Людмила Семикіна: аскетизм, естетизм та аристократизм

Скільки себе пам’ятаю, у моєї бабусі на вішаку в шафі зберігався сірий вовняний костюм, який вона одягала дуже рідко, бо берегла. Іноді, уже за часів незалежної України, бабуся йшла в ньому на зустрічі шістдесятників, що відбувались у Будинку вчителя в Києві. Малою я не усвідомлювала, що на домашніх святах поруч мене сиділи Євген Сверстюк та тьотя Льоля (Леоніда Світлична, дружина Івана Світличного). Їхні незрозумілі тоді розмови проходили крізь мене і сіяли невидимі зерна в душі. Бабуся постаріла, але однак періодично діставала з шафи цей костюм і наказувала мені його берегти, бо він – витвір мистецтва від пані Семикіної. Бабусі вже немає, і я не можу дізнатися, як саме до неї потрапив цей костюм, але знаю точно, що його їй подарувала сама художниця. Я набралась хоробрості затефонувати мисткині, хоча Людмила Семикіна не давала інтерв’ю і вряди-годи виходила на зв’язок із сучасним світом. В розмові з нею мені пощастило доторкнутися до особливого шару ноосфери, відчути відблиск того потужного інтелекту, в котрому перебувало наше шістдесятництво. Ця розмова мене глибоко вразила на все життя. Так просто і так швидко, за 40 хвилин телефонної бесіди, я для себе відповіла на безліч внутрішніх питань. Людина-планета – саме такою для мене постала Людмила Семикіна. На превеликий жаль, так співпало, що ця бесіда стала останнім прижиттєвим інтерв’ю мисткині. Леонід Танюк став автором цієї ідеї: ми подорожували Україною, але не як туристи, а як дослідники, котрі вбирали в себе її дух. Ми приходили до Танюка на його вечори, які збагачували наш інтелект, були для нас своєрідним університетом. Я мрійниця і керувалась ідеєю відродження, доторкнулась до України усім своїм єством. Мене Україна врятувала. До 7-го класу я була закрита від інформації. У школі йшла суцільна русифікація. У нас виникла ідея створення клубу творчої молоді. Ми були «фантастиками», мрійниками. Я вигадала цей одяг раніше, ніж дочекалась проголошення незалежності України, про яку ми мріяли. Я не експлуатувала етнографію, бо вважала це неподобством. До етнографії ставилася дуже поважно. Копіювати її не збиралась. Мені хотілось зробити щось нове. В інтерв’ю, які брали в мене журналісти, завжди відбивався характер самого журналіста. Вони робили стільки помилок, що не люблю з ними спілкуватися. Чому моє мистецтво привернуло увагу? Бо воно самоцінне, індивідуальне. Мої вироби – повна протилежність напряму, де експлуатують вишиванку. Я проти цього. Вона живе своїм життям. До моди не маю ніякого стосунку. Мода може одягати кого завгодно – і невігласа, і вбивцю, адже це все – обслуговування, бізнес. У нашому ж мистецтві було зовсім інше, це був виблиск. Я задоволена епізодом, що стався в 60-ті. Масовка дратує індивідуалізм. Індивідуалізм може бути загублений, якщо почнеться мода. Я боюся цього. Це повне знищення. Мода – агресивна і байдужа категорія. Треба багато часу на те, щоб підготувати з масовки індивідуумів. Держава має бути на такому високому рівні, що поки про це можна лише мріяти.