Сі­мей­ний жи­во­пис: істо­рія трьох по­ко­лінь

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - За­слу­же­ний ху­до­жник Укра­ї­ни, жи­во­пи­сець у тре­тьо­му по­ко­лін­ні, ба­тько та ді­дусь

Сер­гій Вовк

У трав­ні 2018 ро­ку в На­ціо­наль­но­му за­по­від­ни­ку «Со­фія Ки­їв­ська» від­був­ся вер­ні­саж, на яко­му пред­ста­ви­ли кар­ти­ни трьох по­ко­лінь ху­до­жни­ків з одні­єї ро­ди­ни – кар­ти­ни ді­да, ма­ми, ба­тька та си­на. Ли­ше у по­єд­нан­ні зі сво­їм ко­рі­н­ням, за сло­ва­ми Сер­гія Вов­ка, мо­жна пов­но­цін­но по­ка­за­ти свою твор­чість. Жур­нал «КЖ» ді­знав­ся у ми­тця про йо­го жи­т­тя у сім’ї ху­до­жни­ків, твор­че ста­нов­ле­н­ня та сві­то­гляд. Про ви­бір шля­ху

Я на­ро­див­ся у май­стер­ні і жив усе жи­т­тя в ро­ди­ні ху­до­жни­ків. І, хо­ча мав мо­жли­вість оби­ра­ти будь-який шлях, ви­рі­шив, що про­дов­жу ро­дин­ну ди­на­стію. Це зда­ва­ло­ся ду­же лег­ким. Але на­справ­ді ро­бо­та ху­до­жни­ка зав­жди від­бу­ва­є­ться че­рез му­ку. До­ся­гне­н­ня чо­гось вар­ті­сно­го про­хо­дить че­рез вну­трі­шнє стра­ж­да­н­ня, че­рез бо­роть­бу, са­мо­ро­з­ви­ток, са­мов­до­ско­на­ле­н­ня – це ду­же ва­жли­во.

Про ро­дин­ний те­атр

У нас в ро­ди­ні бу­ла тра­ди­ція – за­про­шу­ва­ти го­стей і ро­зі­гру­ва­ти ма­лень­кі ро­дин­ні ляль­ко­ві ви­ста­ви. Ля­льок бу­ло ду­же ба­га­то. Гра­ли ви­ста­ви про ро­дин­ні свя­та і всі­ля­кі жар­ти – про то­го, хто щось ку­пив або не те з’їв… По­ка­зу­ва­ли ба­га­то всьо­го, і всі гля­да­чі бу­ли в за­хва­ті. Текс­ти пи­са­ли са­мо­туж­ки, но­ча­ми. Бі­ля ліж­ка ба­тьків зо­шит ле­жав, ку­ди ма­ма, про­ки­да­ю­чись се­ред но­чі з дум­кою про сю­жет, за­пи­су­ва­ла свої ідеї. На жаль, це бу­ло до мо­го на­ро­дже­н­ня. Я знаю про цей те­атр ли­ше з роз­по­від­ей ба­тьків, але від­чу­ваю, яке то бу­ло ці­ка­ве жи­т­тя.

Про пер­ший ма­лю­нок

Най­пер­шо­го я не пам’ятаю, бо ма­лю­вав із ран­ньо­го ди­тин­ства, зав­жди і всю­ди. Але при­га­дую, як мрі­яв про фло­ма­сте­ри, й одно­го дня ді­дусь ме­ні по­да­ру­вав чо­ти­ри­ко­льо­ро­ві «ча­рів­ні па­ли­чки». Я по­чав ма­лю­ва­ти ма­лень­кі ли­стів­ки – сон­це, яке схо­дить або за­хо­дить, ліс, рі­чку… Це бу­ло ду­же ці­ка­во і яскра­во. Ма­буть, са­ме ці ма­люн­ки мо­жна на­зва­ти мо­ї­ми пер­ши­ми ху­до­жні­ми тво­ра­ми.

Про вла­сні «каз­ки»

Бу­ден­ність і твор­чість по­єд­ну­ю­ться ду­же важ­ко, це ви­ма­гає сво­го спосо­бу жи­т­тя. Хо­ча я звик, я про­сто ма­люю. Вся моя твор­чість аб­со­лю­тно бре­хли­ва. Якщо ви ду­ма­є­те, що я ма­люю те, що існує на­справ­ді, – це не так. Во­но тіль­ки схо­же на жи­т­тя, але це мої вла­сні каз­ки, вла­сні істо­рії. Я вкла­даю в ко­жну кві­тку якусь пер­со­на­лію, і якщо

ма­люю, то мо­жу ска­за­ти, що оця квітка схо­жа на пев­ну лю­ди­ну.

Про вплив ба­тьків

Батьки ду­же впли­ва­ли на ме­не під час мо­го на­вча­н­ня і ста­нов­ле­н­ня як ху­до­жни­ка. Ін­ко­ли ме­ні зда­є­ться, що во­ни за­над­то на­ма­га­ли­ся ке­ру­ва­ти мною – бу­ли ду­же ви­мо­гли­ві і ма­ли свої по­гля­ди на все. А ме­ні в ди­тин­стві, зві­сно, хо­ті­ло­ся і в фут­бол по­гра­ти, і по­бі­га­ти з дру­зя­ми.

Про зав­да­н­ня ху­до­жни­ка

Я ні­ко­ли не від­хо­жу над­то да­ле­ко від справ­жньо­го жи­т­тя, хо­ча і мрію про те, щоб ві­ді­рва­ти­ся від на­ту­ри. Мої ро­бо­ти ма­ють ви­гляд пе­ре­кон­ли­вих, але це не озна­чає, що по­ба­че­не на кар­ти­ні існу­ва­ло на­справ­ді. Для ме­не го­лов­не – ство­ри­ти якийсь по­зи­тив­ний образ, від­чу­т­тя цьо­го дня. Ми вкло­ня­є­мо­ся сон­цю що­ден­но, ко­ли йо­го ба­чи­мо, вну­трі­шньо. Я це ду­же го­стро від­чу­ваю. Жи­во­пис і ко­ха­н­ня або існу­ють, або не існу­ють. Так і ху­до­жник: або від­був­ся, або ні.

Про ра­дість

Під час ро­бо­ти зрід­ка від­чу­ва­єш ра­дість. Ча­сті­ше про­сто під­хо­диш до по­ло­тна і пра­цю­єш. Іно­ді ди­ви­шся на кар­ти­ну – і ро­зу­мі­єш, що во­на по­га­на. Від­став­ля­єш її вбік. Ми­нає час – і на­стає мо­мент, ко­ли ви­ни­кає ба­жа­н­ня знов на неї по­ди­ви­ти­ся. Ди­ви­шся і ра­ді­єш – во­на дій­сно гар­на. А бу­ває, що кар­ти­на на­ро­джу­є­ться за один-два дні і по­до­ба­є­ться від са­мо­го по­ча­тку.

Про оцін­ку твор­чо­сті

Батьки зав­жди ду­же кри­ти­чно ста­ви­ли­ся до мо­їх ро­біт. Ме­ні не­лег­ко бу­ло від­чу­ва­ти їх су­во­рість. За­раз я див­лю­ся на ці тво­ри і ро­зу­мію, що во­ни до­сить не­по­га­ні. А батьки зав­жди ви­ма­га­ли ма­кси­маль­ної яко­сті. Зна­є­те, як у ко­жній ро­ди­ні, де є ди­на­стія. Батьки

за­над­то при­див­ля­ю­ться до не­до­лі­ків ді­тей, по­стій­но кри­ти­ку­ють. Че­рез це ди­ти­на не мо­же оці­ни­ти се­бе, і то­му їй ду­же скла­дно бу­ти об’єктив­ною.

Про ді­ду­ся

Мій ді­дусь отри­му­вав осві­ту в 1927 ро­ці у Фе­до­ра Кри­чев­сько­го, а до цьо­го – в Ки­їв­сько­му ху­до­жньо­му учи­ли­щі, де бу­ли Оле­ксандр Му­ра­шко, Гри­го­рій Дяд­чен­ко та ін­ші ве­ли­кі май­стри. Це бу­ла «лю­ди­на са­ма в со­бі», йо­го твор­чість най­ба­га­тшою, най­яскра­ві­шою бу­ла в 1930-х ро­ках. Про­тя­гом 40 ро­ків він ви­кла­дав у Ки­їв­сько­му ху­до­жньо­му ін­сти­ту­ті. Всі ху­до­жни­ки, які на­вча­ли­ся в 1930–1950 ро­ках, про­йшли че­рез шко­лу мо­го ді­ду­ся, і ба­га­то хто йо­го зга­дує.

Про під­сум­ки жи­т­тя

Ін­ко­ли я ду­маю, що не­пра­виль­но обрав свою про­фе­сію. Це над­зви­чай­но

важ­ко. Осо­бли­во те­пер. Це зав­жди ви­про­бу­ва­н­ня і на­ма­га­н­ня ви­жи­ти в екс­тре­маль­них умо­вах. Ду­маю, що ко­жне по­ко­лі­н­ня на­шої ро­ди­ни пе­ре­жи­ло та­кий важ­кий етап, але, всту­па­ю­чи до пе­рі­о­ду жи­т­тя пі­сля 60 ро­ків, я від­чу­ваю, що вже ду­же ма­ло за­ли­ши­ло­ся сил на бо­роть­бу. Пе­ре­мо­же той, хто ви­сто­яв. На­став час, ко­ли тре­ба під­во­ди­ти під­сум­ки. На жаль, у на­шій дер­жа­ві не­має ре­а­лі­за­ції тво­рів – вій­на та від­су­тність се­ре­дньо­го кла­су не до­зво­ля­ють ко­мер­ці­а­лі­зу­ва­ти твор­чість. Та я спо­ді­ва­ю­ся, що на­ста­нуть кра­щі ча­си.

Про лю­бов і вдя­чність

Хо­чу пе­ре­да­ти на­щад­кам лю­бов до всьо­го сві­ту. Ко­жно­го дня дя­ку­ва­ти Го­спо­ду Ісу­су Хри­сту і Ді­ві Ма­рії за но­вий день, за сон­це, за мо­жли­вість си­ді­ти за сто­лом із дру­зя­ми, за їжу та все ін­ше, що нам дав Го­сподь. По­трі­бно сла­ви­ти сво­їх ба­тьків за те, що во­ни нас на­ро­ди­ли, і за те, що ми про­жи­ли своє жи­т­тя, щось змо­гли ви­сло­ви­ти і ма­є­мо змо­гу до­го­во­ри­ти про ще не ска­за­не.

СЕР­ГІЙ ВОВК

«Вид па­ла­цу По­то­цьких від пар­ку», 2017

«Со­ня­хи над Дні­пром», 2015

«Кра­щі по­дру­ги», 2017

«Бі­лі й сі­рі пта­хи над мі­стом», 2018

«Оман­ли­вість від­дзер­ка­лень», 2018

«Порт­рет Во­ло­ди­ми­ра Гон­сько­го», 2017

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.