По­про­сив бра­та ку­пи­ти ме­ні кви­ток в Укра­ї­ну. Він за­смі­яв­ся: ”Не­має та­кої стан­ції”

ПО­ЛІТВ’ЯЗНІВ ПОЗБАВЛЯЛИ ПОБАЧЕНЬ ЗА НЕЗАСТЕБНУТИЙ ҐУДЗИК

Krayina - - СПОГАДИ - У на­у­ко­во-до­слі­дний ін­сти­тут ”Дер­жав­то­транс­про­ект”. текст і фо­то: Ві­кто­рія МАЙСТРЕНКО

НАС У БА­ТЬКІВ БУ­ЛО ТРОЄ. МОЛОДША ЛЮБА, СТАР­ШИЙ БРАТ СТАНІСЛАВ.

Ко­ли отри­ма­ли до­від­ку про йо­го на­ро­дже­н­ня з іва­но-фран­ків­сько­го ар­хі­ву, ви­яви­ло­ся, йо­го зва­ли Яро­слав. Є за­пис у цер­ков­ній кни­зі: ”У На­сту­ні і Ва­си­ля Про­ню­ків на­ро­див­ся син Яро­слав”. Він до нав­ча­н­ня не пра­гнув. Пе­ре­ймав­ся, аби я вчив­ся: ку­пу­вав книж­ки, на­зи­вав ака­де­мі­ком.

БА­ТЬКО БУВ ЗВ’ЯЗ­КО­ВИМ УПА. ЯКОСЬ СКРУТИВ ДВОХ НІМ­ЦІВ І ЗАЧИНИВ У САРАЇ. До­ки хо­див в упра­ву ді­зна­ва­ти­ся, що з ни­ми ро­би­ти, їх звіль­ни­ла ін­ша гру­па нім­ців. По­ча­ли шу­ка­ти, хто їх по­ло­нив. Ні­хто в се­лі не зі­зна­вав­ся. Зі­бра­ли всіх на пло­щі й ка­жуть: бу­де­мо де­ся­тку­ва­ти – роз­стрі­лю­ва­ти ко­жно­го де­ся­то­го. Ба­тько по­ві­до­мив, що то він. Нім­ці хо­ті­ли по­ві­си­ти, ши­бе­ни­цю по­ста­ви­ли. Але се­лом про­їжджав ні­ме­цький ге­не­рал. Ко­ли ді­знав­ся, за що ма­ють стра­ти­ти, на­ка­зав звіль­ни­ти. Ска­зав: во­я­кам має бу­ти со­ром­но, що він один двох пов’язав. 1945 РО­КУ БУН­КЕР ОТО­ЧИ­ЛИ НКВДИСТИ. Ба­тько по­ба­чив, як один хло­пець за­ки­нув свою гвин­тів­ку в ку­щі. Та­то по­ста­чав зброю пов­стан­цям, узяв­ся ви­тя­гу­ва­ти той ка­ра­бін. Йо­го й узя­ли. Від­пра­ви­ли у Вор­ку­ту. Сту­ден­том я їздив ту­ди до та­та. Приїхав у туфлях і осінньому пальті, а там силь­ний мороз. Во­дій ав­то­бу­са став по­се­ред по­ля, по­ка­зав, де ша­хта, і ска­зав: ”Біжи, бо не дійдеш”. Уже на мі­сці та­то зна­йшов ва­лян­ки і ко­жу­ха.

ЧЕ­РЕЗ ДВА РО­КИ НАС ВІД­ПРА­ВИ­ЛИ ДО КАРАГАНДИ В ”ТЕЛЯТНИКАХ” – ТОВАРНИХ ВАГОНАХ. Лю­ди мер­ли до­ро­гою. Ма­ти пі­шла на за­лі­зни­цю пра­цю­ва­ти ван­та­жни­цею, за­сту­ди­ла­ся і по­мер­ла. Ми з бра­том опи­ни­ли­ся в ди­тя­чо- му бу­дин­ку. Ді­ти спе­цпо­се­лен­ців не мо­гли ви­їзди­ти за ме­жі обла­сті: пі­сля 16-річ­чя ма­ли що­ти­жня з’яв­ля­ти­ся в ко­мен­да­ту­ру. А ме­не тя­гло до­до­му, хо­тів учи­ти­ся. Стар­ший брат уже пра­цю­вав, по­про­сив йо­го ку­пи­ти ме­ні кви­ток. ”Ку­ди? – пи­тає. – ”В Укра­ї­ну!” Брат за­смі­яв­ся: ”Не­має та­кої стан­ції”. – ”То бе­ри до Ки­є­ва”. Так я опи­нив­ся у сто­ли­ці.

1965 РІК СТАВ ДЛЯ МЕ­НЕ КРАХОМ НА­ДІЙ.

Хтось із за­а­ре­што­ва­них ска­зав, що я да­вав йо­му за­бо­ро­не­ну лі­те­ра­ту­ру, і цьо­го бу­ло до­сить. Не до­зво­ли­ли за­хи­сти­ти ди­сер-

ПРИЇХАВ У ТУФЛЯХ І ОСІННЬОМУ ПАЛЬТІ, А ТАМ СИЛЬ­НИЙ МОРОЗ. ВО­ДІЙ АВ­ТО­БУ­СА ЗУПИНИВСЯ ПО­СЕ­РЕД ПО­ЛЯ: ”БІЖИ, БО НЕ ДІЙДЕШ”

та­цію з істо­рії укра­їн­ської фі­ло­со­фії, зу­пи­ни­ли ви­хід мо­но­гра­фії, не да­ли квар­ти­ру. Ке­рів­ни­цтву ін­сти­ту­ту по­ра­ди­ли ме­не ви­гна­ти. Ди­ре­ктор Пав­ло Ко­пнін пе­ре­вів у бі­бліо­гра­фи.

КО­ПНІН БУВ РОСІЯНИНОМ, йо­го не мо­гли зви­ну­ва­ти­ти в укра­їн­сько­му на­ціо­на­лі­змі. Якось бу­ли з ним у Льво­ві на за­хо­ді. Ко­ли на­ді­йшла моя чер­га ви­го­ло­шу­ва­ти тост, ви­тя­гнув із ки­ше­ні вірш Ва­си­ля Си­мо­нен­ка:

Си­вий Льво­ве! Сто­ли­це мо­єї мрії

Епі­центр мо­їх ра­до­щів і на­дій!

Ви­бу­хає ду­ша – я те­бе зро­зу­мію.

Але, Льво­ве, хоч трі­шки ме­не зро­зу­мій. СКА­ЗАВ: ”ТО ВИП’ЄМО ЗА ЛЬВІВ”. Тут під­ско­чив хтось з ін­сти­ту­ту: ”За сто­ли­цу на­шей ро­ди­ны – Мо­скву”. За­па­ла ти­ша. Ко­пнін уря­ту­вав си­ту­а­цію: ”А я пре­дла­гаю выпить за да­му – за фи­ло­со­фию”.

У СІ­ЧНІ 1962 РО­КУ ПРОКОТИЛАСЯ ПЕР­ША ХВИ­ЛЯ АРЕШТІВ. За­бра­ли Іва­на Сві­тли­чно­го, Єв­ге­на Свер­стю­ка, В’яче­сла­ва Чор­но­во­ла, Сте­фа­нію Ша­ба­ту­ру. Я скрізь від­чу­вав сте­же­н­ня. За мною містом ходила дів­чи­на ро­ків 20. Під­слу­хо­ву­ва­ли те­ле­фон. Але ми з Ва­си­лем Лі­со­вим (фі­ло­соф, ди­си­дент і по­літв’язень, 1937–2012. – Кра­ї­на) про­дов­жу­ва­ли по­ши­рю­ва­ти сам­ви­дав. Щоб від­ве­сти пі­до­зру від аре­што­ва­но­го Чор­но­во­ла, який ре­да­гу­вав ”Укра­їн­ський ві­сник”, ви­рі­ши­ли ви­пу­сти­ти цей сам­ви­дав­ський жур­нал. По­тім Лі­со­вий за­хо­тів на­пи­са­ти листа до гро­ма­дян, роз­по­ві­сти про аре­шти. Ві­дмов­ляв йо­го. Ва­силь від­по­вів: ”Укра­ї­на має ба­га­то ви­да­тних уче­них, але не має сво­бо­ди”. 6 ли­пня 1972-го на стан­ції Свя­то­шин до ме­не пі­ді­йшли двоє, взя­ли під ру­ки: ”Ви, ма­буть, зна­є­те, звід­ки ми?” Я віз від дру­кар­ки лист-звер­не­н­ня Лі­со­во­го.

ДРУКАРКА ВИ­ЯВИ­ЛА­СЯ СЕКСОТОМ КДБ. Спе­цслу­жбі­сти ви­рі­ши­ли ”не пре­пят­ство­вать изго­тов­ле­нию до­ку­мен­та, что­бы взять с по­ли­чным”. Ця Рая, якій ми до­ві­ря­ли, фі­гу­рує у спра­ві як ”агент Ва­ля”.

КО­ЛИ МЕ­НЕ ЗА­ТРИ­МА­ЛИ, БА­ТЬКО ПРА­ЦЮ­ВАВ У БАН­КУ. Щоб на­ти­сну­ти на ме­не, йо­го теж аре­шту­ва­ли. Ши­ли якийсь кри­мі­нал. Ме­ні ка­за­ли: якщо мов­ча­ти­меш, йо­го по­са­ди­мо. А на ньо­го ти­сну­ли, щоб пе­ре­ко­нав ме­не роз­ка­за­ти, ко­му да­вав чи­та­ти ”ан­ті­со­вєт­скую лі­тє­ра­ту­ру”, ко­го агі­ту­вав. Ба­тько на спів­пра­цю не пі­шов. Він по­мер у в’язни­ці в Дні­про­пе­тров­ській обла­сті. За­пи­си по­ка­зу­ва­ли, що йо­го по­хо­ва­ли на тю­рем­но­му кла­до­ви­щі під но­ме­ром. Хо­тів перепоховати, але так і не з’ясував, де йо­го могила.

МЕ­НЕ СУДИЛИ РА­ЗОМ ІЗ ВА­СИ­ЛЕМ ЛІ­СО­ВИМ І ВА­СИ­ЛЕМ ОВСІЄНКОМ (член Укра­їн­ської Гель­сін­ської гру­пи, по­літв’язень, пу­блі­цист, істо­рик ди­си­дент­сько­го ру­ху. – Кра­ї­на). Моя спра­ва скла­да­ла­ся з 30 то­мів, під слід­ством був 18 мі­ся­ців. У ви­ро­ку за­ки­да­ли роз­по­всю­дже­н­ня ”лі­те­ра­ту­ри”, на­кле­пни­цькі ви­па­ди про­ти ра­дян­ської вла­ди, усну про­па­ган­ду. Да­ли сім ро­ків та­бо­рів і п’ять – за­сла­н­ня.

ХО­ТІВ ПЕРЕПОХОВАТИ БА­ТЬКА, АЛЕ ТАК І НЕ З’ЯСУВАВ, ДЕ ЙО­ГО МОГИЛА

ТА­БО­РИ ДЛЯ ПО­ЛІ­ТИ­ЧНИХ БУ­ЛИ В МОРДОВІЇ. Пе­ре­за­ван­та­же­ні. То­му ство­ри­ли ще три в Перм­ській обла­сті. Я по­тра­пив у та­бір №35. Там си­ді­ли Іван Сві­тли­чний, Єв­ген Свер­стюк, Ва­ле­рій Мар­чен­ко, Се­мен Глу­зман.

1974 РО­КУ ПО­ЛІТВ’ЯЗНІВ ВИ­РІ­ШИ­ЛИ ПОЗБАВЛЯТИ ПОБАЧЕНЬ

ІЗ РІДНИМИ. При­чи­ною мо­гло бу­ти що зав­го­дно: не за­сте­бнув ґудзик на фу­фай­ці, не при­ві­тав­ся з пра­пор­щи­ком. По­зба­ви­ли побачень і ме­не. То­ді ми, 40 чо­ло­вік, ого­ло­си­ли го­ло­дов­ку. Три­ва­ла мі­сяць. За 12 днів я зне­при­том­нів, бо пе­ред аре­штом за­хво­рів на ту­бер­ку­льоз. Звіс­тка про акцію ді­йшла на во­лю. Роз­би­ра­ти­ся при­їздив про­ку­рор із Мо­скви.

МЕ­НІ ВРЯ­ТУ­ВАВ ЖИ­Т­ТЯ РО­СІЙ­СЬКИЙ ПРА­ВО­ЗА­ХИ­СНИК АН

ДРІЙ САХАРОВ. Над­си­лав те­ле­гра­ми на­чаль­ни­ку та­бо­ру ма­ло не що­дня, ви­ма­гав по­ві­до­ми­ти про стан мо­го здо­ров’я. Він під­няв на но­ги всю сві­то­ву гро­мад­ськість. Ме­не пе­ре­ве­ли до лі­кар­ні, під­лі­ку­ва­ли.

Вже ко­ли по­тра­пив на за­сла­н­ня, що­ро­ку 21 трав­ня ві­тав йо­го з днем на­ро­дже­н­ня. Та осо­би­сто ми не по­зна­йо­ми­ли­ся. Ба­чив йо­го в Мо­скві, ко­ли ство­рю­ва­ли ”Ме­мо­рі­ал”. Але він мав та­кий стом­ле­ний ви­гляд, що я не пі­ді­йшов. МИ ВДАВАЛИСЯ ДО ПО­ЛІ­ТИ­ЧНИХ ПРОТЕСТІВ. Вла­шту­ва­ли акцію мов­ча­н­ня – ти­ждень у та­бо­рі па­ну­ва­ла ти­ша. Не го­во­ри­ли, ко­ли ви­кли­ка­ли на бе­сі­ду. І між со­бою не спіл­ку­ва­ли­ся. Тіль­ки пе­ре­пи­су­ва­ли­ся.

НА ЗА­СЛА­Н­НЯ ДО СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ ВЕЗЛИ МІ­СЯЦЬ. Да­ли кім­на­ту в ау­лі іме­ні ХХІІ пар­тій­но­го з’їзду КПРС. Там від­чув се­бе віль­ним. Міг дзво­ни­ти і пи­са­ти ли­сти ко­му хо­тів.

МІЙ ПРИЇЗД ДО­ДАВ РО­БО­ТИ ПОШТАРЮ. Під­пи­сав­ся на ба­га­то га­зет і жур­на­лів, ме­ні над­хо­ди­ли па­кун­ки з Ав­стра­лії, Ка­на­ди, США, Ні­меч­чи­ни. Над­си­ла­ли те­плі ре­чі, про­ду­кти. Пам’ятаю: буль­йо­ни в ку­би­ках, су­ше­ні ба­на­ни, ка­као.

МЕ­НЕ ПО­СТА­ВИ­ЛИ ПРА­ЦЮ­ВА­ТИ З ТЕ­ХНІ­КОЮ, БО В ТА­БО­РІ ЗАЖИВ СЛАВИ ДО­БРО­ГО ЕЛЕКТРИКА. А по­тім охо­рон­цем у ПМК (пе­ре­сув­ній-ме­ха­ні­зо­ва­ній ко­ло­ні. – Кра­ї­на).

Її ди­ре­кто­ром був Пар­хат Ка­ра­мат­ді­но­вич. Бу­ва­ло ка­зав: ”Вы не удив­ляй­тесь, что у ме­ня боль­шой жи­вот. У нас так при­ня­то: боль­шой ба­слык – боль­шой на­чаль­ник”. До цьо­го пра­цю­вав три ро­ки ди­ре­кто­ром ра­дго­спу. ”Это пра­ви­ло: на­жил­ся, усту­пи ме­сто дру­го­му”.

ЯКОСЬ ПАР­ХАТ КА­РА­МАТ­ДІ­НО­ВИЧ СКА­ЗАВ, ЩО В НИХ УЖЕ 20 РО­КІВ Є ПРО­ЕКТ, АЛЕ АУЛ ДО­СІ НЕГАЗИФІКОВАНИЙ. По­про­сив до­по­мог­ти з ли­стом. На­пи­сав йо­му зра­зок в іро­ні­чній фор­мі: ”У зв’яз­ку з 20-річ­чям не­ви­ко­на­н­ня пла­ну га­зи­фі­ка­ції про­си­мо за­до­воль­ни­ти про­ха­н­ня”. Якийсь чи­нов­ник на прі­зви­ще Чор­но­штан із мі­ні­стер­ства про­чи­тав то­го листа і під­пи­сав. Аул га­зи­фі­ку­ва­ли.

ПЕ­РЕД МО­ЇМ ПРИЇЗДОМ КДБ ПРО­ВО­ДИВ АГІТАЦІЙНУ РО­БО­ТУ

З НАСЕЛЕННЯМ – при­їде ан­ті­со­вє­тчік, будь­те пиль­ні. Але з лю­дьми спіл­ку­ва­ли­ся ми до­бре. Десь че­рез пів­ро­ку ор­га­ни вла­шту­ва­ли ме­ні про­во­ка­цію. При­йшов хло­пець у шкі­рян­ці з дво­ма пля­шка­ми. Хо­тів на­по­ї­ти, а по­тім щось укра­сти. Та він сам усе й ви­ду­длив, бо я не пив. По­тім роз­бив скло, але не там, де йо­му на­ка­зу­ва­ли.

ДРУЖИНА ДІЗНАЛАСЯ, ЩО Я НА ПОСЕЛЕННІ, ВІД СУ­СІ­ДА, ЯКИЙ

СЛУХАВ ”ГО­ЛОС АМЕРИКИ”. До ме­не мо­гла ча­сті­ше при­їжджа­ти – від­пус­тки про­во­ди­ли ра­зом. Син при­їздив на ка­ні­ку­ли. На­чаль­ник мі­лі­ції спо­ча­тку з пе­ре­сто­ро­гою ста­вив­ся, але зго­дом при­ймав у се­бе вдо­ма, на­кри­вав стіл, пи­ли чай. Якось за­йшли з си­ном до кни­гар­ні. Ра­птом про­дав­щи­ця зри­ва­є­ться з мі­сця і кри­чить: ”Дер­жи­те это­го пи­о­не­ра!” Ко­ли по­вер­ну­ла­ся, ска­за­ла: ”Представляете, пионер книжку украл”.

Я не стримався: ”Уявіть, що бу­де, ко­ли він ста­не комуністом”.

В АУ­ЛІ БУ­ЛИ СІМ МА­ГА­ЗИ­НІВ. Мі­сце­ві не лю­блять пи­ти, але ра­дян­ська вла­да на­вчи­ла їх цьо­му. Во­ни ку­пу­ва­ли тіль­ки го­ріл­ку. А там бу­ло чу­до­ве бол­гар­ське су­хе ви­но. За п’ять ро­ків я йо­го все ви­ку­пив. Про­дав­ці по­ва­жа­ли, бо брав не­хо­до­вий то­вар. Та­кож ку­пляв цу­кер­ки і роз­да­вав ді­тям. Бі­га­ли по­тім за мною: ”Ев­ге­ний, шо­ко­лад быр (дай. – Кра­ї­на)”.

У ТА­БО­РІ ОСВОЇВ НА­РО­ДНУ МЕДИЦИНУ. Ску­по­ву­вав тра­ви, го­ту­вав на­сто­ян­ки. Спри­йма­ли за зна­ха­ря. Вив­чив ка­ра­кал­пак­ську мо­ву, на по­бу­то­во­му рів­ні спіл­ку­вав­ся віль­но.

ЩОБ ПОМИТИСЯ В ЧИСТІЙ ВО­ДІ, ЇЗДИ­ЛИ ЗА 12 КІ­ЛО­МЕ­ТРІВ НА ОЗЕРО. З ко­лон­ки те­кла бру­дна, з пі­ском. Ко­ри­сту­ва­ти­ся нею мо­жна, як від­сто­ї­ться. Якось ви­рі­шив до­по­мог­ти жін­ці, яка не­сла во­ду на ко­ро­ми­слі. Во­на зля­ка­ла­ся. По­тім ді­знав­ся, що но­си­ти во­ду – жі­но­чий обов’язок.

В АУ­ЛІ БУ­ЛА ПЕКАРНЯ. За мі­сце­вою тра­ди­ці­єю, якщо про­хо­диш повз, ко­ли там го­ту­ють хліб, то­бі да­дуть нан – хлі­би­ну. Ма­єш по­дя­ку­ва­ти. Якщо не хо­чеш бра­ти, тре­ба від­ла­ма­ти шма­ток і спро­бу­ва­ти.

КО­ЛИ ТЕР­МІН ЗА­СЛА­Н­НЯ ВИ­ЙШОВ, ЗІ МНОЮ ПРОЩАВСЯ МА­ЛО НЕ ВЕСЬ АУЛ. При­ї­ха­ли дружина і брат. Хо­ті­ло­ся від­чу­ти сво­бо­ду. Щоб де­зо­рі­єн­ту­ва­ти КДБі­стів, по­дзво­нив пра­во­за­хи­сни­ку Ле­о­ні­до­ві Ва­си­льє­ву в Мо­скву: ”Льо­ня, че­кай на ме­не ско­ро”. За­ли­ши­ли уві­мкне­ною лам­пу, ні­би ми вдо­ма. Зна­йо­мий ко­ре­єць від­віз нас на стан­цію вно­чі мо­то­ци­клом. На кіль­ка днів КДБі­сти ме­не за­гу­би­ли, а ми по­бу­ва­ли в Та­шкен­ті, Са­мар­кан­ді.

У КИ­Є­ВІ ЗАВ­ДЯ­КИ КОЛИШНІМ КО­ЛЕ­ГАМ ВЛАШТУВАВСЯ БІ­БЛІО­ТЕ­КА­РЕМ ПІ­СЛЯ УСТАНОВЧИХ ЗБО­РІВ ТО­ВА­РИ­СТВА ПО­ЛІ­ТИ­ЧНИХ В’ЯЗНІВ І РЕ­ПРЕ­СО­ВА­НИХ 1989-ГО КДБІ­СТИ ПОПЕРЕДЖАЛИ ДРУЖИНУ, ЩО ЗАРОБЛЯЮ СО­БІ НА НО­ВИЙ ТЕР­МІН. Ча­сто пе­ред мі­тин­га­ми, осо­бли­во на Шев­чен­ків­ські дні, ор­га­ні­за­то­рів ви­во­зи­ли по­да­лі від Ки­є­ва. Нав­про­ти на­шо­го бу­дин­ку був пункт спо­сте­ре­же­н­ня. Одно­го ра­зу ви­йшов че­рез су­сі­дів, щоб уте­кти від ”на­руж­ки”. Та на­сту­пно­го ра­зу, тіль­ки-но ви­йшов із до­му на мі­тинг, зу­пи­ня­є­ться чор­на ”Вол­га”: ”По­ка­та­ем­ся”. Ви­ки­ну­ли з ма­ши­ни десь у по­лі в Чер­ні­гів­ській обла­сті.

Єв­ген Пронюк з дру­зя­ми, які мо­ло­ди­ми померли від ту­бер­ку­льо­зу. Пу­ща-Во­ди­ця, 1955-й. За три ро­ки до цьо­го він приїхав до сто­ли­ці з Ка­зах­ста­ну. Ту­ди йо­го ро­ди­ну від­пра­ви­ли на спе­цпо­се­ле­н­ня пі­сля аре­шту ба­тька, уча­сни­ка ОУН-УПА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.