ДОСЬЄ “НАТАЛІ”

Natali - - Откровеннные Беседы - Ла­у­ре­ат пре­мії “Жін­ка ІІІ ти­ся­чоліт­тя”. І при­ду­ма­ли

Іри­на Да­ни­левсь­ка — спі­взас­нов­ник і го­ло­ва орг­ко­мі­те­ту Ukrainian Fashion Week, пер­шо­го у Схід­ній Єв­ро­пі Тиж­ня prеt-а-porter, ство­ре­но­го за єв­ро­пейсь­ки­ми стан­дар­та­ми і визна­но­го світо­вою fashionін­ду­стрією.

Пре­зи­дент зас­нов­ник пре­мії Best Fashion Awards, го­ло­ва орг­ко­мі­те­ту кон­кур­су мо­ло­дих ди­зай­нерів “По­гляд у май­бут­нє”.

За фахом — жур­наліст.

Одру­же­на з Во­ло­ди­ми­ром Не­чи­по­ру­ком, ге­не­раль­ним про­дю­се­ром Ukrainian Fashion Week. ска­зав: “До­сить нас во­зи­ти, збе­ри вже всіх в од­но­му міс­ці, в Києві, щоб до нас при­їз­ди­ли, а нам не тре­ба бу­ло ніку­ди їха­ти”. До пев­ної міри це був жарт, але за­га­лом він вис­ло­вив мрію, а я її під­хо­пи­ла і до­сить дов­го ду­ма­ла, як це зро­би­ти.

Ukrainian Fashion Week? Так, але не од­ра­зу. Спо­чат­ку я визна­чи­ла­ся з тим, що не хо­чу ро­би­ти: “кот­ле­ти з бу­ря­ка” або “ти­ждень прет-а-пор­те по-українсь­ки”. Я хо­ті­ла, щоб все бу­ло по-справж­ньо­му, на світо­во­му рів­ні. То­ді моя по­дру­га Со­ня За­бу­га, з якою я поді­ли­ла­ся сум­ні­ва­ми, за­про­по­ну­ва­ла на­пи­са­ти ли­ста до Па­ри­жу, в Па­ла­ту ви­со­кої мо­ди, щоб нам на­дісла­ли по­ло­жен­ня — та­ку собі ін­струк­цію, пра­ви­ла, за яки­ми во­ни роб­лять свої по­ка­зи. Я ска­за­ла: “Бо­же, та во­ни на­віть не зна­ють, де та Украї­на!”. Це ж був 1997 рік. Але ми та­ки на­дісла­ли факс. Мож­ли­во, для мо­ло­дих чи­та­чів цей спо­сіб пе­ре­да­чі ін­фор­ма­ції вже здаєть­ся див­ним, та все від­бу­ва­ло­ся са­ме так. По­че­ка­ли па­ру днів, і от­ри­ма­ли від­по­відь. З по­ди­вом ди­ви­ли­ся, як ав­то­ма­тич­но уві­мкнув­ся наш факс, і де­сят­ки сторі­нок по­ча­ли па­да­ти на під­ло­гу... Сло­вом, ми ма­ли ці па­ризь­кі по­ло­жен­ня за взіре­ць. Бе­з­умов­но, тро­хи їх пе­ре­роби­ли, бо там бу­ли ду­же жорст­кі умо­ви що­до кіль­ко­сті мо­де­лей на подіу­мі та ще де­чо­го. Ми зна­ли, що не змо­же­мо по­ду­жа­ти все од­ра­зу, але на­ма­га­ли­ся. Як ди­зай­не­ри по­ста­ви­ли­ся до но­во­го фор­ма­ту? Спо­чат­ку я за­про­си­ла по­пу­ляр­них, мод­них, та­ких як Лі­ля Пу­сто­віт, Олексій За­левсь­кий, Та­ня Зем­с­ко­ва, Ми­хай­ло Во­ронін та ін­ших. Умо­в­ля­ла їх під­т­ри­ма­ти но­ву спра­ву. Во­ни не ду­же ро­зу­мі­ли, на­ві­що їм це по­тріб­но — у них і так все бу­ло доб­ре, але по­го­ди­ли­ся. І так все за­кру­ти­лось. Ди­зай­нерів з ча­сом ста­ло на­ба­га­то біль­ше, і ко­лек­ції во­ни по­ча­ли ро­би­ти на се­зон на­пе­ред, як у всьо­му світі. Це теж бу­ло одне з тих по­ло­жень, які ми не мог­ли ви­ко­на­ти од­ра­зу, то­му пер­ші три чи чо­ти­ри се­зо­ни по­ка­зу­ва­ли літ­ні ко­лек­ції на­вес­ні. Ба­га­то тих, з ким ви по­чи­на­ли 20 ро­ків то­му, по­пу­ляр­ні й за­раз. Це ваш дар пе­ред­ба­чен­ня доз­во­ляє від­чу­ти, у ко­го з ди­зай­нерів є май­бут­нє? Чес­но ка­жу­чи, моя ін­туі­ція на­ці­ле­на на та­лан­ти. А ось що­до вит­ри­ва­ло­сті й пра­це­люб­но­сті я ін­ко­ли по­ми­ля­юсь. Можу ска­за­ти, у ко­го є хист до спра­ви, а от чи буде ця лю­ди­на успіш­ною в бізнесі — ні, і це шкода. Ін­ко­ли ми на­дає­мо за­над­то ба­га­то під­т­рим­ки ди­зай­не­ру, який цей ма­ра­фон не вит­ри­мує. Ми ж на­ма­гає­мо­ся пра­ц­ю­ва­ти якіс­но, вкла­дає­мо ба­га­то сил і гро­шей в кожне шоу, ро­би­мо, як я ко­лись хо­ті­ла, за світо­ви­ми стан­дар­та­ми. Бе­з­умов­но, це ін­ве­сти­ції. І їх мож­на вва­жа­ти вда­ли­ми, ко­ли про ди­зай­не­ра пи­шуть, ко­ли йо­го хва­лять, ко­ли він ста­біль­ний. А як­що він спа­лах­нув і пі­шов з фешн-світу, наш вклад не по­вер­неть­ся. Але на UFW що­ра­зу з’яв­ля­ють­ся но­ві іме­на... Так, і їх чи­ма­ло, бо від­кри­ва­ти їх — це на­ша місія. Украї­на ба­га­та та­лан­та­ми. Але не тре­ба за­бу­ва­ти, що мо­да — це біз­нес. Де­мон­стра­ція та­лан­ту — це до­сить про­сто, а от ви­про­бу­ван­ня біз­не­сом вит­ри­му­ють не всі. Ми на­ма­гає­мо­ся до­по­ма­га­ти, то­му й при­ду­ма­ли та­кі ні­би схо­дин­ки до світу ве­ли­кої мо­ди — про­ек­ти “Но­ві іме­на” та Fresh Fashion. Це як ін­ку­ба­то­ри, де ми ви­ро­щує­мо брен­ди, бо для участі в цих про­ек­тах по­тріб­ні неве­ли­кі ко­лек­ції і ма­теріаль­ні вне­ски, а дизайнер вчить­ся не тіль­ки ство­рю­ва­ти одяг, а й ко­муніку­ва­ти з медіа. Хтось ка­же — ні, це не моє, а хтось іде далі, ро­бить крок на ве­ли­кий подіум. А ко­ли у вас на­ро­ди­ла­ся ідея за­кор­дон­них про­ек­тів? До­сить швид­ко піс­ля стар­ту UFW. Але пе­ред цим був етап, ко­ли ми ро­би­ли ре­но­ме ди­зай­не­рам тут, у рід­ній країні. Бо в сус­піль­стві вза­галі не бу­ло ро­зу­мін­ня, що та­кі лю­ди

Ukrainian Fashion Council, Я МОЖУ СКА­ЗА­ТИ, У КО­ГО Є ТА­ЛАНТ, А ЧИ БУДЕ ДИЗАЙНЕР УСПІШНИМ У БІЗНЕСІ — НІ, І ЦЕ ШКОДА

у нас є. Зір­ка­ми вва­жа­ли­ся пред­став­ни­ки шоу-біз­не­су, те­ле­пер­со­ни, спортс­ме­ни. А мені хо­ті­ло­ся до цієї групи лю­дей, які є гор­дістю краї­ни, до­да­ти тих, хто ство­рює моду. То­му ми пра­ц­ю­ва­ли зі ЗМІ, про­си­ли пуб­ліку­ва­ти ін­терв’ю з ди­зай­не­ра­ми, за­про­шу­ва­ти їх на те­ле­ба­чен­ня то­що. І тіль­ки піс­ля цьо­го взя­ли­ся пі­дви­щу­ва­ти ав­то­ри­тет Украї­ни за кор­до­ном че­рез моду. Це ду­же зруч­но, бо во­на не по­тре­бує пе­ре­кла­ду. При­во­зиш ко­лек­цію, по­ка­зуєш — і будь-де ро­зу­мі­ють, що ти з краї­ни над­зви­чай­но та­ла­но­ви­тих лю­дей. Я ду­же пи­ша­ю­ся тим, що Бри­тансь­ка ра­да в Україні під­т­ри­мує на­ших ди­зай­нерів, ми вже втретє ро­би­мо спіль­ний про­ект і вдру­ге їде­мо до Лон­до­на, де про­хо­ди­ти­ме ви­став­ка українсь­ких ди­зай­нерів. На­ша ме­та — пред­ста­ви­ти Украї­ну світо­ві та знай­ти яко­мо­га біль­ше пер­спек­тив для роз­вит­ку на­ших мит­ців. Це прав­да, що у ва­шо­му осо­би­сто­му гар­де­робі речі пе­ре­важ­но українсь­ких ди­зай­нерів? Так, у мене їх точ­но 90 від­сот­ків, а мо­же, й біль­ше. І сьо­год­ні на мені весь одяг українсь­кий, і взут­тя та­кож. Хо­ча ні, зга­да­ла: брю­ки Prada, але за­зви­чай я з ніг до го­ло­ви вдя­га­ю­ся у ви­тво­ри віт­чиз­ня­них ди­зай­нерів. Це на­тяк на “Ди­я­вол но­сить Prada”? Мені сміш­но, ко­ли лю­ди ду­ма­ють, що в ко­ман­ді UFW дійс­но, як у то­му філь­мі, — всі на ви­со­ких під­бо­рах, ні­чо­го не їдять, тіль­ки шам­пансь­ке п’ють з са­мо­го ран­ку. Але на­справ­ді тут ви не по­ба­чи­те під­борів, скорі­ше кросів­ки, бо так зруч­ні­ше. В на­шій ро­бо­ті немає ні­чо­го гла­мур­но­го, це важ­ка пра­ця, і я ду­же вдяч­на ко­ман­ді, яка сум­лін­но її ви­ко­нує. Знає­те, ко­ли в Аме­ри­ці день, а у нас ніч, і во­ни те­ле­фо­ну­ють і про­сять шви­день­ко на­дісла­ти їм, на­при­клад, для сттаті про три­ко­таж у Vogue ін­фор­ма­цію що­до історії плетін­ня в Україні, тра­ди­цій і су­час­них три­ко­таж­них брен­дів, то якось не до гла­му­ру, тре­ба пра­ц­ю­ва­ти. Про­те шам­пансь­ке ми ін­ко­ли п’ємо, ко­ли є при­во­ди. Ви ро­з­роб­ляє­те но­ві про­ек­ти? Так, по­стій­но. За­раз у нас дев’ять про­ек­тів, які ми ве­де­мо, окрім UFW. Ми ду­же ак­тив­но зай­має­мо­ся ство­рен­ням мод­но­го се­ре­до­ви­ща в країні. На­при­клад, вже три­чі про­во­ди­ли біє­на­ле fashion-ілюстра­торів Imago. На пер­шо­му бу­ло 20 учас­ни­ків. На третьо­му — 278 з 15 країн світу. До речі, всі три пре­мії от­ри­ма­ли українсь­кі дів­ча­та — ки­ян­ка, львів’ян­ка і сум­чан­ка. Це ду­же по­тріб­ний за­хід, бо ми від­кри­ває­мо ху­дож­ни­ків, ди­зай­нерів, які не хо­чуть ши­ти ко­лек­ції, але ма­ють ба­жан­ня бу­ти в моді. І ми під­ня­ли на них по­пит, во­ни вже пра­ц­ю­ють на сай­тах і в мод­них жур­на­лах, роб­лять прин­ти для одя­гу. Я пи­ша­юсь тим, що у мене є ба­за да­них та­ких чу­до­вих ілюстра­торів. По­тім ми

НАМ З ЧОЛОВІКОМ ДОБ­РЕ ПРАЦЮЄТЬСЯ РАЗОМ, АЛЕ ВІН ЖАРТУЄ, ЩО ЗАБАГАТО ЗНАЄ ПРО МОДУ

зро­зу­мі­ли, що ду­же зруч­но про­па­гу­ва­ти моду, як­що ство­рюєш хо­ро­ший фільм, і за­сну­ва­ли про­ект-кон­курс для fashion-ві­део Fashion Move On. За­про­шує­мо роз­кішне між­на­родне жюрі — із Бер­лі­на, Лон­до­на,

фак­ти від “Наталі”

Гар­де­роб Іри­ни Да­ни­левсь­кої скла­даєть­ся пе­ре­важ­но з ви­творів українсь­ких ди­зай­нерів, але од­нією з най­більш зна­ко­вих ре­чей для неї є смо­кінг від Ів Сен-ло­ра­на.

Та­бу в моді вва­жає міні з ви­со­ки­ми під­бо­ра­ми та гли­бо­ки­ми де­коль­те.

Впев­не­на, що мо­да — це один з най­до­ступ­ні­ших і най­з­ро­зу­мілі­ших різ­но­видів ми­стецтва, а лю­ди, вдяг­нені зі сма­ком, роб­лять сус­піль­ство більш по­зи­тив­ним. Па­ри­жа, Нью-йор­ка, пе­ре­мож­ці от­ри­му­ють пре­крас­ні при­зи: ка­ме­ру, об­лад­нан­ня то­що. Та­кож про­до­в­жуєть­ся наш на­ціо­наль­ний кон­курс — Пер­ша Українсь­ка Пре­мія в га­лузі мо­ди, а ще Odessa Holiday Fashion Week — по­ка­зи круїз­них ко­лек­цій та пляж­них ак­се­су­арів, що від­бу­ва­ють­ся в Одесі. До­дай­те до цьо­го ще ор­гані­за­цію кіль­кох виїздів ди­зай­нерів за кор­дон, і ми, чес­но ка­жу­чи, вис­на­жені. Хо­ті­ло­ся б на­віть трош­ки при­галь­му­ва­ти. Усі два­дцять ро­ків ви пра­ц­ю­є­те разом з чоловіком. Це по­лег­шує спра­ву? Зви­чай­но, по­лег­шує. Мод­ний біз­нес важ­ко на­зва­ти на­дуспіш­ним, а там, де ма­ло гро­шей, особ­ли­во по­трі­бен по­зи­тив і ві­ра в пер­спек­ти­ви. Та­ку емо­цій­ну під­т­рим­ку мож­на от­ри­ма­ти тіль­ки від близь­кої лю­ди­ни. Нам доб­ре працюється разом, але Во­ло­дя за­вжди жартує, що як для чо­ло­віка, то він забагато знає про моду. Чи зміц­нює спіль­на пра­ця ро­дин­ні сто­сун­ки? У на­шій сім’ї — так. Я впев­не­на, що за ін­ших об­ста­вин ми б уже роз­лу­чи­ли­ся. Не ко­жен зда­тен зро­зу­міти си­ту­а­цію, ко­ли жін­ка при­хо­дить уве­чері з аро­ма­том пар­фу­мів та іде­аль­ною за­чіскою, зне­си­ле­но па­дає на ди­ван і про­сить ве­че­рю, ні­би ці­лий день не роз­ги­на­ла­ся у га­ря­чо­му це­ху. Як­би мій чо­ло­вік не пра­ц­ю­вав по­руч зі мною і не знав, що це дійс­но вис­наж­ли­ва спра­ва, то він би не вит­ри­мав та­ких сто­сун­ків. А Во­ло­дя все ро­зу­міє, ка­же: “Від­по­чинь, я сам все зроб­лю”. Іноді я теж так ка­жу, бо він та­кож втом­люєть­ся, і мені йо­го шкода. Як ви від­по­чи­ває­те, де шу­кає­те си­ли і на­тх­нен­ня? Одне з го­лов­них моїх на­тх­нень — ону­ки. На­віть не можу пе­ре­да­ти, як мит­тєво во­ни мене ре­лак­су­ють. Це три хлоп­чи­ки, яких ми ви­хо­вує­мо ли­ца­ря­ми. Прин­ци­по­во не ку­пує­мо їм дитячі іграш­ки-зброю, по­яс­нює­мо, що не мож­на стрі­ля­ти з-за ро­гу або з від­стані: як­що хо­чеш з ки­мось бо­ро­ти­ся, то маєш пе­ре­мог­ти в чес­но­му дво­бої. Вчи­мо за­хи­ща­ти дів­ча­ток, ніко­ли їх не об­ра­жа­ти. Сло­вом, на­ма­гає­мо­ся ви­ро­сти­ти для Украї­ни хо­ро­ших хлоп­ців. Знає­те, ко­ли я ста­ла ма­мою, то ви­хо­ву­ва­ла донь­ку муж­ньою, са­мо­стій­ною лю­ди­ною, яка змо­же про­ти­сто­я­ти всім нега­раз­дам. Бо наш світ та­кий жор­сто­кий. А ко­ли в мене на­ро­ди­ли­ся ону­ки, то цей світ для мене за­пов­ни­вся лю­бов’ю. Іри­но, ва­ше ім’я вже кіль­ка разів з’яв­ля­ло­ся у рей­тин­гу найвп­ли­во­ві­ших жі­нок Украї­ни. Як вам вдаєть­ся поєд­ну­ва­ти в собі до­свід­ченість мет­ра мо­ди і за­пал по­стій­но шу­ка­ти, від­кри­ва­ти і ство­рю­ва­ти но­ве? Бу­ти кон­сер­ва­тив­ним мет­ром — ду­же нее­фек­тив­но. Я вва­жаю, що ко­ро­ну кра­ще зня­ти, по­ві­си­ти на цвя­шок і далі ди­ви­тись нав­кру­ги, аналі­зу­ва­ти по­мил­ки, слід­ку­ва­ти, що роб­лять ін­ші, — все це ду­же важ­ли­во. Я по­стій­но слу­хаю лю­дей. Спіл­ку­ван­ня з ни­ми дає біль­ше, ніж під­руч­ни­ки, бо лю­ди ба­га­то зна­ють і вмі­ють, са­ме від них ти мо­жеш от­ри­ма­ти ін­фор­ма­цію, яка тобі до­по­мо­же ру­хатись впе­ред. А як­що си­диш на троні “найвп­ли­во­ві­шої жін­ки” в діа­ман­тах, то ні­чо­го не по­чуєш. Я пра­г­ну за­ли­ша­тись ди­на­міч­ною. ♥

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.