Всі­че­на пам’ять

Krayina - - CONTENTS -

4 ВЕ­РЕ­СНЯ 1930 РО­КУ МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА ПИ­ШЕ СОНЕТ ”КИ­ЇВ”.

У йо­го остан­ньо­му ряд­ку мі­сто пе­ре­тво­рю­є­ться на Іва­на Хре­сти­те­ля, який стає жер­твою спо­ку­сли­вої донь­ки ца­ря Іро­да: ”всі­че­на гла­ва/ на зо­ло­тій та­ре­лі Са­ло­меї”.

Образ Са­ло­меї, жор­сто­кої і без­жаль­ної вро­ди, був для ки­їв­ських нео­кла­си­ків до­бре зна­йо­мим. У Зе­ро­ва Са­ло­мея ”п’є стра­шне, отру­є­не пи­т­тя/ І тіль­ки меч і пом­сту на­кли­кає”. Для Фи­ли­по­ви­ча во­на бу­ла сим­во­лом ”слі­пої жа­ги”, яка ”спо­пе­лить мо­гла б жи­т­тя на­ро­ду”. Перш ніж опи­ни­ти­ся у вір­ші Драй-Хма­ри, цей образ про­жив дов­ге жи­т­тя. Йо­го пік – у сим­во­ліст­ських се­ре­до­ви­щах єв­ро­пей­ської куль­ту­ри кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя. Зга­дай­те Са­ло­мею у Ґю­ста­ва Мо­ро чи Оска­ра Вайл­да, ін­ші обра­зи жі­нок із від­рі­за­ни­ми го­ло­ва­ми чо­ло­ві­ків (Юдит) чи вла­сне від­рі­за­них чо­ло­ві­чих го­лів (Ор­фей), які по­пу­ляр­ні в ту епо­ху.

В есте­ти­ці сим­во­лі­стів кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя Са­ло­мея при­но­си­ла но­вий образ: femme fatale, жін­ки-фа­ту­му, яка не­се жор­сто­кість і смерть, що за­хо­ва­ні в її не­від­пор­ній се­ксу­аль­но­сті. Від­да­ле­на па­ра­лель но­во­за­ві­тній Са­ло­меї – кар­фа­ген­ська Са­лам­бо, ство­ре­на Фло­бе­ром: еро­ти­чний по­тяг до неї зму­шує на­йман­ця Ма­то під­ня­ти вій­ну, в якій ги­нуть ти­ся­чі лю­дей.

Са­ло­мея Драй-Хма­ри має у со­бі весь цей шлейф: у Ки­їв во­на при­хо­дить крізь Вайл­да, Мо­ро і Фло­бе­ра не мен­шою мі­рою, ніж крізь бі­блій­ні текс­ти.

Але 1930 ро­ку все тро­хи по-ін­шо­му, ніж у єв­ро­пей­ських са­ло­нах кін­ця сто­лі­т­тя. Емо­ція Драй-Хма­ри – це не страх чо­ло­ві­ка пе­ред тем­ною се­ксу­аль­ні­стю жін­ки, а жах пе­ред си­лою, яка мо­же ро­зі­рва­ти на шма­тки ті­ла ці­лих на­цій.

Вже пі­зні­ше, 1947-го, Ві­ктор До­мон­то­вич, друг і спіль­ник Драй-Хма­ри по ко­лу нео­кла­си­ків, у ”Бо­ло­тя­ній Лукро­зі” опи­су­ва­ти­ме Ки­їв 1920-го. У від­рі­за­ний від се­ла та йо­го хар­чів Ки­їв при­хо­дить справ­жній го­лод. 1920 ро­ку для До­мон­то­ви­ча, можливо, так са­мо, як для Драй-Хма­ри 1930-го, Ки­їв стає ”всі­че­ною гла­вою” ко­ле­ктив­но­го ті­ла. Але в са­мій цій ме­та­фо­рі бу­ло щось іще: від­чу­т­тя, як до ко­ле­ктив­но­го ті­ла під­сту­пає вбив­ця, ма­ні­як із ве­ли­ким но­жем, який зда­тен роз­рі­за­ти йо­го на без­ліч шма­тків.

Ме­та­фо­ра роз­рі­за­но­го ті­ла теж ві­до­ма в ту епо­ху – від іта­лій­ців се­ре­ди­ни ХІХ сто­лі­т­тя, які хо­ті­ли зно­ву ”зши­ти” свою ба­тьків­щи­ну, здій­сни­ти Рі­сор­джи­мен­то, – до Ні­цше, який по­вер­нув до єв­ро­пей­ської куль­ту­ри образ Діо­ні­са, роз­дер­то­го бога.

ЦЕ НЕ СТРАХ ЧО­ЛО­ВІ­КА ПЕ­РЕД ТЕМ­НОЮ СЕ­КСУ­АЛЬ­НІ­СТЮ ЖІН­КИ, А ЖАХ ПЕ­РЕД СИ­ЛОЮ, ЯКА МО­ЖЕ РО­ЗІ­РВА­ТИ НА ШМА­ТКИ ТІ­ЛА ЦІ­ЛИХ НА­ЦІЙ

Та го­лов­не за­пи­та­н­ня бу­ло ось яким: хто мав цей ніж – від ко­го йшла справ­жня за­гро­за? У пер­ші де­ся­ти­лі­т­тя ХХ сто­лі­т­тя цим ”ки­мось” бу­ла істо­рія, про­грес: він від­ти­нав одну ча­сти­ну су­спіль­ства від ін­шої, мо­дер­ність від тра­ди­ції. Але він був ли­ше не­стрим­ною си­лою сти­хії.

Усе змі­ни­ла Пер­ша сві­то­ва: зло­чи­нець уже мав конкретні облич­чя. У За­хі­дній Єв­ро­пі це від­чу­ють по­е­ти: бри­та­нець Віл­фред Оу­ен на­пи­ше вірш про Ав­ра­а­ма, який при­но­сить у жер­тву сво­го си­на –а з ним по­ло­ви­ну єв­ро­пей­ської мо­ло­ді, half the seed of Europe, one by one. Оу­ен за­ги­не за ти­ждень до кін­ця вій­ни. Драй-Хмара міг від­чу­ва­ти те са­ме. При­вид ве­ли­ко­го жер­тво­при­но­ше­н­ня вхо­див в укра­їн­ську куль­ту­ру: у ве­ре­сні 1930-го всі зна­ли про про­цес над СВУ (спра­ва Спіл­ки ви­зво­ле­н­ня Укра­ї­ни – по­ка­зо­ва, сфа­бри­ко­ва­на на­при­кін­ці 1920-х, ви­кри­ва­ла ви­га­да­ну ан­ти­ра­дян­ську ор­га­ні­за­цію се­ред укра­їн­ської на­у­ко­вої та цер­ков­ної ін­те­лі­ген­ції. Про­цес від­був­ся в Хар­ко­ві від 9 бе­ре­зня до 19 кві­тня 1930 ро­ку. До роз­стрі­лу за­су­ди­ли 15 осіб, до кон­цта­бо­рів – 192, ви­сла­ли за ме­жі Укра­ї­ни – 87. – Кра­ї­на), де зни­щать ”ста­ру” укра­їн­ську ін­те­лі­ген­цію – аби за кіль­ка ро­ків зни­щи­ти но­ву, ”ре­во­лю­цій­ну”. По­тім бу­дуть Го­ло­до­мор і ве­ли­кий те­рор.

АМНЕЗІЯ ДО­СІ МАЄ ВЛА­ДУ НАД НАМИ. МИ НЕМОВ ПРОДОВЖУЄМО БУ­ТИ ТІЛАМИ ПІ­СЛЯ АМПУТАЦІЙ, ЯКІ НАОСЛІП НАМАГАЮТЬСЯ ЗНА­ЙТИ ТЕ, ЩО КО­ЛИСЬ ЇМ НАЛЕЖАЛО

”Всі­че­на гла­ва” пе­ре­ста­ла бу­ти про­сто ме­та­фо­рою: во­на ста­ла чи­мось кон­кре­тні­шим і стра­шні­шим. Са­ло­мея Драй-Хма­ри бу­ла вже не сим­во­лом спо­ку­си чи жор­сто­ко­сті – во­на ста­ва­ла сим­во­лом те­ро­ру, але та­кож ам­не­зії, яка роз­ки­да­ла шма­тки ко­ле­ктив­но­го ті­ла по сві­ту, без пам’яті один про одно­го.

Не знаю, чи ви це від­чу­ва­є­те теж: але ме­не не по­ли­шає від­чу­т­тя, що ця амнезія до­сі має вла­ду над нами. Ми немов продовжуємо бу­ти жер­тва­ми цих жор­сто­ких опе­ра­цій – аке­фа­ла­ми, лю­дьми без го­лів, тілами пі­сля ампутацій, які наосліп намагаються зна­йти те, що ко­лись їм належало.

На від­мі­ну від тіл ін­ди­ві­ду­аль­них ті­ла ко­ле­ктив­ні мо­жна лі­ку­ва­ти – і су­спіль­ство, ко­лись роз­рі­за­не нав­піл, мо­жна зши­ти. Але для цьо­го по­трі­бно хо­ча б ін­ту­ї­тив­но від­чу­ва­ти, що ма­є­мо про се­бе зга­да­ти і що ма­є­мо со­бі по­вер­ну­ти

Во­ло­ди­мир ЄРМОЛЕНКО, фі­ло­соф

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.