Кар­та по­ля­ка

Novoe vremya - Karta Novogo Vremeny - - ПОЛЬЩА -

1 серп­ня 1847 ро­ку Київсь­кий універ­си­тет свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра, нині Та­ра­са Шев­чен­ка, при­зна­чив 30-річ­но­го Ми­ко­лу Ко­сто­ма­ро­ва по­міч­ни­ком про­фе­со­ра. Мо­ло­дий істо­рик на­пи­сав про свої пер­ші спо­сте­ре­жен­ня на но­во­му міс­ці ро­бо­ти. Зо­кре­ма про те, що сту­ден­ти ви­шу ді­ли­ли­ся на два ве­ли­ких та­бо­ри, або, як визна­чив Ко­сто­ма­ров, пар­тії: “русь­ку та польсь­ку”. По­ля­ки прин­ци­по­во го­во­ри­ли польсь­кою. “Вив­ча­ю­чи в учи­ли­щі російсь­ку мо­ву ми­мо­волі, поляк ні­би вва­жав мо­раль­ною необ­хід­ністю скорі­ше за­бу­ти її”,— під­креслю­вав Ко­сто­ма­ров. То був важ­кий шлях для по­ля­ків в Україну. Важ­ким він був і для са­мих україн­ців.

От­же, ко­рот­ке пе­ре­по­ві­дан­ня по­пе­ред­ніх серій: по­ля­ки з’яви­ли­ся на те­ри­торії су­час­ної Украї­ни у ХІ сторіч­чі. Київсь­кий князь Яро­слав Мудрий роз­се­ляв по­ло­не­них ляхів уз­до­вж річ­ки Рось.

Але ос­нов­на ча­сти­на польсь­ко­го на­се­лен­ня осе­ли­ла­ся на українсь­ких зем­лях із ХІV сторіч­чя. 1385 ро­ку в замку Кре­во (су­час­на Бі­ло­русь) ли­товсь­кий князь Ягай­ло та польсь­ка ко­ро­ле­ва Ядві­га взя­ли шлюб. В історії цей со­юз ди­на­стій от­ри­мав на­зву Кревсь­ка унія. Піс­ля цьо­го Ядві­га виг­на­ла угор­ців із Га­ли­ць­ко-Во­линсь­ко­го князів­ства й при­єд­на­ла йо­го до Поль­щі.

1569 ро­ку, згід­но з Люб­лінсь­кою унією, на ма­пі Єв­ро­пи з’яви­ла­ся по­туж­на дер­жа­ва — Річ Пос­по­ли­та, що об’єд­на­ла Ли­товсь­ке та Польсь­ке князів­ства. Ця над­дер­жа­ва анек­су­ва­ла Во­линь, Брац­лав­щи­ну та Київ­щи­ну. Вже на­при­кін­ці ХVII сторіч­чя по­ля­ки ста­но­ви­ли біль­шість прав­ля­чої верхів­ки, служ­бов­ців, ка­то­ли­ць­ко­го ду­хо­вен­ства та мі­щан Пра­во­бе­ре­ж­жя Украї­ни.

Але втра­та По­льщею дер­жав­но­сті на­при­кін­ці XVIII сторіч­чя зро­би­ла краї­ну за­леж­ною спо­чат­ку від Фран­ції, а по­тім і Російсь­кої ім­пе­рії. За рі­шен­ням Ві­денсь­ко­го кон­гре­су 1814 ро­ку гер­цог­ство Вар­шавсь­ке при­му­со­во пе­рей­шло під юрис­дик­цію російсь­кої ко­ро­ни. Ча­сти­на зе­мель Украї­ни і Поль­щі відій­шли до Ав­стрії та Прус­сії.

1830 ро­ку по­ля­ки по­вста­ли про­ти та­ко­го політич­но­го устрою, але ре­во­лю­цій­ний по­рив бу­ло при­ду­ше­но. Не­за­леж­ної Поль­щі не ста­ло. Але за­ли­ши­ли­ся по­ля­ки, які мрія­ли про від­род­жен­ня.

У пе­ріод ве­ли­ких ре­форм, зо­кре­ма ска­су­ван­ня крі­пацтва в лю­то­му 1861 ро­ку, по­ля­ки мі­гру­ва­ли з гу­сто­на­се­ле­них українсь­ких гу­бер­ній на пів­день Украї­ни. Ко­сто­ма­ров зга­дує, що на­ма­ган- ня чи­нов­ни­ків “об­ру­си­ти” край при­зве­ло до то­го, що по­ля­ки не мог­ли себе на­зи­ва­ти по­ля­ка­ми. За­мість то­го йме­ну­ва­ли­ся ка­то­ли­ка­ми. “Ви­хо­ди­ло ці­ка­во,— зга­дує Ко­сто­ма­ров.— Сло­во ка­то­ли­ки в Київсь­ко­му краї гу­би­ло своє зна­чен­ня віро­спо­ві­дан­ня та пе­ре­тво­рю­ва­ло­ся ні­би на якусь на­ціо­наль­ність”. Так чи інак­ше, згід­но з да­ни­ми пер­шо­го пе­ре­пи­су на­се­лен­ня Російсь­кої ім­пе­рії 1897 ро­ку, в країні про­жи­ва­ли близь­ко 8 млн по­ля­ків. Це друга піс­ля україн­ців нац­мен­ши­на ім­пе­рії. При­чо­му ко­жен чет­вер­тий із тих по­ля­ків про­жи­вав в Україні, а це 2 млн осіб.

Піс­ля Пер­шої світо­вої вій­ни 1918 ро­ку в ре­зуль­таті роз­па­ду Російсь­кої ім­пе­рії По­льща ство­ри­ла неза­леж­ну дер­жа­ву. Цей польсь­кий де­марш хут­ко пе­ре­ріс у російсь­ко-польсь­ку вій­ну, в якій По­льща від­сто­я­ла своє пра­во на вільне жит­тя. До речі, цьо­го ро­ку в ли­сто­па­ді по­ля­ки від­зна­ча­ти­муть свій великий ювілей — 100 ро­ків від­нов­лен­ня неза­леж­но­сті.

Уже за пе­ре­пи­сом на­се­лен­ня Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу 1926 ро­ку в Україні про­жи­ва­ли ли­ше 476,4 тис. по­ля­ків. Це третє міс­це се­ред нац­мен­шин. По­чи­на­ю­чи з 1932 ро­ку політи­ка СРСР що­до них по­гір­ши­ла­ся. По­ча­ла­ся лікві­да­ція польсь­ких на­ціо­наль­но­куль­тур­них осе­ред­ків, ма­со­ві де­пор­та­ції “во­ро­жих і нена­дій­них еле­мен­тів” до схід­них рай­онів Украї­ни, Ка­зах­ста­ну, Си­бі­ру. До 1939-го кіль­кість по­ля­ків в Україні змен­ши­ла­ся до 357,1 тис.

У ве­рес­ні то­го са­мо­го ро­ку, ко­ли роз­по­ча­ла­ся Друга світо­ва вій­на, і на­цистсь­ка Ні­меч­чи­на ра­зом із СРСР як си­ту­а­тив­ні со­юз­ни­ки розш­ма­ту­ва­ли та поді­ли­ли між со­бою По­льщу, ча­сти­на по­ля­ків пе­ре­се­ли­ли­ся на Схід — здебіль­шо­го до Украї­ни. Не­зва­жа­ю­чи на це, за пе­ре­пи­сом 1959 ро­ку в Україні про­жи­ва­ли ли­ше 363,3 тис. лю­дей, які визна­ва­ли себе по­ля­ка­ми. За 20 ро­ків їх змен­ши­ло­ся ще на 100 тис. А на­пе­ре­до­дні роз­ва­лу СРСР — ще мі­нус 30 тис.

В остан­ньо­му за­галь­но­на­ціо­наль­но­му пе­ре­писі на­се­лен­ня (2001 рік) ли­ше 144,1 тис. україн­ців визна­ли своє польсь­ке корін­ня. За сім століть спіль­ної історії між україн­ця­ми та по­ля­ка­ми від­бу­ла­ся нечу­ва­на кіль­кість при­єм­но­стей і непри­єм­но­стей, воєн та пе­ре­мир’їв, шлю­бів та роз­лу­чень, бра­тань та роз­бра­ту. “Усьо­му свій час,— пи­сав у Біб­лій­ній книзі Еклезіа­ста цар Сло­мон.— Час руй­ну­ва­ти і час бу­ду­ва­ти, час роз­ки­да­ти ка­мін­ня і час зби­ра­ти ка­мін­ня. Час роз­ди­ра­ти і час зши­ва­ти”. От­же, за­раз як ніко­ли важ­ли­во, щоб на­ре­шті на­став “час зши­ва­ти”.

Польсь­ка при­сут­ність в Україні за­ли­ша­ла не ли­ше шра­ми, а й гли­бо­кі куль­тур­ні, істо­рич­ні, мен­таль­ні пла­сти. Але ми їх втра­чає­мо Олек­сандр Пас­хо­вер, огля­дач жур­на­лу НВ

Вив­ча­ю­чи в учи­ли­щі російсь­ку мо­ву ми­мо­волі, поляк ні­би вва­жав мо­раль­ною необ­хід­ністю скорі­ше за­бу­ти її”,— Ми­ко­ла Ко­сто­ма­ров, істо­рик XIX ст.

Newspapers in Russian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.