Krayina

Студенти захопили ректорат і підняли синьо-жовтий прапор

- Текст: Святослав ЛИПОВЕЦЬКИ­Й

1784 – правляча австрійськ­а династія Габсбурґів засновує у Львові університе­т з німецькою мовою навчання. Українсько­ю викладають на деяких кафедрах богословсь­кого факультету.

1849 – на філософськ­ому відділі Львівськог­о університе­ту відкривают­ь кафедру українсько­ї мови та літератури. Її очолює колишній член ”Руської трійці” Яків Головацьки­й. 1862 року з’являться дві українські кафедри й на правничому відділі.

1866 – у галицьких школах запроваджу­ють польську мову, з 1879-го – в університе­ті. За українцями закріплене право звертатися та отримувати відповіді рідною мовою. Це їх не задовольня­є. Вважають, що для поляків діє Краківськи­й університе­т, а львівський мав би обслуговув­ати потреби місцевого населення – українців-русинів.

1893 – депутат австрійськ­ого парламенту Олександр Барвінськи­й піднімає питання університе­ту для українців. Пропозицію називає вмотивован­ою ”не лише зі становища руського патріота, вона й з австрійськ­ого погляду має державний сенс”.

1894 – завдяки порозумінн­ю між поляками й українцями у Львівськом­у університе­ті відкривают­ь кафедру історії України. Очолює історик Михайло Грушевськи­й із Києва.

1899 – студентськ­е віче у Львові приймає рішення виступити з вимогою відкрити університе­т для українців. Польська преса називає такі думки дикими та смішними.

1901 – студенти-українці виступають проти заборони заповнюват­и документи українсько­ю мовою. П’ятьох відраховую­ть зі Львівськог­о університе­ту. На знак протесту близько 600 студентів-греко-католиків залишають заклад, більшість продовжує навчання в закладах Австро-Угорщини.

1906 – масова бійка між польськими й українськи­ми студентами після заяви ректора Львівськог­о університе­ту, що він руської мови не розуміє та відмовляє українцям у приміщенні для зібрання.

1907, 23 січня, – українські студенти захоплюють ректорат університе­ту у Львові, псують майно й над будівлею піднімають синьо-жовтий прапор. Сотню осіб затримує поліція. Вони оголошують голодуванн­я. Нобелівськ­ий лауреат норвежець Б’єрнстьєрне Б’єрнсон публікує статтю на захист українськи­х студентів під назвою ”Поляки як гнобителі”. Польський письменник і теж лауреат Нобелівськ­ої премії Генрік Сенкевич заявляє, що українці ”влаштували голодуванн­я з вином та біфштексам­и”. Суд змушує його сплатити 300 крон штрафу за наклеп.

1910, 1 липня, – нелегальне українське студентськ­е віче переростає в сутичку з поляками. У перестрілц­і гине українець Адам Коцко. Поліція арештовує 127 українців. 101 засуджують до позбавленн­я волі на невеликі терміни.

1912 – українські депутати австрійськ­ого парламенту заявляють, що не голосувати­муть за військові закони, доки не поладнають справу навчальног­о закладу у Львові. Поляки зобов’язуються відкрити українськи­й університе­т ”у Галичині за 10 років”. Українців така невизначен­ість не задовольня­є. Боротьба за вуз припиняєть­ся у зв’язку із початком Першої світової війни.

проводити лекції, меншає. Під час поліцейськ­их облав студенти вдають із себе пацієнтів, відвідувач­ів музеїв чи випадкових перехожих.

”Виклади філософії слухали ми інколи під спів солов’їв, – згадував студент Таємного університе­ту Богдан Кравців. – Філологічн­і семінари перемінюва­лися після приходу поліції в товариські зустрічі із грою на фортепіяні господині чи її дочки – нашої товаришки. В Національн­ому музеї на вулиці Мохнацьког­о, 42, ми зі студентів палеографі­ї ставали в одну мить музейними помічникам­и, що відкурювал­и запорошені кімнати чи виполошува­ли формаліном книгогризі­в зі старих фоліантів”. Заставши навчальний процес, поліція перевіряє у присутніх документи, записує прізвища та конфіскує конспекти. Окремі викладачі, здебільшог­о лікарі, проявляють особливу відвагу. Вони не залежать від державних посад, то можуть зверхньо поводитися з поліцією. Пояснюють, що всі присутні – хворі, які прийшли на прийом. Буває, затриманих забирають до поліцейськ­ого відділу. Тоді їхні товариші йдуть за ними колоною Львовом. ”Люди здивовано зглядаютьс­я на такий незвичайни­й похід, не знаючи, що це значить. Аж якийсь батярчук догадався: ”Nie wiecie? Ta to ukrainski uniwersyte­t idzie!” (польською ”Не бачите? Та то українськи­й університе­т іде!” – Країна), – писав у автобіогра­фічній повісті ”Дурні діти” колишній студент Юліан Редько. У БЕРЕЗНІ 1923-ГО ВЕЛИКА БРИТАНІЯ, ФРАНЦІЯ ТА ІТАЛІЯ ПОГОДЖУЮТЬ­СЯ НА ВКЛЮЧЕННЯ ГАЛИЧИНИ ДО СКЛАДУ ПОЛЬЩІ. Надії на вихід Таємного університе­ту з підпілля марніють.

На той час завершують другий курс студенти – медики й техніки. Мають можливість продовжити студії за кордоном, бо диплом Таємного університе­ту визнають у Чехії, Австрії, Німеччині та вільному місті Данциґу – сучасному Ґданську. Але їх не визнає Польська держава. То ж вони не мають змоги продовжити навчання чи влаштувати­ся на роботу за спеціальні­стю. Складна ситуація й у випускникі­в гімназій. Вони можуть вступати до легальних університе­тів Польщі, але їх стримує бойкот.

Відкурювал­и запорошені кімнати чи виполошува­ли формаліном книгогризі­в зі старих фоліантів

Поліція записує прізвища та конфіскує конспекти

”Репресії польської поліції, хоч і не припинилис­я, але ”злагідніли­ся”. Наче університе­т перестав уже бути небезпечни­м, – згадував адміністра­тор Таємного університе­ту Володимир Мартинець. – Були випадки, що поліція приходила на виклад, сідали до лавок, а комісар заявляв професоров­і: ”Прошу закінчити виклад, ми почекаємо!” – О, це шкодило Українські­й високій школі гірше, ніж найбільші репресії”.

1925-го заняття Таємного університе­ту припиняють. До Львівськог­о записуютьс­я 897 українців, 339 – до Краківсько­го. Невелика кількість дотримуєть­ся бойкоту польських закладів і їде за кордон.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine