним від­бу­ва­є­ться те ж са­ме.

Чи по­вин­на лю­ди­на бу­ти при­крі­пле­на до яко­їсь ре­лі­гій­ної тра­ди­ції? І чи мо­же во­на з неї ви­йти, якщо від­чу­ває, що вну­трі­шньо пе­ре­ро­сла цей етап? Важ­ке пи­та­н­ня. У хри­сти­ян­ській тра­ди­ції є за­клик до сво­бо­ди, то­му я б не ска­зав, що лю­ди­на обов'яз­ко­во по­вин­на на яко­мусь ета­пі сво­го ро­сту бу­ти прив'яза­на до пев­ної тра­ди­ції. Але, з ін­шо­го бо­ку, лю­ди­на, яка шу­кає істи­ну, по­вин­на ма­ти справу з ре­лі­гій­ни­ми пи­та­н­ня­ми. Це не озна­чає, що во­на бу­де прив'яза­на до яко­їсь кон­кре­тної ре­лі­гій­ної гро­ма­ди. Це зав­жди ін­ди­ві­ду­аль­ний шлях ко­жної лю­ди­ни. Мо­жна бу­ти від­по­від­аль­ною до­ро­слою лю­ди­ною, жи­ти чесно і при цьо­му не зна­ти, є Бог чи ні. На­при­клад, уче­ний-фі­зик Сті­вен Го­кі­нґ зав­жди го­во­рив, що Бо­га немає, але ні­ко­ли не смі­яв­ся над лю­дьми, прив'яза­ни­ми до ре­лі­гії. То­му я не ду­маю, що є обов'язок бу­ти у ре­лі­гій­ній гро­ма­ді. Ме­ні як ре­лі­гій­ній лю­ди­ні хо­ті­ло­ся б, щоб усі зна­йшли Бо­га, але я не мо­жу зму­си­ти ко­гось, мов­ляв, «ви ще не під­ро­сли, а ось хо­че­те бу­ти на хо­ро­шо­му рів­ні ду­хов­но­го жи­т­тя, то­ді по­вин­ні ста­ти ка­то­ли­ка­ми». Ні. Ду­хов­ний шлях – це зав­жди за­клик до сво­бо­ди лю­ди­ни: по­ди­ви­ся, як ми жи­ве­мо, що ми го­во­ри­мо, і якщо хо­чеш – при­єд­нуй­ся.

Якщо ми по­стій­но бу­де­мо на­ма­га­ти­ся жи­ти у без­пе­чній ста­біль­но­сті – ми пе­ре­ста­не­мо роз­ви­ва­ти­ся

О. ВОЙ­ЧЕХ СУ­РУВ­КА Свя­ще­ник, ре­ктор Ін­сти­ту­ту ре­лі­гій­них на­ук св. То­ми Аквін­сько­го (Ки­їв)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.