Будинок. Фешн. Хрещатик: його історія

Цього року минає шість десятиліть від дня створення Республіканського дому моделей трикотажних виробів, відомого як Будинок моделей «Хрещатик». Marie Claire піднімає унікальні приватні архіви, щоб продемонструвати тяглість модної традиції, яка потребує осмислення і музеєфікації.

«1943 р. ми повернулися до Києва з Уфи, де пухли від голоду в евакуації. Місто було в руїнах – Хрещатик ще не почали відбудовувати. Та після війни все поступово поверталося до життя, стали відкриватися і крамниці. Я добре пам’ятаю магазин “Подарунки” на Городецького: в його вітрині я побачила прегарні трикотажні кофтинки, які мене просто зачарували, і тоді я вирішила присвятити себе створенню одягу і вступила до Інституту легкої промисловості на відділення трикотажу», – пригадує Ірина Володимирівна Ткаченко, директорка БМ «Хрещатик» і власниця феноменального архіву, в якому задокументовано визначну сторінку в історії українського дизайну. Республіканський дім моделей трикотажних виробів (таких в усьому Союзі було лише шість) відкрився у січні 1961 р. для розробки й впровадження інноваційного дизайну для фабрик, що вже працювали, та тих, що активно будувалися для забезпечення одягом широких верств населення. Це відбулося за наказом Міністерства легкої промисловості УРСР шляхом злиття трьох підприємств – трикотажної лабораторії Українського науково-дослідницького інституту переробки штучного та синтетичного волокна, двох трикотажних ательє, які працювали на замовлення, та артелі ремісників, що містилася в дореволюційній історичній будівлі на Червоноармійській, 39 (зараз – Велика Васильківська). 1973 р. за цією адресою з’явилася надсучасна дев’ятиповерхова будівля, спеціально спроєктована для потреб установи, а в лютому 1988-го навпроти відкрився фірмовий магазин «Стиль», де були представлені авторські моделі та вироби малих серій, створені на експериментальному виробництві БМ. Протягом майже 43 років Будинок моделей розробляв зразки одягу та білизни для жінок, чоловіків і дітей. В роки активного розширення «Хрещатик» представляв до 1200 нових дизайнів на рік, і вони вироблялися на майже 40 фабриках в Україні та інших республіках СРСР сотнями мільйонів одиниць на рік. Тут працювали до 330 людей, і майже половина з них – представники творчих напрямів: художники-дизайнери та конструкторимодельєри, які з’їжджалися до Києва з усього СРСР. Керівництву БМ вдалося отримати право надавати спеціалістам житло, і це було серйозною конкурентною перевагою у боротьбі за дефіцитні творчі кадри, яких випускали провідні профільні виші Москви, Ленінграда, Києва та Львова. Повноправними працівницями Будинку були моделі, або, як їх називали у штатному розкладі, «демонстратори одягу». Відібрані за всіма модельними параметрами, дівчата брали участь у закритих показах у демонстраційній залі на дев’ятому поверсі Будинку моделей, виїжджали у закордонні відрядження для того, щоб представити вироби радянського легпрому на світових подіумах – від Канади до Австралії. Пізніше, у 1987 р., на базі БМ «Хрещатик» була створена перша в Україні професійна модельна агенція «Олег і Єва». Назва утворилася від імен Олега Єфремова, відомого манекенника і режисера-постановника фешн-шоу, та Єви Морозової, однієї з провідних моделей «Хрещатика». Будинок моделей у вигляді колективного підприємства проіснував до 2003 р. і був одним із постійних учасників першого в Україні професійного фешн-заходу для демонстрації нових колекцій – проєкту «Сезони моди», який у середині 2000-х перетворився на Ukrainian Fashion Week і дотепер є єдиним професійним тижнем pret-a-porter в країні. І тут щосезону на одному з місць біля самісінького кінчика подіумного «язика» (найкращих з точки зору професійних оглядачів) можна зустріти пані Ткаченко. Розмови про відсутність в України «гену моди» – найулюбленіша тема для обговорення в «глянцевих» редакціях та кулуарах різноманітних фешнзаходів. Та, кажучи про те, що мода на наших теренах з’явилася лише наприкінці 1990-х, ми у такий спосіб демонструємо провали в суспільній пам’яті, бо це результат інформаційного вакууму щодо діяльності вітчизняної модної індустрії у радянські роки. Тим цінніші ті лічені приватні джерела, які повільно, але все ж таки просочуються в діджиталізовану свідомість сучасної модної публіки завдяки ентузіастам, які готові ділитися спогадами.