Оле­на Кри­жа­нов­ська. Історія ру­до­хво­стих (гні­здо бі­лок-1)

Kolosok - - ЗМІСТ - Оле­на Кри­жа­нов­ська

Зда­ва­ло­ся б, що не­зви­чай­но­го мо­жна роз­по­ві­сти про бі­лок? Усі їх ба­чи­ли і більш-менш уяв­ля­ють ха­ра­ктер ці­єї тва­рин­ки.

Ме­ні по­ща­сти­ло зблизь­ка спо­сте­рі­га­ти за ци­ми ру­до­хво­сти­ми ство­рі­н­ня­ми, бо їхня тро­хи бо­же­віль­на сі­мей­ка осе­ли­ла­ся по­ряд з мо­їм бал­ко­ном. Взим­ку я по­мі­ти­ла на ку­хон­но­му під­ві­кон­ні бі­ло­чку. Спо­ча­тку її по­ба­чив мій ко­тик, ки­нув­ся до ві­кна і при­вер­нув мою ува­гу. Тва­ри­ни з ве­ли­кою ці­ка­ві­стю роз­гля­да­ли одна одну крізь скло. Ми ме­шка­є­мо на п'ято­му по­вер­сі, і всі де­ре­ва або ниж­чі, ніж моє ві­кно, або ро­стуть да­ле­ко. Але по­ява бі­ло­чки не бу­ла ди­ви­ною: усі п'ять по­вер­хів на­шо­го бу­дин­ку об­плі­тає ста­рий ви­но­град. Наш бу­ди­нок сто­їть на краю мі­ста, по­ряд є го­рі­хо­вий сад та лі­со­вий ма­сив – чу­до­ві мі­сця для бі­лок.

Я не одра­зу зро­зумі­ла, на­ві­що бі­ло­чка при­йшла до лю­дей. Ду­ма­ла, це ви­пад­ко­вість. Але бі­ло­чка з'яв­ля­ла­ся кіль­ка ра­зів і на­че дра­жни­ла ко­та. А одно­го ра­зу ду­же ме­не зди­ву­ва­ла. Я бу­ла на балконі, аж ра­птом тон­ка за­лі­зна тру­ба, вму­ро­ва­на в дах бу­дин­ку, за­трем­ті­ла та за­гу­ла: ко­ро­тки­ми стриб­ка­ми по тру­бі під­ні­ма­ла­ся біл­ка! Ви­гляд у неї був див­ний: що­ки роз­ду­ли­ся, то­му го­ло­ва зда­ва­ла­ся не­ймо­вір­но ве­ли­кою. Що це та­ке?

У сті­ні на­шої ста­рої це­гля­ної п'яти­по­вер­хів­ки під са­мим да­хом про­сто бі­ля мо­го бал­ко­ну утво­ри­ла­ся „схо­ван­ка” – дір­ка роз­мі­ром із це­гли­ну. Повз схо­ван­ку про­хо­ди­ла тру­ба. Біл­ка влі­зла в схо­ван­ку на сті­ні та зни­кла, а зго­дом ви­зир­ну­ла з нор­маль­ною мор­до­чкою, хи­тро по­ди­ви­ла­ся

на ме­не і з'їха­ла по тру­бі го­ло­вою до­ни­зу. На рів­ні тре­тьо­го по­вер­ху з роз­го­ну пе­ре­ско­чи­ла на де­ре­во та вте­кла.

„Ага! Біл­ка при­не­сла у ро­ті якісь при­па­си, на­че хом'як. Ма­буть, го­рі­хи зі­бра­ла і за­хо­ва­ла тут. Як ці­ка­во!” Як­би я зна­ла, що бу­де да­лі, то не ті­ши­ла­ся б зі сво­го від­кри­т­тя. До ве­сни я біль­ше не ба­чи­ла „свою” біл­ку і за­бу­ла про неї. Але якось трав­не­во­го ран­ку я зно­ву по­ба­чи­ла ру­ду „су­сід­ку” в схо­ван­ці на сті­ні. Біл­ка ме­не теж по­мі­ти­ла, з'їха­ла по тру­бі, на­че по­же­жник за тер­мі­но­вим ви­кли­ком (тіль­ки го­ло­вою до­ни­зу), та зни­кла десь на де­ре­вах. А з гні­зда ви­зир­ну­ла ще одна ма­лень­ка ру­да мор­до­чка. Біл­че­ня! У нас жи­вуть дві біл­ки! Ма­ту­ся та... двоє біл­че­нят? По­ряд з пер­шим ру­дим ма­лям ви­зи­ра­ло дру­ге.

Якщо не ба­чи­ти до­ро­слу біл­ку, одра­зу й не здо­га­да­є­шся, що це ді­тки. За роз­мі­ром до­сить ве­ли­кі, ось тіль­ки ла­зи­ти та стри­ба­ти геть не вмі­ють. Обе­ре­жно-обе­ре­жно пер­ше більш смі­ли­ве біл­че­ня ви­су­ну­ло­ся да­лі з гні­зда, про­стя­гну­ло ла­пку, за­че­пи­ло­ся за край бал­кон­но­го да­ху і пі­сля кіль­кох не­вда­лих спроб пе­ре­лі­зло-та­ки на дах. Дру­ге тро­хи впев­не­ні­ше по­лі­зло за ним. А з гні­зда ви­зир­ну­ло тре­тє! По­ба­чи­ло, що бра­ти чи се­стри ве­се­ло ту­по­тять ла­пка­ми по да­ху і обе­ре­жно при­єд­на­ло­ся до них. А на краю схо­ван­ки з'яви­ло­ся... най­мен­ше та най­ку­ме­дні­ше біл­че­ня на сві­ті! З ве­ли­че­зни­ми ву­ха­ми, що скла­да­ли­ся ві­я­ла­ми, най­тем­ні­ше з ви­вод­ку – не зо­ло­та­ве, а май­же чер­во­не. Ма­буть, та­ко­го ко­льо­ру був їхній та­тко.

Най­мо­лод­ше біл­че­ня по­хму­ро зир­ка­ло на ігри ро­ди­чів, але на дах ліз­ти не ри­зи­ку­ва­ло. Чо­му, чо­му в ме­не не­має фо­то­апа­ра­та або ві­део­ка­ме­ри?!

За де­який час по­вер­ну­ла­ся біл­ка-ма­ту­ся. Ді­тки один за одним ша­сну­ли у гні­здо і зни­кли. Я за­зир­ну­ла у схо­ван­ку. Пря­мо­ку­тна го­ри­зон­таль­на дір­ка в сті­ні ви­гля­да­ла по­ро­жньою і за­ма­лою на­віть для одні­єї біл­ки! Що­прав­да, ме­ні не ви­дно один край, сан­ти­ме­трів п'ять. От­же, там по­та­єм­ний вхід на го­ри­ще!

Як? Ко­ли? Звід­ки ці ру­до­хво­сті взя­ли­ся? Нор­маль­ні біл­ки жи­вуть на де­ре­вах, у ду­плах або бу­ду­ють гні­зда на гіл­ках – гай­на. По­ряд го­рі­хо­вий сад, ліс, то­по­ли­на алея – стіль­ки де­рев! Але ця біл­ка обра­ла для гай­на це­гля­ну сті­ну, де за­мість стов­бу­ра де­ре­ва за­лі­зна тру­ба. Ори­гі­наль­ний ди­зайн!

У роз­мно­жен­ні бі­лок є два рі­чних пі­ки: зи­мо­вий та лі­тній.„Зи­мо­ві” біл­че­ня­та на­ро­джу­ю­ться в лю­то­му–кві­тні. Лі­тній пік по­чи­на­є­ться з трав­ня... За­раз тра­вень, от­же мої – лі­тні? Ні, ви­вір­ки на­ро­джу­ю­ться слі­пі та го­лі. Щоб ви­ро­сло ху­тро, від­кри­ли­ся очі, по­трі­бен що­най­мен­ше мі­сяць. То­чні­ше, на 35-й день пі­сля на­ро­дже­н­ня біл­че­ня­та мо­жуть впер­ше ви­зи­ра­ти з гні­зда, бо то­ді в них з'яв­ля­є­ться слух, а ра­зом з ним і ці­ка­вість до до­слі­дже­н­ня зов­ні­шньо­го сві­ту. От­же, ці ма­лю­ки на­ро­ди­ли­ся в се­ре­ди­ні кві­тня.

Ва­гі­тність у ви­вір­ки май­же 40 днів (38–39). От­же, на­ша біл­ка ви­хо­ди­ла з гні­зда та шу­ка­ла па­ру десь у пер­ші бе­ре­зне­ві те­плі дні. Ма­ту­ся го­дує біл­че­нят мо­ло­ком по­над два мі­ся­ці. Це ті­шить: тож го­ло­дни­ми тут, на це­гля­ній сті­ні, ма­лі не за­ли­ша­ться. А ось ма­ту­ся по­вин­на по­стій­но ви­хо­ди­ти і шу­ка­ти їжу. На­ро­джу­ють біл­ки від 4–10 ді­то­чок, за­зви­чай 5–7. То нам ще по­ща­сти­ло! Де­сять та­ких сим­па­ти­чних ру­дих бан­ди­тів я б не ви­три­ма­ла.

Кіль­ка на­сту­пних днів сім'я бі­ло­чок бу­ла най­кра­щою роз­ва­гою трав­не­вих свят. Ми за­про­шу­ва­ли го­стей, го­сті ми­лу­ва­ли­ся біл­че­ня­та­ми, смі­я­ли­ся з най­мен­шо­го, який не грав­ся з ін­ши­ми і мав ду­же сер­йо­зний ви­гляд. Ти­хо си­дів на краю схо­ван­ки і ду­мав про щось своє. Ми на­зва­ли йо­го Фі­ло­соф. Троє ін­ших біл­че­нят вла­што­ву­ва­ли пе­ре­го­ни на да­ху бал­ко­на, але ла­зи­ти по тру­бі до­ни­зу, як ма­ма, не ка­жу­чи вже про під­йом, по­ки що не на­ва­жу­ва­ли­ся.

Мій кіт за­чу­до­ва­но спо­сте­рі­гав за но­ви­ми су­сі­да­ми. Він вже ба­чив бі­лок, але не так ба­га­то одра­зу! Ща­стя, що в нас за­кри­тий бал­кон. Іна­кше біл­че­ня­та бі­га­ли б ме­ні про­сто по го­ло­ві! Біл­ка-ма­ту­ся, ма­буть, вва­жа­ла свою схо­ван­ку ціл­ком без­пе­чною, адже сю­ди не ді­ста­ну­ться ди­кі зві­рі, а між нею, ко­том та лю­дьми є ча­рів­не скло.

Якось Фі­ло­соф не ви­три­мав і теж ви­ліз ра­зом з бра­та­ми-се­стра­ми на дах. Тро­хи по­бі­гав, не втри­мав­ся на слизь­ко­му краї, зля­ка­но пи­скнув та по­ле­тів з бал­ко­ну. З п'ято­го по­вер­ху!

Я бо­я­ла­ся на­віть гля­ну­ти, що з ним. А ко­ли по­ди­ви­ла­ся, по­ба­чи­ла, що Фі­ло­соф стри­бає по асфаль­ту від бу­дин­ку до ку­щів. У філь­мах в та­кі мо­мен­ти завжди ка­жуть: „Якщо він жи­вий, я са­ма йо­го вб'ю!” Са­ме про це я ду­ма­ла, по­ки ху­тко бі­гла на­двір.

У дво­рі гу­ля­ла моя хре­ще­ни­ця Лє­ро­чка. Удвох ми зло­ви­ли біл­че­ня, за­гор­ну­ли у тка­ни­ну та при­не­сли до­до­му. Па­да­ю­чи, ле­гень­ке біл­че­ня ін­стин­ктив­но пла­не­ру­ва­ло, то­му при­зем­лив­ся Фі­ло­соф ду­же вда­ло, ли­ше роз­бив ніс.

Ми на­мо­чи­ли йо­му но­сик хо­ло­дною во­дою, зми­ли кров та пу­сти­ли Фі­ло­со­фа в три­лі­тро­ву бан­ку. По­ки Лє­ро­чка на ку­хні пиль­ну­ва­ла ко­та та біл­че­ня, я зні­ма­ла бі­чну ра­му з бал­ко­на – іна­кше до

схо­ван­ки в сті­ні не ді­ста­ти­ся. Все бу­ло го­то­ве для опе­ра­ції „По­вер­не­н­ня у гні­здо”. За­ли­ша­ло­ся ді­ста­ти біл­че­ня з бан­ки.

Лег­ко ска­за­ти! Як ми не тру­си­ли та не кру­ти­ли бан­ку, Фі­ло­соф три­мав­ся все­ре­ди­ні хво­стом до ви­хо­ду. Дря­пав скло та не­вдо­во­ле­но пи­щав, ви­ма­га­ю­чи звіль­ни­ти йо­го з не­во­лі. Ви­хід був по­ряд, але наш ру­дий ма­лень­кий „в'язень Аз­ка­БАНКИ” впер­то дря­пав­ся у про­зоре дно, не ба­жа­ю­чи роз­вер­ну­ти­ся. Зло­ви­ти йо­го та ви­тяг­ти я не мо­гла – ру­ка з біл­че­ням не про­хо­ди­ла в отвір. Пі­сля дов­гих зу­силь Фі­ло­соф зна­йшов ви­хід на во­лю. Я одра­зу схо­пи­ла йо­го за шкір­ку та по­не­сла на бал­кон у гні­здо. Про всяк ви­па­док, я ло­ви­ла і три­ма­ла біл­че­ня в ру­ка­ви­чках, щоб біл­ка-ма­ту­ся бу­ва не від­мо­ви­ла­ся від ньо­го че­рез люд­ський за­пах. Фі­ло­соф від­чай­ду­шно ве­ре­щав, по­ка­зу­ю­чи два кри­хі­тні зуб­ки-го­ло­чки.

Опи­нив­шись вдо­ма, Фі­ло­соф вкрай су­во­ро зир­кнув на нас із Лє­ро­чкою, про­те не схо­вав­ся, а си­дів на улю­бле­но­му мі­сці на кра­є­чку схо­ван­ки. Ма­ту­ся з'яви­ла­ся тіль­ки вве­че­рі.

Та­кож на­две­чір за­зир­ну­ла Лє­ро­чка ді­зна­ти­ся, як спра­ви у шля­хе­тно­му ру­до­хво­сто­му сі­мей­стві.

– Де наш ле­тю­чий хло­пчик, що ви­жив? – іро­ні­чно спи­та­ла Лє­ро­чка. Одра­зу ви­дно, який фільм ди­ви­ла­ся на ви­хі­дних!

– Де ж йо­му бу­ти? В „та­єм­ній кім­на­ті” че­кає на но­ві при­го­ди, – так са­мо в ду­сі Гар­рі Пот­те­ра від­по­ві­ла я. І роз­по­ві­ла се­крет схо­ван­ки, яка ви­да­є­ться ма­лень­кою та по­ро­жньою, а на­справ­ді в ру­дих „су­сі­дів” там по­та­єм­ний хід та про­сто­рий па­лац!

Уся сім'я бі­лок зі­бра­ла­ся ра­зом. Ма­ту­ся не ви­ки­ну­ла Фі­ло­со­фа з гні­зда, мо­жли­во, на­віть не сва­ри­ла. При­найм­ні, все бу­ло ти­хо. Ду­же пиль­но, з пі­до­зрою до­ро­сла біл­ка то­го ве­чо­ра ди­ви­ла­ся на ме­не. Але що со­бі ду­ма­ла – не ві­до­мо…

Да­лі бу­де.

До­ро­слі біл­ки їдять не ли­ше го­рі­хи та на­сі­н­ня, а й мо­ло­ді па­го­ни та брунь­ки, на­віть „ко­ти­ки” на вер­бі. Не від­мов­ля­ться від пта­ши­но­го яй­ця і на­віть від пта­ше­ня­ти, хро­ба­чка чи ящір­ки! Жи­вуть ро­ків 15, але при­ро­дних во­ро­гів у них ба­га­то: ко­ти, ку­ни­ці,...

Ети­мо­ло­гія сло­ва „біл­ка” до­бре про­сте­жу­є­ться за лі­то­пи­са­ми. „Біл­ка” утво­ре­не су­фі­ксаль­ним спосо­бом від давньоруського „б-bла” (пи­ше­ться че­рез „ять”). Слов’яни на­зи­ва­ли біл­ку „б-bла в-bве­ри­ца”, тоб­то бу­кваль­но „бі­ла біл­ка”). „Ве­ве­ри­ца” – ста­ра на­зва...

У зви­чай­них ви­ві­рок ба­га­то під­ви­дів, їх роз­рі­зня­ють за ко­льо­ром спи­ни та хво­ста. У Кри­му аклі­ма­ти­зо­ва­ні сі­рі ви­вір­ки з ма­лень­ки­ми кру­гли­ми ву­шка­ми без ки­тиць. Це пів­ні­чна гру­па, у Си­бі­ру їх звуть те­ле­у­тка­ми. У гір­ських ра­йо­нах тра­пля­ю­ться май­же чор­ні...

Ви­вір­ка зви­чай­на або лі­со­ва, або ру­да ( Sciurus vulgaris) – на­у­ко­ва на­зва біл­ки. На­зви ці­єї тва­ри­ни ба­га­тьма європейськими мо­ва­ми схо­жі на „ви­вір­ку”. Мо­жли­во, во­ни по­хо­дять від слов’ян­сько­го „ви­вер­та­ти­ся”, адже ві­до­мо, що ці тва­рин­ки – справ­жні...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.