ХТОСЬ ПАДАВ У ЯМУ ПОРАНЕНИЙ. ВО­НА ЩЕ КІЛЬ­КА ДНІВ ХОДИЛА ХОДОРОМ

ІЗ СЕМИ ТИ­СЯЧ ЄВРЕЇВ У БЕРШАДІ ЗА­ЛИ­ШИ­ЛИ­СЯ ТРИДЦЯТЕРО

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - текст і фо­то: Ан­на БАЛАКИР

65-РІ­ЧНИЙ ЮХИМ ВИГОДНЕР МАСТИТЬ ГРУБІ КУСНІ ХЛІБА ПЛАВЛЕНИМ СИРОМ.

Звер­ху кла­де кіль­ка шпро­тин. У ку­тку сла­бо осві­тле­но­го при­мі­ще­н­ня сто­їть пе­ре­но­сна еле­ктри­чна пли­тка. На ній шквар­чить баб­ка з макаронів і зби­тих яєць – на зра­зок єв­рей­ської за­пі­кан­ки з ма­ци та яєць ”кей­зла”. По­ряд – по- би­та ша­ше­лем ша­фа для збе­рі­га­н­ня то­ри. За сто­лом роз­сі­да­ю­ться се­ме­ро го­стей. Вер­хньо­го одя­гу не зні­ма­ють – у під­валь­но­му при­мі­щен­ні си­на­го­ги прохо­ло­дно. СИНАГОГА В РАЙЦЕНТРІ БЕРШАДЬ НА ВІН­НИЧ­ЧИ­НІ – єди­ний гли­но­би­тний єв-

рей­ський храм, що збе­ріг­ся в Укра­ї­ні. Має не­рів­ні по­бі­ле­ні сті­ни та не­ве­ли­кі ста­рі ві­кна на рів­ні дру­го­го по­вер­ху. Роз­та­шо­ва­ний по­се­ред єв­рей­сько­го квар­та­лу в цен­трі мі­ста. На по­ча­тку XX ст. тут жи­ли 7 тис. євреїв. Сьо­го­дні – тро­хи біль­ше 30.

– Це за ре­лі­гій­ним під­хо­дом – у ко­го ма­ти єв­рей­ка, то­го вва­жа­ють єв­ре­єм, – го­во­рить Юхим Ми­хай­ло­вич. Він не­ви­со­кий, у тем­ній кур­тці. Го­во­рить енер­гій­но і швид­ко. Пе­ре­дає пла­сти­ко­ву та­ріл­ку з бу­тер­бро­да­ми на ін­ший кі­нець сто­лу. – З то­чки зо­ру пра­ва на ре­па­трі­а­цію, то чо­ло­вік 70–80 у ра­йо­ні на­бе­ре­ться. Це якщо лю­ди­на до­ве­де, що хо­ча би дід або ба­ба бу­ли єв­ре­я­ми.

Пер­ша ве­ли­ка хви­ля емі­гра­ції ста­ла­ся 1970-го. То­ді до­зво­ли­ли ви­їжджа­ти в Ізра­їль. Але до­бре від­би­ра­ли, ко­го ви­пу­ска­ти. Щоб не вивезли яку дер­жав­ну та­єм­ни­цю.

Оста­н­ня хви­ля при­па­ла на 1989–1992 ро­ки. Я пи­тав одно­го: ”Мі­ша, чо­го ти їдеш?” Тут мав бі­знес, був му­ля­ром. Він ска­зав: ”Я не від­чу­ваю на­дій­но­сті. На­сту­па­ють не­спо­кій­ні ча­си”. До­сі що­ро­ку хтось ви­їжджає. Се­стра і двоє си­нів Юхи­ма Ви­го­дне­ра жи­вуть в Ізра­ї­лі. Він із дру­жи­ною за­ли­шив­ся в Бершаді. Пра­цює со­ці­аль­ним пра­ців­ни­ком у бла­го­дій­но­му фон­ді ”Хе­сед Ему­на”, є го­ло­вою єв­рей­ської гро­ма­ди”.

– Де­ко­му тяж­ко по­ки­ну­ти на­си­дже­не мі­сце, – про­дов­жує. – Вчо­ра ро­змов­ляв із жін­кою із Тро­стя­не­цько­го ра­йо­ну. Син – в Ізра­ї­лі. Во­на їздить ди­ви­ти­ся за вну­ком. Та мо­раль­но їй там важ­ко. Хоч за­ли­ши­ла­ся в Укра­ї­ні одна, але тут зна­йо­мі, по­дру­ги. А там не­має з ким по­го­во­ри­ти. Зу­стрі­ча­ла­ся в Ізра­ї­лі з рі­зни­ми лю­дьми, які ви­їха­ли. Во­ни стра­шне як ску­ча­ють за Укра­ї­ною.

– У ме­ня се­стра в Израи­ле, вну­чка и внук. Про­ве­ла там два ме­ся­ца. Тя­ну­ло в Бершадь, – до­дає з про­ти­ле­жно­го кін­ця сто­лу 81-рі­чна Бру­ха

ФЕЛЬДМАН, дрі­бна жін­ка у ве­ли­ких оку­ля­рах.

– А моя про­фе­сія там не ко­ті­ру­є­ться. Я – фо­то­граф. Та й при­вик до Бершаді. Ме­не тут усі се­ла зна­ють. Зні­маю ве­сі­л­ля, са­ді­ки, – го­во­рить Яків

СКЛЯРСЬКИЙ, 61 рік. – Он по­їха­ла звід­си за­вуч шко­ли. Вчи­те­лем там пра­цю­ва­ти не змо­же, мо­ви не знає. – По­ї­ха­ли вра­чі й ро­би­ли, як я, і ми­ла, вби­ра­ла, сті­ра­ла, – до­дає со­ці­аль­ний пра­ців­ник 67-рі­чна Лі­дія ГРАБОВ

СЬКА. Во­на – укра­їн­ка. Крім неї, у то­ва­ри­стві си­дить ще одна – її ро­ве­сни­ця Оле­ксан­дра Мель­ник. Во­на – ону­ка Пра­ве­дни­ка сві­ту. Це зва­н­ня ме­мо­рі­аль­ний ком­плекс істо­рії Го­ло­ко­сту ”Яд-ва-Шем” у Єру­са­ли­мі дає лю­дям, які ря­ту­ва­ли євреїв під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Сім’я Оле­ксан­дри Іл­лів­ни схо­ва­ла в се­бе єв­рей­ську ро­ди­ну.

1958 РО­КУ В БЕРШАДІ ПРОЖИВАЛИ 2,2 ТИС. ЄВРЕЇВ.

У мі­сте­чко з се­ла не­по­да­лік пе­ре­їхав із ро­ди­ною Ле­о­нід БЄДНИЙ,

76 ро­ків. Си­дить край сто­лу, ледь схи­лив­ши го­ло­ву.

– Жи­ли на квар­ти­рі в ба­би-єв­рей­ки, – роз­по­від­ає ти­хо. – По­тім той бу­ди­нок зне­сли. На йо­го мі­сці зве­ли п’яти­по­вер­хів­ку. У ній да­ли квар­ти­ру ба­тькам. За тим бу­дин­ком до­сі жа­лію. Він був гар­ний, по­ряд ро­сли абри­ко­си. Остан­ні кла­си шко­ли до­хо­див тут.

– Вчи­ли, як Шев­чен­ко пи­сав про­ти євреїв, – ка­же Яків Склярський, облич­чя стає сер­йо­зним. – Си­ди­мо у кла­сі, ізу­ча­є­мо ”Гай­да­ма­ки”. А одно­кла­сни­ця ти­цяє: ”На, ди­вись”.

– По­е­му ”Гай­да­ма­ки” справ­ді не ду­же при­єм­но бу­ло чи­та­ти, – го­во­рить Юхим Вигоднер. – А що ро­би­ти?

Ну, на­пи­сав так. Хтось із вчи­те­лів ста­рав­ся обі­йти ці мо­мен­ти.

– Не в школі був ан­ти­се­мі­тизм, – до­дає Ле­о­нід Бєдний. – А в дер­жа­ві. У ву­зах, осо­бли­во юри­ди­чних і ме­ди­чних, пря­мо ка­за­ли: не при­ймуть, бо ти єв­рей. Я за­кін­чив ме­ду­ні­вер­си­тет у Льво­ві. Всту­пав п’ять ра­зів. Мав уже 10 ро­ків фельд­шер­сько­го ста­жу, ко­ли прийня­ли. За­те по­тім ви­пу­скни­ки-єв­реї швид­ко обі­йма­ли ке­рів­ні по­са­ди. Я че­рез два з по­ло­ви­ною ро­ки став го­лов­ним лі­ка­рем ра­йон­ної лі­кар­ні в Мо­сти­ську. У Львів­ській обла­сті бу­ли десь 12 го­лов­них лі­ка­рів – євреїв.

– У Ра­дян­сько­му Со­ю­зі про­цент євреїв се­ред пи­сьмен­ни­ків, кі­но­ре­жи­се­рів, ін­же­не­рів був ви­щий за се­ре­дній, – ка­же Юхим Ми­хай­ло­вич. – У Бершаді ди­ре­ктор шко­ли був єв­рей, ди­ре­ктор ме­бле­вої фа­бри­ки – єв­рей. Ди­ре­ктор ко­мун­го­спу – теж.

– Я жи­ла се­ред євреїв, – го­во­рить Лі­дія Гра­бов­ська. Увесь час си­дить у ка­пю­шо­ні шу­би і при­про­шує при­го­ща­ти­ся. На­ро­ди­ла­ся в єв­рей­сько­му мі­сте­чку Дзи­гів­ка су­сі­дньо­го Ям­піль­сько­го ра­йо­ну. – У нас бу­ли Сур­ка і Бень­чик, по­жи­лі лю­ди. Він – са­по­жнік. Во­на – так со­бі жі­но­чка, вдо­ма. До­ро­гою до шко­ли я носила їм во­ду. Два кув­ши­на – Сур­ці, два – Бень­чи­ку. Во­ни давали 20 ко­пі­йок. Мо­ро­зи­во ко­шту­ва­ло 14.

У ме­не і ма­ма по­ма­га­ла єв­ре­ям. Всьо

У Львів­ській обла­сті бу­ли 12 го­лов­них лі­ка­рів – євреїв

вре­мя бу­ла по­ва­га. Во­ни ко­жу­хи ши­ли, ка­шке­ти, ро­би­ли па­ри­хма­хе­ра­ми. Єв­реї ду­же вку­сно го­тов­лять. І ми в них на­вчи­ли­ся. От со­ус – ци­буль­ка, мор­ква, тро­шки со­ди, під­сма­жу­єш. Во­но стає рі­де­сень­ке, без шма­то­чків. Йо­го до­да­ва­ли до су­пу, пло­ву, до­ма­шньої ку­ро­чки в гле­чи­чку. Хо­ло­диль­ни­ків то­ді мен­ше бу­ло. Той гле­чик з м’яском за ві­кно по­ві­сять, і так жи­ли. – А з укра­їн­ської ку­хні єв­реї взя­ли со­бі борщ, го­луб­ці, хо­ло­дець, – до­дає Юхим Ми­хай­ло­вич. – У бер­шад­ських ка­фе по­пу­ляр­но по­да­ва­ти фар­ши­ро­ва­ну ри­бу. А ший­ка? – Укра­їн­ці то­го не по­ні­ма­ють, – го­во­рить Лі­дія За­ха­рів­на. – Ку­ри­ну ший­ку на­чи­ня­ють су­міш­шю з яй­ця, бо­ро­шна, пе­чін­ки. За­ши­ва­ють і го­ту­ють. Ду­же вку­сно це Кор­ма­но­ва Свє­та ро­би­ла. А на­вчи­ла­ся в Юзе­ко­вої Хай­ки.

Усі на­пе­ре­бій по­чи­на­ють зга­ду­ва­ти єв­рей­ські стра­ви. Хто що го­ту­вав на ве­сі­л­ля і як пра­виль­но ви­би­ра­ти ки­шки на ков­ба­си. – Ра­ні­ше лю­ди ку­пу­ва­ли жи­вих ку­рей на м’ясо, – го­во­рить Юхим Вигоднер. – У євреїв був свій рі­зник. Рі­за­ли у спе­ці­аль­но­му мі­сці на на­бе­ре­жній. За єв­рей­ськи­ми за­ко­на­ми, кур­ку по­си­па­ли сі­л­лю, щоб усю кров ви­тя­гну­ла. Ко­ли рі­за­ли би­чка, ту­шу за­ну­рю­ва­ли в со­ля­ний роз­чин. За ко­шер­ни­ми пра­ви­ла­ми, три до­би тре­ба бу­ло так три­ма­ти. За­раз у Бершаді не­мо­жли­во до­три­му­ва­ти­ся на­ших пра­вил. Не­має ко­шер­но­го за­бою тва­рин. У нас – ко­шер­ний стиль: хо­ча би не вжи­ва­ти сви­ни­ну і не змі­шу­ва­ти за сто­лом мо­ло­чне і м’ясне.

Ми не кон­сер­ва­то­ри. Хоч фор­маль­но нас під­три­му­ють ор­то­до­ксаль­ні єв­реї, жи­то­мир­ський центр ”Ха­бад”. Во­ни ви­ма­га­ють, щоб ми до­три­му­ва­ли­ся ка­шру­та – за­ко­нів хар­чу­ва­н­ня. Щоб не бра­ли про­ду­ктів, які без на­гля­ду ра­би­на пе­ре­ро­бля­ю­ться лю­ди­ною. Ті са­мі ма­ка­ро­ни не­ві­до­мо, в яких умо­вах ро­би­ли­ся. А кар­то­шка – да. Бо кар­то­пли­ну ство­ри­ла при­ро­да.

І всі ово­чі. Шпро­ти чо­мусь вва­жа­ють ко­шер­ни­ми, осе­ле­дець.

ЗА ГО­ДИ­НУ ВСІ З ГАМОРОМ ВИХОДЯТЬ НА ВУЛИЦЮ. Жін­ки ви­во­дять із сі­ней ве­ло­си­пе­ди. – До нас при­їжджа­ли мо­ло­ді лю­ди з Ні­меч­чи­ни. Хри­сти­я­ни. Фі­нан­су­ва­ли ре­монт си­на­го­ги, са­мі тру­ди­ли­ся. За­ве­зли 30 тонн бе­то­ну і ще­бе­ню. Зро­би­ли, щоб во­да сті­ка­ла, – Юхим Вигоднер ви­хо­дить че­рез низь­кі две­рі на пло­щу, ото­че­ну пар­ка­на­ми са­диб.

Пі­дні­ма­є­ться ви­со­ки­ми схо­да­ми до вхо­ду у ве­ли­ку за­лу. Вми­кає при­глу­ше­не сві­тло. Все­ре­ди­ні хо­ло­дно. Сто­ять дов­гі сто­ли з ла­ва­ми. У цен­трі на під­ви­щен­ні, що на­зи­ва­є­ться бі­мою, ле­жить су­вій то­ри. За сті­ною – жі­но­ча ча­сти­на хра­му.

– Си­на­го­зі зо 200 ро­ків. Усі ме­блі, на­пи­си збе­ре­гли­ся, – роз­по­від­ає Юхим Ми­хай­ло­вич.

На сто­лі під сті­ною роз­гор­ну­то по­жо­вті­лі ар­ку­ші Тал­му­ду.

– Ота­кі книж­ки вчи­ли. Ко­ли пі­сля ре­во­лю­ції по­ча­ло­ся світ­ське жи­т­тя, єв­рей­ські ді­ти пі­сля ме­то­дик на­ших цер­ков­них шкіл до­би­ва­ли­ся ве­ли­ких успі­хів. Бу­ли кра­ще під­го­тов­ле­ні за одно­лі­тків.

А це мо­ли­тва, яку чи­та­ють що­су­бо­ти по всіх си­на­го­гах за пра­ви­те­лів кра­ї­ни. Ми чи­та­є­мо за пре­зи­ден­та Укра­ї­ни, уряд, – по­ка­зує на сті­ні пла­кат із текс­том. – За­раз хо­ло­дно, то­му зби­ра­є­мо­ся по п’ятни­цях на мо­ли­тві вни­зу. Бу­ває 16 лю­дей, бу­ває – 22. Най­мо­лод­шо­му – 45 ро­ків. Якщо не вра­хо­ву­ва­ти 13-рі­чну Алі­ну, яка при­хо­дить із ба­бою.

З ВИ­СО­КО­ГО ҐАНКУ СИ­НА­ГО­ГИ РОЗГОРТАЄТЬСЯ ПАНОРАМА: гу­сто сто­ять низь­кі бу­дин­ки, по­ряд ро­стуть по кіль­ка яблунь.

– Це єв­рей­ські бу­дин­ки. Їх по­пе­ре­кри­ва­ли, об­кла­ли це­глою, – Юхим Ми­хай­ло­вич кла­цає двер­ним зам­ком і спу­ска­є­ться.

Йде­мо че­рез єв­рей­ський ра­йон вузь­ки­ми вулицями. Ча­сти­на – не­а­сфаль­то­ва­ні. Час від ча­су тра­пля­є­ться бу­ди­нок із за­ва­ле­ним да­хом і сті­на­ми, з по­ро­слим ча­га­ря­ми обій­стям і та­бли­чкою ”Про­да­є­ться”. У квар­та­лі ли­ше в чо­ти­рьох ха­тах за­ли­ши­ли­ся єв­реї.

– А в 1960-х не пам’ятаю, щоб тут жи­ли укра­їн­ці, – ка­же Юхим Ми­хай­ло­вич. – Хі­ба на­ші су­сі­ди – по­друж­жя без ді­тей. Бу­ли при­їжджі. У 1980 ро­ках уже по­ло­ви­ну ста­но­ви­ли укра­їн­ці на мі­сці євреїв, які ви­їха­ли за кор­дон. Пе­ре­їжджа­ли не­за­мо­жні лю­ди. Жи­тло тут бу­ло де­ше­ве – 2–3 ти­ся­чі до­ла­рів. Під­хо­ди­мо до при­сад­ку­ва­тої ха­ти з бла­ки­тни­ми сті­на­ми, під че­ре­пи­цею. – Ти­по­во єв­рей­ський дім, – ка­же Ви- го­днер. – У та­ких бу­дин­ках, як пра­ви­ло, проживали чо­ти­ри сім’ї. Один вхід із цьо­го бо­ку. Дру­гий – на па­ра­лель­ну вулицю. Але тут жи­ла ли­ше ро­ди­на фур­ма­на – ві­зни­ка. У за­дній ча­сти­ні бу­дин­ку бу­ла ко­ню­шня. Юхим Ми­хай­ло­вич пе­ре­ри­ва­є­ться, щоб по­го­во­ри­ти те­ле­фо­ном із він- ни­цьким ра­би­ном. Той хо­че при­їха­ти в Бершадь на Ха­ну­ку – го­лов­не єв­рей­ське свя­то сві­тла й чу­да у гру­дні.

Ку­рей рі­за­ли у спе­ці­аль­но­му мі­сці на на­бе­ре­жній. По­си­па­ли сі­л­лю

Пе­ре­їжджа­ли не­за­мо­жні лю­ди. Жи­тло тут бу­ло де­ше­ве

ДО КВАР­ТИ­РИ 84-РІ­ЧНО­ГО ОЛЕ­КСАН­ДРА ЖОРНИЦЬКОГО ПІДНІМАЄМОСЯ З ЮХИМОМ ВИГОДНЕРОМ на дру­гий по­верх п’яти­по­вер­хів­ки. Їх у ра­дян­ські ча­си зве­ли нав­ко­ло єв­рей­сько­го квар­та­лу. Чо­ло­вік жи­ве сам. Дружина по­мер­ла. Один син – у США. Дру­гий ме­шкає окре­мо в Бершаді. Оле­ксандр Льво­вич був го­лов­ним ве­те­ри­на­ром у ра­йо­ні. До­сі пра­цює на пів­став­ки у дер­жав­ній ве­тлі­кар­ні. Пе­ре­про­шує, що вбра­ний по-до­ма­шньо­му – у спор­тив­них шта­нях і све­трі. Сі­дає на сті­лець по­се­ред ві­таль­ні. На сто­лі дво­ма ви­со­ки­ми сто­са­ми скла­де­ні книж­ки. Жор­ни­цький бе­ре два грубі то­ми – свої ро­ма­ни, ви­да­ні не­дав­но. Че­кає на друк тре­тьо­го.

– У ко­жній мо­їй книж­ці є те­ма вій­ни. Опи­сую лю­дей, які ря­ту­ва­ли євреїв під час Дру­гої сві­то­вої, – роз­по­від­ає. Бер­шад­ський ра­йон то­ді по­ді­ли­ли на ні­ме­цьку та ру­мун­ську зо­ни оку­па­ції. Кор­дон про­хо­див по рі­чці Пів­ден­ний Буг. Бершадь опи­ни­ла­ся під ру­му­на­ми. Во­ни про­во­ди­ли м’якшу по­лі­ти­ку що­до мі­сце­вих.

– Я з мі­сте­чка Тер­нів­ка Бер­шад­сько­го ра­йо­ну. Ме­ні бу­ло 7, як її оку­пу­ва­ли нім­ці. Вбили май­же дві ти­ся­чі євреїв, – про­дов­жує Оле­ксандр Льво­вич. – Гна­ли на роз­стріл до ями, ви­ко­па­ної на роз­до­ріж­жі за се­лом. Лю­дей роз­дя­га­ли до­го­ла. Ста­ви­ли вздовж ями і зза­ду пу­ска­ли чер­гу. Хтось падав по­ра­не­ним. Лю­ди з най­ближ­чо­го се­ла Ан­то­нів­ка роз­ка­зу­ва­ли, що ще кіль­ка днів яма ходила ходором. Зо 20 лю­дям вда­ло­ся вте­кти. Се­ред них бу­ла моя ті­тка. До­ро­гою її по­ра­ни­ли, за­хо­ва-

ла­ся в лі­сі. Ан­то­нів­ські лю­ди вті­ка­чів пе­ре­хо­ву­ва­ли.

Мій ба­тько пі­шов во­ю­ва­ти. Пі­сля пер­шо­го роз­стрі­лу ма­ти зро­би­ла схо­ви­ще в по­гре­бі. Ви­ко­па­ли там ще одну кім­на­ту. За­ша­ру­ва­ли її, за­би­ли зем­лею. Якщо сту­ка­ти по ній – пу­стий гул не бу­ло чу­ти. Бо нім­ці все про­сту­ку­ва­ли. Ми про­си­ді­ли в зем­лян­ці два дні.

Се­ля­ни пе­ре­ка­зу­ва­ли, що за Бу­гом – ру­му­ни. Во­ни не вби­ва­ють. Та охо­ро­на між зо­на­ми оку­па­ції бу­ла жор­сто­ка. Нім­ці хо­ди­ли вздовж рі­ки, хто хо­тів уте­кти – роз­стрі­лю­ва­ли. Двох євреїв по­вер­ну­ли в Тер­нів­ку і по­ві­си­ли на ста­діо­ні. По­трі­бна бу­ла лю­ди­на, яка до­бре зна­ла би Буг і об­ста­нов­ку. Зна­йшов­ся та­кий чо­ло­вік із се­ла Чер­ня­тка. Ми пі­шли в об­хід че­рез по­ля – кі­ло­ме­трів 30. Був по­ча­ток сер­пня. Мо­жна бу­ло ще бо­сим ходити. Ді­йшли під ра­нок. Він нас за­вів у ко­мо­ру з сі­ном. День пе­ре­бу­ли там, щоб уно­чі ви­ру­ши­ти че­рез Буг. За ха­тою край се­ла по­чи­на­ли­ся за­ро­слі оче­ре­ту. Ни­ми ді­йшли до міл­ко­го мі­сця на рі­ці. По­да­ли­ся убрід. На дру­го­му бе­ре­зі в лі­сі про­від­ник роз­па­лив ба­га­т­тя. Ми під­су­ши­ли­ся і пі­шли в Бершадь.

Тут бу­ло гет­то. З ру­мун­ських те­ри­то­рій при­гна­ли май­же 20 ти­сяч євреїв. Мі­сце­вих євреїв пе­ред вій­ною на­лі­чу­ва­ло­ся тро­хи біль­ше чо­ти­рьох ти- сяч. У квар­ти­ри на­би­ва­ли­ся де­ся­тки лю­дей. Хто не всти­гав зайня­ти на­ри, спав на зем­лі. Ан­ти­са­ні­та­рія. Лю­ди по­ча­ли хво­рі­ти, ги­ну­ли від ти­фу, го­ло­ду. Так померли більш як по­ло­ви­на євреїв у пер­шу зи­му вій­ни. Ми по­се­ли­ли­ся в на­пів­пі­два­лі. Жи­ли бі­дно. Ре­чей, які мо­жна бу­ло б ви­мі­ня­ти на їжу, не ма­ли. Ря­ту­ва­ло, що се­стри до­бре зна­ли укра­їн­ську мо­ву. Одя­га­ли­ся, як укра­їн­ські дів­ча­та: ко­фта, спі­дни­ця й під­ти­чка – бі­ла со­ро­чка, що ви­гля­да­ла. Зов­ні не бу­ли схо­жі на єв­ре­йок. Бра­ли якесь ба­ра­хло, ін­ко­ли ви­про­шу­ва­ли – і хо­ди­ли се­ла­ми ви­мі­ню­ва­ли на їжу. Основ­ний харч у нас був – ма­ма­ли­га з ку­ку­ру­дзя­но­го бо­ро­шна. Ме­ні по­ши­ли шта­ни з мі­шка з одною шлей­кою че­рез пле­че – єди­ний мій одяг. Тут є по­се­ле­н­ня ста­ро­обряд­ців Пи­ли­по­нів­ка. У ме­не не­віс­тка звід­ти. Во­ни теж по­ма­га­ли. Якось ін­сце­ні­зу­ва­ли похо­рон, щоб уря­ту­ва­ти лю­ди­ну. Кла­до­ви­ще бу­ло за ме­жа­ми гет­то, бі­ля лі­су. Тру­ну з чо­ло­ві­ком по­кла­ли на під­во­ду. Ми з дру­гом Фе­лі­ксом їха­ли на тій під­во­ді – ка­та­ли­ся. По­за­ду по­са­ди­ли ста­ро­го єв­рея з мо­ли­тов­ни­ком. По оби­два бо­ки від тру­ни си­ді­ли бо­ро­да­ті ро­сі­я­ни – пи­ли­по­нів­ські хло­пці. Під со­ло­мою, ви­дно, бу­ла зброя. Так і вивезли чо­ло­ві­ка в ліс.

Жи­ли бі­дно. Ря­ту­ва­ло, що се­стри до­бре зна­ли укра­їн­ську мо­ву

– Бер­шад­ські єв­реї до­бре зна­ли укра­їн­ську. У ме­не в ха­ті нею го­во­ри­ли і на іди­ші, – про­дов­жує Оле­ксандр Льво­вич. – В ін­сти­ту­ті 98 від­со­тків сту­ден­тів бу­ли укра­їн­ця­ми. А ко­ли при­їжджав хтось із ЦК, то укра­їн­ською мо­вою ста­ви­ли ви­сту­па­ти ме­не.

– У 1960-х на на­ших ву­ли­цях ще ба­га­то лю­дей го­во­ри­ли на іди­ші, – до­дає Юхим Вигоднер. – Сво­їм ді­тям уже не пе­ре­да­ва­ли. Во­ни ро­зумі­ли, але до ба­тьків звер­та­ли­ся ро­сій­ською.

А в ту­те­шню мо­ву уві­йшли де­я­кі єв­рей­ські слов­ка. Якщо хо­чуть під­кре­сли­ти, що лю­ди­на ро­зум­на, ка­жуть: ”У неї є коп?” Коп – го­ло­ва. Пар­нус – до­хо­ди, ”лі­вак”. У му­зи­кан­тів це по­ши­ре­не. Де­я­кі укра­їн­ці вжи­ва­ють сло­во ”ґо­нев” – зло­дій.

ДРУЖИНА ОЛЕ­КСАН­ДРА ЖОРНИЦЬКОГО БУ­ЛА ЄВ­РЕЙ­КА З БІ­ЛОЇ ЦЕР­КВИ на Ки­їв­щи­ні. Ми­хай­ло Вигоднер теж узяв єв­рей­ську дів­чи­ну.

– То­ді це бу­ло прин­ци­по­во, – го­во­рить Юхим Ми­хай­ло­вич. – У ме­не ба­тьки зду­рі­ли би, як­би же­нив­ся з укра­їн­кою. Бу­ли змі­ша­ні шлю­би. Але це су­про­во­джу­ва­ло­ся ці­лою тра­ге­ді­єю. Єв­рей мав хре­сти­ти­ся, щоб же­ни­ти­ся на пра­во­слав­ній. Один хло­пець по­лю­бив дів­чи­ну з Обо­дів­ки не­да­ле­ко. Взяв хри­сти­ян­ство. То йо­го ро­ди­чам був та­кий стид, що всі емі­гру­ва­ли. В юда­ї­змі на­пи­са­но: кра­ще прийми смерть, ніж по­мі­няй ві­ру.

– Я си­но­ві, який узяв ро­сі­ян­ку, ска­зав: ”Лю­биш – же­ни­ся. Але, ди­ви­ся, щоб ко­ли по­сва­ри­те­ся, то не кри­ча­ла: ”Жид!” – ка­же Оле­ксандр Льво­вич. – Як їжджу в Ізра­їль від­по­чи­ва­ти, ме­не пи­та­ють, звід­ки я. Ка­жу: ”З Укра­ї­ни”. ”А ви хто по на­ціо­наль­но­сті?” – ”Єв­рей”. ”І шо?” – ”Жи­вий-здо­ро­вий, з укра­їн­ця­ми п’ю го­ріл­ку, їм са­ло”. У них са­ло не­до­бре, до ре­чі, бо сви­ней апель­си­на­ми го­ду­ють.

Ба­тьки зду­рі­ли би, як­би же­нив­ся з укра­їн­кою

В Ізра­ї­лі са­ло не­до­бре, бо сви­ней апель­си­на­ми го­ду­ють НА­СТУ­ПНИЙ НО­МЕР ЖУРНАЛУ ”КРА­Ї­НА” ВИ­ЙДЕ 10 СІ­ЧНЯ 2019 РО­КУ

Єв­рей 49-рі­чний Ко­стян­тин Па­хо­мов сто­їть у бер­шад­ській си­на­го­зі бі­ля бі­ми – спе­ці­аль­но­го під­ви­ще­н­ня. На ній ле­жить су­вій свя­щен­но­го пи­сьма юда­ї­зму – То­ри

На під­ві­кон­ні у бер­шад­ській си­на­го­зі сто­ять ре­лі­гій­ні текс­ти на іди­ші. Цю мо­ву пам'ята­ють ли­ше най­стар­ші мі­сце­ві єв­реї

Го­ло­ва єв­рей­ської гро­ма­ди Бершаді Юхим Вигоднер сто­їть на по­ро­зі си­на­го­ги. Це єди­ний гли­но­би­тний юдей­ський храм, що збе­ріг­ся в Укра­ї­ні

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.