Роз­мо­ви при су­тін­ках

Krayina - - КОЛОНКА -

ДЄ­ДА РА­СКУР­КУ­ЛІ­ЛІ, А ТЄ­ПЄРЬ ХА­ТЯТ, ШОБ Я ЇХ ЛЮ­БІЛ – КА­МУ­НА­РІ­КАВ КРА­СНА­ПЬО­РИХ?

ПРО ГО­ЛО­ДО­МОР – ТО­ЧНІ­ШЕ, ПРО ГОЛОДОВКУ, СА­МЕ ТАК І СА­МЕ ЧЕ­РЕЗ

”О” – я по­чув іще в ди­тин­стві, ма­буть, як і біль­шість мо­їх ро­ве­сни­ків, ро­ди­ни яких ма­ли ро­ди­чів у се­лі. Го­во­ри­ла про це ба­ба, лу­за­ю­чи, на­при­клад, ква­со­лю в ку­хні. Дід мов­чав – чи з огля­ду на від­но­сно не­дав­ній го­ло­во­кол­го­спів­ський ста­тус, чи на за­дав­не­ні пів­ро­ку, про­ве­де­ні в ме­лі­то­поль­сько­му ”до­прі”. За­бу­гор­ні ”го­ло­си” під ту по­ру дід уже слу­хав, але по­мов­ку­вав. Ба­ба ж го­во­ри­ла, хоч і не­го­ло­сно, іно­ді про­мо­ка­ю­чи кін­цем фар­ту­ха око. Ба­тько її сло­ва під­твер­джу­вав,

У ЗАДНІПРОВСЬКИХ ПОЛЯХ НАТРАПИЛА НА ВИСНАЖЕНОГО, КОНАЮЧОГО ЧО­ЛО­ВІ­КА. У ФОРМІ БУВ, З МЕДАЛЯМИ

до то­го ж різ­кі­ше й уза­галь­не­ні­ше, хо­ча теж при­глу­ше­ним го­ло­сом. Оця на­пів­під­піль­ність ме­не най­біль­ше й збу­джу­ва­ла. Не стра­шні істо­рії, не кіль­кість жертв, про які, мо­же, то­ді ні­хто й не го­во­рив, та й на­вряд чи я зміг би їх уяви­ти чи ося­гну­ти. Ті­ні по сті­нах, при­че­тність до вта­єм­ни­че­них знань, ось. Тим біль­ше, що з роз­мов ви­пли­ва­ла не одна го­ло­дов­ка, а цілих три. ”А сі­час пгаль­йоц­ца кгофь!” – ма­хає з пер­шої на­га­ном якийсь пі­тєр­скій чи мо­сков­ський біль­шо­вик у шкі­рян­ці, і шмар­кля – чо­мусь во­на най­біль­ше за­пам’ята­ла­ся з ба­би­ної роз­по­віді – зе­ле­ніє в ко­мі­са­ра під но­сом. Тре­тій Го­лод, пі­сля­во­єн­ний – то вже ма­ти, що з гур­том одно­лі­тків десь у задніпровських полях натрапила на виснаженого, конаючого чо­ло­ві­ка. У формі, ка­за­ла, був, з медалями. Во­ру­хнув­ся в бік шко­ля­рів, дзень­кнув­ши на­го­ро­да­ми, по­кли­кав, ді­ти вте­кли. Дов­го той по­дзвін ме­даль­ний у ву­хах сто­яв, ка­за­ла.

АКТИ­ВІ­СТИ-”БУКСИРЩИКИ” ВИВЕЗЛИ БАБУ З ДИТИНОЮ-НЕМОВЛЯМ У НОРУ-ЗЕМЛЯНКУ В СТЕПУ

По­дро­биць же най­біль­шо­го Го­ло­ду 1932–1933 ро­ків пам’ять моя з ро­дин­них ску­пих опо­від­ей вхо­пи­ла чи збе­ре­гла ма­ло. Якось усе більш за­галь­но – го­ло­дов­ка та й го­ді, лю­ди пу­хли, мер­ли. ”Ото во­ни”, – кив­нув одно­го ра­зу ба­тько на за­ро­слі тра­вою впа­ди­ни на глу­хо­му ку­тку сіль­сько­го цвин­та­ря на гроб­ках. То вже пі­зні­ше по­ча­ли про­сту­па­ти по­дро­би­ці, ви­ма­лю­ва­ла­ся за­бра­на під кол­го­спну кон­то­ру ді­дів­ська­пра­пра­ді­дів­ська ха­та, змі­не­на на нору-землянку в степу, ку­ди акти­ві­сти”буксирщики” вивезли бабу з дитиною-немовлям і де їх під осінь зна­йшли – бабу опу­хлою й не­при­том­ною, а ди­ти­ну, мою, ви­хо­дить, ті­тку, мер­твою.

Спо­га­ди ін­ших лю­дей, по­чу­ті й про­чи­та­ні пі­зні­ше, скла­да­ю­ться те­пер у ве­ле­тен­ську па­но­ра­му, що гу­де ні­мим, до кін­ця не усві­дом­ле­ним жа­хом. Не­у­сві­дом­ле­ним, еге ж, не пов­ні­стю про­від­чу­тим – при­найм­ні за се­бе мо­жу ска­за­ти са­ме так. Ви­дно, тов­ща ча­су да­є­ться взна­ки і від­ді­ляє від жи­во­го бо­лю. Але якісь во­гні ося­янь і об’яснень обда­ють все одно. Май­же зні­чев’я. Чи­та­єш, на­при­клад, еле­ктрон­ну вер­сію ”Кни­ги пам’яті”, зна­йшов­ши оте­цьку область, і на­раз ро­зу­мі­єш: світ дов­кіл міг би бу­ти ін­шим. Бо всі ці Бе­реж­ки, Оста­пці й Май­стрен­ки – прі­зви­ща, що гу­ли вкруг те­бе в шко­лі, в дво­рі, на за­во­ді й пі­сля­за­вод­ських пив­них, ось во­ни – ви­ля­гли го­ло­до­мор­ни­ми ря­да­ми й ко­ло­на­ми по всіх ра­йо­нах і сіль­ра­дах, в без­дон­них пре­о­бра­жен­ках і но­во-про­ко­пів­ках. Пи­ли­пи Кін­дра­то­ви­чі, Сви­ри­ди Дем’яно­ви­чі, Яв­до­хи Ми­нів­ни… А вже їхні ді­ти, не го­во­ря­чи про ону­ків, зли­ли­ся з ре­аль­ні­стю, скон­стру­йо­ва­ною для них ін­ши­ми лю­дьми. По­спі­ши­ли по­ві­ри­ти чи зро­би­ти ви­гляд, що ні­чо­го не тра­пи­ло­ся. Роз­чи­ни­ли­ся у змі­не­них ки­снях і ланд­ша­фтах, на­си­че­них усі­ля­ки­ми но­во­при­буль­ця­ми з-під пів­ні­чних низь­ких не­бес. За ком­па­нію під­смі­ю­ю­чись із ”ра­гу­лєй”, ”сє­лю­ков”, ”кал­ха­за­нов”, а де­хто й крив­ля­чись на все ”укрАін­скає”. Хо­ча…

Із пі­тьми ро­ків ви­ри­нає Ва­ся Те­рьо­ха і, за­ти­сши ста­ка­на в ру­ці, ні з то­го ні з сьо­го ки­ває на агі­тмай­дан­чи­ків­ські пла­ка­ти: ”Дє­да ра­скур­ку­лі­лі, а тє­пєрь…” Ва­ся, по­яс пла­ща під­кре­слює ла­дну ко­за­цьку по­ста­ву, пе­ре­ки­дає сто­парь і про­дов­жує: ”А тє­пєрь ха­тят, шоб я їх лю­біл – ка­му­на­рі­кав кра­сна­пьо­рих?” Пла­ка­тів ба­га­то, Ва­ся один, то­чні­ше, нас із ним по­ки що двоє. Але із су­тін­ків до­да­ю­ться ще по­ста­ті, ближ­ча­ють, тор­са­ю­ться пле­чи­ма, і ме­ні, вже крізь лег­кий хміль, зда­є­ться, що біль­шість із них ма­ють схо­жі ро­дин­ні істо­рії і ко­лись-та­ки їх при­га­да­ють

Пав­ло ВОЛЬВАЧ, пи­сьмен­ник

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.