АСКЕТИЗМ, ЕСТЕТИЗМ І АРИСТОКРАТИЗМ.
ЛЮДМИЛА СЕМИКІНА
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Людмила Семикіна – художниця, майстриня декоративного мистецтва, дисидентка й учасниця національного руху опору 1960-70-х рр. Серед її робіт – численні живописні твори, серії строїв за національними традиціями «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн», костюми до кінофільму «Захар Беркут». Після виставки «Національні традиції в українському сучасному одязі» 1970 року, ініційованої Аллою Горською, про Людмилу Миколаївну заговорили як про художницю, яка шукає нові пластичні форми українського костюма. За свою чітко виражену проукраїнську позицію зазнала переслідувань і тиску з боку радянської влади. Вона – співавторка знаменитого вітража «Возвеличу малих отих рабів» у вестибюлі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, виконаного до 150-річчя від дня народження Великого Кобзаря (1964) і потім знищеного за вказівкою функціонерів комуністичної партії. Була серед підписантів знаменитого листа 139 діячів української культури на захист В’ячеслава Чорновола (1968). Її двічі позбавляли членства у Спілці художників України, що означало фактичну заборону на професію.
«“Захар Беркут” започаткував мою любов до історичного костюма. З 1971-го до 1996-го я працювала тільки в цій царині; як живописець у ці роки не реалізовувалася, позаяк мене ізолювали від виставок», – пізніше згадувала майстриня. За словами художниці, їй довелося «перейти на підпільний режим роботи: шити одяг для родичів ув’язнених друзів-дисидентів».
Поновлена у Спілці у 1988 р. з офіційним формулюванням: «За відсутністю факту звинувачення». В 1996 р. відбулася виставка текстильної пластики «Високий замок» Людмили Семикіної, яку вона готувала впродовж трьох років без асистентів. Твори художниці зберігаються в музеях України і приватних колекціях у нас та за кордоном. На запитання, хто, на ваш погляд, найбільш влучно охарактеризував суть вашої творчості, Людмила Семикіна відповіла: «Після моєї виставки “Високий замок” Вадим Скуратівський написав: “…аристократичний консерватизм”».
Явище мого доробку унікальне, бо в ньому – бажання відродити українську мову та культуру. Якщо культура не рухається, якщо її немає і взагалі про неї забувають, то кому я зараз потрібна? Народне мистецтво має свій світогляд. Демонстрація вишиванки по всьому світу зробила її стандартизованою та нецікавою. Зараз я обираю серед вишиванок шедеври, на які можна звернути увагу. Мене дратує низький рівень виробів. Складається враження, що майстри не рухаються, не бажають думати, робити композицію вишивки, життя зупинилося. Комір – раз, нагрудник і манжети наліпили – два, і будь здоров! Це стандартний невіглас створює антикультуру, він прикривається нею, цією вишиванкою. Мені шкода тої вишиванки! «Ходовая» демонстрація свята вишиванки – я страшенно боюся цього. Бо тут проявляється страшний несмак. Люди навіть не помічають, яку антикультуру зараз вживають. Вони прикриваються вишиванкою і роблять стандарт. Мені не під силу боротись або виховувати, дай бог зберегти те, що є. Як зберегти? Потрібен музей. Тільки музей, в якому можна бачити те, що ретельно відібране, проводити дискусії, роздуми і панелі, і тоді стане зрозуміло, чи вдасться зберегти. Цей невіглас, що дуже любить вишиванку, – у нього все готове. Природа подарувала йому вишиванку. Він її використовує, не вклавши в неї ані серце, ані душу. Я ж безкоштовно брала на виконання свої вироби – як чорноробоча. Робила їх з офіцерського сукна. Був час, коли я мусила берегти дух, який витримав навалу КДБ і тиск влади. Я збирала цих людей (репресованих – МС) і одягала, я знімала з них печаль, робила їх гордими, красивими. Те, що зробили ці люди... мені треба було підняти їхню гордість, повагу до самих себе. Повага до Київськоі Русі – це повага до держави. Основна тема мого одягу – це мрія, повага та надія на здійснення держави. Я мушу ховати і зберігати це, і дай бог, щоб не розтоптали і не знищили. Сверстюк казав, що аскетизм, естетизм і аристократизм – три напрями, що вимріювали і стверджували наш стиль. Інтелігенція ніколи не була підготовлена матеріально і морально. Я в майстерні художник, а поза майстернею – боєць. Але де ж їх взяти, адже всі, як тільки стає важко, зразу біжать у «тихую гавань». Там «садочки, ручеёчки, цветочки...». Вони в травичці лежать і відпочивають, а поруч солдати побиті. Інтелігенти думають про своє: як відпочити від важкої і відповідальної роботи. Тому готова вишиванка – це так зручно, нею просто можна прикритися. Мені образливо, бо «тихую гавань» роблять з етнографізму і відпочивають. Важлива риса – людська та національна – професійно-громадська совість, вона формує особистість. Не всі це розуміють і втікають в «тихую гавань», де існувати легше. А тут треба і працювати, і з богом розмовляти, і думати про державу. Світличний мені казав: «XIX століття – це замало, на тебе чекає Київська Русь». Він направляв думки, які роїлися в 60-ті роки, – думки про державу. Думки про Україну як державу, а не як хутір. Найстрашніше – робити з цього вертеп. У наш час все готове – «бери и пользуйся», але свого нічого не дай. Ми ж жили мріями та фантазіями про державу. Подяка Музею шістдесятництва за надані костюми й організацію зйомки.
Ця cвітлина стояла на моїй заставці айфона під час створення номера журналу протягом останніх трьох місяців. У мене існує фетиш – українські хати-мазанки, знімки яких безсонними ночами іноді збираю в папку «Улюблене» на olx – наче типові тінейджери, що так само фанатіють від ресейлу брендових речей. У мене є мрія – поселитись у хату-мазанку, бо вона для мене – космічний об’єкт, рукотворна глиняна сфера посеред української природи. Я підсвідомо знала, що головну історію для україномовного випуску треба знімати в хатімазанці. Я відкрила свій список. Ця хата – по трасі Київ-Харків, на краю села навпроти поля. Їхала з Києва дві години засніженою трасою, майже навмання, битою дорогою. Зайшовши в неї, я побачила піч розміру king-size, на якій можна стояти, випроставшись у повен зріст. Стояв сонячний зимовий день, і в світлиці було сліпучо-біло, а побілені глиняні стіни створювали ефект студійної циклорами. А ще – дерев’яна біла колона і пофарбовані білі балки стелі. Я замислилася: що робить посеред українського поля така типова грецька острівна архітектура? Можливо, поле – це і є наше море. Йшла я полем, але вже в Черкаській області, і зустріла її – нашу Вікторію. Це було влітку, на заході сонця – час, коли місцеві забирають свою худобу з пасовища. От і вона йшла по корову, а ми з фотографом Стефаном Лісовським, побачивши таку красу, зачаровані, пішли за нею. Вікторія – мого віку, але життя у нас зовсім різне. У неї воно пов’язане з землею, з неопосередкованим процесом контакту з нею, коли ти і садиш, і косиш, і збираєш, торкаючись її. Я запитала Вікторію, що вона відчуває, коли саджає квіти. Здавалось би, це таке безглузде для господарства заняття, але всі українці так роблять – біля хати або біля багатоповерхівки саджають квіти. «Я дивлюся, як проростає зерно», – відповіла вона. Такі прості слова, а яку мають глибину! Я ж у свій 31 рік теж у пошуках своєї глибини. Тому відчула спорідненість із Вікторією. Через ї ї чистоту, прямоту. Коли я зустрілась із нею наступного разу і запропонувала стати обличчям обкладинки нашого номера про Україну, я не побачила сумніву в її очах. Вона навіть трохи гордовито підняла голову, пронизливо подивилася на мене і погодилась. А я зрозуміла – це і є українська жінка. Вона рішуче take chances, хоча робить це тихо, про себе. Ось і Вікторія, приїхавши на зйомку в нашу білу хату, подолавши понад 300 кілометрів, не сказала ні слова своєму оточенню, лише поділилась новиною з чоловіком. На роботі (працює вона продавчинею в магазині села Майданецького) просто взяла відгул. Мене це дуже зворушило, адже і для мене ця зйомка – інтимна. Втручаючись у життя людини з такими пропозиціями, треба пережити багато сумнівів. А ще тим, що я ходила і зустрічалась із українськими дизайнерами, вони заводили мене в глибини своїх цехів та лабораторій, і я шукала те, що лишилось від їхніх архівів. Мало залишилось, але у зйомці дуже хотілось показати історію української моди. Це був взаємний процес переосмислення і діалогу з нашими дизайнерами. А надихнула на це Вікторія. Жінка 32 років, котру я зустріла посеред поля-моря. Вона має сина і чоловіка, працює і порається по господарству і проживає в мальовничому селі Майданецьке. Саме вона для мене особисто і є сучасним обличчям моєї України, і я дуже вдячна, що своє власне бачення змогла транслювати на обкладинку українського Marie Claire. Я люблю свою землю, хоч і мало торкаюсь до неї руками. Можливо, моя рефлексія цієї любові і є ця зйомка.