Галина Севрук і Павло Гудімов: Монумент епохи

Галина Севрук – художниця, керамістка-монументалістка. Вона створила понад 500 камерних керамічних пластів на сюжети з історії України та понад 30 монументальних керамічних панно в архітектурних спорудах Києва, Чернігова, Одеси, Алушти та інших міст.

Наприклад, ви могли бачити її роботу у холі київського готелю «Турист» – епічне панно «Місто на семи пагорбах», присвячене історії Києва. Воно вважається вершиною творчості Галини Севрук. Однак у 2020 р. його демонтували, що викликало обурення громадськості.

Галина Севрук також відома через свою політичну позицію. У 1964 р. у співавторстві з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка у вестибюлі червоного корпусу КНУ вона створила вітраж «Шевченко. Мати». Композицію кваліфікували як ідейно ворожу і знищили. Авторку так і не включили до Спілки художників через підписання «Листа-протесту 139» на захист репресованих.

Павло Гудімов: Пані Галино, ви народилися в родині достатньо заможній, світській. Галина Севрук: Так, із високою мистецькою культурою. П. Г.: Розкажіть трішки про культуру в вашому родинному колі.

Г. С.: Мій батько, Сильвестр Севрук, був архітектором (працював у Харкові в «Діпромісто» – МС), а мати – домогосподаркою (мала неповну юридичну освіту). Вона завжди перебувала з нами, читала книжки про різні культури: багато грузинських авторів, вірменських. Все, що можна було прочитати і нам розповісти, – мама це робила.

П. Г.: Чи мали ви вдома твори мистецтва? Звідки з’явився імпульс до нього? Г. С.: По-перше, батько прекрасно малював, а по-друге, з маминого роду походить Дмитро Григорович-Барський. Він був відомим адвокатом, який виграв справу Бейліса, за що заможні євреї подарували йому Біблію в ілюстраціях Гюстава Доре. Вона стала сімейною реліквією.

П. Г.: Давайте перейдемо до вашої художньої освіти. Г. С.: Освіта моя почалася вже після війни, але від самого дитинства я дуже

любила малювати. Мама запропонувала мені брати уроки у Григорія Світлицького (український живописець (1872-1948), працював з розписами храмів – МС), щоб підготуватися до спецшколи. До художньої академії я вступала тричі, і тричі мене не приймали. Після третього невдалого разу вже втрутилася мама. Для вступу необхідно було набрати 25 балів, а я здала на 24. Вона пішла до Сергія Григор‘єва (український живописець, плакатист, ректор Київської художньої академії 1951-1955 рр. – МС), він тоді був ректором, почала з ним говорити, і це подіяло. На третьому курсі я вийшла заміж і перевелася з живописного на пейзажний факультет, а після випуску мені дали вільний диплом. Тобто нікуди не направили на роботу, і мені треба було шукати щось самостійно.

П. Г.: А як з’явилася у вашому житті кераміка?

Г. С.: Кераміка з’явилась у 1962 р. Моя подружка Галина Зубченко (українська художниця, громадська діячка, одна з засновниць Клубу творчої молоді Києва – МС) привела мене до керамічної майстерні і запропонувала спробувати. Я там побула декілька днів, і мені дійсно сподобалось. Як живописець я не мала досвіду роботи з глиною, нічого не розуміла. А Зубченко мені показала, як треба працювати. Далі я влаштувалася на роботу

до Державного інституту архітектури, в мене там була просто ставка. Тобто ніяких спеціальних замовлень, роби, що хочеш. Звісно, ця ставка була дуже маленька. Але я не переймалася, головне – могла працювати!

П. Г.: Ви контактували з величезною кількістю людей, які створили феномен українського декоративного мистецтва. Назвіть імена тих трьох, хто найбільше вплинув на вас як на художницю.

Г. С.: Першим точно був історик і археолог Михайло Брайчевський, другим – поет Іван Світличний, а от назвати третю людину складніше. Тому що наш Клуб творчої молоді був ніби одним цілим. Усі мої друзі – і Алла Горська, і Люда Семикіна, і Галина Зубченко – були прекрасними особистостями, з високою внутрішньою культурою, люди з високим потенціалом художника.

П. Г.: Як відбувалося ваше особисте спілкування з Брайчевським, зі Світличним?

Г. С.: Мені було вже 21 чи 22, коли нас познайомили з Брайчевським. А хто саме познайомив – не пам’ятаю. Але я до нього та його дружини одразу прикипіла, постійно до них приходила. Його дружина Ірина Мельник – прекрасна людина, мудра, розумна архітекторка. Вона багато допомагала Брайчевському в усьому: і в побуті, і в роботі. Я дуже часто приходила до них після роботи в майстерні, щоб порадитися. Наше близьке спілкування почалося з того, що я на той час захоплювалася темою язичництва. Я не була релігійною, але сам факт існування язичницької культури мене вражав. Проте ніяк не могла знайти її коріння і, так би мовити, поставити на п’єдестал у своїй творчості та житті. Для мене язичництво було дуже високою культурою, і пригадую, як Брайчевський розповідав мені про характерні для неї образи, вчив аналізувати скульптуру за методом Олександра Архипенка (сенс методу полягає в тому, що порожній простір набуває самостійного значення в скульптурі – МС). Я любила язичницькі образи через особливість сенсів, які не могли створити малоосвічені люди. Наприклад, Морена, богиня життя і смерті. Язичники поєднували життя і смерть, їх не можна було розрізнити.

П. Г.: Ви говорите про язичництво як про окрему філософію. Я думаю, що у вашому розумінні воно – більше ніж релігія. Скоріше, середовище і виділення певних феноменів в умовні божества. Бо в нову історичну епоху сучасності їх переформулювали. Ніхто не знав, що був Ренесанс, ніхто не знав, що було ар-деко. Тепер це має назви.

Г. С.: Мене завжди захоплювала глибина думки язичників. Я до Брайчевського чого приходила? Бо він

ділився зі мною образами, які були характерні цій культурі.

П. Г.: Тобто, по суті, ваш художній метод – аналіз язичництва, пошук образу, історичної перспективи і стилізація. Де ви взяли такий талант стилізації? Що для вас було основою?

Г. С.: Основою? Ви знаєте, в мене не було чіткої основи. Моя перша робота з кераміки – це «Плач Ярославни» (створена в 1964 р., яка вважається творчим успіхом Севрук тих років – МС). Вона так усім сподобалася, що її почали буквально копіювати. Рік (а може й два) я працювала над цією темою, зробила кілька керамічних «Ярославен», причому великих. У Путивлі є мій «Плач Ярославни» в чи то кав’ярні, чи в ресторані, я не знаю де саме, навіть ніколи там не була. Знаю тільки, що туди поїхала моя «Ярославна» заввишки з метр.

П. Г.: А яка історія роботи «Дерево життя»?

Г. С.: Вона створена пізніше, у 1970-ті рр. Коли я вже була, так би мовити, великим майстром (сміється). Хоча, по суті, майже всі роботи, які я виконала, потім знищували (наприклад, вітраж «Шевченко. Мати» у 1964 р. – МС).

П. Г.: Їх а просто знищували, нерозуміння тому що естетики? невігласи? Це не політика, Г. С.: Так, в тому і справа. П. Г.: Хтось колекціонував ваші роботи? Г. С.: Ох, хіба я знаю… П. Г.: В Музеї ім. Лесі Українки в Києві є ваші твори на тему «Лісової пісні». Заклад їх закупив? Г. С.: Ні, я їм подарувала.

П. Г.: Шкода, що цілий пласт ваших робіт знищили. На жаль, багато хто не зрозумів, що вони важливі, складна техніка з панно, мозаїками…

Г. С.: Але однак знайшлися ентузіасти, які привезли з готелю «Турист» моє панно, яке тепер перебуває в музеї Софії Київської. Лежить на підлозі і чекає, коли закінчаться ремонтні роботи і можна буде починати монтувати.

П.Г.: Дуже пошкоджене?

Г. С.: Ну, ви знаєте, я не можу сказати, адже воно шестиметрове, а я стою ось така маленька, дивлюсь, і що я можу сказати? Нічого.