ДРУЗЯМ СНИТЬСЯ, ЯК ВІДРІЗАЮТЬ РУКИ ОМОНІВЦЯМ

РЕЖИМ ЛУКАШЕНКА ВИХОВУВАВ У ЛЮДЕЙ ПОЧУТТЯ МЕНШОВАРТОСТІ

З ОЛЬГЕРДОМ БАХАРЕВИЧЕМ СПІЛКУЄМОСЯ ПІД ЧАС КНИЖКОВОГО АРСЕНАЛУ В КИЄВІ, ЯКИЙ ПРОХОДИВ 23–27 ЧЕРВНЯ.

– Купив автобіографію ”Мае дзевяностыя”. В Австрії не вистачає своїх книжок. На батьківщині не можу видаватися на папері. Роман ”Собаки Європи” на експертизі щодо екстремізму (в одному розділі антиутопії описана Білорусь після поглинання Росією. – Країна). Де гарантія, що нові книжки ”Площа Перемоги” й ”Театр щасливих дітей” не потраплять на комісію? Електронна книжка – єдиний вихід.

Як ця експертиза робиться?

– У комісію входять один мєнт, якась культурна діячка. Загалом шестеро людей. Утім, такий розголос для білоруської культури – добрий. У нас із дружиною щодня імпреза, читання або інтерв’ю. Вперше за часи незалежної Білорусі відчули зацікавлення та емпатію.

Хочеться, щоб країна не асоціювалася винятково з 2020-м. А щоб на нас дивилися з історичної перспективи та з розумінням, що вона не почалася з Лукашенка й ним не закінчиться. Це давня держава зі своєю мовою, історією, ідентичністю.

П’ять років тому ви розповідали, що через Майдан і війну на Донбасі посварилися з другом, якого російське телебачення перетворило на зомбі.

– На нашому боці люди з великим спектром світоглядів. Проти Лукашенка й ті, хто за Росію. Його підтримує невелика купка осіб, які мають зброю, інструменти терору та репресій. У майбутньому між протестувальниками можуть початися конфлікти. Зараз країна об’єднана єдиною метою.

У берлінському видавництві Edition Fototapeta вийшла ваша збірка есеїв ”Вони вже програли” про ситуацію в Білорусі. Наголошуєте, що доводиться тлумачити німецькомовним читачам, хто такі ”майдануті”.

– Нагадувати про себе треба постійно. Білорусь була білою плямою. У світі не існувало образу країни, культури. В уявленні виринало щось убоге про останню диктатуру в Європі.

Мінськ перестав бути найрусифікованішим містом

Нині завдяки зарубіжним журналістам при згадці Білорусі в іноземця перед очима літнє небо Мінська й біло-червоно-білі прапори на його тлі, гарні чоловіки й жінки, які вийшли на вулиці проти озброєних омонівців. Навесні 2021-го увага фактично зникла. Але Лукашенко силою посадив літак Ryanair із Романом Протасевичем – й інтерес повернувся.

Лукашенківська диктатура – специфічна. Будь-яка тоталітарна система має велику ідею, візію майбутнього. У путінської Росії це відродження Імперії. Білорусь цього не мала ніколи. Єдина ідея – зберегти владу однієї людини.

26 років режим Лукашенка виховував у людях почуття меншовартості: ”Без мене ви ніхто. Лузери. Лише я забезпечую ваш скромний добробут”. Це була свідома політика приниження національної та людської гідності.

Наш протест можна назвати Революцією гідності, бо люди вперше подивилися на себе й виявилося, що ми неймовірні. Мітинги на площах – не про політичні зміни, а про красу. Влітку торік відбулася зустріч Білорусі двох світів. Аполітичних, недавно байдужих до своєї історії, мови, культури людей, які ніколи не замислювалися про свободу й цінності. І небайдужих, творчих, із міцною національною ідентичністю, шенгенськими візами, романтиків із вищою освітою, орієнтованих на Європу. Перша Білорусь вважала другу фріками. Друга дивилася на першу зверхньо. І ось вони побачилися та зрозуміли: ніщо не заважає об’єднатися.

Які меми народили білоруські протести?

– В одному есе спробував скласти невеликий словник революції. Переважно ґрунтується на висловлюваннях Лукашенка. Те, що він каже про нас, обігрується, входить у лексикон. Рахував, якими словами обзивав людей. Вийшло близько 50 епітетів. Кричалка на вулицях народилася:

Крысы здесь?

Здесь.

Проститутки здесь?

Здесь.

Тунеядцы здесь?

Здесь.

Алкоголики здесь?

Здесь.

Жыве Беларусь.

Найвеселіша, найпостмодерніша кричалка – ”Сабачку!” Іноземців заганяла у глухий кут, коли скандували сотні тисяч. Це пародія на гасло ”За Бацьку!”, який вигукували прихильники Лукашенка на акціях на його підтримку.

Які настрої серед білорусів зараз?

– Люди не йтимуть на компроміс із владою. У ХХІ столітті фашизм повернувся в Європу. Цим місцем стала Білорусь. Щодня в нас когось затримують, саджають, запускають газ у квартири, щоб заарештувати родини, виламують двері. Ніхто не захищений. Кожен чекає, що до нього прийдуть. І необов’язково в чомусь брати участь. Забрати можуть за те, що йшов вулицею і не сподобався.

За біло-червоно-білі шкарпетки, за аркуш, наклеєний на вікно. Щосекунди в білоруських тюрмах когось катують. Страх, гнів, жах – головні почуття людей. Дії влади божевільні. Повна відсутність законів. Раніше ти розраховував, що адвокат допоможе. Зараз не вийдеш, якщо затримали. Держава стискає кільце довкола незалежної спільноти. Але в ній мільйон людей. Усіх не заарештуєш. Білорусь уже не буде така, як у брехливих візіях пропагандистів. Люди не повернуться туди, звідки вирвалися.

Головною піснею білоруської революції стала ”Перемен” Віктора Цоя. Як до цього ставитеся?

– Білоруси не винні, що застряли в часі. Влада його штучно гальмувала. Тому пісня років перебудови і краху

Мистецький рівень ”Слов’янського базару” став нижче плінтуса

СРСР відгукується в людях, які продовжували перебувати в радянській культурі. Протест під Цоя свідчить, що повільно йдемо в майбутнє. У Білорусі рідна мова ніколи не була єдина. Завжди звучали польська, українська, ідиш. Останні сто років домінує російська. Майбутня перемога демократії не означає, що білоруська стане панівною, бо мацаки московського імперіалізму всаджені занадто глибоко. Питання в тому, чи мусимо ставитися до цього як до трагедії? Що важливіше – свобода слова, права людини чи мова?

Події минулого року зміцнили позиції білоруської. В серпні 2020-го громадяни вирішили, що мова важлива. З’явилися гуртки з її вивчення. Білоруси починають для себе відкривати власну історію, літературу. Імперський проєкт, у якому білоруської немає, провалився.

На одному з мітингів у Мінську мене впізнала жінка: ”Вы ж напішаце пра нас, праўда? Напішаце пра нас усіх вялікую кнігу?” Мова – сильний інструмент проти асиміляції. Багато хто нею читає і говорить. Мінськ перестав бути найрусифікованішим містом країни.

В Києві ходжу вулицями й чую перехожих. Українська не домінує, але люди легко переключаються з однієї мови на іншу. Мрію, щоб білоруси стали хоча би білінгвами. Щоб освіта й масова культура заговорили білоруською.

Російська культура залишається частиною білорусів. Пітерський рок кінця 1980-х відіграв важливу роль в історії Білорусі також. Навіть мене зворушують пісні Цоя. Це моя молодість.

Слухав і українські групи. Коли вперше почув ВВ, вирішив створити панкгурт і співати білоруською. Ні Гребенщіков, ні Кінчев на таке не надихали.

Світлана Тихановська – символ. Як лідера її не сприймають Після 9 серпня 2020-го білоруська культура вибухнула?

– Так. Але не тому, що відгукнулася. А завдяки людям, які втратили довіру до державного й офіційного. Автоматично стали відкривати митців, яких загнали в підпілля.

Між білорусами та культурою стояв гігантський ”Слов’янський базар”. Усі дивилися та любили цей фестиваль. І щороку його мистецький рівень падав, доки не опинився нижче плінтуса. Якщо радянську попсу ще можна назвати якісною за гідні мелодії, аранжування й голоси, то в сучасній Білорусі такого немає. Слухають російське.

У нас кажуть: ”Коли немає вождів, ними стають поети”. Хто на чолі вашої революції?

– Світлана Тихановська – символ. Як лідера її ніхто не сприймає. Тому й не критикують. До її штабу питань більше. Наприкінці весни звучало: ”Ми знову виведемо людей на вулиці”. А білоруси кажуть: ”Ви у Вільнюсі сидите, а нас під кийки посилаєте?” Тому масові протести не поновилися.

Усі ці Віктор Бабарико, Сергій Тихановський, які сидять у тюрмі, – не лідери. За ними немає реальної політичної сили.

Про мирність білоруської революції кажуть, що ніколи в’язні концтабору не здолали б есесівців, лише співаючи. Ви якось зізналися, що під час протестів не вистачало зброї.

– Хотілося стріляти. Цими імпульсами не міг керувати. Але це неправильно. Людям важливо змінити владу мирно. Принцип ”ми не вони й не уподібнюватимемося до їхньої нелюдської жорстокості” – важливий для білорусів, які кинули виклик режиму.

Насилля чинять по той бік. Це єдине, що в них залишилося. Ми сильні не водометами, кийками чи гумовими кулями. А духом і прагненням свободи. Ненависть є. Якщо Лукашенко продовжуватиме, то з’явиться і збройний спротив. Часто чую від друзів з Мінська, що їм сниться, як відрізають руки омонівцям і відпилюють голову Лукашенку. Таких снів більшає.