ПОЛОНЕНИЙ, ЯКИЙ НЕ ЗАХОТІВ ПЕРЕЇЖДЖАТИ У США

Кілька десятків українців-остарбайтерів сфотографувалися в німецькому Штутгарті 16 квітня

1945 року. Того дня шоста армія США звільнила місто від нацистів. Другий праворуч у краватці – Михайло Батуринець (1900–1992).

– Він народився в Казахстані, куди перебралися батьки-фермери, – розповідає його правнучка, письменниця Євгенія Кузнєцова, 34 роки. – Там одружився зі Стефанією Лагно, теж із родини українських переселенців. Хоча жили далеко від батьківщини, спілкувалися українською. Мали п’ятеро дітей. Серед них моя бабця Раїса Морозюк. Їй зараз 92.

1929-го Батуринці, щоб уникнути колективізації,

оселилися у Кривому Розі. Працювали в торгівлі. 14 лютого 1945 року Михайла забрали в Німеччину на примусові роботи. За тиждень місто відвоювала червона армія. – Родина не знала, де прадід і що з ним, – продовжує Євгенія. – Розбирав завали після авіанальотів у Штутгарті. Годували погано. А от наглядач виявився хорошим. Попереджав, хто в бараку стукач. Дозволяв ходити в місто й шукати підробіток. Ремонтували німцям хати, допомагали по господарці. Тоді прадід уперше побачив консервацію в льосі. У нас такого ще не було.

Після звільнення Михайлові пропонували виїхати

у США. Відмовився, бо хотів повернутися до рідних. Доки чекав можливості потрапити додому, відвідував колишнього наглядача. Його дружина пригощала яєчнею. Обоє боялися, що їх розстріляють.

– Того самого року прадід дістався Кривого Рогу. Репресій уникнув і далі працював у торгівлі. Але до кінця життя, заповнюючи будь-які документи, мусив вказувати, що був у німецькому полоні. Отже, ненадійний.