«Злі­пок» жи­т­тя

KOLESO ZHITTJA - - Зміст - МА­РІЯ РА­ТУ­ШНЯК Ди­тя­чий пси­хо­лог

Ма­рія Ра­ту­шняк

У по­то­ці що­ден­них тур­бот ми рід­ко за­ми­слю­є­мо­ся про свої ви­то­ки. Ми ро­зу­мі­є­мо, що май­бу­тнє ви­ня­тко­во у на­ших ру­ках, але чи не пе­ре­ги­на­є­мо па­ли­цю у сво­їй все­мо­гу­тно­сті? За по­шу­ком мо­жли­во­стей і від­по­від­аль­ні­стю, яку зва­лю­є­мо на се­бе, ми ча­сто за­бу­ва­є­мо про ґрунт, на яко­му з’яви­ли­ся і ви­ро­сли.

Слу­ха­ю­чи і за­пи­су­ю­чи істо­рії на­шо­го ро­ду, я дав­но зро­зумі­ла, що моє жи­т­тя – це аб­со­лю­тний «злі­пок» із жи­т­тя ба­бу­сі по ба­тько­вій лі­нії. У нас так ба­га­то спіль­но­го у зов­ні­шно­сті, ха­ра­кте­рі, спосо­бі жи­т­тя і про­фе­сії, що ми­мо­во­лі ви­ни­ка­ють дум­ки про зу­мов­ле­ність до­лі і про те, що «десь там» бу­ло все ви­рі­ше­но ще до мо­го на­ро­дже­н­ня. Ми оби­дві – Ма­рії. Оби­дві при­свя­ти­ли жи­т­тя ді­тям. У по­ста­ві в обох на­хил упе­ред – мо­жли­во, це ба­жа­н­ня вчи­те­ля бу­ти з учня­ми на одно­му рів­ні. Оби­дві ху­дор­ля­ві, хво­ро­бли­ві. Ду­же чу­тли­ві, дра­тів­ли­ві, але від­по­від­аль­ні. А го­лов­не – на­ша від­да­ність пе­да­го­гі­чній ді­яль­но­сті. Ба­бу­ся по­мер­ла за­дов­го до мо­го на­ро­дже­н­ня, то­му не мо­же йти­ся про пря­мий вплив на ди­ти­ну се­ре­до­ви­ща й атмо­сфе­ри в до­мі. Нев­же по­кли­ка­н­ня теж пе­ре­да­є­ться у спа­док?

Спад­ко­єм­ність

Ма­рія Лу­ков­ська – моя ба­бу­ся – бу­ла вчи­те­лем ма­те­ма­ти­ки і за­ву­чем

шко­ли. У сі­мей­но­му ар­хі­ві збе­ре­гли­ся уні­каль­ні до­ре­во­лю­цій­ні до­ку­мен­ти про за­кін­че­н­ня нею шко­ли, по­тім учи­тель­ських кур­сів, її гра­мо­ти і фо­то­гра­фії, на яких ба­бу­ся у шко­лі. Не­має фо­то сім’ї у до­ма­шній об­ста­нов­ці. Час, ува­гу і жи­т­тя ця жін­ка від­да­ла шко­лі й учням. Спо­га­ди сім’ї про неї на­ле­жать са­ме до її про­фе­сій­ної ді­яль­но­сті, зокре­ма, як мов­чки пе­ре­жи­ва­ла во­на «про­па­жі» вчи­те­лів у пе­рі­од бо­роть­би з «во­ро­га­ми на­ро­ду». На ній як адмі­ні­стра­то­рі, без­умов­но, ле­жа­ла ве­ли­че­зна від­по­від­аль­ність у цей тра­гі­чний пе­рі­од. Мо­жли­во, і то­му її жи­т­тя ви­яви­ло­ся та­ким ко­ро­тким... Я, Ма­рія-вну­чка, скіль­ки се­бе пам’ятаю, зав­жди тя­гну­ла­ся до ма­лю­ків. У дво­рі но­си­ла на ру­ках не­мов­лят, гра­ла «у шко­лу», до­бу­ва­ю­чи чер­во­не чор­ни­ло з та­бле­ток пур­ге­ну. Пи­са­ла на ста­ро­вин­но­му ба­бу­си­но­му ко­мо­ді крей­дою, як на шкіль­ній до­шці, ко­ли уяв­ля­ла се­бе вчи­те­лем у кла­сі. Ін­ші дів­ча­тка всти­га­ли у мрі­ях змі­ни­ти кіль­ка про­фе­сій – по­бу­ва­ти і ар­тис­тка­ми, і мо­де­ля­ми, і лі­ка­ря­ми. Я ж ні­ко­ли не уяв­ля­ла се­бе ні­ким, крім учи­те­ля. Батьки дов­го всер­йоз не спри­йма­ли ці мрії. Ду­ма­ли, що всім ді­тям хо­че­ться бу­ти схо­жи­ми на вчи­те­лів у пев­ний пе­рі­од. Спо­ді­ва­ли­ся, що прой­де. Для то­го щоб зня­ти «ро­же­ві оку­ля­ри» з мо­їх уяв­лень про ро­бо­ту пе­да­го­га, ви­рі­ши­ли по­ка­за­ти ре­аль­ність у не­при­ва­бли­во­му ви­гля­ді – фі­зи­чну тяж­кість і мо­раль­ну від­по­від­аль­ність мі­сії учи­тель­ства. Для цьо­го від­пра­ви­ли ме­не на ро­бо­ту в Бу­ди­нок ма­лю­ка. Ме­ні бу­ло 14–15 ро­ків. Там бу­ли не­мов­ля­та до ро­ку, по­ки­ну­ті ба­тька­ми. Як за­раз ба­чу цю убо­гу об­ста­нов­ку, по­га­но по­фар­бо­ва­ні ма­не­жі, в яких по 2–3 ігра­шки. І ді­ти, що від­чай­ду­шно кри­чать. До мо­їх обов’яз­ків вхо­ди­ло пе­ре­одя­гну­ти, на­го­ду­ва­ти ці кри­кли­ві ро­ти­ки, ви­ве­сти на ву­ли­цю. І при цьо­му не бра­ти на ру­ки, «щоб не зви­ка­ли». Ме­ні так і го­во­ри­ли: «Ти пі­деш, а нам що ро­би­ти, якщо зви­кнуть до рук?» Фі­зи­чно я за день ша­ле­но втом­лю­ва­ла­ся, але ре­зуль­тат ці­єї «пра­кти­ки» був про­ти­ле­жним то­му, яко­го очі­ку­ва­ли батьки. Я ще біль­ше ста­ла мрі­я­ти про слу­жі­н­ня ма­лю­кам. Са­ме то­ді від­да­ла пе­ре­ва­гу не шкіль­но­му, а до­шкіль­но­му ві­ку ді­тей.

Свій Шлях

По­тім бу­ло ще ба­га­то пе­ре­шкод на шля­ху до мо­єї мрії. Та­то на­ма­гав­ся від­ра­ди­ти ме­не, зга­ду­ю­чи свою ма­му, яка при­свя­ти­ла жи­т­тя чу­жим ді­тям, ко­ли на свою сім’ю не ви­ста­ча­ло ні сил, ні ча­су... Ли­ше ро­ків че­рез 20, ко­ли вже моя донь­ка ска­за­ла про те, що все ди­тин­ство їй не ви­ста­ча­ло ма­ми, я зро­зумі­ла, на­скіль­ки мав ра­цію ба­тько, ка­жу­чи, що гар­мо­ній­но по­єд­ну­ва­ти пе­да­го­гі­чну кар’єру з сі­мей­ним жи­т­тям пра­кти­чно не­мо­жли­во. Але то­ді я че­рез усі пе­ре­шко­ди йшла до сво­єї ме­ти і про­йшла шлях від ня­ні до за­ві­ду­ва­чки ди­тсад­ка. Пов­ною мі­рою від­чу­ла до­лю ба­бу­сі – від­да­но­го пе­да­го­га й адмі­ні­стра­то­ра осві­тньої си­сте­ми, в якій, на жаль, слу­жі­н­ня ді­тям і си­сте­мі ча­сто су­пе­ре­чать одне одно­му. Мо­жли­во, то­му я зна­йшла для се­бе, зда­є­ться, іде­аль­ну ні­шу – роль ди­тя- чо­го пси­хо­ло­га. Тут я май­же віль­на від фор­маль­но­стей си­сте­ми, але мо­жу за­йма­ти­ся з ді­тьми. Ме­ні над­зви­чай­но ком­фор­тно у фор­ма­ті по­зи­тив­ної пси­хо­ло­гії і пе­да­го­гі­ки. Я ча­сто зга­дую свою ба­бу­сю, та­ку да­ле­ку і зна­йо­му одно­ча­сно. Пси­хо­ло­гі­чні ме­то­ди да­ють ме­ні мо­жли­вість спіл­ку­ва­ти­ся з нею. І, зда­є­ться, ме­ні це вда­є­ться.

Си­ла ро­ду впли­ває на нас, на по­дії і на­ші ре­а­кції, не­за­ле­жно від то­го, усві­дом­лю­є­мо ми це чи ні. Ба­жа­но на­вчи­ти­ся від­чу­ва­ти зв’язок по­ко­лінь, від­окрем­лю­ю­чи те, що за­ва­жає, й усві­дом­ле­но ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи те, що мо­же бу­ти осно­вою для ру­ху сво­їм жит­тє­вим Шля­хом.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.