Сцени тортур повторюються кілька разів
ПРОВОДИВ КАСТИНГИ СЕРЕД МІСЦЕВИХ. Часто приїжджали міцні 30–40-річні на джипах. Під курткою, скоріше за все, зброя. Запитую: ”Чим займаєтеся?” ”Ну, там разное”. На майданчику створював атмосферу, щоб почувались у своєму світі. Спілкувався з ними їхньою мовою.
НА ГОЛОВНУ РОЛЬ УЗЯВ КИЯНИНА СЕРГІЯ ФІЛІМОНОВА. Його біографія не відображається у фільмі, але в очах – так. Займався різним, навіть не досить законним, але тягнеться до кращого. Подивився на нього й побачив свого героя. Сергій був дисциплінований, працював, довіряв. Знав, що ці страждання ненадовго, а кіно – назавжди.
НЕ МАНІПУЛЮЮ АКТОРАМИ, А ВИТИСКАЮ. Знаю, що хочу, й доки не доб’юся, не кажу ”стоп”. Тому 47 дублів для мене – це реальність. Хоча переважно 20–25. Не мав жодного жалю. Бо інакше потім і сам про це жалітимеш, і людина тобі скаже: ”Чого ж так погано спрацював?” 29 років не було українських фільмів в основному конкурсі Венеційського фестивалю. 1992-го на "Золотого лева" претендував "Чутливий міліціонер" Кіри Муратової. Цьогоріч показали 21 фільм. Зокрема "Відблиск" українського режисера 50-річного Валентина Васяновича про хірурга з Дніпра, який потрапляє в полон до бойовиків.
– Стрічка у Венеції зібрала прохолодні оцінки, – розповідає кінознавець
30 років. – Рецензії у пресі були теплі, а від кінокритиків – стримана реакція. Але це важливе кіно. Про тортури в донецькій тюрмі "Ізоляція" та адаптацію після цього. "Відблиск" робить головним героєм людину, яка опинилася на війні випадково. Показує, що необов'язково там вчиняти подвиг – хтось може воювати, просто привозячи воду. У "Відблиску", як і в попередній роботі Васяновича "Атлантида", багато довгих планів. Тривалі сцени тортур повторюються кілька разів. Без цього не обійтися у фільмі на таку тему. Є і тонша частина – переживання людини, роздуми про життя і смерть.
Драма "Цензорка" спільного виробництва Словаччини, Чехії та України здобула нагороду в другій конкурсній програмі "Горизонти". Словаків 48-річних Петера Керекеша й Івана Остроховського відзначили за найкращий сценарій.
Одеситка Леся відбуває покарання за вбивство чоловіка-зрадника. Щойно народила первістка. Знайомиться з цензоркою Іриною, робота якої – стежити за психічним станом в'язнів. Читає їхнє приватне листування та видаляє, на її думку, зайве.
Леся, як і інші засуджені жінки, за законом, може бути разом із сином 4 години на день, доки йому виповниться 3 роки. Потім повинна знайти для нього дім, бо інакше відправлять у дитбудинок.
Фільм зняли у Чорноморській виправній колонії №74.
– Режисер говорить про материнство, вибір, владу над собою і своїм тілом, – продовжує Малишенко. – Майже немає чоловічих персонажів. Грають непрофесійні актори. Багато взято з реального життя. Ці жінки розуміють, що вчинили злочини, але в кожної свій мотив. Фільм показує: їхні вчинки не мають ставити на них хрест.
НЕ ОРІЄНТУВАВСЯ НА ЖОДНІ ФІЛЬМИ. У творчості ти оголений і не можеш прикритися. Відкриваєш свою сутність. Можна вчитися в інших, вбирати щось, але не приміряти на себе. МОЇ УЛЮБЛЕНІ РЕЖИСЕРИ ВЖЕ ПОМЕРЛИ – Тарковський, Герман, Берґман, Брессон, Антоніоні. Трієр ще трохи смикається, хоч і не виходить із постійної внутрішньої кризи. Для мене він останній геній із живих. У 30 РОКІВ ВИРІШИВ, ЩО ХОЧУ ЗНІМАТИ КІНО. Зараз мені 45. За 15 зробив два фільми. Хочу більше.