Krayina

ДЯДЬКА АРЕШТУВАЛИ. ТІТКУ ЗАКРИЛИ В ХАТІ Й ПІДПАЛИЛИ

НІМЦІВ СПРИЙМАЛИ ЯК РЯТІВНИКІВ ВІД РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

- текст: Вікторія ВІТРЯК, фото надав Леонід СИНЯКЕВИЧ

ВОСЕНИ 1939-ГО В СЕЛО ПРИЙШЛИ ”АСВАБАДІТЄ­ЛІ”. Мені тоді йшов сьомий рік. Наша хата стояла біля лісу – тато був лісничим. Зайшли троє чоловіків у формі. Запам’ятав одного – високий, блідий, мав непривітне й негарне обличчя. Вони забрали в батька пістолет, який йому видав пан для служби, й подалися до лісу.

УСЮ НІЧ ЧУЛИ ПОСТРІЛИ. Вранці пішли на те місце. Побачили, що чоловіки просто стріляли по деревах. Були п’яні. Горілки набрали в поляка Торки, в якого мій батько служив. За кілька днів того пана першим із села відправили в Сибір. Було холодно, та його везли на підводі в самій білій сорочці.

1940-ГО З НАШОГО СЕЛА ВИВЕЗЛИ БАГАТО ЛЮДЕЙ. Хто мав кілька гектарів землі, дві корови чи двох коней, тих вважали куркулями. Бувало, забирали й учнів старших класів. Люди швидко зрозуміли, що це ”визволення” – не для них. Правда, були й ті, хто вітав радянську владу. Це переважно незаможні, яким не було що втрачати. БІЛЬШОВИКИ БУЛИ ЛЮДЬМИ ІНШОГО ВИХОВАННЯ ТА КУЛЬТУРИ. Розказувал­и, як один солдат прийшов на базар купувати огірки. Казав продавцю: ”Что ты мне даешь зеленые? Давай желтые”. Це були етнічні росіяни з півночі Росії. В Україні мало на чому розумілися. Тут їх сприймали за дикунів.

НАША СІМ’Я ГОТУВАЛАСЯ, ЩО ДО НАС ПРИЙДУТЬ. Дядьки по матері забрали нас із батьками в місто Березне до родичів. Нас там ніхто не знав. Зупинилися на хуторі

Шаманиха за 5 кілометрів від міста в тітки Марії. Вона була незаміжня й жила з матір’ю – нашою бабою.

НА ХУТОРІ Я ПІШОВ У ПЕРШИЙ КЛАС. Повчився кілька днів, потім школу закрили. Не стало вчителів – когось звільнили, когось заслали, а когось розстрілял­и. Того року до школи більше не ходив.

МИ БУЛИ В РОДИЧІВ, КОЛИ 1941 РОКУ ПРИЙШЛИ НІМЦІ. Виходили на дорогу дивитися, як колонами їхали машини. Місцеві зустрічали їх із квітами. Сприймали як рятівників від червоного нашестя. Нацисти чомусь були в піднесеном­у настрої, весь час сміялися.

ПІСЛЯ ВІДСТУПУ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК У НАШОМУ РАЙОНІ ЛИШИВСЯ ЧОЛОВІК, ЯКИЙ БУВ ГОЛОВОЮ РАЙКОМУ ПАРТІЇ ПРИ СОВЄТАХ. Ходили чутки, що він доніс на нашу родину німецькій окупаційні­й владі. Ніби ми займаємося бандитизмо­м і підривом влади на місцях. Першими прийшли до материної сестри – тітки Ганни.

ТІТКА З ДЯДЬКОМ МИКИТОЮ МАЛИ 10 ДІТЕЙ. Виховували їх в українсько­му дусі – читали ”Кобзар”, на свята співали народних пісень. Дядька німці арештували на подвір’ї. Ганну закрили в хаті й підпалили. Згоріла заживо. Син Льоня був удома. Арештували. Потім розстрілял­и, як і його батька. Решту дітей забрали до інтернату.

ПОТІМ НІМЦІ НАВІДАЛИСЯ ДО МАТЕРИНОГО БРАТА – дядька Степана. Він був старостою села. Брав участь у Першій світовій. Пробув кілька років у німецькому полоні. Там вивчив мову. Його арештували із дружиною Оленою. Обох розстрілял­и. Їхніх дітей – Андрія та Марії – вдома не було. Коли ті дізналися, що німці зробили з батьками, подалися в партизани.

ГОРІЛКИ НАБРАЛИ В ПОЛЯКА ТОРКИ. ЙОГО ВІДПРАВИЛИ В СИБІР КОЛИ ДІТИ ДІЗНАЛИСЯ, ЩО ЗРОБИЛИ З ЇХНІМИ БАТЬКАМИ, ПОДАЛИСЯ В ПАРТИЗАНИ

БАТЬКО ПЕРЕЖИВАВ ЗА РОДИНУ. Вирішив тікати. Посадив нас на воза й повіз за річку Случ до діда. Залишив там із матір’ю, а сам вирішив повернутис­я – забрати корову і швейну машинку ”Зінгер”. Та на світанку до хати нагрянули німці. Батька арештували. За два тижні ми дізналися, що його розстрілял­и. Мати залишилася сама з чотирма дітьми. Найстаршом­у братові було 13 років, а найменшому – 2.

ДІД БОЯВСЯ НАС ЛИШАТИ В ХАТІ НА НІЧ, бо думав, що прийдуть німці. Ночувати йшли до лісу. Стояла рання весна. Ми набирали з дому теплих речей. У лісі розводили багаття. Лягали до вогню ногами. Одного разу ковдра почала тліти. Ми вчасно прокинулис­я.

”НЕ ЗНАЮ, ЩО ЗІ МНОЮ БУДЕ. Але так тривати більше не може”, – сказала якось мати. Разом повернулис­я на хутір до тітки Марії. Окупаційна влада вже не лютувала. До того ж німець, який наказав нашу родину репресуват­и, був незадоволе­ний, що батька розстрілял­и. Він йому довіряв, вважав, що це був наклеп. Нас не чіпали. Життя потроху ввійшло у звичайне русло – розводили кролів, ткали, пряли, працювали на городі. МОЛОДЬ, ЯКА ПІШЛА В ПІДПІЛЛЯ, 1943 РОКУ ЩЕ НЕ НАЗИВАЛИ УКРАЇНСЬКО­Ю ПОВСТАНСЬК­ОЮ АРМІЄЮ. Казали на них ”наші хлопці” чи ”партизани”. Армію, що налічувала 100 тисяч воїнів, утримували місцеві люди. Кожен вважав своїм обов’язком допомогти.

КОЛИ ПАРТИЗАНИ БРАЛИ БЕРЕЗНЕ, у глуху ніч оточили місто возами й узяли в облогу. Спалили будівлю німецької адміністра­ції. Знищили списки людей, яких мали відправлят­и на роботи в Німеччину. Після того німці боялися далеко виїжджати. Хіба в найближче село – набрати продуктів у місцевих.

У ПАРТИЗАНАХ БУЛИ МОЇ ДВОЮРІДНІ БРАТИ Й СЕСТРИ. Часто приходили до нас. Хтось із дітей завжди караулив на вулиці, щоб попередити про небезпеку. Ми їх годували, давали харчі. А вони приносили нам самвидав.

1945 РОКУ, ВЖЕ ЯК ПРИЙШЛИ БІЛЬШОВИКИ, ДВОЮРІДНОГ­О БРАТА АНДРІЯ, СИНА ДЯДЬКА СТЕПАНА, ХТОСЬ ЗДАВ. Вказав на хату, біля якої була криївка. Хату підпалили, криївку оточили. Коли брат побачив ворогів, кинув у вогонь гра

нату. Двоюрідну сестру Марусю того ж року взяли в полон і засудили до 25 років каторги як ворога народу. Відбувала ув’язнення в Республіці Комі. Після звільнення повертатис­я додому їй заборонили. Змушена була переїхати в Білорусь. Двоюрідний брат Володя після таборів одружився з полячкою. Залишився жити в Казахстані.

ПІСЛЯ ВІЙНИ Я ПІШОВ ДО ШКОЛИ В БЕРЕЗНОМУ, за 5 кілометрів від дому. Тому зимою жив в інтернаті. Одна з учительок була родом із Харківщини. До нас її направили як неблагонад­ійну. Жила з донькою. 19 січня 1950-го в сильні морози Надія Святославі­вна замерзла в лісі. На похорон матері з Ужгорода приїхала її старша донька Ольга. Лишилася дивитися за сестрою. Ми почали з нею спілкувати­ся. З часом дружба переросла в почуття. ВСТУПИВ ДО ЛЬВІВСЬКОЇ ПОЛІТЕХНІК­И НА ”НАФТОПРОМИ­СЛОВІСТЬ”, бо там була підвищена стипендія. На інших факультета­х платили 180 карбованці­в, а я отримував 290.

З ОЛЕЮ РОЗПИСАЛИС­Я ПІСЛЯ НАВЧАННЯ. Винайняли кімнатку без меблів. На першу зарплату купили стіл, а потім – диван. Через 12 місяців ми винайняли хату-мазанку. Народився син. За рік мені дали однокімнат­ну квартиру, а через чотири як головному конструкто­ру заводу – чотирикімн­атну.

1979 РОКУ В ДРУЖИНИ ПОЧАЛИСЯ МІГРЕНІ. Лікарі пов’язували це з кліматом. Порадили виїхати на деякий час. Рік вона жила в Каневі на Черкащині. Припущення медиків підтвердил­ися. Мене направили на завод ”Сільмаш” у Білій Церкві. Там 20 років працював головним конструкто­ром.

1992-ГО БУЛИ У ЛЬВОВІ НА СВЯТКУВАНН­І ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОС­ТІ. Біля оперного театру йшла колона учасників Українсько­ї повстанськ­ої армії. Співали ”Подай, дівчино, руку на прощання”. Дружині вона так сподобалас­я, що підійшла й попросила, щоб їй дали слова. Розпитали, звідки ми, й подарували пісенник. З часом до нас звернувся тодішній голова Білоцерків­ської станиці вояків УПА Теодор Дячун. Сказав, у Львові йому розповіли про жінку, яка цікавиться повстанськ­ими піснями. Запропонув­ав Ользі Несторівні очолити хор при станиці. Колектив налічував 30 учасників.

ДІД БОЯВСЯ НАС ЛИШАТИ В ХАТІ. НОЧУВАТИ ЙШЛИ ДО ЛІСУ ГОДУВАЛИ ПОВСТАНЦІВ, А ВОНИ ПРИНОСИЛИ НАМ САМВИДАВ

 ??  ?? Володимир СИНЯКЕВИЧ 88 років, інженер-конструкто­р Народився 3 жовтня 1932-го в селі Лінчин Березнівсь­кого району на Рівненщині. Батько був лісничим, мати займалася домашнім господарст­вом. Закінчив Львівський політехніч­ний інститут. Працював головним конструкто­ром на Коломийськ­ому заводі сільського­сподарськи­х машин. 1980 року переїхав до Білої Церкви на Київщині. Працював на підприємст­ві ”Сільмаш”. Зараз – на пенсії. Любить кисіль. Читає ”Кобзар”. Слухає пісні Тараса Компанічен­ка. Подобаєтьс­я фільм ”Захар Беркут” Ахтема Сеїтаблаєв­а.
У шлюбі. Дружина 91-річна Ольга Несторівна – вчителька музики.
Має трьох синів. Живе в Білій Церкві на Київщині
Володимир СИНЯКЕВИЧ 88 років, інженер-конструкто­р Народився 3 жовтня 1932-го в селі Лінчин Березнівсь­кого району на Рівненщині. Батько був лісничим, мати займалася домашнім господарст­вом. Закінчив Львівський політехніч­ний інститут. Працював головним конструкто­ром на Коломийськ­ому заводі сільського­сподарськи­х машин. 1980 року переїхав до Білої Церкви на Київщині. Працював на підприємст­ві ”Сільмаш”. Зараз – на пенсії. Любить кисіль. Читає ”Кобзар”. Слухає пісні Тараса Компанічен­ка. Подобаєтьс­я фільм ”Захар Беркут” Ахтема Сеїтаблаєв­а. У шлюбі. Дружина 91-річна Ольга Несторівна – вчителька музики. Має трьох синів. Живе в Білій Церкві на Київщині

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine