ЖИ­Т­ТЯ НА ВІВТАР УКРА­Ї­НИ

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Калейдоскоп -

Пам’ятний знак «60 ро­ків рей­ду УПА в Ру­му­нію» під № 10 та по­свід­че­н­ня до ньо­го ви­пи­са­ні на ім’я «Бо­ри­са» — Гри­го­рія Лег­ко­го.

ні­ці­а­то­ри акції з уро­чи­сто­го від­зна­че­н­ня ці­єї да­ти пе­ре­ко­на­ні, що про­від­ник «Бо­рис» но­сив би пам’ятну від­зна­ку по­руч із Срі­бним Хре­стом за­слу­ги, яко­го в жит­ті не ба­чив, бо пер­ша пар­тія пов­стан­ських на­го­род на­ді­йшла в Укра­ї­ну щой­но 1951 ро­ку (ав­тор Ніл Ха­се­вич). За­мість «Бо­ри­са» від­зна­ку одер­жав мо­лод­ший брат пе­тро лег­кий, який про­жи­ває у Бур­шти­ні і є ав­то­ром спо­га­дів про бра­та «ли­цар не­ско­ре­ної Укра­ї­ни».

Сам «Бо­рис» у рей­ді не був, але від­дав на­каз про йо­го здій­сне­н­ня від іме­ні про­во­ду, що за­до­ку­мен­то­ва­но у зві­ті ко­ман­ди­ра рей­ду — со­тни­ка «Хма­ри» (пе­тра Мель­ни­ка). Рейд від­був­ся успі­шно, хоч вста­но­ви­ти кон­та­кти з ру­мун­ським ан­ти­ко­му­ні­сти­чним під­пі­л­лям не вда­ло­ся че­рез йо­го від­су­тність на мо­мент при­бу­т­тя пов­пре­дів во­ю­ю­чої Укра­ї­ни.

осо­би­сто знав про­від­ни­ка «Бо­ри­са» най­мо­лод­ший під­піль­ник Упа Юрій па­єв­ський«Жук», який ра­пто­во по­мер 2008 ро­ку, не за­ли­шив­ши пи­сьмо­вих спо­га­дів. Роз­по­ві­сти він міг ба­га­то про що: як ді­я­ла пов­стан­ська слу­жба без­пе­ки, яка у смер­тель­но­му дво­бої із пе­ре­ва­жа­ю­чи­ми си­ла­ми НквДМҐБ не раз ви­хо­ди­ла пе­ре­мож­цем, за­ли­ша­ю­чи че­кі­стів із но­сом. Ця слу­жба на­пря­му під­по­ряд­ко­ву­ва­лась окру­жно­му про­во­ду, і до­ки окру­жним про­від­ни­ком ко­ло­мий­щи­ни був сл. п. «Бо­рис», про оста­то­чну лі­кві­да­цію зброй­но­го під­пі­л­ля не мо­гло бу­ти й мо­ви.

Ма­ти Юрія, па­ні ле­ся па­єв­ська, по­дру­га «ори­ся», бу­ла ле­галь­ною зв’яз­ко­вою між Бу­ко­ви­ною і ко­ло­мий­щи­ною впро­довж май­же п’яти ро­ків. Учи­те­лю­ва­ла і, за зав­да­н­ням про­во­ду, вла­шту­ва­ла­ся на ро­бо­ту в гір­сько­му се­лі Ба­бин, за­ти­сну­то­му між кар­пат­ськи­ми хреб­та­ми не­по­да­лік ко­со­ва. До се­ла ве­ла ли­ше пі­шо­хі­дна стеж­ка, якою мо­гла про­їха­ти тіль­ки одно­кін­ка. Са­ме тут ви­на­хі­дли­ва вчи­тель­ка обла­шту­ва­ла в шко­лі кри­їв­ку, в якій не раз пе­ре­бу­ва­ли окру­жні про­від­ни­ки «Сталь», «Бо­рис» і «Не­до­би­тий», не ка­жу­чи вже про кур’єрів та не­ле­галь­них зв’яз­ко­вих.

Стар­ший син учи­тель­ки, Юр­ко, учень мі­сце­вої шко­ли, не ли­ше знав ба­га­то де­та­лей під­піль­ної спра­ви, але й осо­би­сто ви­ко­ну­вав до­ру­че­н­ня, зокре­ма при­но­сив по­шту «Бо­ри­со­ві». Зга­ду­вав про ньо­го, як про ду­же вві­чли­во­го, м’яко­го ха­ра­кте­ром, але пе­ре­ко­на­но­го у пра­во­ті обра­но­го шля­ху пов­стан­сько­го ва­таж­ка. «Бо­рис» во­ло­дів якимсь не­зба­гнен­ним від­чу­т­тям пер­спе­кти­ви роз­ви­тку по­дій, і за не­зна­чни­ми для зви­чай­них лю­дей ві­до­мо­стя­ми впев­не­но пе­ред­ба­чав во­ро­жі хо­ди, зав­ба­чли­во ви­во­дя­чи з-під уда­ру пов­стан­ські під­роз­ді­ли й уни­ка­ю­чи су­ти­чок із пе­ре­ва­жа­ю­чи­ми си­ла­ми мо­ско­ви­тів.

Юрій па­єв­ський зга­ду­вав: «Це бу­ло на­пе­ре­до­дні трав­не­вих свят 1949 ро­ку. На­бли­жа­ли­ся ви­хі­дні, і ма­ма пла­ну­ва­ла схо­ди­ти зі мною до ко­со­ва на за­ку­пи. У на­шій кри­їв­ці ні­ко­го не бу­ло. при­хід зв’яз­ко­во­го з Бу­ко­ви­ни очі­ку­вав­ся че­рез три дні. то­го ве­чо­ра, як зви­чай­но, ми по­ля­га­ли спа­ти. ко­ли стем­ні­ло, у ві­кно по­сту­ка­ли ко­до­вою ком­бі­на­ці­єю. Ма­ма здри­гну­ла­ся і про­ше­по­ті­ла ме­ні на ву­хо: «Щось не­до­бре. лізь під ліж­ко». До ха­ти за­йшли троє і, по го­ло­су, я впі­знав «Бо­ри­са». він ска­зав: «Зби­рай­тесь не­гай­но, у нас не біль­ше двох го­дин. За­раз тут бу­де опер­гру­па, во­ни ви­йшли на твій слід». Ма­ма хоч і бу­ла мо­раль­но го­то­ва до по­ді­бно­го по­во­ро­ту по­дій, все ж тро­хи роз­гу­би­ла­ся: «а ма­лий? — Це про ме­не. — Ма­лий іде з на­ми!» — рі­шу­че мо­вив про­від­ник, і че­рез го­ди­ну ми вже бу­ли по­за хреб­том Со­кіль­ський. опер­гру­па то­ді «пе­ре­вер­ну­ла» все шкіль­не при­мі­ще­н­ня, зна­йшла кри­їв­ку, а ко­ман­дир че­кі­стів ре­вів зі зло­сті, мов бу­гай, і ку­сав ку­ла­ки…».

На моє за­пи­та­н­ня, звід­ки «Бо­рис» ді­знав­ся про опе­ра­цію, Юрій па­єв­ський від­по­вів: «Не знаю. Це ме­не ці­ка­вить до­ни­ні. Ба­га­то знав пов­стан­ський про­від, але вмів бе­рег­ти та­єм­ни­ці. Ми до­ві­ря­ли «Бо­ри­су», і він пра­кти­чно не по­ми­ляв­ся. Хі­ба то­ді, ко­ли за­ги­нув».

та­єм­ни­ця за­ги­бе­лі окру­жних про­від­ни­ків «Бо­ри­са» й «Ста- ля» не роз­кри­та до­ни­ні. Біль­шість опе­ра­тив­но-роз­шу­ко­вих справ НквД-МҐБ, які мі­сти­ли аген­тур­ні да­ні що­до лі­кві­да­ції про­во­ду оУН, бу­ли зни­ще­но на­при­кін­ці 1980-х ро­ків, а в до­ку­мен­тах, що збе­рі­га­ю­ться в ар­хі­вах СБУ, ні­де не фі­гу­ру­ють іме­на зра­дни­ків. во­ни до­но­си­ли усно че­кіст­ським зверх­ни­кам, а ті зго­дом зві­ту­ва­ли, що мі­сце по­стою чи кри­їв­ки «ви­явив сер­жант та­кий-то».

Фа­таль­но­го жов­тне­во­го дня 1950-го ро­ку (в че­кіст­ських по­мі­тках вка­за­не 20-те чи­сло) про­від­ни­ки «Бо­рис» і «Сталь» від­бу­ва­ли осін­ню від­пра­ву в ур­очи­щі ле­бе­дин, на бе­ре­зі ма­льов­ни­чо­го озер­ця, роз­та­шо­ва­но­го в лі­сах хреб­та кор­ме­ту­ра між се­ла­ми Ше­шо­ри і про­ку­ра­ва ко­сів­сько­го ра­йо­ну. пе­тро під­ле­тей­чук-«Спар­так» зга­дує у сво­їй кни­зі «За усміх сві­тан­ку»: «все ро­би­ло­ся ду­же обе­ре­жно, зда­ва­ло­ся, усе про­ду­ма­но, кон­спі­ра­ція му­си­ла бу­ти на ви­со­ко­му рів­ні, бо «ем­ге­би­сти» не дрі­ма­ли. пра­цю­ва­ли зв’яз­ки, пе­ре­ві­ря­ли­ся па­ро­лі. по­ча­ли при­бу­ва­ти окру­жні ре­фе­рен­ти про­па­ґан­ди і СБ, на­дра­йон­ні і ра­йон­ні про­від­ни­ки, стар­ши­ни Упа краю. З ме­тою без­пе­ки від­пра­ва від­бу­ла­ся у ду­же сти­слий час. окру­жний про­від­ник «Бо­рис» — не­ви­со­ко­го зро­сту, у про­стій вій­сько­вій уні­фор­мі, роз­по­від­ав про між­на­ро­дну си­ту­а­цію, про стан під­пі­л­ля, про про­во­ка­ції МҐБ. від­да­вав на­ка­зи на зи­мо­вий пе­рі­од, не ві­да­ю­чи, що во­ни остан­ні.

На­сту­пно­го дня на по­стою за­ли­ши­ли­ся про­від­ник «Бо­рис» з охо­ро­ною, про­від­ник Бу­ко­ви­ни «Сталь» зі сво­ї­ми во­я­ка­ми, на­дра­йон­ний про­від­ник Го­ро­ден­щи­ни «Ста­ле­вий», до яко­го зби­рав­ся пі­ти на зи­мів­ку «Бо­рис». Ні­хто не здо­га­ду­вав­ся, що ем­ге­би­стам все ж та­ки вда­ло­ся ви­слі­ди­ти мі­сце пе­ре­бу­ва­н­ня «Бо­ри­са» — зви­чай­но, не без до­по­мо­ги не­рі­дно­го си­на Укра­ї­ни.

— Дру­же про­від­ник, зго­ло­шую від­хід.

один за одним під­хо­ди­ли до «Бо­ри­са» йо­го охо­рон­ці на чо­лі з «Бай­дою» (Ми­хай­ло Сим­чич з ви­жньо­го Бе­ре­зо­ва), яких він звіль­няв до ве­сни. На­сту­пив ра­нок. До­щи­ло, ко­ти­ли­ся кра­плі по ли­стю де­рев і па­да­ли на зем­лю, як сльо­зи…

Ра­птом: «Бо­рис», я пол­ков­ник Н. ви ото­че­ні. обі­цяю вам жи­т­тя за спів­пра­цю!». подаль­ші сло­ва пол­ков­ни­ка за­глу­ши­ли ав­то­ма­тні чер­ги…

є дум­ка, що за­ги­бель про­від­ни­ків «Бо­ри­са» і «Ста­ля» — спра­ва рук аґен­та НквД-МҐБ «кор­ду­ба» (пе­тро ку­зьме­нюк зі Ста­рих кут), який аж до по­ча­тку 1951 ро­ку пе­ре­бу­вав у ла­вах пов­стан­ців і ду­же до­зо­ва­но ви­да­вав се­кре­тну ін­фор­ма­цію, а вже то­ді від­кри­то ви­йшов із під­пі­л­ля. Де­хто вва­жає, що це зро­бив Ро­ман ту­чак-«кі­ров» — окру­жний про­від­ник СБ ко­ло­мий­щи­ни, який зго­дом зра­див під­пі­л­ля і фа­кти­чно спри­яв йо­го пов­ній лі­кві­да­ції в 19521953 ро­ках. він, однак, ка­те­го­ри­чно це за­пе­ре­чу­вав, оскіль­ки в жов­тні 1950-го сам брав участь у від­пра­ві та по­ки­нув мі­сце збо­ру в остан­ній мо­мент із на­ка­зу са­мо­го «Бо­ри­са».

ви­да­є­ться, що на мі­сце за­вер­ше­ної на­ра­ди опе­ра­тив­ни­ки ви­йшли або ви­пад­ко­во, або за до­но­сом яко­гось дрі­бно­го ін­фор­ма­то­ра-се­ксо­та, який по­мі­тив рух під­піль­ни­ків на кор­ме­ту­рі. На по­спіх бло­ка­дної опе­ра­ції че­кі­стів вка­зує і те, що ба­га­то хто з уча­сни­ків від­пра­ви ви­рвав­ся з ото­че­н­ня, як охо­ро­нець «Ста­ля» друг «Ма­кар», який і роз­по­вів про пе­ре­біг бою осо­би­стій се­кре­тар­ці «Ста­ля» п. Ма­рії Шпіль­чак. «Ма­кар» твер­див, що по­ра­не­ний «Бо­рис» пі­ді­рвав се­бе гра­на­тою, а «Сталь» у про­це­сі по­спі­шно­го від­сту­пу одер­жав сер­це­вий на­пад, від яко­го й по­мер вже по­за кіль­цем бло­ка­ди.

озер­це ле­бе­дин — ма­льов­ни­чий ку­то­чок ко­сів­щи­ни, який збе­ріг пер­во­з­дан­ну кра­су кар­пат­ської при­ро­ди. тут по­ло­нить не­зви­чай­на ти­ша. по­тем­ні­лий від до­щів ду­бо­вий хрест, вста­нов­ле­ний на мі­сці за­пе­кло­го бою і за­ги­бе­лі про­від­ни­ків «Бо­ри­са» та «Ста­ля». пер­ший ро­дом із Слов’яти­на на під­га­єч­чи­ні, дру­гий — з Ям­ни­ці бі­ля іва­но-Фран­ків­ська. Си­ни по­ді­л­ля на­ві­ки по­єд­на­ли свою до­лю з Гу­цуль­щи­ною, яка бе­ре­же сві­тлу пам’ять про них.

Упо­ря­дник Юрій Щур

Ве­сна 1918 ро­ку: у бо­роть­бі за За­по­ріж­жя. Спо­га­ди укра­їн­ських бій­ців

Оле­ксандр Сич

Укра­їн­ський на­ціо­на­лізм: тра­ди­ція і мо­дерн

Дми­тро Дон­цов

Па­трі­о­тизм

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.