І ЦИ­ВІ­ЛІ­ЗА­ЦІЙ­НЕ ВИ­ЗНА­ЧЕ­Н­НЯ УКРА­Ї­НИ

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Панорама - Да­лі бу­де

Ро­сій­ська агре­сія про­ти Укра­ї­ни 2014-го і чо­ти­ри­рі­чне вій­сько­ве про­ти­сто­я­н­ня на схо­ді на­шої дер­жа­ви вко­тре акту­а­лі­зу­ва­ли те­ми на­ціо­на­лі­зму і ци­ві­лі­за­цій­но­го ви­зна­че­н­ня. З одно­го бо­ку, по­ча­ток вій­ни на­о­чно під­твер­див кон­це­пцію Ро­джер­са Брю­бей­ке­ра про бо­роть­бу трі­а­ди на­ціо­на­лі­змів на пос­тсо­вєт­сько­му про­сто­рі — на­ціо­на­лі­змів ро­сій­ської ме­тро­по­лії та ро­сій­ської на­ціо­наль­ної мен­ши­ни в на­ціо­наль­них дер­жа­вах, що по­ста­ли пі­сля роз­па­ду СССР, про­ти на­ціо­на­лі­змів цих дер­жав. А з ін­шо­го — при­чи­ною для ро­сій­ської агре­сії став курс Укра­ї­ни на єв­ро­ін­те­гра­цію, а от­же, її на­ма­га­н­ня ци­ві­лі­за­цій­но ви­зна­чи­ти­ся по­між Єв­ро­пою та Єв­ра­зі­єю.

Ціл­ком за­ко­но­мір­но, що в умо­вах ро­сій­сько-укра­їн­ської вій­ни зна­чно акти­ві­зу­ва­ли­ся укра­їн­ські на­ціо­на­лі­сти­чні стру­кту­ри, які про­тя­гом ХХ сто­лі­т­тя і пі­сля про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни тра­ди­цій­но по­зи­ціо­ну­ва­ли Ро­сію як її го­лов­но­го во­ро­га. Їхні па­ра­мі­лі­тар­ні під­роз­ді­ли ві­ді­гра­ли ва­го­му роль у стри­му­ван­ні агре­со­ра на по­ча­тко­во­му ета­пі вій­ни, а пар­тій­ні утво­ре­н­ня так са­мо ва­го­мо впли­ва­ють на пе­ре­біг вну­трі­шньо­по­лі­ти­чних про­це­сів. А то­му пи­та­н­ня впли­ву на­ціо­на­лі­зму на ци­ві­лі­за­цій­не ви­зна­че­н­ня Укра­ї­ни ста­но­вить зна­чний су­спіль­ний ін­те­рес.

Зва­жа­ю­чи на всім ві­до­мий і до оско­ми­ни зби­тий прин­цип «не­має про­ро­ка у сво­є­му цар­стві», а тим біль­ше в то­му «цар­стві» тра­кту­ва­н­ня на­ціо­на­лі­зму, де па­нує лі­бе­раль­на агре­сія що­до ньо­го і то­таль­не за­пе­ре­че­н­ня пра­ва на існу­ва­н­ня, в цій стат­ті бу­де­мо пе­ре­ва­жно опи­ра­ти­ся на ма­сти­тих «про­ро­ків» іно­зем­ної на­у­ки.

Спо­сіб жи­т­тя, на­ціо­наль­на іден­ти­чність

і ци­ві­лі­за­ція

Що ж слід ро­зу­мі­ти під ци­ві­лі­за­ці­єю та під на­ціо­на­лі­змом і як во­ни спів­від­но­ся­ться між со­бою? Ви­зна­ча­ю­чи ци­ві­лі­за­цію, член-ко­ре­спон­дент НАН Укра­ї­ни Ми­ко­ла Ми­халь­чен­ко ро­зу­міє під нею етні­чну або етно­по­лі­ти­чну спіль­ність, об’єд­на­ну мо­вою, те­ри­то­рі­єю, куль­ту­рою, еко­но­мі­чним ла­дом, ре­лі­гі­єю, мо­ра­л­лю та ін­ши­ми ком­по­нен­та­ми спосо­бу жи­т­тя. Вла­сне спо­сіб жи­т­тя він вва­жає уні­вер­саль­ним кри­те­рі­єм ви­зна­че­н­ня ци­ві­лі­за­ції. Час­тко­во з ним спів­па­дає і ви­зна­че­н­ня ци­ві­лі­за­ції ві­до­мо­го аме­ри­кан­сько­го до­слі­дни­ка Се­мю­е­ля Ган­тінг­то­на: «І ци­ві­лі­за­ція, і куль­ту­ра сто­су­ю­ться спосо­бу жи­т­тя на­ро­ду, і ци­ві­лі­за­ція — це яв­но ви­ра­же­на куль­ту­ра».

Що­до на­ціо­на­лі­зму, то Ен­то­ні Сміт, про­фе­сор у га­лу­зі на­ціо­на­лі­зму та етні­чно­сті Лон­дон­ської шко­ли еко­но­мі­ки, яко­го вва­жа­ють кла­си­ком до­слі­джень фе­но­ме­нів на­ції і на­ціо­на­лі­зму, ви­зна­чає йо­го як іде­о­ло­гі­чний рух за до­ся­гне­н­ня й утвер­дже­н­ня не­за­ле­жно­сті, єд­но­сті та іден­ти­чно­сті від іме­ні на­се­ле­н­ня, яке ста­но­вить ре­аль­ну або по­тен­цій­ну на­цію. До­ктри­ну на­ціо­на­лі­зму вче­ний окре­слює та­ки­ми по­ло­же­н­ня­ми: 1) світ по­ді­ле­ний на на­ції, ко­жна з яких має вла­сний ха­ра­ктер і до­лю; 2) на­ція є дже­ре­лом будь-якої по­лі­ти­чної вла­ди і ло­яль­ність до на­ції пе­ре­ви­щує всі ін­ші ло­яль­но­сті; 3) щоб бу­ти віль­ни­ми, лю­ди ма­ють іден­ти­фі­ку­ва­ти­ся з пев­ною на­ці­єю; 4) щоб бу­ти са­мо­бу­тньою, ко­жна на­ція має бу­ти ав­то­ном­ною; 5) за­для ми­ру і спра­ве­дли­во­сті на зем­лі на­ції ма­ють бу­ти віль­ни­ми і за­хи­ще- ни­ми. З цих по­ло­жень Ен­то­ні Сміт ви­во­дить три основ­ні іде­а­ли на­ції: на­ціо­наль­на іден­ти­чність, на­ціо­наль­на єд­ність і на­ціо­наль­на ав­то­но­мія.

У кон­текс­ті те­ми ци­ві­лі­за­цій­но­го ви­зна­че­н­ня основ­ним із на­ве­де­них іде­а­лів слід вва­жа­ти на­ціо­наль­ну іден­ти­чність, бо са­ме із неї ви­пли­ває на­ціо­наль­на єд­ність й за умо­ви її збе­ре­же­н­ня на­ціо­наль­на спіль­но­та до­ма­га­є­ться для се­бе ав­то­ном­но­го (са­мо­стій­но­го дер­жав­но­го) існу­ва­н­ня. У свою чер­гу, до най­го­лов­ні­ших рис на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті Ен­то­ні Сміт за­ра­хо­вує: 1) істо­ри­чну те­ри­то­рію, або рі­дний край; 2) спіль­ні мі­фи та істо­ри­чну пам’ять; 3) спіль­ну ма­со­ву, гро­мад­ську куль­ту­ру; 4) єди­ні юри­ди­чні пра­ва та обов’яз­ки для всіх чле­нів; 5) спіль­ну еко­но­мі­ку з мо­жли­ві­стю пе­ре­су­ва­ти­ся у ме­жах на­ціо­наль­ної те­ри­то­рії.

Для по­рів­ня­н­ня вва­жа­є­мо за до­ціль­не на­ве­сти по­гляд на на­ціо­наль­ну іден­ти­чність ін­шо­го ві­до­мо­го за­хі­дно­го до­слі­дни­ка про­блем на­ції і на­ціо­на­лі­зму — про­фе­со­ра Лон­дон­сько­го уні­вер­си­те­ту ко­ро­ле­ви Ма­рії, про­фе­со­ра по­лі­ти­чних на­ук Мон­се­рат Гіб­бер­нау. Під на­ціо­наль­ною іден­ти­чні­стю до­слі­дни­ця ро­зу­міє «ко­ле­ктив­не чу­т­тя, зі­пер­те в на­ле­жність до одні­єї на­ції і в спіль­ність біль­шо­сті атри­бу­тів, які ро­блять її від­мін­ною від ін­ших на­цій». Та­кі атри­бу­ти во­на ба­чить у п’яти ви­мі­рах: пси­хо­ло­гі­чно­му, куль­тур­но­му, те­ри­то­рі­аль­но­му, істо­ри­чно­му і по­лі­ти­чно­му. Ко­ро­тко й уза­галь­не­но їх мо­жна сфор­му­лю­ва­ти як спіль­ний емо­цій­ний зв’язок, мо­ва, куль­ту­ра, істо­рія, те­ри­то­рія й су­ве­рен­не пра­во ви­зна­чи­ти ко­ле­ктив­ну до­лю.

Як ба­чи­мо, в біль­шо­сті ха­ра­кте­ри­стик ба­че­н­ня на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті обох бри­тан­ських до­слі­дни­ків збі­га­є­ться. Час­тко­ва від­мін­ність по­ля­гає в то­му, що Ен­то­ні Сміт до­да­тко­во на­го­ло­шує на еко­но­мі­чній ха­ра­кте­ри­сти­ці на­ціо­наль­ної спіль­но­ти, а Мон­се­рат Гіб­бер­нау — на пси­хо­ло­гі­чній. Якщо ж ці ви­зна­че­н­ня по­рів­ня­ти із ви­зна­че­н­ням ци­ві­лі­за­ції, за­про­по­но­ва­ним Ми­ко­лою Ми­халь­чен­ком, то в очі впа­дає май­же пов­на ана­ло­гія між ни­ми.

Та­ким чи­ном мо­жна при­йти до ви­снов­ку, що спо­сіб жи­т­тя, який роз­рі­зняє ци­ві­лі­за­ції між со­бою, є тим же, що й на­ціо­наль­на іден­ти­чність, яка ана­ло­гі­чно роз­рі­зняє між со­бою на­ціо­наль­ні спіль­но­ти. У та­ко­му ра­зі, під ци­ві­лі­за­цій­ною ви­зна­че­ні­стю слід ро­зу­мі­ти про­е­кто­ва­ну на­ле­жність на­ції до на­дна­ціо­наль­ної спіль­но­ти за ви­зна­че­ним кри­те­рі­єм і та­ким кри­те­рі­єм ви­сту­пає на­ціо­наль­на іден­ти­чність.

На­ція етні­чна та

по­лі­ти­чна

Се­ред до­слі­дни­ків на­цій і на­ціо­на­лі­зму та в пра­кти­чній по­лі­ти­ці сьо­го­дні при­су­тні два від­мін­ні тра­кту­ва­н­ня на­ції — етні­чне та по­лі­ти­чне. Свої ви­то­ки во­но бе­ре із рі­зних шля­хів фор­му­ва­н­ня на­цій у За­хі­дній та Схі­дній Єв­ро­пі й від­по­від­но за­по­ча­тко­ва­но­го Ган­сом Ко­ном про­ти­став­ле­н­ня за­хі­дно­єв­ро­пей­сько­го ро­зу­мі­н­ня на­цій (як по­лі­ти­чних, гро­ма­дян­ських) схі­дно­єв­ро­пей­сько­му (куль­тур­них, етні­чних). Згі­дно з йо­го по­гля­да­ми вже існу­ю­чі у то­ді­шній За­хі­дній Єв­ро­пі цен­тра­лі­зо­ва­ні дер­жа­ви ра­ціо­наль­но спри­я­ли фор­му­ван­ню на­цій, на­пов­ню­ю­чи сво­їх гро­ма­дян спіль­ною для них сві­до­мі­стю та умо­жлив­лю­ю­чи їх по­лі­ти­чну і куль­тур­ну ін­те­гра­цію в єди­ну на­ціо­наль­ну спіль­но­ту. Оскіль­ки на­ро­ди Схі­дної Єв­ро­пи не ма­ли вла­сних дер­жав­них утво­рень, то ін­стру­мен­том ста­нов­ле­н­ня їхніх на­цій ста­ла куль­ту­ра.

По­діл на­цій на етні­чні та по­лі­ти­чні був вве­де­ний на поч. ХХ ст. ні­ме­цьким істо­ри­ком Фрі­дрі­хом Май­не­ке. Однак по­лі­ти­чне тра­кту­ва­н­ня на­ції у ньо­го не роз­бі­га­ло­ся з етні­чним і спів­від­но­си­ло­ся як час­тко­ве із за­галь­ним та по­зна­ча­ло ту ча­сти­ну на­ції, що за­ме­шку­ва­ла на те­ри­то­рії, обме­же­ній дер­жав­ни­ми кор­до­на­ми. На­то­мість на­ле­жність до етні­чної на­ції не за­ле­жа­ла від них і ви­хо­ди­ла по­за їх ме­жі.

Влу­чно своє роз­рі­зне­н­ня між ци­ми ка­те­го­рі­я­ми по­да­ла аме­ри­кан­ський про­фе­сор Ева Том­псон. «І, справ­ді, в ан­глій­ській мо­ві не­має зна­чної рі­зни­ці між сло­ва­ми «на­ція» і «дер­жа­ва» та, від­по­від­но, між сло­ва­ми «гро­ма­дян­ство» та «на­ціо­наль­ність». Однак в Азії, Ла­тин­ській Аме­ри­ці та кон­ти­нен­таль­ній Єв­ро­пі вва­жа­є­ться, що на­ціо­наль­ність пов’яза­на з куль­тур­ни­ми на­ви­чка­ми та пам’ят­тю лю­ди­ни, то­ді як гро­ма­дян­ство вка­зує на гро­ма­дян­ське ста­но­ви­ще (або ви­бір, у ра­зі на­ту­ра­лі­за­ції) — на­ле­жність до су­ку­пно­сті гро­ма­дян пев­ної по­лі­ти­чної оди­ни­ці», — уто­чнює во­на.

У той же час ни­ні­шнє етні­чне і по­лі­ти­чне тра­кту­ва­н­ня на­ції ча­сто по­да­ю­ться як вза­є­мо­за­пе­ре­чні із на­го­ло­сом на шкі­дли­во­сті ви­ко­ри­ста­н­ня етні­чно­го чин­ни­ка для кон­со­лі­да­ції на­ції. Звід­си вжи­ва­н­ня з та­ким же не­га­тив­ним від­тін­ком і тер­мі­ну «етні­чний на­ціо­на­лізм», що вві­йшов в обіг у 1970-х ро­ках і спо­ча­тку ціл­ком ней­траль­но ви­ко­ри­сто­ву­вав­ся для по­зна­че­н­ня ре­ґіо­наль­них ви­зволь­них ру­хів. У да­но­му ра­зі слід по­го­ди­ти­ся із укра­їн­ським до­слі­дни­ком Ва­си­лем Лі­со­вим, який за­сте­рі­гає від сер­йо­зних не­без­пек, що ви­ни­ка­ють у ре­зуль­та­ті та­ко­го про­ти­став­ле­н­ня етні­чно­го та по­лі­ти­чно­го тра­кту­ва­н­ня на­ції. Адже це ве­де до за­пе­ре­че­н­ня до­ціль­но­сті існу­ва­н­ня етні­чно­го ядра у фор­му­ван­ні су­ча­сної укра­їн­ської на­ції. Во­дно­час про­цес фор­му­ва­н­ня за­хі­дно­єв­ро­пей­ських по­лі­ти­чних на­цій від­бу­вав­ся за обов’яз­ко­вої на­яв­но­сті та­ко­го ядра. Бо ж рі­зні етні­чні гру­пи, що про­жи­ва­ли на те­ри­то­рії тої чи ін­шої дер­жа­ви, фор­му­ва­ли­ся під її впли­вом в єди­ну по­лі­ти­чну спіль­но­ту нав­ко­ло і на ба­зі тої із них, що бу­ла най­чи­сель­ні­шою й куль­тур­но та еко­но­мі­чно най­ро­з­ви­ну­ті­шою. Ва­силь Лі­со­вий ду­же влу­чно за­зна­чає, що тер­мін «етні­чний на­ціо­на­лізм» у йо­го не­га­тив­но­му зна­чен­ні ви­ко­ри­сто­ву­ють сьо­го­дні в Укра­ї­ні тіль­ки су­про­тив­ни­ки то­го, щоб укра­їн­ська по­лі­ти­чна на­ція во­ло­ді­ла укра­їн­ськи­ми куль­тур­ни­ми озна­ка­ми.

Вва­жа­є­мо, що не­за­ле­жно від етні­чно­го чи по­лі­ти­чно­го тра­кту­ва­н­ня на­ції її ци­ві­лі­за­цій­на ви­зна­че­ність здій­сню­є­ться че­рез при­зму на­ціо­наль­ної іден­ти­чно­сті. По-пер­ше, не­за­ле­жно від та­ко­го тра­кту­ва­н­ня, на­ція об’єктив­но во­ло­діє вла­сною іден­ти­чні­стю. А по-дру­ге, про­цес фор­му­ва­н­ня по­лі­ти­чної на­ції в умо­вах існу­ва­н­ня дер­жав­но­го утво­ре­н­ня за­ко­но­мір­но ви­ма­гає на­яв­но­сті етні­чно­го ядра, на осно­ві яко­го бу­де сфор­мо­ва­на її іден­ти­чність. Своє ви­зна­че­н­ня ци­ві­лі­за­ції М.Ми­халь­чен­ко одна­ко­вою мі­рою бу­дує на «етні­чній та етно­по­лі­ти­чній спіль­но­ті» й при цьо­му до­да­тко­во уто­чнює, що на­віть ко­ли по­лі­ти­чна на­ція фор­му­є­ться на по­лі­е­тні­чній осно­ві, на­ціо­наль­на іден­ти­чність існує на ба­зі най­біль­шої етні­чної гру­пи.

Не­що­дав­но ви­йшов дру­ком 27-й ви­пуск збір­ни­ка на­у­ко­вих ста­тей «Но­ві до­слі­дже­н­ня пам’яток ко­за­цької до­би в Укра­ї­ні» (від­по­від­аль­ний ре­да­ктор ви­да­н­ня кан­ди­дат істо­ри­чних на­ук Оле­на Ти­то­ва). Кни­га мі­стить ма­те­рі­а­ли 27-ї одно­ймен­ної на­у­ко­во-пра­кти­чної кон­фе­рен­ції, яка цьо­го ро­ку від­бу­ла­ся у Ки­є­ві. На­у­ков­ці і кра­є­знав­ці із Ки­є­ва, Дні­пра, За­по­ріж­жя, Ми­ко­ла­є­ва, Жи­то­ми­ра, Льво­ва, Пол­та­ви, Сум, Тер­но­по­ля, Хмель­ни­цько­го, Чер­кас, Чер­нів­ців, Чер­ні­го­ва та ба­га­тьох ін­ших міст Укра­ї­ни, а та­кож Ер­зу­ру­ма (Ту­реч­чи­на), Мін­ська (Бі­ло­русь) і Фран­кфур­та-на-Оде­рі (Ні­меч­чи­на) ви­сві­тлю­ють рі­зні аспе­кти но­ві­тніх до­слі­джень істо­рії укра­їн­сько­го ко­за­цтва. До­слі­дни­ки роз­по­від­а­ють про ре­зуль­та­ти ар­хе­о­ло­гі­чних роз­ко­пок, пам’ятко­охо­рон­ну ро­бо­ту, ана­лі­зу­ють по­лі­ти­ку, вій­сько­ве ми­сте­цтво та озбро­є­н­ня ко­за­ків, роз­гля­да­ють цер­ков­ну і фор­ти­фі­ка­цій­ну ар­хі­те­кту­ру, пи­сем­ні дже­ре­ла і пи­та­н­ня істо­рі­о­гра­фії. В окре­мі роз­ді­ли ви­ді­ле­но тюр­ко­ло­гі­чні до­слі­дже­н­ня і гі­по­те­зи та по­ві­дом­ле­н­ня.

Ви­да­н­ня адре­со­ва­не вче­ним, кра­є­знав­цям і всім, хто ці­ка­ви­ться істо­рі­єю Укра­ї­ни й укра­їн­ських ко­за­ків.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.