Сара Коулман – про Тан­тру, емо­ції та шість сфер існу­ва­н­ня

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла Іри­на Скри­пак Пе­ре­клад з ан­глій­ської: Ва­ле­рій До­рож­кін

Не­мо­жли­во зро­би­ти ко­гось ща­сли­вим або ста­ти ща­сли­вим зав­дя­ки ко­мусь – ко­жен із нас са­мо­тній у цьо­му жит­ті. Та ли­ше то­ді, ко­ли ми це усві­до­ми­мо, ми змо­же­мо по­бу­ду­ва­ти пов­но­цін­ні здо­ро­ві сто­сун­ки. Го­лов­ним зав­да­н­ням для до­ся­гне­н­ня цьо­го усві­дом­ле­н­ня є при­су­тність у те­пе­рі­шньо­му та при­слу­ха­н­ня до сво­го сер­ця.

По­го­во­рі­мо про су­тність буд­дій­ської Тан­три. Чо­му її так на­зи­ва­ють? Су­ча­сне уяв­ле­н­ня про Тан­тру – це ідея new age (англ. – но­во­го ча­су), яка не має ні­чо­го спіль­но­го зі справ­жньою Тан­трою. Му­шу ска­за­ти про три яни, або три ко­лі­сни­ці буд­дій­сько­го вче­н­ня – дхар­ми: Хі­на-яну, Ма­ха-яну і Тан­тра-яну. З по­гля­ду буд­ди­зму ко­жна осо­ба зда­тна про­бу­ди­ти­ся і від­кри­ти у со­бі му­дрість, ясність, спів­чу­т­тя. І буд­дій­ське вче­н­ня по­бу­до­ва­но та­ким чи­ном, що спо­ча­тку ви ви­ко­ну­є­те пев­ні пра­кти­ки, які за­кла­да­ють осно­ву, по­тім є пев­на гра­да­ція – шлях, на яко­му пра­кти­ки змі­ню­ю­ться, і ви по­сту­по­во ста­бі­лі­зу­є­те своє ба­че­н­ня або ро­зу­мі­н­ня вче­н­ня. ПЕР­ША ко­лі­сни­ця – це Хі­на­я­на, на рів­ні якої зна­хо­ди­мо­ся усі ми. Хі­на­я­на озна­чає вузь­кий шлях, і на­сам­пе­ред це шлях си­дя­чої ме­ди­та­ції, під час якої ми на­ма­га­є­мо­ся при­бор­ка­ти «ди­ко­го бо­же­віль­но­го ко­ня» на­шо­го ро­зу­му, який по­стій­но до нас го­во­рить. Шлях вузь­кий, то­му що під час си­ді­н­ня ми да­є­мо со­бі мо­жли­вість ма­ти про­стір і час пе­ре­бу­ва­ти на­о­дин­ці із со­бою. Але май­же зав­жди по­мі­ча­є­мо, що за­блу­ка­ли десь у сво­їх дум­ках. Ми на­ма­га­є­мо­ся бу­ти ду­же м'яки­ми до се­бе, і є ли­ше одна річ, яку мо­жна зро­би­ти в цій си­ту­а­ції, – по­вер­ну­ти­ся в те­пе­рі­шній мо­мент, у своє ті­ло. Вузь­ким цей шлях є то­му, що мо­мент по­вер­не­н­ня – ли­ше не­ве­ли­чкий про­мі­жок ча­су: від­во­лі­кли­ся – по­вер­ну­ли­ся, від­во­лі­кли­ся – по­вер­ну­ли­ся. Ми при­бор­ку­є­мо свій ро­зум і та­ким чи­ном на­ма­га­є­мо­ся по­то­ва­ри­шу­ва­ти із со­бою. По­сту­по­во на­ма­га­є­мо­ся зро­зу­мі­ти, що є на­ба­га­то біль­ше чо­гось у на­шій сві­до­мо­сті, крім слів і ду­мок. І

то­ді в нас є шанс по­ча­ти пра­цю­ва­ти з на­сту­пною ко­лі­сни­цею, або яною. ДРУГА ко­лі­сни­ця – Ма­ха­я­на. Ма­ха озна­чає «ве­ли­ка». Те­пер ми вклю­ча­є­мо в свою пра­кти­ку все, що є в на­шо­му сві­ті, нас ото­чує і нам зу­стрі­ча­є­ться, і не обме­жу­є­мо пра­кти­ку про­сто си­ді­н­ням на ме­ди­та­цій­ній по­ду­шці. На від­мі­ну від Хі­на­я­ни, в якій ми на­ма­га­є­мо­ся зна­йти пев­ну здра­вість у со­бі і для се­бе, Ма­ха­я­на сто­су­є­ться спів­чу­т­тя до ін­ших. Що б ми не ді­зна­ли­ся, які б ре­а­лі­за­ції в нас не бу­ли – ми все це при­свя­чу­є­мо ото­чен­ню та всьо­му, з чим сти­ка­є­мо­ся в на­шо­му жит­ті. Згі­дно зі вче­н­ням буд­ди­зму, са­ме цьо­го ми і пра­гне­мо, це нам і по­трі­бно – до­по­ма­га­ти, бу­ти за­лу­че­ни­ми до до­по­мо­ги ін­шим. ТРЕТЯ ко­лі­сни­ця – Ва­джра­я­на, або Тан­тра­я­на. Ва­джра озна­чає « не­зни­щен­ний » , ска­жі­мо, « не­зни­щен­но про­бу­дже­ний » . Ін­ша на­зва шля­ху Ва­джра­я­ни – це Тан­тра. У ти­бет­ській мо­ві зна­че­н­ня сло­ва « тан­тра » мо­же пе­ре­кла­да­ти­ся як « три­ва­лість » або « не­пе­рерв­ність » – будь- який мо­мент на­шо­го бу­т­тя мо­же нас про­бу­ди­ти. На цьо­му шля­ху за­тьма­ре­ні емо­ції по­ста­ють і ви­ни­ка­ють як му­дрість. Са­ме то­му Тан­тра зву­чить ду­же се­ксу­аль­но, бо це так і є. Ва­жли­во пам' ята­ти, що Ва­джра­я­на має те са­ме ба­че­н­ня, що і шлях Ма­ха­я­ни. Їх по­ді­бність у то­му, що все, що ми ро­би­мо в пов­сяк­ден­но­му жит­ті, і все, що з на­ми від­бу­ва­є­ться, ро­би­ться на бла­го всіх жи­вих істот, для до­по­мо­ги ін­шим. Єди­на від­мін­ність між Ма­ха­я­ною і Ва­джра­я­ною – це пра­кти­ки, які ви­ко­ну­ю­ться. Ве­ли­кі май­стри Ва­джра­я­ни від­кри­ли шля­хи і пра­кти­ки, що да­ють змо­гу ся­гну­ти про­бу­дже­н­ня швид­ше. Про­те ва­джр­ні учи­те­лі ча­сто по­пе­ре­джа­ють, що якщо у вас не­має під­ґрун­тя, не­має пра­кти­ки з Хі­на­я­ни та Ма­ха­я­ни, то на­ма­га­ти­ся ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти швид­кі шля­хи Ва­джра­я­ни мо­же бу­ти вкрай не­без­пе­чним. За­йма­ти­ся пра­кти­ка­ми Ва­джра­я­ни (Тан­три) мо­жна тіль­ки то­ді, ко­ли у вас є ав­тен­ти­чний вчи­тель, який мо­же вве­сти вас у ме­тод Ва­джра­я­ни. Ма­ха­я­на і Ва­джра­я­на пра­цю­ють з одна­ко­вою які­стю сер­ця – спів­чу­т­тям і при­стра­стю. Про­те не­об­хі­дно спо­ча­тку, на рів­ні Хі­на­я­ни, ро­зі­бра­ти­ся, про­ясни­ти свої сто­сун­ки зі вла­сною го­ло­вою і з ти­ми дум­ка­ми, які по­стій­но нас пе­ре­пов­ню­ють. То­ді ми мо­же­мо пе­ре­йти на рі­вень сер­ця і по­ди­ви­ти­ся, що є там. Є ба­га­то ін­стру­кцій сто­сов­но пра­ктик, які да­ють мо­жли­вість ма­ти без­по- се­ре­дній сто­су­нок із сер­цем і та­ким чи­ном пра­цю­ва­ти зі вла­сною при­стра­стю, емо­ці­я­ми і спів­чу­т­тям.

Як лю­ди­ні по­дру­жи­ти го­ло­ву із сер­цем? Я не знаю ін­ших шля­хів по­дру­жи­ти го­ло­ву із сер­цем, крім пра­кти­ки ме­ди­та­ції. Але пра­кти­ки, які да­ю­ться су­то у вчен­ні Шам­ба­ли (лі­нія Шам­ба­ла­буд­ди­зму), не є ре­лі­гій­ни­ми. За­га­лом Шам­ба­ла – буд­дій­ське вче­н­ня, але є ча­сти­на, яка да­є­ться як не­ре­лі­гій­на. На­при­клад, у лі­нії Шам­ба­ли ви­ко­ри­сто­ву­є­ться та­ка ма­ха­ян­ська пра­кти­ка, як Тон­глен, що спря­мо­ва­на на роз­кри­т­тя сер­ця. Якщо ці­ка­во, мо­жна про­чи­та­ти кни­ги буд­дій­ської чер­ни­ці Пе­ми Чо­дрон, де во­на, окрім усьо­го ін­шо­го, го­во­рить про цю пра­кти­ку.

Що вар­то ро­би­ти тим, хто не пра­кти­кує ме­ди­та­ції? Як люд­ські істо­ти ми вже во­ло­ді­є­мо пев­ни­ми при­ро­дни­ми яко­стя­ми і зді­бно­стя­ми. У нас є ті­ло, яке «обла­дна­не» ор­га­на­ми від­чут­тів. Не­зва­жа­ю­чи на те, що ко­мусь по­трі­бні чи то оку­ля­ри, чи слу­хо­вий апа­рат, усі ми зда­тні спри­йма­ти світ, від­чу­ва­ти за­пах, смак, ба­чи­ти, чу­ти, тор­ка­ти­ся. Всі люд­ські істо­ти ма­ють як фа­ктор го­ло­ви, так і фа­ктор сер­ця. У нас є те, що зда­тне від­чу­ва­ти, да­ва­ти нам пе­ре­жи­ва­н­ня лю­бо­ві, пристрасті та спів­чу­т­тя. Про­бле­ма по­ля­гає в то­му, що ці два фа­кто­ри не є на­ле­жним чи­ном син­хро­ні­зо­ва­ни­ми. Час від ча­су ми бу­ва­є­мо пов­ні­стю при­су­тні, від­чу­ва­є­мо сво­їм сер­цем за до­по­мо­гою на­шої ро­зум­но­сті, ба­чи­мо ясно, і в та­кі ми­ті на­ше спів­чу­т­тя при­ро­дним шля­хом ви­про­мі­ню­є­ться і про­яв­ля­є­ться. Але за­зви­чай у на­шо­му зайня­то­му жит­ті це ста­є­ться зрід­ка. За­зви­чай ми бі­жи­мо в сво­їх дум­ках – ми на­стіль­ки за­хо­пле­ні вну­трі­шнім діа­ло­гом, що біль­шу ча­сти­ну ча­су на­віть не ро­зу­мі­є­мо, де ми є. Щоб від­кри­ти си­лу сво­го сер­ця до лю­бо­ві, пристрасті, спів­чу­т­тя, спо­ча­тку нам тре­ба на­вчи­ти­ся бу­ти при­су­тні­ми у те­пе­рі­шньо­му із вла­сним до­сві­дом і пе­ре­жи­ва­н­ням не час від ча­су, а по­стій­но. Якщо ми го­во­ри­мо про си­лу пристрасті – це те­пло і тур­бо­та, які мо­же по­ро­джу­ва­ти на­ше сер­це. Про­те ми ма­є­мо спи­та­ти се­бе: «Якщо це та­ке пре­кра­сне пе­ре­жи­ва­н­ня, то чо­му я не пе­ре­бу­ваю з ним по­стій­но?» Зі сво­го жи­т­тя я ді­зна­ла­ся, що є пев­на при­чи­на, чо­му ми не пе­ре­бу­ва­є­мо з до­сві­дом на­шо­го сер­ця. Ко­ли на­шій «го­ло­ві» по­до­ба­є­ться ідея, яка зда­є­ться нам ду­же ро­ман­ти­чною, во­дно­час ми бо­ї­мо­ся від­чу­ва­ти по­ту­жну енер­гію. На­ше сер­це ду­же чу­тли­ве, і якщо ви хо­че­те пе­ре­жи­ва­ти при­страсть пов­ні­стю, то вам тре­ба бу­ти го­то­ви­ми втра­ти­ти ґрунт під но­га­ми.

Я не знаю ін­ших шля­хів по­дру­жи­ти го­ло­ву з сер­цем, крім пра­кти­ки ме­ди­та­ції

Чи є при­стра­сні емо­ції ба­зо­ви­ми від­чу­т­тя­ми лю­ди­ни? Ви­ко­ри­ста­н­ня при­стра­сних емо­цій ду­же оман­ли­ве. Ча­сто ми за­бо­ро­ня­є­мо со­бі бу­ти від­кри­ти­ми, від­чу­ва­ти емо­ції, то­му що в них за­ба­га­то енер­гії. Ко­жно­го дня ми від­чу­ва­є­мо роз­ма­ї­т­тя емо­цій, але біль­шість із них ми не до­зво­ля­є­мо со­бі від­чу­ти на­справ­ді. У буд­дій­ській тра­ди­ції роз­гля­да­ють шість сфер існу­ва­н­ня, про­те са­ме сфе­ра люд­сько­го існу­ва­н­ня вва­жа­є­ться сфе­рою пристрасті. У на­шо­му пов­сяк­ден­но­му, зви­чай­но­му за­тьма­ре­но­му ста­ні ми по­стій­но зна­хо­ди­мо­ся на «аме­ри­кан­ських гір­ках» зі спо­ді­ва­н­ня і стра­ху, на­дії й остра­ху. Ми або при­тя­гу­є­мо до се­бе, або від­штов­ху­є­мо від се­бе увесь час. Та во­дно­час на­скіль­ки силь­но ми на­ма­га­є­мо­ся не від­чу­ва­ти, на­стіль­ки ж силь­но вра­зли­вим є на­ше сер­це. Са­ме то­му, якщо ми хо­че­мо зна­йти ре­аль­ну си­лу або міць на­шо­го сер­ця, якою є при­страсть, нам тре­ба прой­ти крізь пев­ний страх. Не­об­хі­дно прой­ти че­рез про­цес, аби на­вчи­ти­ся до­ві­ря­ти со­бі і бу­ти зна­йо­мим із пе­ре­жи­ва­н­ням, пе­ре­бу­ва­н­ням у «тут і за­раз», і та­ким чи­ном при­пи­ни­ти від­штов­ху­ва­ти чи при­тя­гу­ва­ти, або ж на­вчи­ти­ся від­чу­ва­ти, що на­справ­ді від­бу­ва­є­ться в на­шо­му сер­ці. Не­хай до­свід ві­зьме і не­се вас – це вас не вб'є. Це єди­ний шлях, який я знаю, щоб ді­зна­ти­ся, що є в гли­би­ні. Це мі­сце на­ро­дже­н­ня спів­чу­т­тя. І то­ді це не­ймо­вір­не те­пло сер­ця мо­же ство­ри­ти чу­до­вий та­нок пристрасті.

Чим є при­страсть для Тан­три? На­сам­пе­ред при­страсть і спів­чу­т­тя є не­роз­діль­ни­ми*, але ду­же ча­сто ми вва­жа­є­мо, що спів­чу­т­тя – це бу­ти хо­ро­шим хло­пчи­ком або дів­чин­кою, хо­ча це не так. Справ­жнє спів­чу­т­тя – це ко­ли ви пов­ні­стю щи­рі зі сво­їм сер­цем, ко­ли ви щось ба­чи­те пе­ред со­бою, ви ма­є­те ска­за­ти «ні» і від­сі­кти це. Це тан­три­чне, або ва­джра­ян­ське ро­зу­мі­н­ня спів­чу­т­тя. Ко­ли ви при­су­тні в цьо­му мо­мен­ті ра­зом зі сво­єю го­ло­вою і сер­цем, сер­це пе­ре­бу­ває в кон­та­кті з усім, що вас ото­чує, а го­ло­ва дає мо­жли­вість ясно ба­чи­ти. І справ­жня спів­чу­тли­ва дія – це ро­би­ти те, що не­об­хі­дно в та­кій си­ту­а­ції. Або по­тур­бу­ва­ти­ся, якщо тре­ба, або піджи­ви­ти, або, якщо тре­ба, зруй­ну­ва­ти… Це і є спів­чу­т­тя.

І це та­кож є при­стра­стю?! Їх не­мо­жли­во роз­ді­ли­ти.

Тоб­то при­стра­сне сер­це апрі­о­рі є спів­чу­тли­вим? Ко­ли ми на­ма­га­є­мо­ся во­ло­ді­ти при­стра­стю або при­вла­сни­ти її со­бі, то­ді за­зви­чай не від­бу­ва­є­ться спів­чу­т­тя. Так ми ра­ни­мо і тих, хто нав­ко­ло нас, і са­мих се­бе. У буд­дій­ській тра­ди­ції та­ка зва­бли­ва при­страсть є про­я­вом або вті­ле­н­ням жі­но­чо­го прин­ци­пу. Це не тіль­ки якість на­шо­го сер­ця – це якість дій­сно­сті. За­зем­ле­не спів­чу­т­тя і вправ­на дія є вті­ле­н­ням чо­ло­ві­чо­го прин­ци­пу. Але в ці­лі­сно­му до­сві­ді то­го, що від­бу­ва­є­ться, як пра­ви­ло, чо­ло­ві­чий і жі­но­чий прин­ци­пи не­по­діль­ні. Я не знаю на­віть, як мо­жна до­свід­чу­ва­ти при­страсть, не ма­ю­чи до­сві­ду спів­чу­т­тя.

Як мо­же спів­чу­т­тя про­яв­ля­ти­ся в осо­би­стих сто­сун­ках? Не­мо­жли­во во­ло­ді­ти при­стра­стю, і так са­мо не мо­жна во­ло­ді­ти ін­шою лю­ди­ною. Для то­го щоб ма­ти пев­ною мі­рою здо­ров'я, гар­ні сто­сун­ки, ма­ти та­нок вза­єм­ної пристрасті, тур­бо­ти, ко­жен із вас має бу­ти го­то­вим по­вер­ну­ти­ся до­до­му і бу­ти са­мо­тнім. Ми хо­че­мо ма­ти спів­чу­т­тя, бу­ти єди­ною сплав­ле­ною єд­ні­стю і пе­ре­жи­ва­ти при­страсть, але це не пра­цює. Ми зав­жди са­мо­тні. Якщо ви на­ма­га­є­те­ся зро­би­ти се­бе від­по­від­аль­ним за ща­стя ін­шої лю­ди­ни або зму­шу­є­те ін­шо­го бу­ти від­по­від­аль­ним за ва­ше ща­стя – сто­сун­ки не бу­дуть успі­шни­ми. Здра­вість при­хо­дить від го­тов­но­сті і ро­зу­мі­н­ня то­го, що ви са­мо­тній, і тіль­ки то­ді мо­жли­вий та­нок пристрасті. Та­ке ба­че­н­ня руй­нує су­ча­сні прин­ци­пи в су­спіль­стві… Це не озна­чає, що ви не мо­же­те одру­жу­ва­ти­ся чи чу­до­во жи­ти з ін­шою лю­ди­ною, але са­ма ідея, що дві осо­би мо­жуть спла­ви­ти­ся без­по­се­ре­дньо в щось одне, – це каз­ка. Так, усі ви­хо­ва­ні на каз­ках, де ге­рої одру­жи­ли­ся, жи­ли дов­го і ща­сли­во та по­мер­ли в один день. На­віть ко­ли ви ди­ви­тесь на ко­ха­ну лю­ди­ну і хо­че­те від­да­ти їй усе, ви не змо­же­те цьо­го зро­би­ти. Ми мо­же­мо ро­би­ти пев­ні же­сти від сер­ця, але ми за при­ро­дою одві­чно са­мо­тні. Ми від­чу­ва­є­мо одне одно­го і не мо­же­мо від цьо­го за­кри­ти­ся. У цьо­му теж є при­страсть сер­ця. Ми не мо­же­мо ста­ти аб­со­лю­тно єди­ним ці­лим, але во­дно­час ми не є пов­ні­стю роз­ді­ле­ни­ми. Якщо ми змо­же­мо прийня­ти це, то змо­же­мо ма­ти

Щоб від­кри­ти си­лу сво­го сер­ця до лю­бо­ві, пристрасті, спів­чу­т­тя, спо­ча­тку нам тре­ба на­вчи­ти­ся бу­ти при­су­тні­ми в цьо­му мо­мен­ті по­стій­но

пре­кра­сний та­нок лю­бо­ві і ко­ха­н­ня, але це по­тре­бує тро­хи біль­ше ди­сци­плі­ни, ніж ми го­то­ві вкла­сти в на­ші лю­бов­ні сто­сун­ки. Тоб­то це не збі­га­є­ться з на­ши­ми фан­та­зі­я­ми, але це мо­же бу­ти на­справ­ді на­ба­га­то кра­си­ві­ше і при­єм­ні­ше. Ко­ли у вас є до­ста­тньо гі­дно­сті і ви да­є­те ін­шій осо­бі про­яв­ля­ти свою гі­дність, то­ді ці сто­сун­ки мо­жуть бу­ти осо­бли­ви­ми.

Ви зга­ду­ва­ли про шість сфер існу­ва­н­ня згі­дно з буд­дій­ською ко­смо­ло­гі­єю. Як у ко­жній із цих сфер про­яв­ля­є­ться при­страсть? Із ше­сти сфер існу­ва­н­ня люд­ська сфе­ра са­ме і вва­жа­є­ться сфе­рою пристрасті. У ко­смо­ло­гі­чно­му буд­дій­сько- му ба­чен­ні є три ви­щі сфе­ри, в яких стра­ж­да­н­ня не є ін­тен­сив­ним. НАЙВИЩА – «Сфе­ра Бо­гів». З по­гля­ду пси­хо­ло­гії мо­жна ска­за­ти, що в цій сфе­рі осо­ба має прив'яза­ність до до­сві­ду, до пе­ре­жи­ва­н­ня бла­жен­них ста­нів або ста­ну бла­го­да­ті. Тоб­то лю­ди­на або чі­пля­є­ться за якесь пе­ре­жи­ва­н­ня, або, на­при­клад, вва­жає, що в неї все чу­до­во. За­зви­чай це асо­ці­ю­є­ться з лю­дьми, які прив'яза­ні до ду­хов­но­го до­сві­ду і вва­жа­ють се­бе ща­сли­ви­ми. Ото­че­н­ня на­ма­га­є­ться ска­за­ти їм про пев­ні свої стра­ж­да­н­ня і біль, який во­ни до­свід­чу­ють, але з ти­ми, хто пе­ре­бу­ває у сфе­рі Бо­гів, лю­ди не мо­жуть аде­ква­тно ко­му­ні­ку­ва­ти. На­справ­ді та­ка си­ту­а­ція – це пов­не пе­ре­бу­ва­н­ня в «го­ло­ві», в ін­те­ле­кті, і пов­на від­рі­за­ність від пе­ре­жи­ва­н­ня сер­ця. Всі ці сфе­ри є фа­ки­чно сфе­ра­ми за­тьма­ре­н­ня. ДРУГА за іє­рар­хі­єю – «Сфе­ра рев­ни­вих Бо­гів (Асу­рів)» із ви­со­ко­ро­з­ви­не­ним ін­те­ле­ктом, але без роз­сла­бле­н­ня. Осо­ба, яка пе­ре­бу­ває в цій сфе­рі, ду­же ро­зум­на і до­бре ба­чить, що від­бу­ва­є­ться, але во­дно­час є па­ра­но­ї­даль­ною, оскіль­ки для неї най­ва­жли­ві­ша річ – бу­ти ін­те­ле­кту­аль­но роз­ви­не­ною. Во­ни не до­зво­ля­ють со­бі роз­сла­би­ти­ся і по­стій­но на­ля­ка­ні, на­віть ко­ли зна­ють все кра­ще за всіх. ТРЕТЯ за іє­рар­хі­єю – «Люд­ська сфе­ра» , тоб­то сфе­ра люд­сько­го існу­ва­н­ня, яку ще на­зи­ва­ють «сфе­рою пристрасті». У пси­хо­ло­гі­чно­му сен­сі це по­стій­не пе­ре­бу­ва­н­ня або в на­дії, або в стра­ху. Це та сфе­ра, де аб­со­лю­тно люд­ською які­стю є пе­ре­жи­ва­н­ня емо­ції – або за­ти­ска­ти, при­гні­чу­ва­ти емо­цію, або ство­рю­ва­ти з цьо­го ве­ли­че­зну дра­му. Але з буд­дій­сько­го по­гля­ду це та сфе­ра, в якій най­лег­ше по­ча­ти бу­ти здра­вим. Хо­ча це над­зви­чай­но нев­ро­ти­чна сфе­ра, але в ній є до­сить про­сто­ру, щоб по­мі­ча­ти свою го­ло­ву і сер­це та по­чи­на­ти з цим пра­цю­ва­ти. Крім то­го, є три сфе­ри, які вва­жа­ю­ться ниж­чи­ми сфе­ра­ми існу­ва­н­ня, і тра­ди­цій­но вва­жа­є­ться, що стра­ж­да­н­ня в них є більш ін­тен­сив­ни­ми. ЧЕТВЕРТА сфе­ра – «Тва­рин» .У пси­хо­ло­гі­чно­му кон­текс­ті лю­ди­на, яка пе­ре­бу­ває в цій сфе­рі існу­ва­н­ня, ста­вить хрест на зу­си­л­лях, пе­ре­стає ро­би­ти спро­би, мо­жли­во, вна­слі­док трав­ми, отри­ма­ної в ди­тин­стві. У цій сфе­рі лю­ди­на звер­та­є­ться до ру­тин­но­го під­хо­ду – спо­ча­тку ме­ні по­трі­бно зро­би­ти це, а по­тім оце, і при цьо­му во­на ігно­рує все ін­ше, що від­бу­ва­є­ться. П’ЯТА сфе­ра – «Го­ло­дних ду­хів» – най­більш бо­лю­ча, за­пе­кло при­стра­сна сфе­ра, в якій лю­ди­на вва­жає, що їй не­до­ста­тньо то­го, ким во­на є. Лю­ди­на одер­жи­ма чи­мось зов­ні­шнім, що їй «не­об­хі­дно» отри­ма­ти, і тіль­ки отри­мав­ши це, во­на змо­же бу­ти ці­лі­сною і ща­сли­вою. Та отри­мав­ши ба­жа­не, лю­ди­на зно­ву стає не­до­ста­тньою і фо­ку­су­є­ться на ін­шо­му «до­ся­гнен­ні». Та­ка по­стій­на го­ни­тва ви­кли­кає нев­ро­ти­чну при­страсть та ба­жа­н­ня ха­па­ти. ШОСТА, най­ниж­ча, – «Сфе­ра пе­кла» , ко­ли лю­ди­на пов­ні­стю за­хо­пле­на без­пе­рерв­ним ци­клом агре­сії. Це мо­же бу­ти га­ря­ча агре­сія, яка про­яв­ля­є­ться по­стій­ни­ми кри­ка­ми і від­по­від­ною ре­а­кці­єю сві­ту – опі­ка­ми, по­ра­не­н­ня­ми. Бо що ж мо­жна отри­ма­ти від сві­ту на кри­ки! Ще мо­же бу­ти за­мер­зле пе­кло, яке теж ви­яв­ляє над­зви­чай­ні злість і гнів – лю­ди­на ні­би від­ро­щує ве­ли­кі шма­тки льо­ду, щоб ні­хто не міг до неї під­сту­пи­ти­ся. З по­гля­ду пси­хо­ло­гії всі ці сфе­ри в люд­сько­му до­сві­ді ма­ють у со­бі еле­мент пристрасті. Як пси­хо­ло­гі­чне яви­ще ко­жна з них має пев­ні ме­то­ди, або зви­чні па­тер­ни, як не від­чу­ва­ти вла­сне сер­це, як за­кри­ва­ти­ся від пристрасті і спів­чу­т­тя. Тра­ди­цій­но вва­жа­є­ться, що ко­ли лю­ди­на по­чи­нає пра­кти­ку­ва­ти ме­ди­та­цію, то во­на роз­мі­щує се­бе у сфе­ру люд­сько­го існу­ва­н­ня, і то­ді в неї є шанс по­ча­ти вчи­ти­ся на вла­сно­му до­сві­ді. Са­ме в люд­ській сфе­рі є мо­жли­вість ро­зі­бра­ти, де­мон­ту­ва­ти цю клі­тку і да­ти сер­цю та пристрасті про­я­ви­ти­ся, ви­йти на­зов­ні.

Якщо ви на­ма­га­є­те­ся зро­би­ти се­бе від­по­від­аль­ним за ща­стя ін­шої лю­ди­ни або зму­шу­є­те ін­шо­го бу­ти від­по­від­аль­ним за ва­ше ща­стя, сто­сун­ки не бу­дуть успі­шни­ми

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.