ДРУЖИНА ЗМУШУВАЛА ЄВ­ГЕ­НА ПЛУЖНИКА ХОДИТИ НА ЛІТЕРАТУРНІ ВЕЧОРИ

ДРУЖИНА ЗМУШУВАЛА ЄВ­ГЕ­НА ПЛУЖНИКА ХОДИТИ НА ЛІТЕРАТУРНІ ВЕЧОРИ

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - Текст: Оле­ксандр ГАНДЗІЙ

”ВІН БУВ БІ­ДНИЙ І ТИХИЙ. МАВ ТУ­БЕР­КУ­ЛЬОЗ. СИ­ДІ­ЛИ МИ РА­ЗОМ У КОМ­ПА­НІЇ. ГО­ВО­РИ­ЛИ-ГО­ВО­РИ­ЛИ, І РА­ПТОМ ВІН УСТАВ, ОБНЯВ МЕ­НЕ ПРИ ВСІХ І ПОЦІЛУВАВ.

Ні­хто й не по­ду­мав би, що він на та­ке зда­тен”, – зга­ду­ва­ла на­при­кін­ці 1980-х Га­ли­на Ко­ва­лен­ко-Плу­жник про чо­ло­ві­ка по­е­та Єв­ге­на Плужника.

Во­ни зна­йом­ля­ться в му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­му ін­сти­ту­ті в Ки­є­ві 1923-го. Єв­ген за­ли­шив нав­ча­н­ня у ве­те­ри­нар­но-зоо­те­хні­чно­му ін­сти­ту­ті і за­ро­бляє про­да­жем га­зет на ву­ли­цях. Ці­ка­ви­ться те­а­тром. Га­ли­на на рік молодша, за­кін­чи­ла істо­ри­чний фа­куль­тет і пра­цює дру­кар­кою в Кни­го­спіл­ці. Хо­че се­бе спро­бу­ва­ти як актор­ка. У неї ба­га­то впли­во­вих за­ли­цяль­ни­ків. По­до­ба­є­ться во­на і Плу­жни­ку.

Якось він при­стає до гур­ту хло­пців, які про­во­дять її до­до­му на вулицю Про­рі­зну – до ко­ли­шньо­го бу­дин­ку цукро­за­вод­чи­ків Те­ре­щен­ків. Там Га­ли­на жи­ве бі­ля дво­ю­рі­дної се­стри Ма­рії Юр­ко­вої. Та ви­кла­дає укра­їн­ську мо­ву й лі­те­ра­ту­ру по шко­лах Ки­є­ва. Як учи­тель­ка отри­ма­ла кім­на­ту у квар­ти­рі на шо­сто­му по­вер­сі. Ра­зом з ін­ши­ми до неї за­хо­дить і Єв­ген. Він не має сво­го жи­тла і по­стій­ної ро­бо­ти. Най­ча­сті­ше си­дить мов­чки і за­дум­ли­во. Спо­сте­рі­гає за флір­ту­ва­н­ням хло­пців з Га­ли­ною.

Бу­ває, іро­ні­чно усмі­ха­є­ться та ін­ко­ли за­ки­дає щось до­шкуль­не на адре­су яко­гось су­пер­ни­ка. Най­го­лов­ні­ший йо­го кон­ку­рент – га­ли­ча­нин Іван Ру­дни­цький. Він знає Га­ли­ну Ко­ва­лен­ко дав­но. Свій ін­те­рес до неї під­твер­джує за­про­ше­н­ням до Ві­дня. Єв­ген ро­зу­міє, що по­трі­бно ді­я­ти. Він з’яв­ля­є­ться до по­ме­шка­н­ня Га­ли­ни у роз­пал ве­чо­ра, ра­пто­во ці­лує го­спо­ди­ню і без пояснень іде. На­сту­пно­го ве­чо­ра зно­ву при­хо­дить. Сі­дає і мов­чить.

– НУ Й НАЧУДИЛИ МИ ВЧО­РА З ВА­МИ, ПАННО ГАЛИНО! –

ка­же ра­птом. Во­на ро­бить ви­гляд, що не ро­зу­міє, про що йде­ться. Єв­ген іде і не з’яв­ля­є­ться кіль­ка мі­ся­ців. Га­ли­на три­во­жи­ться. На лю­дях обу­рю­є­ться йо­го вчин­ком, але по­тай­ки пла­че і не мо­же ви­ки­ну­ти з го­ло­ви.

За три мі­ся­ці він по­вер­та­є­ться ху­дий та обдер­тий. Ка­же, вчи­те­лю­вав у Мир­го­ро­ді на Пол­тав­щи­ні. По­дав­ся ту­ди, аби пе­ре­ві­ри­ти справ­жність по­чут­тів. Зі­зна­ю­ться, що ко­ха­ють одне одно­го, і ви­рі­шу­ють по­бра­ти­ся. – Чи ти не спов­на ро­зу­му? У ньо­го ж від­кри­та фор­ма ту­бер­ку­льо­зу! – ка­же по­дру­га Га­ли­ні.

– Бу­де­мо ра­зом по­ми­ра­ти, – від­по­від­ає.

Ба­тько Га­ли­ни був свя­ще­ни­ком. Та мо­ло­ді не він­ча­ю­ться, ли­ше ре­є­стру­ють шлюб.

”Я ма­мі по­стій­но ка­за­ла, що ви­йду за­між ли­ше то­ді, якщо за­плю­щу очі й по­ба­чу не­по­втор­ну лю­ди­ну. Ту, яка ме­ні су­дже­на, – роз­по­від­а­ла пі­зні­ше в ін­терв’ю Га­ли­на Ко­ва­лен- ко-Плу­жник. – Ко­ли ми впер­ше при­ї­ха­ли з Єв­ге­ном до ме­не до­до­му, то я ка­жу:

– Ма­мо, ти вже ме­не по­ці­лу­ва­ла, а те­пер йо­го по­ці­луй.

– А чо­го я йо­го бу­ду ці­лу­ва­ти? – не зро­зумі­ла ма­ти.

– Бо то, – ка­жу, – те­пер мій чо­ло­вік.

– А це той, що на всьо­му сві­ті один? – зга­да­ла мої сло­ва й обійня­ла йо­го”. >

Єв­ген Плу­жник на­ро­див­ся 26 гру­дня 1898-го у се­ли­щі Кан­те­ми­рів­ка – те­пер рай­центр Во­ро­незь­кої обла­сті Ро­сії. Ба­тько пе­ре­се­лив­ся з Пол­тав­щи­ни. Пра­цю­вав на ви­ро­бни­цтві су­кна, а по­тім за­ймав­ся тор­гів­лею. Одру­жив­ся з мі­сце­вою. Єв­ген був най­мо­лод­шим із ше­сти ді­тей. Ко­ли йо­му ви­пов­ню­є­ться 7 ро­ків, від ту­бер­ку­льо­зу по­ми­рає ма­ти. Всту­пає до гім­на­зії у Во­ро­не­жі, але че­рез про­гу­ли ма­те­ма­ти­ки й фі­зи­ки від­ра­хо­ву­ють. Про­дов­жує вчи­тись у Ро­сто­ві, пі­зні­ше – Бо­бро­ві на Во­ро­неж­чи­ні. 1918-го за­кін­чує гім­на­зію і ра­зом із ба­тьком по­се­ля­є­ться на Мир­го­род­щи­ні, вчи­те­лює по се­лах. Пі­сля смер­ті ба­тька се­стра Ган­на за­би­рає бра­та до се­бе в Ки­їв.

1923-го одру­жу­є­ться з дру­кар­кою Га­ли­ною Ко­ва­лен­ко і по­чи­нає пу­блі­ку­ва­ти свої вір­ші. Ви­дає збір­ки ”Дні” та ”Ра­н­ня осінь”. Спіль­но з Ва­лер’яном Пі­дмо­гиль­ним укла­дає слов­ник ”Фра­зе­о­ло­гія ді­ло­вої мо­ви”. У 1930-х упо­ряд­ко­вує ан­то­ло­гії та пе­ре­кла­дає Ан­то­на Че­хо­ва, Ми­ко­лу Го­го­ля, Ми­хай­ла Шо­ло­хо­ва, Льва Тол­сто­го. Пи­ше п’єси та сце­на­рії філь­мів.

1934-го зви­ну­ва­че­ний у при­на­ле­жно­сті до сфа­бри­ко­ва­ної те­ро­ри­сти­чної ор­га­ні­за­ції. За­су­дже­ний до 10 ро­ків та­бо­рів. По­ка­ра­н­ня від­бу­ває на Со­лов­ках. 2 лю­то­го 1936 ро­ку по­ми­рає. По­хо­ва­ли на та­бір­но­му цвин­та­рі, який по­тім зни­щи­ли. Пі­зні­ше сим­во­лі­чну мо­ги­лу обла­шту­ва­ли на Бай­ко­во­му кла­до­ви­щі бі­ля по­хо­ва­н­ня се­стри дру­жи­ни Ма­рії Юр­ко­вої.

Пі­сля аре­шту чо­ло­ві­ка Га­ли­ну Ко­ва­лен­ко-Плу­жник ви­сла­ли з Укра­ї­ни. Під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни во­на ви­їха­ла до Ні­меч­чи­ни, а по­тім – до США. По­мер­ла 1989-го у Нью-Йор­ку. Ді­тей по­друж­жя не ма­ло

Спо­сте­рі­гає за флір­ту­ва­н­ням хло­пців з Га­ли­ною

За три мі­ся­ці він по­вер­та­є­ться ху­дий та обдер­тий

ЖИ­ВУТЬ У КІМНАТІ НА ПРОРІЗНІЙ. СЕ­СТРА ВІДСЕЛЯЄТЬСЯ ЗА ФАНЕРНУ ПЕРЕГОРОДКУ. За­ро­бі­тки у по­друж­жя не­ве­ли­кі, але во­ни ре­мон­ту­ють жи­тло, щоб зро­би­ти йо­го за­ти­шним. ”У кімнаті пла­тя­на ша­фа, ліж­ко, по­ли­ці з кни­га­ми і тре­льяж. Ще є за­ли­ше­на по­пе­ре­дні­ми зна­тни­ми вла­сни­ка­ми ве­ле­тен­ська ка­на­па і з то­го ж гар­ні­ту­ру пуф. Він ви­дає своє­рі­дний звук, ко­ли на ньо­го сі­да­ють. Го­спо­дар зве йо­го ”пфу”, – пи­ше у спо­га­дах зна­йо­ма Ма­рія Га­лич. – Над ка­на­пою – пол­тав­ський ки­лим, порт­рет Та­ра­са Шев­чен­ка і ре­про­ду­кція кар­ти­ни ”За­по­рож­ці” Іл­лі Рє­пі­на. По­се­ре­ди­ні – кру­глий стіл та два стіль­ці. Ще ви­сить жи­ран­до­ля-сві­чник.

До жи­ран­до­лі прив’яза­ний бі­лий ве­дме­дик. З ним Єв­ген, бу­ває, роз­мов­ляє

До неї прив’яза­ний бі­лий ве­дме­дик. З ним Єв­ген, бу­ває, роз­мов­ляє, ко­ли в кімнаті ні­ко­го не­ма. До одно­го з двох ві­кон по­стій­но при­лі­тає па­ра го­лу­бів. Го­дує їх об 11 го­ди­ні”. Го­спо­да­рі при­го­ща­ють го­стей ча­єм із зе­ле­но­го чай­ни­ка, а не тра­ди­цій­но­го для то­го ча­су са­мо­ва­ра. Ал­ко­го­лю не вжи­ва­ють. Зав­жди по­да­ють ме­дя­ни­ки і до­ро­гі цу­кер­ки, які лю­бить Єв­ген. Ча­сто на сто­лі – ва­ре­ни­ки з ви­шня­ми. Єв­ген Плу­жник пра­цює вдо­ма. Про це всі зна­ють і за по­тре­би за­хо­дять до ньо­го. Якось за­бі­гає по­ет Пав­ло Ти­чи­на. Ка­же, що по­спі­шає і не за­три­ма­є­ться дов­ше, ніж на пів­го­ди­ни, але си­дить чо­ти­ри. Про­ща­ю­чись, ви­прав­до­ву­є­ться: ”У вас так гар­но і за­ти­шно. А в ме­не зим­но, ми­ші бі­га­ють та книж­ки гри­зуть”.

При не­зна­йо­мих лю­дях Єв­ген зав­жди мов­чить і при­див­ля­є­ться. За­те у до­бре зна­йо­мій ком­па­нії ча­сто жар­тує.

”Не мо­жна опи­са­ти всі до­те­пи, що ни­ми си­пав Плу­жник, як був у на­строї, – пи­ше у спо­га­дах се­стра йо­го дру­жи­ни Ма­рія Юр­ко­ва. – Пи­сьмен­ник Ми­хай­ло Ів­чен­ко за­хо­плю­вав­ся то­ді мо­дною ін­дій­ською фі­ло­со­фі­єю. Він мав зви­чку якось по-сво­є­му дзво­ни­ти – про­тя­жно, три­чі. За­чув­ши та­ко­го дзво­ни­ка, Єв­ген схо­плю­вав­ся від­чи­ня­ти зі сло­ва­ми: ”Р-р-ра­бін-Др-р-ра­нат-Т-та­гор” (Ра­бін­дра­нат Та­гор – ін­дій­ський по­ет. – Кра­ї­на). І гість, і ха­зя­їн з цьо­го щи­ро смі­я­лись”.

Но­ве­ліст Гри­го­рій Ко­син­ка при­бі­гає, як тіль­ки чує десь ці­ка­ву плі­тку, пи­ше но­ве опо­віда­н­ня, зди­бає ко­ло­ри­тну лю­ди­ну або ви­га­дує сю­жет. Ля­га­ють на ка­на­пу, по­за­кла­да­ють ру­ки за го­ло­ву – роз­мов­ля­ють і ре­го­чу­ться. – Го­спо­ди, ну чо­го б ото смі­я­ти­ся пів­дня! – обу­рю­ю­ться су­сі­ди. ”Я ЗАВ­ЖДИ МРІЯВ БУ­ТИ СКРОМНИМ ТРУДІВНИКОМ У ТЕАТРІ. Як тіль­ки Слад­ко­пєв­цев отру­їв ме­ні ду­шу сла­во­люб­ством – я по­ба­чив, що ним по­сі­я­не про­ро­стає. Ви­знав за кра­ще одра­зу по­збу­ти­ся спо­ку­си”, – по­яснює то­ва­ри­шам Єв­ген Плу­жник рі­ше­н­ня за­ли­ши­ти нав­ча­н­ня у про­фе­со­ра Во­ло­ди­ми­ра Слад­ко­пєв­це­ва в му­зи­чно-дра­ма­ти­чно­му ін­сти­ту­ті. Ви­кла­дач ви­ді­ляє сту­ден­та – ка­же, що ли­ше він із 30 осіб гру­пи мо­же ста­ти хо­ро­шим акто­ром. Зо­се­ре­джу­є­ться на по­е­зії. Має ін­тим­ні вір­ші, при­свя­че­ні дру­жи­ні. На­зи­ває їх ха­тні­ми і на­віть не ду­має ви­но­си­ти на лю­ди. Пер­ші йо­го тво­ри дру­ку­ють у пе­рі­о­ди­ці зав­дя­ки Га­ли­ні че­рез мі­сяць пі­сля ве­сі­л­ля – у ли­сто­па­ді 1923го. Під­пи­сує псев­до­ні­мом ”Кан­те­ми­ря­нин” – від на­зви сло­бо­ди, де на­ро­див­ся.

”Як­би не я, він не на­дру­ку­вав би жо­дної збір­ки, – роз­по­від­а­ла Га­ли­на Ко­ва­лен­ко-Плу­жник. – У нас із ві­кна бу­ло ви­дно Дні­про. Єв­ген міг го­ди­на­ми ди­ви­ти­ся на рі­чку. Ди­ви­ться, ди­ви­ться, а то­ді за ру­чку – і пи­ше. На­пи­са­не за­со­вує то в піч, то під ма­трац”.

Во­на йо­го ру­ко­пи­си не­се до лі­те­ра­то­ра Юрія Ме­жен­ка. Той вра­же­ний про­чи­та­ним: ”Зна­є­те, що ви при­не­сли? Це вір­ші та­ко­го по­е­та, яко­го ми в жит­ті бу­де­мо дов­го че­ка­ти. І дай нам Бог, щоб до­че­ка­ли­ся”.

Дружина зму­шує Єв­ге­на Плужника йти на ве­чір пи­сьмен­ни­ків під го­ло­ву­ва­н­ням лі­те­ра­ту­ро­знав­ця Ми­ко­ли Зе­ро­ва. Той умов­ляє про­чи­та­ти кіль­ка по­е­зій. На­сту­пно­го дня по­ет Ма­ксим Риль­ський при­хо­дить до по­ме­шка­н­ня Плу­жни­ків і обі­ймає го­спо­да­ря: ”Ви справ­жній по­ет! Укра­ї­на бу­ла б ба­га­та, як­би ма­ла де­сять та­ких”. ”Ду­же зра­дів сво­їй пер­шій кни­же­чці, – зга­дує про ви­хід збір­ки ”Дні” 1926 ро­ку Га­ли­на Ко­ва­лен­ко-Плу­жник. – Та все ж він не пе­ре­ста­вав до­пи­ту­ва­ти­ся: ”Галю, а мо­же, ще ра­но?” Скром­ний був. Хо­ча зі­знав­ся: ”Якщо бу­ти по­е­том, то ве­ли­ким”. ЯКОСЬ ВІН ЗАТЯГУЄТЬСЯ ЦИГАРКОЮ І ПО­ЧИ­НАЄ ЗАХЛИНАТИСЯ КРОВ’Ю. Во­на не зу­пи­ня­є­ться про­тя­гом 12 днів. Ру­шни­ків чи­стих не­має, і ви­мо­чу­ють про­сти­ра­дла­ми. Вся кім­на­та скри­вав­ле­на. ”Як по­ле би­тви”, – жар­тує Плу­жник.

То­ді він за­тяв­ся не ку­ри­ти, хо­ча ра­ні­ше за день ви­ку­рю­вав ду­же ба­га­то. Го­во­ри­ти йо­му за­бо­ро­ня­ють. За по­тре­би дзе­лен­чить ло­же­чкою об склян­ку. В сім’ї за­кін­чу­ю­ться гро­ші. По­ет Дми­тро Фаль­ків­ський до­би­ва­є­ться до­по­мо­ги від мі­сцев­ко­му пи­сьмен­ни­ків.

– Без від­да­ва­чки. Гро­ші не оща­джуй­те, ні­чо­го не жа­лій­те, – пе­ре­дає ко­шти Га­ли­ні. – Ку­пуй­те йо­му все, що тре­ба.

Та лі­ка­рі за­яв­ля­ють: ”На оду­жа­н­ня не­має на­дії”. Ре­ко­мен­ду­ють пе­ре­вез­ти до пан­сіо­на­ту у Вор­зе­лі під Ки­є­вом. Стан по­е­та важ­кий, і транс­пор­ту­ва­н­ня бру­ків­кою мо­же на­шко­ди­ти йо­му. Дру­зі Бо­рис Ан­то­нен­ко-Да­ви­до­вич, Гри­го­рій Ко­син­ка та Ва­лер’ян Пі­дмо­гиль­ний, змі­ню­ю­чи один одно­го, не­суть хво­ро­го на ру­ках до вок­за­лу. По­їздом доби­ра­ю­ться до Вор­зе­ля.

Ту­ди що­ве­чо­ра пі­сля ро­бо­ти на­ві­ду­є­ться дружина. По­чув­ши па­ро­во­зний гу­док, чо­ло­вік зав­жди по­чи­нає ви­гля­да­ти її. Якось во­на під­хо­дить до га­ля­ви­ни, де сто­їть роз­кла­да­чка. Єв­ген ле­жить не­ру­хо­мо спи­ною до неї. ”Все. Кі­нець”, – ду­має жін­ка. У роз­па­чі ки­да­є­ться до ньо­го. За­гля­дає на облич­чя, а він ві­тає її усмі­шкою. Не чув, як під­хо­ди­ла, бо за­ди­вив­ся на біл­ку.

– Ти зна­єш, якщо ду­же за­хо­ті­ти, мо­жна і не вмер­ти, – го­во­рить він. – Я жи­ти­му. Я на­ро­див­ся зно­ву. І ти не моя дружина. Ти моя на­ре­че­на, бо жи­т­тя по­чи­на­є­ться вдру­ге.

Ля­га­ють на ка­на­пу, по­за­кла­да­ють ру­ки за го­ло­ву – роз­мов­ля­ють і ре­го­чу­ться

На­пи­са­не за­со­вує то в піч, то під ма­трац

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.