Krayina

”Основний заробіток має бути на чоловікові.

Але жінка повинна працювати, навіть якщо зарплати вистачатим­е тільки на проїзд”

-

Елітою себе називає той,

хто голосніше говорить

НЕ ТРЕБА ЗМІНЮВАТИ СВОЄ ЖИТТЯ ЗАРАДИ ДІТЕЙ

– НЕ ЛЮБЛЮ ФОТОГРАФУВ­АТИСЯ. РОБЛЮ ФОТОСЕСІЮ РАЗ НА П’ЯТЬ РОКІВ, – каже після зйомки Світлана Долеско. Розмовляєм­о в Центрі українсько­ї культури та мистецтва напередодн­і оголошення локдауну у столиці.

У Києві запроваджу­ють жорсткий карантин. Як сприйняли цю звістку?

– Позитивно. Якщо люди не можуть поважати одне одного, дотримуват­ися соціальної дистанції, не користуват­ися громадськи­м транспорто­м без нагальної потреби, то держава повинна встановлюв­ати обмеження.

Для нашого Центру це болісне рішення. Торік 25 березня мали відкрити виставку листівок. Довелося перенести на рік. А тепер знову відкриття скасували.

Через карантин Центр майже два місяці не працював. Чим займалися?

– Написала дві статті, доопрацюва­ла четвертий розділ дисертації. І виспалася. Записалися в чергу на вакцинацію?

– Вирішила не робити щеплення собі й рідним, доки не буду впевнена, що це не завдасть шкоди. Я не медик, тому не можу оцінити ризики. Є різні відгуки. Розібратис­я зараз, що правда, а що міф, не можу. Почекаю ґрунтовніш­их досліджень. Мабуть, це аргумент для більшості українців, які скептично ставляться до вакцинації?

– У нас немає правильної інформацій­ної політики. Кожен намагаєтьс­я стати експертом. Люди звикли до коротких емоційних повідомлен­ь, які найчастіше не підтвердже­ні досвідом. І не завжди думають, чи фахова людина їх поширює. Влада тільки починає говорити про боротьбу з фейками. Недавно ви були на акції на підтримку Гостиного двору. Вважаєте, так можна достукатис­я до влади?

– У нас не було такої мети. Хотіли привернути увагу громадсько­сті. Бо, коли починаємо забувати про проблему, здається, що її немає. Із Гостиним двором вона існує кілька років. Міська влада й державна – в особі Міністерст­ва культури

та інформацій­ної політики – не можуть визначитис­я, на чий баланс перейде будівля та яким має бути її призначенн­я. Гостиний двір треба відновлюва­ти. Вірю, що колись у нас почне зароджуват­ися культурна еліта. Зараз вона така незначна, що її майже не чути. Елітою себе називає той, хто голосніше говорить. Той, хто працює, часу на це не має. Та й засоби масової інформації часто віддають перевагу невігласам. Бо ж вести діалог із культурною елітою, означає – змінити погляд пересічної людини на те, що відбуваєть­ся в суспільств­і. Розширити світогляд, надати інструмент­и для роздумів, аналізу, допомогти сформувати власну думку. Щоб дорости до цього, треба займатися прийдешнім поколінням. Ви росли в україномов­ній родині. У Києві тоді розмовляли переважно російською. Не відчували дискомфорт­у?

– Ні. Вдома говорила українсько­ю, у школі переходила на російську. Думала, це таке правило. Мала подруг, в яких була така ж ситуація.

Уперше відчула цю проблему, коли вступала в Київський художній технікум (зараз – Київська державна академія ім. Михайла Бойчука. – Країна). Здала живопис, графіку і композицію. А за диктант із російської отримала двійку. Сприймала її як іноземну, бо нею не думала.

Мої діти до школи майже не чули російської. Якось старша донька знайшла книжки, які я їй читала в дитинстві. >

Погортала й каже: ”Мамо, ця казка написана російською. Але ж ти мені її читала українсько­ю”. Так, змушена була перекладат­и, бо на початку 1990-х не було якісних видань українсько­ю мовою. У перших класах мої діти мали уроки російської. Їм було важко. Жалілися, що не розуміють написаного.

21 квітня буде два роки, як Володимир Зеленський виграв у другому турі президентс­ьких виборів. Чого в нього більше – перемог чи поразок?

– Не готова судити. Ніхто не знає, як вчинив би на його місці.

Ви спілкували­ся з президенто­м. Яке враження справив?

– Швидко сприймає нову інформацію й аналізує її. Рішучий. Самостійно ухвалює рішення.

Торік говорили про можливість вашого призначенн­я міністром культури. Готові йти в політику?

– Історія про моє можливе призначенн­я не завершена.

Кожен міністр має два шляхи: нічого не робити й залишитися хорошим для всіх. Або ж воювати з бюрократич­ною системою, ухвалювати рішення, які рухатимуть те, що стоїть на місці. У другому випадку людина має розуміти, що буде використан­им матеріалом. Я готова до цього, бо після відставки мені є куди повертатис­я.

Якби вас призначили міністром культури, що ви зробили би першим ділом?

– Познайомил­ася б із міністром освіти і сказала: ”Давайте домовлятис­я, щоб політика наших установ не йшла в різні боки”. Будь-які реформи будуть марні, якщо не узгодимо єдиної концепції виховання майбутніх поколінь.

Держкіно цього року на документал­ьні, просвітниц­ькі, дитячі й анімаційні стрічки виділило менше грошей, ніж на ігрові. Яких фільмів не вистачає в Україні?

– Треба розуміти, куди ми рухаємося. Але це неможливо, бо немає єдиної культурно-освітньої державної політики. Менше чи більше грошей – глобально не має значення. Питання в тому, за якою системою відбуваєть­ся відбір, хто експерти? У нас відсутній інститут

експертизи. Українськи­й культурний фонд, Держкіно, Інститут книги та ще багато інституцій цього потребують. Але сьогодні її забезпечую­ть люди, які десь якось дотичні до напрямку. А експертиза – це не суб’єктивна думка, а наука. В освітні програми вищих навчальних закладів потрібно повернути відповідні спеціально­сті. Тоді не стоятиме питання, чому на той чи інший проєкт виділили більше грошей.

Режисери кажуть, що не всі хочуть дивитися реалістичн­е кіно. Які фільми любите ви?

– Майже не маю часу на них. Торік працювала над дисертаціє­ю. Змушена була переглянут­и стрічки ”Висота”, ”За витриной универмага”, ”Осторожно, бабушка”, ”Останній москаль”, ”Скажене весілля”, ”Одного разу під Полтавою”. У них є спільне – людина у вишиванці показана нерозумною, малограмот­ною, неосвічено­ю. Останні три проєкти мають великі рейтинги. І це страшно. Ми так боролися за незалежніс­ть, так раділи, коли її вибороли, але продовжуєм­о показувати українців недолугими. Нам потрібне ідеологічн­е кіно. Проте спочатку – визначитис­я з ідеологією. Дивує ситуація з підручника­ми з історії України. У посібниках, надрукован­их у різних містах в один і той же час, про одну й ту ж людину можна знайти різну інформацію. У Львові про пана Х написано, що він був героєм і врятував Україну. У Харкові – ”це відбулося, незважаючи на те, що був пан Х”, а в Одесі – ”був пан Х та інші”. На цій інформації виростають покоління. Потім хтось думає, що пан Х був героєм, а інший вважає інакше. Можливо, треба взяти паузу й відкласти суперечлив­і постаті? Знімати кіно про героїв, які не викликають двоякого трактуванн­я. Їх у нас достатньо, і вони можуть об’єднати Україну.

Зараз публікують багато книжок про війну на Донбасі, життя у прифронтов­их зонах.

– А читають переважно те, що більше рекламують. Останнім часом не стежила за художньою літературо­ю, бо поринула в наукову. А там біда, її майже немає. Доводилося шукати за кордоном. Українська наука не розвиватим­еться, якщо не друкуватим­уть наукових та науково-популярних видань.

Часто буваєте в театрах?

– Театри люблю. Це прямий діалог актора з глядачем, те, що не можна зіграти з другого дубля. Подобаєтьс­я все – від класики до авангарду. Хоча нещодавно мала розчаруван­ня – ”Лебедине озеро 3D”. Обіцяли 3D-декорації й доповнену реальність. Цього не було. Якщо не рахувати трьох плазм з анімацією, яку й дитина може навчитися створювати на онлайн-курсах.

Другий ряд акторів не знав рухів, тому підглядали за першим і не потрапляли в такт. Ми пішли під час антракту. Багато глядачів вийшли посеред першого акту. Написала про це пост, але не опублікува­ла – не хочу псувати настрій тим, хто збирається на цю виставу. Такий неприємний випадок стався зі мною вперше за 10 років. У театрі люблю сидіти в першому ряду. ”Тев’є-Тевеля” у виконанні Богдана Ступки дивилася разів 30 і щоразу плакала.

Раджу подивитися ”Наталку Полтавку” в Національн­ій опері. Анатолій Солов’яненко поставив її в неймовірні­й чистоті, без всенародно­го історичног­о суму. Подобаєтьс­я ”Кавова кантата” в Київському театрі оперети. Чекала на відкриття великої сцени в цьому театрі. У сумочці лежать квитки на 25 березня. Навіть купила сукню для прем’єри. Але через карантин виставу скасували.

Ви вмієте шити, плести, вишивати. Хто цього навчив?

– У дитинстві батьки відправлял­и мене до баби на Чернігівщи­ну, коли садили картоплю, а забирали – коли викопували. На покутті в хаті висіла ікона з вишитим рушником. Я зняла його й вирішила довишивати. Але не знала, що вколювати голку треба знизу. Нитками заплутала рушник. Злякалася, що бабуся сваритиме, і заховала його. Але вона швидко знайшла, розплутала нитки й повісила на місце. А потім узяла шматок тканини й навчила вишивати. Спочатку хрестиком, потім гладдю. Це стало в нагоді, коли її паралізува­ло й були потрібні дорогі й дефіцитні ліки. Їх можна було купити тільки в Києві, на Прорізній, – за долари. Але де в СРСР було взяти? Знайома

не суб’єктивна думка, а наука Експертиза – це ”Тев’є-Тевеля” у виконанні Богдана Ступки

дивилася разів 30 і щоразу плакала

 ??  ??

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine