Кор­ни­лій Яре­мак – про фі­ло­со­фію до­бра і во­лі

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - Бе­сі­ду ве­ла На­тал­ка Тлу­ма­цька

Го­лов­на при­страсть лю­ди­ни – це лю­бов. Во­на є не­від’єм­ним скла­дни­ком жит­тє­во­го ща­стя, а той, хто лю­бить, має че­сно­ти та св­обі­дну во­лю. Сво­єю дум­кою про те, як при­бор­ка­ти пристрасті й за­ли­ши­ти­ся ща­сли­вим, по­ді­лив­ся з «КЖ» ка­то­ли­цький іє­ро­мо­нах та мі­сіо­нер.

Чим від­рі­зня­ю­ться по­ня­т­тя «стра­сті» та «пристрасті»? Якщо ми го­во­ри­мо про «Стра­сті Хри­сто­ві», про які йде­ться в Ка­те­хи­змі Ка­то­ли­цької Цер­кви, то це сто­су­є­ться стра­ж­да­н­ня. Сло­во «при­страсть» на­ле­жить до хри­сти­ян­сько­го спад­ку. Це емо­ції, які спо­ну­ка­ють ді­я­ти від­по­від­но до то­го, що лю­ди­на від­чу­ває як до­бро. На жаль, ко­ли у хри­сти­ян­стві по­чи­на­ють го­во­ри­ти про пристрасті, зав­жди є не­га­тив­не за­барв­ле­н­ня, то­му що лю­ди­на пе­ре­ва­жно не­о­сми­сле­но ке­ру­є­ться при­стра­стя­ми у сво­є­му жит­ті. Цей кон­текст ви­кри­вив хри­сти­ян­ське зна­че­н­ня сло­ва «при­страсть». У ка­те­хи­змі при­страсть на­ле­жить до хри­сти­ян­сько­го спад­ку й озна­чає емо­цію або по­ру­хи чу­тли­во­сті, які спо­ну­ка­ють ді­я­ти або не ді­я­ти. Тоб­то це має як не­га­тив­не, так і по­зи­тив­не зна­че­н­ня. Основ­на при­страсть – це лю­бов. Во­на по­ро­джує ба­жа­н­ня до за­бра­кло­го до­бра і на­дію йо­го отри­ма­ти, а це ба­жа­н­ня за­вер­шу­є­ться за­до­во­ле­н­ням і ра­ді­стю від отри­ма­но­го.

От­же, при­страсть мо­же бу­ти ду­аль­ною – по­зи­тив­ною і не­га­тив­ною, а звід­ки во­на по­хо­дить? Із люд­ської при­ро­ди. Люд­ську при­ро­ду від ін­ших істот на Зем­лі від­рі­зняє ро­зум і св­обі­дна во­ля. Ро­зум – це зда­тність ана­лі­зу­ва­ти і син­те­зу­ва­ти зна­н­ня. Що­до во­лі, то во­на має бу­ти са­ме св­обі­дною… В укра­їн­ській мо­ві сло­ва «сво­бо­да» і «во­ля» ча­сто ви­ко­ри­сто­ву­ю­ться в то­му са­мо­му зна­чен­ні, а в кон­текс­ті фі­ло­со­фії та в ін­ших мо­вах «сво­бо­да» і «во­ля» від-

При­страсть – це емо­ції, які спо­ну­ка­ють ді­я­ти від­по­від­но до то­го, що лю­ди­на від­чу­ває як до­бро

рі­зня­ю­ться за зна­че­н­ня­ми. Сво­бо­да – це не­за­ле­жність від яки­хось чин­ни­ків, ко­ли осо­ба мо­же будь-що оці­ни­ти і ви­рі­ши­ти са­мо­стій­но, не­зва­жа­ю­чи на зов­ні­шні впли­ви. Во­ля – це зда­тність ро­би­ти будь-який ви­бір, на­віть якщо він зу­мов­ле­ний зов­ні­шні­ми чи вну­трі­шні­ми чин­ни­ка­ми. На­при­клад, во­ля як пев­на дія, що зу­мов­ле­на ін­стин­кта­ми, – це во­ля до жи­т­тя, во­ля до за­хи­сту. Але крім во­лі, зу­мов­ле­ної са­мою при­ро­дою, в лю­ди­ні при­су­тня ще й во­ля св­обі­дна. Лю­ди­на оці­нює і ви­би­рає від­по­від­но до сво­го по­гля­ду. Та­ким чи­ном, зда­тність щось ви­бра­ти, ви­бра­ти те чи ін­ше або від­мо­ви­ти­ся від ви­бо­ру – це і є во­ля. Лю­ди­на та­кож на­ді­ле­на зда­тні­стю оці­ню­ва­ти емо­ції. І са­ме ці­єю зда­тні­стю ми від­рі­зня­є­мо­ся від ін­ших істот на Зем­лі. Пристрасті по­хо­дять від люд­ської при­ро­ди, во­ни є не­від'єм­ною її ча­сти­ною. Ко­жна лю­ди­на зав­жди пра­гне тіль­ки одно­го – до­бра. Будь-яке зло, яке б не вчи­ни­ла, во­на все одно ви­прав­до­вує яки­мось до­бром.

Якщо лю­ди­на має во­лю та ро­зум, мо­же ви­зна­чи­ти й оці­ни­ти свої емо­ції, то чи мо­же во­на кон­тро­лю­ва­ти свої пристрасті? Пристрасті є при­ро­дни­ми скла­дни­ка­ми люд­ської пси­хі­ки, во­ни утво­рю­ють мі­сце пе­ре­хо­ду і зв'язок між чут­тє­вим і ду­хов­ним жи­т­тям. Го­сподь вка­зує на люд­ське сер­це як на дже­ре­ло, з яко­го ви­хо­дить при­страсть. Але крім при­стра­стей лю­ди­ні ще ма­ють бу­ти при­та­ман­ні ске­ро­ва­ні ро­зу­мом і лю­бов'ю озна­ки, які на­зи­ва­ю­ться че­сно­та­ми. Це ста­лі схиль­но­сті до по­стій­но­го вдо­ско­на­ле­н­ня ро­зу­му і во­лі, які ке­ру­ють на­ши­ми вчин­ка­ми, впо­ряд­ко­ву­ють пристрасті і спря­мо­ву­ють по­ве­дін­ку згі­дно з ро­зу­мом і ві­рою.

Які са­ме че­сно­ти до­по­мо­жуть нам впо­ряд­ку­ва­ти пристрасті? Че­снот ба­га­то, але ми роз­рі­зня­є­мо ті, які є да­ром Бо­жим, тоб­то бо­го­слов­ські че­сно­ти – ві­ру, на­дію і лю­бов. Про­сте ви­зна­че­н­ня че­сно­ти – це по­стій­на схиль­ність ба­жа­ти до­бра і чи­ни­ти до­бро, що до­ве­де­на на­ши­ми спра­ва­ми. Ві­ра, на­дія та лю­бов обла­го­ро­джу­ють люд­ське жи­т­тя, во­ни да­ють нам осно­ву, фун­да­мент. Су­ча­сне су­спіль­ство не зов­сім пра­виль­но ро­зу­міє, що озна­ча­ють ці три бо­го­слов­ські че­сно­ти. На­справ­ді ві­ра – це не якісь дум­ки чи ідеї про Бо­га і ду­хов­ність. Ві­ра – це до­ві­ра до без­ме­жної Бо­жої лю­бо­ві і йо­го ми­ло­сер­дя, до Йо­го сло­ва, або, як на­вчає ка­те­хизм, без­за­сте­ре­жне прийня­т­тя за прав­ду всьо­го то­го, що Бог об'явив . На­дія – це не про те, що «все бу­де до­бре». Апо­стол Пав­ло ка­же: «Тим, які лю­блять Бо­га, – по­кли­ка­ним за йо­го по­ста­но­вою, усе спів­діє на до­бро» (Рм. 8, 28). От­же, хри­сти­ян­ська на­дія – це гли­бо­ке пе­ре­ко­на­н­ня в то­му, що на­віть ко­ли лю­ди­ні ста­є­ться щось не­о­чі­ку­ва­не, во­на знає, що і то­ді Бог усе три­має в сво­їх ру­ках, і во­на не роз­ча­ро­ву­є­ться і не впа­дає у від­чай. На­ре­шті, лю­бов – це не про­сто чу­до­ві емо­ції, а св­обі­дний ви­бір, ко­ли лю­ди­на бе­ре на се­бе від­по­від­аль­ність, то­му свя­ті ви­зна­ча­ли лю­бов як зда­тність «ба­жа­ти ко­мусь до­бра». Лю­би­ти Бо­га – це ба­жа­ти йо­го са­мо­го, оскіль­ки він є най­біль­шим до­бром; лю­би­ти се­бе – це ба­жа­ти со­бі най­біль­шо­го до­бра, а лю­би­ти бли­жньо­го озна­чає ба­жа­ти і йо­му до­бра, але не будь-яко­го, а най­ви­що­го до­бра, тоб­то ві­чно­го спа­сі­н­ня. Якщо ни­ні­шнє до­бро при­зве­де зго­дом до ве­ли­ких стра­ж­дань, то це бу­де не прав­ди­ва лю­бов, а обман. На­при­клад, ми бу­де­мо все сво­їм ко­ха­ним ді­тям до­зво­ля­ти, а во­ни по­тім ви­ро­стуть без­від­по­від­аль­ни­ми лю­дьми, які ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти­муть ін­ших і са­мі стра­жда­ти­муть від то­го, що їх ін­ші від­ки­да­ють. Та­кож для то­го, аби пристрасті вга­мо­ву­ва­ли­ся і за­йма­ли своє мі­сце, є й ін­ші че­сно­ти, які на­зи­ва­ю­ться ще люд­ськи­ми, мо­раль­ни­ми, фі­ло­соф­ськи­ми. Про них пи­са­ли ще древ­ні ан­ти­чні фі­ло­со­фи, а Цер­ква їх та­кож прийня­ла. До них на­ле­жить на­сам­пе­ред му­дрість. Во­на по­ля­гає в то­му, що ми оці­ню­є­мо си­ту­а­цію, див­ля­чись не тіль­ки на акту­аль­ні об­ста­ви­ни, а на мо­жли­ві на­слід­ки, які мо­жуть ви­ті­ка­ти з на­ших дій. Та­кож спра­ве­дли­вість – ко­жно­му від­да­ти, що йо­му на­ле­жне; смі­ли­вість – по­до­ла­ти страх пе­ред тру­дно­ща­ми; по­мір­ко­ва­ність – зав­жди оби­ра­ти най­кра­щий ва­рі­ант. Ча­сто лю­ди го­во­рять, що во­ни оби­ра­ють най­мен­ше зло. Та ж ні­ко­ли не мо­жна оби­ра­ти зло – зав­жди тре­ба оби­ра­ти най­біль­ше до­бро, тоб­то ду­ма­ти по­зи­тив­но і та­ким чи­ном се­бе спря­мо­ву­ва­ти.

Сьо­го­дні по­ши­рю­є­ться без­при­стра­сність. На ваш по­гляд, чим во­на є на­справ­ді? Пристрасті по­вин­ні бу­ти під­по­ряд­ко­ва­ні най­більш ви­ра­зним озна­кам люд­ської при­ро­ди – ро­зу­му і св­обі­дній во­лі. От­же, якщо ми го­во­ри­мо про пристрасті в не­га­тив­но­му зна­чен­ні, то без­при­стра­сність ду­же ва­жли­ва

Пристрасті по­вин­ні бу­ти під­по­ряд­ко­ва­ні най­більш ви­ра­зним озна­кам люд­ської при­ро­ди – ро­зу­му і св­обі­дній во­лі

для то­го, щоб лю­ди­на об'єктив­но оці­ню­ва­ла свій стан і те, до чо­го во­на по­кли­ка­на і що му­сить зро­би­ти. Але ду­же ва­жли­во не пе­ре­йти ме­жу. Є та­ка че­сно­та по­мір­ко­ва­но­сті – збе­ре­же­н­ня рів­но­ва­ги, що­би без­при­стра­сність не ста­ла бай­ду­жі­стю. Ко­лись вва­жа­ло­ся, що мо­раль­ні че­сно­ти – це най­кра­ще, що тіль­ки мо­жли­во, і то­му лю­ди на­ма­га­ли­ся від­ді­ли­ти­ся від будь-яко­го емо­цій­но­го на­пов­не­н­ня, вла­сне, без­при­стра­сно спри­йма­ли ці­лий світ. Го­лов­не у та­ко­му кон­текс­ті – збе­рег­ти мо­раль­ну рів­но­ва­гу, але на­справ­ді це при­зво­дить до бай­ду­жо­сті. Біль­ше то­го, мо­раль­ність без по­зи­тив­но­го на­слід­ку, без до­бро­го пе­ре­жи­ва­н­ня, без від­чу­т­тя ща­стя, яке ле­жить в осно­ві люд­сько­го жи­т­тя і хри­сти­ян­сько­го по­гля­ду на дій­сність, не має жо­дно­го сен­су. Від мо­раль­них вчин­ків ща­стя не на­стає, але мо­раль­ність до­пов­нює ща­стя. У свою чер­гу ща­стя має ін­ші при­чи­ни. Ща­стя – це пе­ре­жи­ва­н­ня гли­бо­ко­го при­йма­н­ня і від­вер­то­го за­хо­пле­н­ня тим, що лю­ди­ну спри­йма­ють і лю­блять. То­му ми ка­же­мо, що най­біль­ше ща­стя – «огля­да­н­ня Бо­га ли­цем у ли­це». Ща­стя при­хо­дить від то­го, що Го­сподь Бог при­ймає нас, і ми ма­є­мо мо­жли­вість із ним спіл­ку­ва­ти­ся і за­ну­ри­ти­ся в йо­го без­ме­жну лю­бов.

Як про­яв­ля­ю­ться пристрасті в одру­же­но­му і не­о­дру­же­но­му ста­нах лю­ди­ни, про які ви го­во­ри­те у сво­їх ві­део та на ра­діо? Це два жит­тє­ві ста­ни лю­ди­ни. Лю­ди­на має свою при­ро­ду, і ця при­ро­да мі­стить гли­бо­ку се­ксу­аль­ну пе­чать. Лю­ди­на по­кли­ка­на вжи­ва­ти свою се­ксу­аль­ність, щоб ви­яви­ла­ся лю­бов між чо­ло­ві­ком і жін­кою, щоб на­ро­ди­ли­ся ді­ти. Це пер­ша за­по­відь, яку Бог дав лю­дям: «Пло­ді­ться і множ­те­ся, на­пов­няй­те зем­лю, під­по­ряд­ко­вуй­те її со­бі» (Бут. 1, 28). То­му зви­чай­ний жит­тє­вий стан – стан одру­же­ний. Не­о­дру­же­ний стан мо­же на­ста­ти з двох при­чин: або лю­ди­на не зда­тна увійти в по­друж­жя з пев­ної при­чи­ни, на­при­клад, хво­ро­би, або лю­ди­на не вхо­дить у по­дру­жній стан за­для Цар­ства Не­бе­сно­го, адже Хри­стос ка­же, що у во­скре­сін­ні не одру­жу­ю­ться, а жи­вуть, на­че ян­го­ли. Це озна­чає, що по­дру­жній стан є жит­тє­вим ста­ном для ці­єї Зем­лі. Най­біль­шою при­стра­стю є лю­бов. Лю­бов най­біль­ше про­яв­ля­є­ться то­ді, ко­ли во­на тво­рить жи­т­тя – є жи­во­тво­ря­щою. От­же, лю­бов між чо­ло­ві­ком і жін­кою пе­ред­ба­чає вза­єм­не да­ру­ва­н­ня, а це не тіль­ки по­ці­лун­ки, да­рун­ки, обійми і вза­єм­на до­по­мо­га чи по­ва­га. Во­на пе­ред­ба­чає і ті­ле­сне да­ру­ва­н­ня, і, як на­слі­док, за­ча­т­тя і на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни. Крім то­го, що чо­ло­вік і жін­ка ма­ють пра­ва, так са­мо ма­ють пра­ва і ді­ти, які мо­жуть на­ро­ди­ти­ся. Ці ді­ти ма­ють пра­во бу­ти ба­жа­ни­ми, лю­бле­ни­ми, очі­ку­ва­ни­ми, ма­ти лю­бля­чих та­та й ма­му. Та­ким чи­ном, по­зи­тив­ні пристрасті в сім'ї, у по­дру­жньо­му жит­ті вчи­ня­ють мі­цний зв'язок. Во­ни да­ру­ють прав­ди­ве пе­ре­жи­ва­н­ня ща­стя від спіл­ку­ва­н­ня, по­ді­бно як ві­чне ща­стя – це спіл­ку­ва­н­ня з Бо­гом: «спо­гля­да­н­ня Бо­га ли­цем у ли­це». Ща­стя в сім'ї по­ля­гає не в то­му, що чле­ни ро­ди­ни все ма­ють і всім за­без­пе­че­ні, а в то­му, що во­ни мо­жуть спо­гля­да­ти одне одно­го, мо­жуть спіл­ку­ва­ти­ся одне з одним. Якщо ро­дин­не жи­т­тя спов­не­не по­зи­тив­ни­ми при­стра­стя­ми, то­ді во­но про­жи­ва­є­ться більш гли­бо­ко й усві­дом­ле­но. Як про­яв­ля­ю­ться пристрасті в не­о­дру­же­но­му ста­ні лю­ди­ни? Із цьо­го при­во­ду апо­стол Пав­ло ка­же: «Го­ре ме­ні, ко­ли б я Хри­ста не про­по­від­у­вав». Якщо хтось обе­ре не­о­дру­же­ний стан за­для Цар­ства Не­бе­сно­го, то в мо­на­сти­рі мо­жна ор­га­ні­зу­ва­ти со­бі ду­же ком­фор­тне і чу­до­ве жи­т­тя. Але той, який се­бе по­жер­тву­вав Хри­сту, зав­жди від­чу­ває не­спо­кій від над­то спо­кій­но­го жи­т­тя і бра­ку яки­хось зна­чу­щих обов'яз­ків. Лю­ди­на від­чу­ває не­спо­кій, адже на­стіль­ки лю­бить Ісу­са Хри­ста, що при­страсть лю­бо­ві до ньо­го спо­ну­кає її ба­чи­ти по­тре­би ін­ших лю­дей і чи­ни­ти їм до­бро. Са­ме то­му ця лю­ди­на зав­жди го­то­ва за мо­жли­во­сті до­по­мог­ти при­кла­дом, сло­вом, під­трим­кою. Ду­же ча­сто лю­ди не­до­оці­ню­ють то­го – во­ни ду­ма­ють, що тре­ба до­по­мог­ти тіль­ки ма­те­рі­аль­но, але ду­хов­на під­трим­ка та­кож має ве­ли­ке зна­че­н­ня, на­віть пер­шо­чер­го­ве. Це те, що ко­жна лю­ди­на мо­же ро­би­ти, і тим біль­ше мо­же той, ко­го Хри­стос по­кли­кав за со­бою. Са­ме та­ким чи­ном при­страсть у по­зи­тив­но­му сен­сі про­яв­ля­є­ться, ко­ли лю­ди­на за­ли­ша­є­ться в не­о­дру­же­но­му ста­ні. Те, що на­зи­ва­є­ться се­ксу­аль­ною енер­гі­єю, на­справ­ді не му­сить ви­яв­ля­ти­ся ли­ше в се­ксу­аль­но­му акті. Енер­гія ви­ра­жа­є­ться в ді­лах і лю­бо­ві. Якщо лю­ди­на пе­ре­жи­ває гли­бо­ке за­до­во­ле­н­ня від до­брих справ, які во­на ро­бить, то­ді все стає на свої мі­сця. У цьо­му сен­сі при­страсть – одна з мо­ти­ва­цій до слу­жі­н­ня.

Що б ви хо­ті­ли по­ба­жа­ти чи­та­чам? Про­по­відь Ісу­са Хри­ста по­ля­гає в та­ко­му: пе­ре­стань­те бо­я­ти­ся і по­кай­те­ся. По­ка­я­ти­ся озна­чає за­ли­ши­ти свої за­ста­рі­лі уяв­ле­н­ня і прийня­ти сло­во Хри­ста, до­ві­ри­ти­ся йо­му, і якщо ми до­ві­ри­мо­ся сло­ву Бо­жо­му, то­ді при­йде ба­га­то ми­ру і спо­кою в на­ше жи­т­тя.

По­ка­я­ти­ся озна­чає за­ли­ши­ти свої за­ста­рі­лі уяв­ле­н­ня і прийня­ти сло­во Хри­ста, до­ві­ри­ти­ся йо­му

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.