ЗА ДВА ТИ­ЖНІ ДО ДИВІЗІЇ ”ГАЛИЧИНА” ЗАПИСАЛИСЯ ПО­НАД 85 ТИ­СЯЧ ДОБРОВОЛЬЦІВ

Krayina - - ГОЛОВНА СТОРІНКА - ЗА ДВА ТИ­ЖНІ ДО ДИВІЗІЇ ”ГАЛИЧИНА” ЗАПИСАЛИСЯ ПО­НАД 85 ТИ­СЯЧ ДОБРОВОЛЬЦІВ

ХОДИВ ДО ПОЛЬСЬКОЇ ГІМ­НА­ЗІЇ В ЯРО­СЛА­ВІ. Ба­тько пла­тив за моє на­вча­н­ня 50 зло­тих – на той час ба­га­то. Із 35 учнів кла­су ли­ше п’ять – укра­їн­ці. З по­ля­ка­ми ми май­же не спіл­ку­ва­ли­ся. Ті бу­ли вредні та зверхні.

ПРО ВІЙ­НУ СПЕР­ШУ ПРОЧИТАВ У ГА­ЗЕ­ТАХ. А 7 ве­ре­сня 1939-го пас ко­ро­ви і по­мі­тив у не­бі зо п’ять лі­та­ків. Упа­ли чо­ти­ри бом­би. Почув го­стрий біль у пра­во­му пле­чі – оско­лок про­штри­кнув м’язи. Як лі­та­ки по­ле­ті­ли да­лі, я по­вер­нув­ся до ко­рів. На­ші бу­ли ці­лі, а су­сід­ські – вби­ті. Ще за­ги­ну­ли кіль­ка лю­дей. То­ді якраз всту­пи­ли нім­ці до Лю­ба­че­ва. Бу­ли до­бре вдя­гну­ті та озбро­є­ні. До лю­дей при­я­зні.

ЗА ТИ­ЖДЕНЬ НІМ­ЦІ ВІ­ДІ­ЙШЛИ І ВВІЙШЛИ ЧЕРВОНОАРМІЙЦІ. На них бу­ла бру­дна обдер­та уні­фор­ма, див­ні ша­пки. Їхні ко­ні бу­ли ху­ді. По­ло­ви­на сол­да­тів – азі­а­ти. Спів­а­ли пісню ”На ра­звєд­ку он ха­діл, мно­го плєн­них прі­во­діл”.

НКВДИСТИ ЗАБИРАЛИ ХА­ТИ, ТА Й ЛЮ­ДИ ЧА­СТО ЗНИКАЛИ. Ми з се­строю вте­кли за п’ять кі­ло­ме­трів на ні­ме­цьку сто­ро­ну – до Че­са­но­ва (мі­сто в Поль­щі, Лю­ба­чів­сько­го по­ві­ту Під­кар­пат­сько­го воє­вод­ства. – Кра­ї­на). Ма­рій­ка вла­шту­ва­ла­ся пра­цю­ва­ти крав­чи­нею.

З ПО­ЛЯ­КА­МИ МИ МАЙ­ЖЕ НЕ СПІЛ­КУ­ВА­ЛИ­СЯ. ТІ БУ­ЛИ ВРЕДНІ ТА ЗВЕРХНІ

У ЛИ­СТО­ПА­ДІ ВИ­РІ­ШИВ ВІДВІДАТИ РІДНИХ У ЛЮБАЧЕВІ. Йшов по­ля­ми за кі­ло­метр від умов­но­го кор­до­ну. Ра­птом над ву­хом за­сви­сті­ли ку­лі. За мною бі­гли двоє во­я­ків. Я спер­шу ті­кав, а як уже бу­ли за 200 ме­трів – здав­ся. За­ко­пав усі ли­сти й до­ку­мен­ти, що мав із со­бою. Пі­ді­йшли сол­да­ти і по­кла­ли на зем­лю. Збре­хав їм, що пра­цю­вав лі­том у дядь­ка в Че­са­но­ві й по­вер­та­ю­ся до­до­му в Лю­ба­чів. Ле­жав на за­мер­злій зем­лі хви­лин 20. А во­ни спе­ре­ча­ли­ся між со­бою, що зі мною ро­би­ти. Один мав азій­ську зов­ні­шність, а дру­гий – слов’ян­ську. Азі­ат про­по­ну­вав ме­не на ста­ни­цю вез­ти, а наш хо­тів від­пу­сти­ти. Зре­штою ска­за­ли: ”Вста­вай і да­вай на­зад. Жий у гер­ма­нов, а то уб­йом, как со­ба­ку”.

Я ПО­ВЕР­НУВ­СЯ ДО ЧЕ­СА­НО­ВА. Там не мав що ро­би­ти, то­му по­дав­ся до Пе­ре­ми­шля. У Ні­меч­чи­ні на ро­бо­ту не бра­ли, бо був за­ма­лий. Українець на прі­зви­ще Ко­валь­чик, го­спо­дар крам­ни­ці, взяв ме­не продавцем. Їсти іно­ді ходив на ку­хню Ко­мі­те­ту бі­жен­ців із Га­ли­чи­ни. У крам­ни­ці про­да­ва­ли й про­ду­кти. Як го­спо­дар виходив, то я запихав до рота яблуко чи тістечко. Пра­цю­вав у ньо­го мі­сяць.

ЯК ГО­СПО­ДАР ВИХОДИВ, ТО Я ЗАПИХАВ ДО РОТА ЯБЛУКО ЧИ ТІСТЕЧКО

ДІ­ЗНАВ­СЯ, ЩО БА­ТЬКО ПОМЕР ВІД РАКУ ШЛУН­КА. Йо­му бу­ло 59 ро­ків. Ма­ма че­ка­ла, що її ско­ро ви­ве­зуть у Си­бір, бо ба­га­то лю­дей про­па­ли з ро­ди­ни. Брат Сте­фан ди­вом уря­ту­вав­ся від роз­стрі­лу і звіль­нив­ся з тюр­ми у Льво­ві. Во­се­ни я знов по­їхав до шко­ли в Яро­сла­ві, але по­ча­ла­ся епі­де­мія ти­фу і нас від­пра­ви­ли до­до­му. Там уже всі бу­ли хво­рі, ли­ше се­стра Ма­рій­ка не за­не­ду­жа­ла. У шпи­та­лі нас усіх по­го­ли­ли і по­кла­ли в па­ла­ту, де вже ле­жа­ли п’яте­ро хво­рих. Ма­ма за два дні по­мер­ла. Її роз­дя­гну­ли і ви­ве­зли до тру­пар­ні, де був мо­роз 15 гра­ду­сів. Мед­се­стра по­мі­ти­ла, що по­во­ру­хну­ла­ся. По­вер­ну­ли на­зад. За два ти­жні ма­ма оду­жа­ла.

У БЕ­РЕ­ЗНІ 1940-ГО Я ПОЧУВ, ЩО НАБИРАТИМУТЬ ХЛОПЦІВ НА ВІЙ­СЬКО­ВИЙ ВИШКІЛ ДО НІМЕЦЬКОЇ СЛУЖБИ ПРА­ЦІ. Він про­хо­див у кар­пат­сько­му се­лі Кри­ни­ця. Я був най­мо­лод­шим із 200 учнів. Раз пі­сля важ­ких фі­зи­чних вправ му­сив вар­ту­ва­ти при вхо­ді в на­ше при­мі­ще­н­ня. Не втри­мав­ся і під ра­нок за­снув. Сол­да­тів на фрон­ті за та­ке роз­стрі­лю­ють на мі­сці, але ко­мен­дант тіль­ки ви­лив на ме­не ми­ску хо­ло­дної во­ди і на­кри­чав.

НАС ВІД­ПРА­ВИ­ЛИ В СТРАХОВІЦЕ НЕПОДАЛІК ВРОЦЛАВА ОХОРОНЯТИ ФАБРИКУ. Що на ній ви­ро­бля­ли, не знаю до­те­пер. Мав то­ді свої гро­ші, одяг, на­віть по­чав ку­ри­ти. По­зна­йо­мив­ся з ро­ве­сни­цею То­дзею і ви­рі­шив за­ра­ди неї за­кін­чи­ти се­ре­дню осві­ту – щоб бу­ла змо­га за­без­пе­чи­ти на­шу май­бу­тню ро­ди­ну.

УКРА­ЇН­СЬКА ГІМНАЗІЯ В ЯРО­СЛА­ВІ ВІДКРИЛАСЯ В ТО­МУ Ж БУДИНКУ, ДЕ БУ­ЛА РА­НІ­ШЕ ПОЛЬСЬка. Всту­пив до п’ято­го

кла­су. Ро­зра­ху­вав­ся за на­вча­н­ня вла­сни­ми гро­ши­ма і став жи­ти в гур­то­жи­тку. Рік за­кін­чив із хо­ро­ши­ми оцін­ка­ми. Ку­пив ро­вер і на лі­то по­їхав до То­дзі за 180 кі­ло­ме­трів. 21 черв­ня 1941 ро­ку був там. На­сту­пно­го дня по­ча­ла­ся вій­на. Я по­їхав до рідних до Лю­ба­че­ва.

МАМУ РОЗ­ДЯ­ГНУ­ЛИ І ВИ­ВЕ­ЗЛИ ДО ТРУ­ПАР­НІ, ДЕ БУВ МО­РОЗ 15 ГРА­ДУ­СІВ. МЕД­СЕ­СТРА ПО­МІ­ТИ­ЛА, ЩО ПО­ВО­РУ­ХНУ­ЛА­СЯ. ПО­ВЕР­НУ­ЛИ НА­ЗАД. ЗА ДВА ТИ­ЖНІ МА­МА ОДУ­ЖА­ЛА

ЗІ ШКО­ЛИ МЕ­НЕ ВИГНАЛИ ЗА НЕЗАДОВІЛЬНУ ПОВЕДІНКУ – з нудьги заліз голий на дах інтернату неподалік, позагоряти. Та зго­дом вда­ло­ся екс­тер­ном зда­ти іспи­ти і по­тра­пи­ти до во­сьмо­го кла­су в Со­ка­лі, де ні­хто не знав про мою про­ви­ну в Яро­сла­ві.

28 КВІ­ТНЯ 1943 РО­КУ ОТТО ВЕХТЕР, ГУБЕРНАТОР ДИСТРИКТУ ”ГАЛИЧИНА”, ПРОГОЛОСИВ НА­БІР ДО ДИВІЗІЇ СС ”ГАЛИЧИНА”, за під­трим­ки ке­рів­ни­ка Укра­їн­сько­го цен­траль­но­го ко­мі­те­ту Во­ло­ди­ми­ра Ку­бі­йо­ви­ча (су­спіль­но-гро­мад­ська уста­но­ва в Ге­не­раль­ній гу­бер­нії, утво­ре­ній 1939 ро­ку гі­тле­рів­ським уря­дом у цен­траль­но-схі­дній ча­сти­ні Поль­щі. – Кра­ї­на). За пер­ші два ти­жні ту­ди записалися по­над 85 ти­сяч добровольців – пе­ре­ва­жно сту­ден­ти й учні стар­ших кла­сів гім­на­зій. Нім­ці ні­чо­го не обі­ця­ли. Во­ни нас не­на­ви­ді­ли, ми – їх. Ма­ли ба­жа­н­ня во­ю­ва­ти на схі­дно­му фрон­ті, в нас бу­ла по­тре­ба у зброї та ви­шко­лі. Зна­ли, що в по­тріб-

ний мо­мент обер­не­мо зброю у бо­роть­бі за Укра­ї­ну. Вже всім то­ді ві­до­мо бу­ло, що нім­ці про­гра­ють вій­ну.

1 ВЕ­РЕ­СНЯ ОПИ­НИВ­СЯ У ВИШКІЛЬНОМУ ТА­БО­РІ В ГАЙДЕЛЯ

ГЕРІ, по­бли­зу поль­сько­го мі­ста Дем­бі­ци. Нас му­штру­ва­ли три мі­ся­ці. Пі­зні­ше ще на два по­тра­пив до Пра­ги. Там учи­ли на­да­ва­ти пер­шу ме­ди­чну до­по­мо­гу. Вишкіл зда­вав­ся лег­шим за той, що про­хо­див у 16 ро­ків. Раз по­тра­пив у при­го­ду. При­хо­джу із вправ, а з мо­єї ша­фи про­па­ло все спі­днє.

ВИШКОЛЮВАЛИ НАС ІЗ КРИКОМ ТА ОБРАЗАМИ, НІМ­ЦІВ – ТАК СА­МО. Цей спо­сіб на­га­дує те­пе­рі­шній аме­ри­кан­ський. Стар­ший мо­же ве­ре­ща­ти й ко­ман­ду­ва­ти, але тор­кну­ти­ся во­я­ка пра­ва не має.

ЗІ ШКО­ЛИ МЕ­НЕ ВИГНАЛИ ЗА НЕЗАДОВІЛЬНУ ПОВЕДІНКУ – З НУДЬГИ ЗАЛІЗ ГОЛИЙ НА ДАХ ІНТЕРНАТУ ПОЗАГОРЯТИ

МАВ СИЛЬНИЙ ГО­ЛОС, тож із Гай­де­ля­ге­ра ме­не на­пра­ви­ли до за­па­сно­го пол­ку ви­шко­лю­ва­ти ре­кру­тів. Під Бро­ди в ли­пні 1944-го ми при­їха­ли на два ти­жні пі­зні­ше від ре­шти дивізії.

ЯК БУ­ЛИ ЗА 30 КІ­ЛО­МЕ­ТРІВ ВІД ЛІНІЇ ФРОНТУ В БЕЗБРУДАХ (се­ло в Бузь­ко­му ра­йо­ні Львів­щи­ни. – Кра­ї­на), МЕ­НЕ ВИ­РІ­ШИ­ЛА ВІДВІДАТИ ТОДЗЯ. Бу­ло 16 ли­пня. Зна­йшов для неї квар­ти­ру, де мо­гла б зу­пи­ни­ти­ся. Ко­ли вже вер­тав­ся до­до­му, почув крик мо­ло­дої жін­ки. За­хо­джу в ха­ту, а го­спо­ди­ня ва­ля­є­ться по під­ло­зі та рве на со­бі во­лос­ся. За­ле­две по­ясни­ла, що зби­ра­ла­ся ку­па­ти си­на, а він вто­пив­ся у від­рі во­ди. Див­люсь, ле­жить 8-мі­ся­чна дитина – го­ла, блі­да й не­ру­хо­ма. По­клав ма­лю­ка на ко­лі­на і по­чав ро­би­ти йо­го ру­ка­ми ру­хан­ку. Так пра­цю­вав із пів­го­ди­ни. Дитина по­си­ні­ла, по­тім по­чер­во­ні­ла і за­кри­ча­ла. На­сту­пно­го дня за­йшов до них, а ма­ля вже си­ді­ло на під­ло­зі й ба­ви­ло­ся.

ХОДИВ НА РОЗВІДКУ ДІЗНАТИСЯ, ЧИ МИ НЕ В ОТО­ЧЕН­НІ. По­вер­тав­ся по­лем ко­ню­ши­ни. Бі­ля мо­го ву­ха про­ле­ті­ли ку­лі – свої стрі­ля­ли. Кри­чу їм, ма­хаю ру­ка­ми: ”Чи ви по­ду­рі­ли!” При­йшов на по­зи­цію, а то но­вень­кий сплу­тав ме­не з ворогом. Він ще кіль­ка днів то­му ци­віль­ний був, то не вмів стрі­ля­ти і про­ма­хнув­ся.

МІЙ ПОЛК ДИСЛОКУВАВСЯ У БЕЗБРУДАХ. Ма­ли з со­бою крі­си, пі­сто­лі, ку­ле­ме­ти на слі­пі (хо­ло­сті. – Кра­ї­на) на­бої. На пе­ре­до­ву по­вин­ні бу­ли йти за два ти­жні, то­ді й пов­ні­стю озбро­ї­ти­ся. Біль­шо­ви­цькі тан­ки за­мкну­ли ди­ві­зію в ко­ло, а наш полк опи­нив­ся за 2–3 кі­ло­ме­три від них.

У БОЮ ПІД БРОДАМИ (між ні­ме­цькою ар­мі­єю, до якої вхо­ди­ла 14-та гре­на­дер­ська ди­ві­зія зброї СС ”Галичина”, та ра­дян­ськи­ми вій­ська­ми. Три­ва­ла 13–22 ли­пня 1944 ро­ку бі­ля мі­ста Бро­ди на Львів­щи­ні. – Кра­ї­на) НА­ШУ ДИ­ВІ­ЗІЮ РОЗБИЛИ. Мо­ска­лі ма­ли лі­тун­ство й тан­ки, а ми ли­ше гар­ма­ти й ку­ле­ме­ти. Їх бу­ло 120 ти­сяч, нас – 45. Пів­то­ри ти­ся­чі по­ра­не­них хлопців по­тра­пи­ли

в по­лон. Ми з за­па­сним пол­ком ішли в До­бро­миль (мі­сто в Ста­ро­сам­бір­сько­му ра­йо­ні Львів­ської обла­сті. – Кра­ї­на). До­ро­гою со­тня на­ших до­лу­чи­ли­ся до УПА.

У ЛЮ­ТО­МУ 1945-ГО ВОЮВАЛИ ПРО­ТИ ПАРТИЗАНІВ У ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ. Здо­бу­ли з по­бра­ти­ма­ми Ли­су го­ру. Ко­ли спу­сти­ли­ся з ін­шо­го бо­ку, з трьох сто­рін по­ча­ли стрі­ля­ти ку­ле­ме­ти. По­па­да­ли й ле­жа­ли до­лі­лиць. Ме­ні на­бри­дло че­ка­ти смерті. А щоб уря­ту­ва­ти­ся, тре­ба бу­ло 20 ме­трів про­біг­ти до найближчих де­рев. Під об­стрі­лом ру­шив ту­ди. Троє мо­їх по­бра­ти­мів ле­жа­ли під во­гнем го­ди­ну. Теж вижили.

ДО ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙ­НИ БУВ УЖЕ КОМАНДУВАЧЕМ ПІХОТИНСЬКОЇ ГАР­МА­ТИ. Ми від­сту­па­ли з по­зи­ції і ма­ли за­бра­ти її. Як­би не ви­йшло при­вез­ти ці­лу, ко­ман­дир по­ви­нен був вийня­ти з неї за­мок, аби не ді­ста­ла­ся во­ро­гу. На­ка­зав хло­пцям від­тя­гу­ва­ти, один за­тнув­ся, ліг на зем­лю й ка­же: ”Вій­на для ме­не за­кін­чи­ла­ся. До­сить”. Мав пра­во за во­єн­ни­ми за­ко­на­ми йо­го роз­стрі­ля­ти, але не мав со­ві­сті до то­го. Вхо­пив за во­лос­ся, ку­ла­ком уда­рив у зу­би, і він отя­мив­ся. Як­би за­ли­ши­ли гар­ма­ту в до­бро­му ста­ні, я попла­тив­ся б жи­т­тям.

У НІ­МЕ­ЦЬКО­МУ ВІЙСЬКУ ВДЯГНЕНІ БУ­ЛИ ДО­БРЕ, АЛЕ ХАРЧУВАЛИСЯ БІДНО. Бу­ли не­го­ло­дні, але й не­си­ті. Го­ду­ва­ли три ра­зи зу­пою, в якій міг пла­ва­ти не­ве­ли­чкий шма­ток м’яса. Да­ва­ли одно­му на день пів­бу­хан­ки хлі­ба зі шту­чною мар­му­ля­дою. Ма­сло теж шту­чне бу­ло. Жар­ту­ва­ли, що йо­го з ву­гля ро­би­ли. За зло­дій­ство ка­ра­ли смер­тю. Один хло­пець із на­шої дивізії кі­ло ма­сла вкрав, то йо­го роз­стрі­ля­ли.

У НІЧ ПЕ­РЕД ЗАКІНЧЕННЯМ ВІЙ­НИ, опів­но­чі, нам да­ли зброю і ста­ли мар­ши­ру­ва­ти до п’ятої ран­ку. Як по­ча­ло сві­та­ти, ко­ман­дир нас зу­пи­нив і ка­же: ”По­ві­дом­ле­н­ня. Вій­на скін­чи­ла­ся. Ні­меч­чи­на ка­пі­ту­лю­ва­ла. Те­пер ко­жний сам со­бі пан. Хто хо­че вря­ту­ва­ти­ся від со­вєт­сько­го по­ло­ну, має ді­ста­ти­ся до ве­чо­ра рі­ки Мур (у Цен­траль­ній Єв­ро­пі. – Кра­ї­на). До неї бу­ло 50 кі­ло­ме­трів. Про­сив­ся в ма­ши­ни до нім­ців, але ні­хто не хо­тів бра­ти. Йшла со­тня кін­но­тою. Один во­як вів бі­ля се­бе ко­ня, і я йо­го в ньо­го по­про­сив. Не хо­тів да­ва­ти, то я ска­зав, що хай три­має за стре­ме­на, а я ли­ше ся­ду. Вда­рив тва­ри­ну чо­бо­та­ми так, що юнак му­сив йо­го від­пу­сти­ти. Дре­ме­нув у ні­ме­цьке се­ло. Кінь про­їхав 25 кі­ло­ме­трів, став на за­дні но­ги і про­бу­вав ме­не по­збу­ти­ся. Мав ра­ну на спи­ні, то йо­му важ­ко бу­ло ме­не вез­ти. Зу­мів утри­ма­ти­ся. Та як ли­ша­ло­ся п’ять кі­ло­ме­трів, ви­рі­шив ко­ни­ка по­мі­ня­ти на ро­вер чи ку­сок хлі­ба – ні­хто не по­го­джу­вав­ся. За­ли­шив йо­го, а сам пі­шов пі­шки. Аме­ри­кан­ські сол­да­ти си­ді­ли уздовж до­ро­ги й по­ка­зу­ва­ли, в який бік іти, щоб по­тра­пи­ти в по­лон. Я пі­шов по­лем у про­ти­ле­жний. Ді­став­ся Ба­ва­рії. На чо­ти­ри ро­ки за­ли­шив­ся у та­бо­рі бі­жен­ців.

ВИ­ЇХАВ З АВСТРАЛІЇ, БО ТАМ НЕ БУ­ЛО УКРА­ЇН­СЬКИХ ДІВ­ЧАТ

ІЗ НІ­МЕЧ­ЧИ­НИ ХО­ТІВ ВИ­ЇХА­ТИ В АМЕ­РИ­КУ ЧИ КАНАДУ, АЛЕ НЕ МІГ. За­те всіх охо­чих при­йма­ла Ав­стра­лія. По­бли­зу Сі­днея про­жив 10 ро­ків. Спер­шу бу­ло не­ве­се­ло. Не мав вла­сної ха­ти. Мі­сце­ві дів­ча­та не во­ди­ли­ся із при­їжджи­ми, бо за те їх зне­ва­жа­ли. За­ро­бляв на ти­ждень 5 фун­тів стер­лін­гів. Один пла­тив за кім­на­ту, за дру­гий хар­чу­вав­ся, тре­тій від­да­вав за про­їзд. Ре­шта ли­ша­ли­ся на роз­ва­ги – брав участь у не­діль­них кін­них пе­ре­го­нах. Але то бу­ла нев­дя­чна спра­ва: раз ви­гра­єш, п’ять – про­гра­єш.

ЯКОСЬ СИ­ДІ­ЛИ ВВЕ­ЧЕ­РІ З ХЛОПЦЯМИ В ХАТІ, бо й ви­йти не бу­ло ку­ди. Пи­ли пи­во і слу­ха­ли на па­те­фо­ні му­зи­ку го­ло­сно. При­бі­гає го­спо­дар із кри­ка­ми, чо­го бар­дак ро­би­мо. Я ро­зі­злив­ся і по­чав шу­ка­ти мо­жли­во­сті ку­пи­ти вла­сне жи­тло. Збре­хав аген­ту з не­ру­хо­мо­сті, що маю 300 фун­тів, хоч у ме­не бу­ло ли­ше 50. Він ці­лий день ме­ні по­ка­зу­вав бу­дин­ки. Ви­брав ха­ту за 700 фун­тів. За пер­шим вне­ском мав за­пла­ти­ти 250. Пі­шов до хлопців про­си­ти, щоб ко­жен по­зи­чив по 50 фун­тів. Обі­цяв за пів­ро­ку від­да­ти, якщо не ви­йде – жи­ти­муть у ме­не. По­го­ди­лись п’яте­ро. Так я ку­пив ха­ту. А за два ро­ки – ще одну. Але ви­їхав з Австралії, бо там не бу­ло укра­їн­ських дів­чат.

У КА­НА­ДІ ПРА­ЦЮ­ВАВ ПРОДАВЦЕМ ВЗУ­Т­ТЯ. Зро­зу­мів, що ба­га­то не за­ро­блю, і взяв тур по Аме­ри­ці. Під час ньо­го зна­йшов жін­ку-укра­їн­ку. Пі­сля смерті чо­ло­ві­ка за­ли­ши­ла­ся з дво­ма донь­ка­ми. Ме­ні на­ро­ди­ла двох си­нів.

1975-ГО В СІЕТЛІ ПРО­ВО­ДИ­ЛИ ВИ­СТАВ­КУ НА­ЦІО­НАЛЬ­НИХ ДОСЯГНЕНЬ МІЖ­НА­РО­ДНО­ГО МАСШТАБУ. Бра­ли участь кра­ї­ни Єв­ро­пи, США і Ра­дян­ський Со­юз. Ми з дру­жи­ною і ді­тьми зро­би­ли фут­бол­ки з прин­та­ми: ”Во­лю Укра­ї­ні”, ”Геть від Мо­скви”, ”Мо­сква – тюр­ма на­ро­дів”. Мо­ска­лі скар­жи­ли­ся на нас по­лі­ції. Ті по­ясни­ли, що в Аме­ри­ці де­мо­кра­тія і сво­бо­да сло­ва і во­ни не ба­чать зло­чи­ну. Дра­ту­ва­ли мо­ска­лів 2 го­ди­ни, до­ки три­ва­ло дій­ство.

Во­ло­ди­мир Клос всту­пив до дивізії СС ”Галичина” 1943-го. Сфо­то­гра­фу­вав­ся на­сту­пно­го ро­ку

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.