Оксана Линів: У темпі presto

Найкраща диригентка 2020 р. за версією німецької премії Oper! Awards Оксана Линів керує своїм розкладом, наче оркестром: підготовка до постановки двох опер у Львові; запуск дослідницького проєкту Mozartiana Galicia до ювілею Франца Ксавера Моцарта, котрий протягом 30 років працював у Львові; дебют на престижному Байройтському фестивалі з прем’єрою вагнерівського «Летючого голландця». Під час інтерв’ю Оксана зізналася, що восени планує взяти участь у постановці дитячого балету за казкою про Алісу в Країні чудес, а протягом його підготовки до друку провела з десяток робочих зустрічей і навіть заручилася.

Сьогодні одна з найвідоміших у світі диригенток мешкає в Дюссельдорфі, але багато уваги приділяє культурній дипломатії та зв’язкам із рідною країною. Каже, має повертатися додому хоча б раз на два місяці, бо саме тут відпочиває душею.

Працюючи в Європі, ви зуміли заснувати Молодіжний симфонічний оркестр України. Моя подруга колись натрапила на вас із ним у Львові, і сказала, що для музикантів ви були, наче мама, – так ними опікувалися. Розкажіть, будь ласка, про цей ваш проєкт, підопічних, і що ви в них виховуєте?

Коли я потрапила до Європи, мене вразило, що там навіть учні старших класів школи можуть отримати перший професійний досвід в оркестрі, познайомитися з колегами, взяти участь у міжнародних проєктах. Я порівнювала це зі своїми студентськими роками і мріяла створити щось подібне в Україні, аби стимулювати майбутніх музикантів до розвитку.

В 2017 р. мені це вдалося: до Молодіжного симфонічного оркестру ввійшла молодь з усієї країни, відібрана фаховим жюрі. І раптом стало зрозуміло: все, що кажуть у нашій державі про різний менталітет, непорозуміння між Сходом та Заходом – абсолютна неправда. Діти між собою дуже здружилися, спілкуються поза проєктами, з’явилися навіть перші закоханості. В нас є чат, де всі постійно переписуються, влаштовують зустрічі в різних містах. Віковий рубіж в оркестрі – 23 роки, і більшість наших випускників – уже студенти різних інтернаціональних академій. Я стараюся бути для учасників прикладом цілеспрямованості і показувати, що коли ми правильно докладаємо зусилля і продовжуємо бути активними, доля починає давати всі шанси. До пандемії в нас планувалося багато виступів країнами Європи. Але все одно завдяки гранту від Українського культурного фонду оркестр здійснив великі проєкти: «Ковчег Україна: музика» і «Чому нове покоління слухає музику?».

Якщо я беруся за проєкт, на ньому вже стоїть певний інтернаціональний фокус. Тому мені важливо не просто грати концерт, а відкривати історичне минуле України. Наприклад, виступ за участі Абраама був присвячений 125-й річниці від дня народження Йозефа Рота – видатного австрійського письменника, який з’явився на світ у моєму рідному містечку Броди, і ми грали біля руїн бродівської синагоги.

За рахунок чого вам вдалося згуртувати молодь різного віку, ще й з усіх куточків країни?

Ані я, ані наші учасники не отримують грошову компенсацію. Наш єдиний стимул – це емоційне задоволення та професійне зростання, і якби я пропонувала проєкти, що не виявлялися б успішними, запал би швидко зник. А так щоразу, коли ми роз’їжджаємося, кожен раптом втрачає нереальний адреналін командної роботи і починає сумувати один за одним. Це вражає: часом репетиції тривають по 10 годин, але ввечері музиканти йдуть гуляти, влаштовують вечірки.

Чи відрізняється ваш підхід до молоді від роботи з дорослими?

Насправді ні. Я кажу учням: єдина різниця між вами і дорослою філармонією в тому, що ви граєте цю симфонію вперше в житті. Але складність твору і відповідальність не змінюються: буде трансляція, прийдуть критики і публіка, тому на нас чекає така ж робота, як і на професійний колектив.

В Україні ви охоче працюєте з гострими соціальними темами. Диригували концертом-реквіємом «Бабин Яр» у Національній опері України, працювали з музикантом Абраамом Броди, виконуючи композиції, присвячені депортації кримських татар та євреїв.

Якщо я беруся за проєкт, на ньому вже стоїть певний інтернаціональний фокус. Тому мені важливо не просто грати концерт, а відкривати історичне минуле України. Наприклад, виступ за участі Абраама був присвячений 125-й річниці від дня народження Йозефа Рота – видатного австрійського письменника, який з’явився на світ у моєму рідному містечку Броди, і ми грали біля руїн бродівської синагоги.

За кордоном ви досить часто включаєте до програм концертів маловідому українську музику.

Музиканти йдуть за вами, бо довіряють саме вашому смаку чи вам як лідеру?

Однієї довіри до моєї особистості замало. Якщо твір або трактування нецікаві, то за 15-20 хвилин репетицій оркестр знудиться. Я маю обрати дійсно вартісні твори та емоційно і концепційно їх усвідомити, щоби правильно подати. Також повинна пояснити музику, захопити музикантів – тоді вони відкриваються їй назустріч і починають занурюватися у зміст.

Здавалося б, професіонали апріорі розуміють і відчувають музику, а виявляється, навіть їм треба пояснювати контекст.

Обов’язково. Більше того, коли ти приходиш до оркестру з класичним репертуаром, музиканти все одно хочуть знати конкретно твоє бачення творів, які акценти ти в них ставиш. Їм важливо відчути, як переживаєш музику саме ти, їхній нинішний диригент.

Ви також опікуєтеся фестивалем LvivMozArt, у місії якого зазначено – творити історію. Яку саме історію прагнете творити ви?

Я заснувала LvivMozArt, захопившись фактом, що молодший син Моцарта працював у Львові майже 30 років. Я зрозуміла, що історія вартує досліджень, а сам Львів як місто має розвивати цю тему, розширюючи культурні зв’язки. Цього серпня LvivMozArt проходитиме вп’яте і буде особливим – виповниться 230 років зі дня народження Франца Ксавера Моцарта. Я ініціювала багато супутніх проєктів, зокрема документальне дослідження перебування Моцарта-молодшого на Галичині, адже, встановлюючи якомога більше даних про нього, ми розкриваємо картину галицького культурного життя першої половини XIX ст. Мрію про онлайн-музей «Моцарт на Галичині» та ініціюю створення пам’ятника Францу Ксаверу Моцарту у Львові. Мені дуже

хочеться, щоб цей ювілей відзначався всебічно: від конкурсів у музичних і художніх школах до особливих меню у львівських ресторанах і виготовлення сувенірної продукції. Щоб усі, хто приїжджає до Львова, розуміли – це місто культури і місто Моцарта.

Моцарт – міжнародний бренд. А що власне українського залишається з вами, навіть попри постійну зміну локацій?

Напевно, любов до традицій. Скільки б роботи в мене не було, я не переживу, якщо на Різдво не приготую кутю і не вдягну вишиванку, або на Великдень не спечу гарні пасочки, не подзвоню додому і не обміняюся з мамою фотографіями. В Барселоні я пекла паски, а кутю готувала і в Штутгарті, і в Мюнхені – можу на гастролі взяти макітру з макогоном, щоби перетерти мак.

Вас часто можна побачити у вишиванці, і я помітила, що для вас це – не про декламацію, що ви українка за кордоном, а про щось близьке, внутрішнє.

Так, мені подобається мати речі, виготовлені руками: відчувати художнє мислення, енергетику автора. Щоразу, потрапляючи до Львова, я проходжу невеличким ринком, куди іноді приїжджають жіночки з Карпат, які збирають вишиті сорочки по селах. І коли я натрапляю на якусь старовинну унікальну сорочку, то не можу пройти повз, особливо якщо там орнамент, який мене чіпляє з художньої точки зору, вражає емоційно. В мене вже безліч вишитих сорочок, напевно, з сотня. Причому вони дуже різні: деякі я просто зберігаю, а деякі переробляю з дизайнеркою і вдягаю потім будь-де.

Більше того, на Фейсбуці вказано, що ви самі працювали дизайнеркою в бренді Оксани Караванської.

Я з дитинства любила рукоділля і ще в школі навчилася плести з бісеру. Моє захоплення продовжувалось навіть після вступу до Львівської державної музичної академії. Тоді про мене якось почула Оксана Караванська: мені подзвонили з її ательє і попросили показати роботи. Я зібрала, так би мовити, свою колекцію по гуртожитку серед подруг, Оксана її оглянула і одразу замовила 50 виробів для показу, який вона готувала у Львові. Відтоді ми регулярно співпрацювали протягом восьми років, доки я не поїхала навчатися до Німеччини.

Ви робили прикраси?

Усе, що стосувалося бісеру або якогось каміння. Ми навіть робили аксесуари з металевих шпульок для старих швейних машин – я переплітала їх кольоровими нитками. Поміж нами було спільне відчуття настрою колекції. Я приходила до ательє, а Караванська лише розповідала мені концепцію і показувала зразки матеріалів і кольорову гаму. Після цього ми не контактували декілька тижнів, і найцікавішим для мене був момент, коли я приносила свої роботи, а вона показувала вже готовий одяг. Усе могло дуже класно співпасти – між нами був якийсь інтуїтивний зв’язок.

І у вас ніколи не було дилеми, що обрати – дизайн або музику?

Може, трохи, коли я починала навчатися в консерваторії. Наприкінці 90-х багато музикантів розчарувалися в професії. Панувала жорстка корупція, за конкурсом неможливо було кудись влаштуватися. Багато хто намагався виїхати з України або просто змінював сферу. Я усвідомлювала, що не зможу без музики і в крайньому випадку зароблятиму дизайном, щоб фінансувати власні проєкти. Але я вірила, що буду на сцені попри все.