Пра­во­пис: на­ціо­на­лізм чи анар­хізм?

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Погляд - Ві­ктор Ра­діо­нов

Цей до­пис має про­ясни­ти де­що ду­же ва­жли­ве у спра­ві ла­ма­н­ня спи­сів дов­ко­ла пра­во­пи­сних пи­тань. При­найм­ні та­ке зав­да­н­ня я пе­ред со­бою по­ста­вив.

Роз­по­чну сло­ва­ми двох зна­ко­вих по­ста­тей: «Ве­ли­кий чин на­ших ли­ца­рів вчить вір­но­сті іде­а­лам і умін­ню під­по­ряд­ко­ву­ва­тись. Тіль­ки вірність і слу­хня­ність тво­рять пе­ред­умо­ви успі­ху на­ціо­наль­ної бо­роть­би» (Си­мон Пе­тлю­ра); «До­бре ви­ко­ну­ва­ти та до­бре на­ка­зу­ва­ти — одна­ко­во ва­жне в облич­чі спра­ви. Хто не вміє одно­го — не вміє й дру­го­го» (Юрій Ли­па).

Зда­ва­ло­ся б, яке зна­че­н­ня це має для пре­дме­та обго­во­ре­н­ня? Ви­зна­чаль­не. Який сто­су­нок? Пря­мий. Да­лі по­ясню чо­му.

Уже те­пер да­ле­ко­го 1991 р. Мі­жна­ро­дний ко­нґрес укра­ї­ні­стів на­го­ло­сив на по­тре­бі ви­ро­бле­н­ня пра­во­пи­су, єди­но­го для всіх укра­їн­ців, які про­жи­ва­ють як на рі­дній зем­лі, так і за її ме­жа­ми. Шко­да, але до­сяг­ти ме­ти так і не вда­лось. І не ви­на в то­му справ­жніх мо­во­знав­ців, адже в 1993 р. по­ба­чи­ло світ 4-те (за уста­ле­ним по­зна­че­н­ням) ви­да­н­ня «Укра­їн­сько­го пра­во­пи­су». Про­сто зна­йшли­ся ті, хто для се­бе ви­рі­шив, що не за­спо­ко­ї­ться, до­ки за­галь­но­обов’яз­ко­ви­ми не ста­нуть ма­ло не всі пра­ви­ла 1928 р. (скри­пни­ків­ські).

Ба­га­то та­ких ви­я­ви­ло­ся на­сам­пе­ред на чу­жи­ні. На жаль, у нас ні­ко­ли не бу­ло справ­ді укра­їн­ської вла­ди. Іна­кше вті­лю­вав­ся б у жи­т­тя за­клик Іва­на Огі­єн­ка: «Дер­жа­ва обов’яза­на пиль­но й без­пе­ре­стан­но дба­ти про мо­ву сво­єї емі­гра­ції, зму­шу­ю­чи її вжи­ва­ти тіль­ки со­бор­ної лі­те­ра­тур­ної мо­ви й ви­мо­ви та со­бор­но­го пра­во­пи­су...».

Пер­шу спро­бу на­ки­ну­ти на­ро­ду но­ве-ста­ре на­пи­са­н­ня слів бу­ло здій­сне­но в 1999 р. То­ді На­ціо­наль­на ко­мі­сія з пи­тань пра­во­пи­су при Ка­бі­не­ті Мі­ні­стрів ви­не­сла на обго­во­ре­н­ня «Про­ект най­но­ві­шої ре­да­кції укра­їн­сько­го пра­во­пи­су». За­ко­но­мір­но, що ви­ра­зна біль­шість ті на­пра­цю­ва­н­ня кни­жни­ків, м’яко ка­жу­чи, не сприйня­ла, то­чні­ше — від­ки­ну­ла. Сум­нів­ний, по­збав­ле­ний здо­ро­во­го глу­зду за­дум із трі­ском про­ва­лив­ся.

Від са­мо­го по­ча­тку гро­мад­ськість від­чу­ла від­ра­зу до ще од- но­го ви­бри­ку — го­во­рі­н­ня згі­дно з при­пи­са­ми 1928 р. на те­ле­ка­на­лі «СТБ». Спер­шу лю­ди роз­ці­ни­ли та­ке по­во­дже­н­ня як ди­ва­цтво та крив­ля­н­ня, а чим да­лі, то все біль­ше — як схи­бле­ність, ка­лі­че­н­ня мо­ви, глум із неї. Як на­слі­док, ту ви­тів­ку зго­дом теж спі­тка­ла сум­на до­ля.

Однак усе це аж ні­як не зму­си­ло за­тя­тих при­слу­ха­ти­ся до го­ло­су ро­зу­му. Ді­став­ши лун­ко­го ля­па­су від су­спіль­ства, во­ни ви­рі­ши­ли зі­гна­ти свою без­си­лу лють на не­зго­дних — ви­зна­них мо­во­знав­цях. По­ча­ли цьку­ва­ти, тав­ру­ва­ти обра­зли­ви­ми сло­ва­ми. Най­біль­ше, на­пев­но, ді­ста­ло­ся Ві­та­лію Ру­са­нів­сько­му та Сві­тла­ні Єр­мо­лен­ко, які ви­яви­ли бо­йо­ви­тість у про­ти­сто­ян­ні: та­кі-ся­кі, при­слу­жни­ки ра­дян­ської вла­ди. І т. д.

Хто б ка­зав. Хі­ба са­мі пе­ре­і­на­кшу­ва­чі пи­сьма ту вла­ду не об­слу­го­ву­ва­ли, не бу­ли чле­на­ми ко­му­ні­сти­чної пар­тії? Нев­же є лю­дьми без жо­дно­го до­ко­ру?

Зга­дай­мо, як сво­го ча­су не­да­ле­кі ді­я­чі Цен­траль­ної Ра­ди ви­слов­лю­ва­ли­ся про Пав­ла Ско­ро­пад­сько­го та Пе­тра Бол­бо­ча­на. Мов­ляв, то цар­ські ге­не­рал і пол­ков­ник, то­му не гі­дні до­ві­ри. На­слід­ки ві­до­мі. Та не­да­ле­ко­гля­дність чи рад­ше яв­на ду­рість обер­ну­ли­ся кри­ва­вою роз­пра­вою над ки­я­на­ми взим­ку 1918 р. А по­тім на­ція за­пла­ти­ла й не­бу­ва­ло до­ро­гу ці­ну, якою ста­ли втра­та дер­жа­ви й уже не ти­ся­чі, а міль­йо­ни жертв. То ма­є­мо ми на­ре­шті ви­не­сти уро­ки зі сво­го без­ра­ді­сно­го ми­ну­ло­го?

По­ка­зо­вим із цьо­го по­гля­ду є жи­вий при­клад — свя­тій­ший Па­трі­арх Ки­їв­ський і всі­єї Ру­сі-Укра­ї­ни Фі­ла­рет. На по­ча­тку 1990-х йо­му до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти не ли­ше про­кльо­ни мо­сков­ських по­пів, а й на­пад­ки та зви­ну­ва­че­н­ня від «сво­їх»: ка­ґе­біст, вір­ний крем­лів­ський слу­жа­ка... Ні­ко­му не ві­до­мо, де за­раз ті го­ло­бель­ни­ки. Про­те всі те­пер до­бре зна­ють, хто всі ці ро­ки бу­ду­вав не­за­ле­жну Укра­їн­ську Пра­во­слав­ну Цер­кву й, мо­жна ска­за­ти, на­ре­шті при­вів її до за­галь­но­сві­то­во­го ви­зна­н­ня.

На про­ти­ва­гу, якщо вже мо­ва за­йшла про ча­си сто­лі­тньої дав­но­сті, не за­ва­дить зга­да­ти й на- ста­но­ви двох не­зда­лих ке­рів­ни­ків, ви­на яких у по­раз­ці на­ції — без­сум­нів­на: «Укра­ї­на бу­де або со­ці­а­лі­сти­чна, або ні­яка!» (Во­ло­ди­мир Вин­ни­чен­ко); «Як не бу­де Укра­ї­на со­ці­а­лі­сти­чною, то най кра­ще не бу­де ні­якої» (Бо­рис Мар­тос). То що, бу­де­мо знов і знов на­сту­па­ти на ті са­мі гра­блі?

«Які гра­блі?» — спи­та­є­те. Та при­ди­ві­ться пиль­ні­ше: по­бор­ни­ки мов­них но­ва­цій чи­нять згі­дно з яв­но по­ді­бним за під­хо­дом га­слом: «Або бу­де скри­пни­ків­ський пра­во­пис, або не бу­де ні­яко­го».

При­га­дай­те, як роз­гор­та­ли­ся по­дії. Пі­сля від­хи­ле­н­ня «про­є­кту» 1999 р. упер­тю­хи, ні сі­ло ні впа­ло, за­яви­ли, що во­ни на знак не­зго­ди, обу­ре­н­ня чи ще чо­гось по­слу­го­ву­ва­ти­му­ться са­ме ним. По­ча­ли мни­ти се­бе про­від­ни­ка- ми но­во­го на­пря­му, не ура­же­но­го гид­кою ра­дян­щи­ною. Біль­ше то­го, ста­ли прив­се­лю­дно сво­ї­ми ді­я­ми хи­зу­ва­ти­ся, по­во­ди­ти­ся так, мов­би їм від­кри­ли­ся ма­ло не всі та­ї­ни про­ви­ді­н­ня Го­спо­дньо­го. Ба­чте, ні­хто, крім них, свя­тих і бо­жих, ні­чо­го не ро­зу­міє. У пе­ре­ва­жної біль­шо­сті — по­лу­да на очах, а ось їх ра­птом осі­ни­ло про­зрі­н­ня: по­ні­ве­че­ний пра­во­пис — це на­дій­ний за­сіб на­ре­шті ві­ді­рва­ти Укра­ї­ну від Мо­сков­щи­ни.

Ска­за­но — зро­бле­но. Про на­слід­ки — бай­ду­же.

А по­чин ви­явив­ся за­ра­зли­вим. По­слі­дов­ни­ки з’яви­ли­ся від­ра­зу ж. Утім, геть усі нав’язу­ва­ні гро­ма­ді змі­ни че­рез їх яв­не чу­дер­на­цтво при­па­ли до ду­ші да­ле­ко не ко­жно­му. Хтось мліє від ика­н­ня, ще хтось — від «ґел­ґо­та­н­ня», де­хто — від йо­ту­ва­н­ня, «ав­ка­н­ня», «ля­льо­лю­ка­н­ня» чи «те­та­н­ня». То­му від­сту­пни­ки по­ча­ли пи­са­ти, як ко­му за­ма­не­ться, на свій роз­суд бра­ти на озбро­є­н­ня ті чи ін­ші но­ва­ції. Ця по­шесть не­вдов­зі охо­пи­ла всю кра­ї­ну та спри­чи­ни­ла без­лад і роз­гу­бле­ність се­ред за­га­лу: як же пра­виль­но, як має бу­ти? Су­пе­ре­чки роз­ди­ра­ють су­спіль­ство до­те­пер.

При­кро, що очіль­ни­ки ру­ху ба­ла­му­тів се­бе пов’язу­ють із на­ціо­наль­ним ру­хом, а окре­мі з них (яких не на­зи­ваю, бо й так ві­до­мо, про ко­го йде­ться) — на­віть ото­то­жню­ють се­бе з на­ціо­на­лі­ста­ми. Від­по­від­аль­но за­яв­ляю: під­хід цих осіб до спра­ви не має ні­чо­го спіль­но­го з на­ціо­на­лі­змом.

Це сві­то­гляд, який ста­вить на чіль­не мі­сце на­цію та на­ціо­наль­ну дер­жа­ву, а з усі­ма, хто пе­ре­шко­джає їх роз­вою, хто роз­хи­тує під­ва­ли­ни дер­жа­ви та спри­яє роз­ко­лу, ве­де не­при­ми­рен­ну бо­роть­бу. На­ціо­на­лізм над­зви­чай­но ці­нує ті чин­ни­ки бу­т­тя, які згур­то­ву­ють на­род в єди­не ці­ле, спри­я­ють усві­дом­лен­ню оди­ни­ця­ми не­ро­зрив­но­сті зв’яз­ку між ни­ми (зга­дай­мо гли­бо­ку дум­ку Дми­тра Дон­цо­ва: на­ція — це «во­ля щось спіль­не тво­ри­ти»). Ви­хі­дне по­ло­же­н­ня за­зна­че­но­го вче­н­ня — ви­щість за­галь­но­на­ціо­наль­них за­пи­тів від будь-чи­їх осо­би­стих.

Ко­ли ж іде­ться про на­ших пра­во­пи­сних ва­ри­вод, то мо­жна ска­за­ти, що во­ни, по су­ті, ви­сту­пи­ли про­ти спра­ви все­укра­їн­сько­го єд­на­н­ня. Ці без­від­по­від­аль­ні лю­ди вла­сне мар­но­слав­ство по­ста­ви­ли по­над усе, у не­по­га­мов­но­му че­сто­люб­стві да­ли по­га­ний при­клад для на­слі­ду­ва­н­ня, зби­ли ба­га­тьох із пан­те­ли­ку й, що най­гір­ше, уда­ли­ся до сві­до­мо­го та ці­ле­спря­мо­ва­но­го шкі­дни­цтва — роз­гой­ду­ва­н­ня під­му­рів­ків, по­сла­бле­н­ня єд­но­сті. Та й усю кра­ї­ну ви­ста­ви­ли в не­при­ва­бли­во­му сві­тлі — як не­го­то­ву жи­ти за чі­тки­ми пра­ви­ла­ми, як не­зда­тну на­ве­сти лад.

Що це, як не обме­же­ність, не­ба­жа­н­ня чи про­сто не­спро­мо­жність зба­гну­ти, що спіль­ний для всіх пра­во­пис, за­твер­дже­ний упов­но­ва­же­ни­ми на те осо­ба­ми, до­три­ма­н­ня йо­го ко­жним — то ви­ра­зний об’єд­нав­чий чин­ник на­ції? Будь-яка при­том­на лю­ди­на вам ска­же: та­ка по­ве­дін­ка є не дер­жа­во­бу­дів­ни­чою, а руй­нів­ною. Це са­мо­по­бо­ре­н­ня, зра­зок но­ві­тньої ма­хнов­щи­ни.

Мо­жна дов­го кри­ча­ти на всі за­став­ки про свої шляхетні по­ми­сли, за­хли­на­ю­чись від не­на­ви­сті, кар­та­ти «ра­дя­ні­стів», зро­сій­ще­них і не­сві­до­мих, які за­ва­жа­ють ві­ді­рва­ти Укра­ї­ну від Мо­сков­щи­ни, але істи­на про­ста: на­ціо­на­лізм — це во­ля на­ції до жи­т­тя, пле­ка­н­ня сво­го ко­рі­н­ня, твер­да ві­ра у вла­сні си­ли, по­стій­на го­тов­ність да­ти во­ро­гу бій. На­ціо­на­лізм не ми­сли­мий із по­шу­ком на­ду­ма­них во­ро­гів усе­ре­ди­ні на­ції.

Так, зро­сій­ще­ні та не­сві­до­мі — наш біль і бі­да, ча­сто-гу­сто на та­ких не мо­жна по­кла­стись, але во­ни не те са­ме, що во­ро­ги. Це по-пер­ше. По-дру­ге, якщо хтось на­звав ко­гось не­сві­до­мим, це ще не озна­чає, що так до­сте­мен­но і є. По-тре­тє, ві­ді­рва­ти — не те са­ме, що ви­рва­ти з ко­рі­н­ням. По-че­твер­те, від­ри­ва­ти­ся й ті­ка­ти світ за очі — озна­ка бо­я­гу­за, а не бор­ця та во­ї­на. Чо­му б не по­ста­ви­ти пе­ред со­бою ін­ше зав­да­н­ня — су­по­ста­та від­ки­ну­ти по­да­лі від се­бе, при­пну­ти йо­го там оси­ко­вим кіл­ком на­зав­жди?

На­ве­ду ві­до­мий ла­тин­ський ви­раз: «За­кон су­во­рий, але це за­кон». Мо­жна при­пу­сти­ти, що за­кон по­га­ний, не­пра­виль­ний чи ще якийсь не та­кий. Про­те це за­кон. Тоб­то йо­го по­трі­бно ви­ко­ну­ва­ти. Усім ви­ко­ну­ва­ти.

За­галь­но­ві­до­мо: пра­во­пис — основ­ний за­кон мо­ви. Який то­ді рі­вень пра­во­сві­до­мо­сті осіб, які за­яв­ля­ють: «Я цьо­го за­ко­ну не ви­ко­ну­ва­ти­му, бо з ним не по­го­джу­юсь»? Чи ма­ють та­кі го­ре­ді­я­чі бо­дай ро­же­ве уяв­ле­н­ня про те, що та­ке пра­во­по­ря­док? Чи зда­тні по­бу­ду­ва­ти щось стій­ке, вар­те на­слі­ду­ва­н­ня?

Мо­же, во­ни са­мі якісь не та­кі? Під­пи­су­ю­ться як про­фе­со­ри, до­кто­ри на­ук. Нев­же й по­ло­же­н­ня сво­їх ди­сер­та­цій ви­кла­да­ли, за­хи­ща­ли їх, по­слу­го­ву­ю­чись пра­во­пи­сом «ин­ди­ків» та «ете­ру»? Щось не ду­же ві­ри­ться. Тоб­то, ко­ли бу­ли по­трі­бні на­у­ко­ві зва­н­ня, уче­ні сту­пе­ні, то го­ди­ли­ся й «ко­му­ні­сти­чні», «ра­дян­ські» пра­ви­ла на­пи­са­н­ня слів. Ось так і за­кін­чу­є­ться ду­та не­при­ми­рен­ність.

А те­пер ще раз про­чи­тай­те на­ве­де­ні на са­мо­му по­ча­тку ви­слов­лю­ва­н­ня С.Пе­тлю­ри та Ю.Ли­пи й дай­те від­по­віді на за­пи­та­н­ня: чи мо­жна го­во­ри­ти про якийсь по­слух за­су­джу­ва­них мною осіб? Чи вмі­ють во­ни під­по­ряд­ко­ву­ва­ти­ся і ви­ко­ну­ва­ти? Да­лі ви­зна­чте: чи ма­ють во­ни в та­ко­му ра­зі мо­раль­не пра­во щось ко­мусь ука­зу­ва­ти й на­ка­зу­ва­ти? Чи гі­дні до­ві­ри? Чи мо­жли­ві пе­ред­умо­ви успі­ху на­ціо­наль­ної бо­роть­би, якщо на її чо­лі сто­я­ти­муть мар­но­лю­бні ду­ші?

Пов­то­рю­ся: як­би в нас бу­ла справ­ді укра­їн­ська вла­да, по­слі­дов­на, дер­жа­во­бу­дів­ни­ча, во­на б умить при­струн­чи­ла во­ро­хо­бни­ків, по­кла­ла край пра­во­пи­сним за­ко­ло­там. На жаль, та­кої вла­ди до­сі не­має. То­ді зро­би­ти це ма­є­мо ми — сві­до­мі гро­ма­дя­ни Укра­ї­ни.

Ба­ла­му­ти за­слу­го­ву­ють ли­ше то­го, щоб їх зу­стрі­ча­ли три­па­лим сви­стом і ви­гу­ка­ми «Гань­ба!», гна­ли геть. Жо­дної по­бла­жли­во­сті, ні­яко­го по­ту­ра­н­ня тим, хто не ба­чить да­лі сво­го но­са, хто ма­ло то­го, що сам збо­чив із пра­ве­дно­го шля­ху, так ще й за­вів на ма­нів­ці ін­ших!

Ін­шої ра­ди не­має: якщо хо­че­мо вла­сної дер­жа­ви, пра­гне­мо її роз­ви­тку та про­цві­та­н­ня, то­ді тих, хто стря­сає по­ві­тря, але во­дно­час роз­хи­тує під­ва­ли­ни, слід рі­шу­че по­ста­ви­ти на мі­сце. Анар­хія та мі­цна дер­жа­ва — ре­чі не­су­мі­сні.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.