«Тре­тя сві­то­ва вій­на Пав­ла Глу­ша­ни­ці»

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Калейдоскоп - Гри­го­рій Жи­бак Ми­хай­ло Си­тник

Уко­жно­го на­ро­ду є свої ве­ле­ти, сві­то­чі, про­ро­ки, які уосо­блю­ють йо­го істо­рію, яким су­ди­ло­ся ста­ти ге­ро­я­ми або спів­ця­ми ті­єї чи ін­шої ві­хи. По­раз­ки та зви­тя­ги, сму­ток і ра­дість, здо­бу­тки й втра­ти — скла­до­ві ми­нув­ши­ни, ве­ли­чної й тра­гі­чної. Але, ра­зом із зна­ко­ви­ми по­ста­тя­ми, ко­жна лю­ди­на, не­хай не так гран­діо­зно і мас­шта­бно, без пу­стої пом­пе­зно­сті, є від­дзер­ка­ле­н­ням до­лі сво­го на­ро­ду. Ко­жна. Че­рез вік сми­рен­но не­се свій Хрест. Сіє. Зво­дить. Лу­пає ска­лу. Тво­рить. Чи, як Пав­ло Глу­ша­ни­ця, б’є у дзвін, аби не за­бу­ла­ся та стра­шна до­ба укра­їн­сько­го жи­т­тя — Го­ло­до­мор. А ще — по­раз­ка на­ціо­наль­но-ви­зволь­но­го ру­ху, ко­ле­кти­ві­за­ція, ма­со­ві ре­пре­сії, вій­на су­про­ти гі­тле­рів­ських за­гар­бни­ків, ни­ще­н­ня на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті укра­їн­ців. Усе це як сві­док і без­по­се­ре­дній уча­сник по­дій ав­тор по­клав на па­пір у сво­їй книж­ці «Тре­тя сві­то­ва вій­на Пав­ла Глу­ша­ни­ці».

Вір­ний син Укра­ї­ни, па­трі­от, не­при­ми­ри­мий бо­рець із ко­му­ні­сти­чною іде­о­ло­гі­єю та зло­чи­на­ми Мо­ско­вії спо­від­а­є­ться пе­ред вла­сним сум­лі­н­ням і чи­та­ча­ми, не­су­чи та роз­да­ю­чи їм ту бі­лу му­ку, взя­ту у див­но­му сно­ви­дін­ні від Бо­жо­го Си­на. Бі­лу-бі­лу, бо прав­ди­ву, чи­сту, щи­ру. Свя­ту!

Вла­сне, та роз­мо­ва при сні, у шан­ці, з Ісу­сом ві­ща й не­ви­пад­ко­ва, бо ста­ла­ся у ніч 18 сі­чня, на­пе­ре­до­дні Бо­го­яв­ле­н­ня. Го­сподь ще жо­дній лю­ди­ні не дав біль­шо­го тя­га­ру, ніж во­на го­дна під­ня­ти, по­не­сти. Пе­ре­ко­нав­ся, що «ці два лан­ту­хи му­ки» йо­му під си­лу і що тре­ба ви­ла­зи­ти з цьо­го око­пу у бік За­хо­ду й Пав­ло Глу­ша­ни­ця. Уже за мить йо­го важ­ко по­ра­не­но. По­руч смерть спо­сте­рі­га­ча, єди­но­го свід­ка йо­го роз­мо­ви із Хри­стом.

Да­лі був по­лон. Не­люд­ські по­не­ві­ря­н­ня і кров. Вре­шті, міст в ін­ший світ. Біг по ньо­му, ні­би по ле­зу між жи­т­тям і смер­тю: мі­ни, бом­бар­ду­ва­н­ня мо­сков­ськи­ми лі­та­ка­ми, ймо­вір­ність ні­ме­цько­го по­стрі­лу. Та за­ги­ну­ти то­ді він не міг. На­віть від со­тень-ти­сяч куль. Все оми­ну­ло йо­го, бо був у свя­то­му омо­фо­рі, бо мав ве­ли­ку мі­сію, бла­го­сло­вен­ну Бо­гом — до­не­сти лю­дям Прав­ду. І ро­бив він це до сво­їх остан­ніх днів, і «ви­хо­див скрізь свід­чи­ти тіль­ки із Бо­гом».

Ко­му­ні­сти­чну ка­ру ра­зом із сво­ї­ми ба­тька­ми Пав­ло Глу­ша­ни­ця ніс із 1921 ро­ку. На­го­ло­шу­вав, що мо­рі­н­ня го­ло­дом укра­їн­сько­го на­ро­ду, цей стра­шний ге­но­цид в істо­рії люд­ства, роз­по­ча­ло­ся ще на­при­кін­ці 20-х ро­ків ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. І не тіль­ки Ста­лі­на про­ви­на, який ско­нав і на яко­го мо­жна бу­ло по­че­пи­ти усіх со­бак, а си­сте­ми, яка спер­шу зни­щи­ла укра­їн­ську стру­кту­ру се­ла, йо­го елі­ту, а від­так, у 1932-1933 ро­ках, зве­ла го­ло­дною смер­тю міль­йо­ни укра­їн­ців. За при­клад на­во­див свою рі­дну Но­во­се­ли­цю на Жи­то­мир­щи­ні. Зокре­ма, у кни­зі «Вій­на без по­стрі­лів». З-по­між 360 го­спо­дарств 28 бу­ло ви­окрем­ле­но із тав­ром «кур­ку­лі». «Ці лю­ди бу­ли при­ре­че­ні до зві­ря­чої, го­ло­дної, хо­ло­дної і кри­ва­вої роз­пра­ви десь у да­ле­ких си­бі­рах». Ло­гі­чно мір­ку­вав, якщо в укра­їн­ській сім’ї бу­ло че­тве­ро лю­дей, то тіль­ки з йо­го се­ла по­над со­тню бу­ло без­вин­но за­су­дже­но на важ­кі тор­ту­ри. А та­ких сіл в Укра­ї­ні бу­ло то­ді близь­ко 30 ти­сяч!

Але ще до тих спо­ми­нів бу­ли важ­кі по­не­ві­ря­н­ня вже за мо­стом. Ле­две не вби­ли пар­ти­за­ни. Дві­чі вті­кав од аме­ри­кан­ців, які хо­ті­ли при­му­со­во пе­ре­да­ти мо­ска­лям. Ри­зи­ку­вав, бо «оби­рав смерть, аніж бу­ти за­ве­зе­ним на мо­сков­ську «Ро­ді­ну». Пра­ця на ав­стрій­сько­го ба­у­е­ра, на яко­го вка­зав Па­вло­ві Бо­жий перст. Вко­тре у жит­ті! З’ясу­ва­ло­ся, го­спо­дар в ча­сі ре­во­лю­ції був у по­ло­ні і пе­ре­бу­вав у йо­го Но­во­се­ли­ці! Пра­цю­вав. Там у ньо­го за­ли­ши­ла­ся донь­ка, ма­ти якої, Фро­си­на Дми­трен­ко, по­мер­ла з го­ло­ду 1933 ро­ку.

Ні­би ста­ло лег­ше, «але ду­же ча­сто дум­ки бі­га­ли в го­ло­ві, як струм по дро­тах: у ме­не є жін­ка і двоє ді­тей, яка їхня до­ля, мо­же, хтось із них зну­ща­є­ться…». Гнав ду­ми сум­ні по­да­лі дзвін ко­валь­сько­го мо­ло­та аж до сер­пня 1948 ро­ку.

Да­лі — Ка­на­да. Пів­ніч Он­та­ріо. Бо­гом за­бу­та і не­зві­да­на лю­дьми мі­сци­на. Дрі­му­чі лі­си. Та­бір. Те­пер дзвін від уда­рів по рей­ці. Лі­со­по­вал під за­ви­ва­н­ня вов­ків. Їжі до­схо­чу. І три­во­жні роз­ду­ми про гря­ду­ще. Ко­му­ні­стів і тут чи­ма­ло. Во­ни та­кож мрі­ють про кра­щу свою до­лю за ве­ли­кою во­дою. Там за­ли­ши­ли збу­до­ва­ний ни­ми «рай». Пе­ре­ко­ну­ють у та­бо­ро­вих су­пе­ре­чках, що Го­ло­до­мор став­ся че­рез кур­ку­лів. Пав­ло Глу­ша­ни­ця з-по­між най­пер­ших опо­нен­тів зло­чин­цям. Йо­го по­лум’яне сло­во та прав­ди­ві при­кла­ди пе­ре­ри­ва­ють ли­ше дзво­ни рей­ки. Та зно­ву і зно­ву йо­го слу­ха­ють ли­тов­ці, ла­ти­ші, естон­ці, укра­їн­ці. За­пи­ту­ють-пе­ре­пи­ту­ють. Не­ма вже між ни­ми тіль­ки ко­му­ня­ків. Ці слу­ги чер­во­ної са­та­ни ор­га­ні­зо­ву­ють йо­му чер­го­ву зу­стріч із смер­тю. Ве­дмідь у ха­щах, як за­сто­ро­га, хто вер­хо­во­дить та­бо­ром. На­віть тут, у Ка­на­ді! Ка­над­ська де­мо­кра­тія при­ста­ла на бік бри­га­ди­ра, який на­ма­гав­ся до­ве­сти Па­вло­ві до­бро­ту Ста­лі­на!

То­рон­то. Не оми­ну­ли кон­флі­кти і при­кро­щі й тут. Ве­ли­ке мі­сто із чи­сель­ною укра­їн­ською гро­ма­дою зу­стрі­ло Пав­ла Глу­ша­ни­цю уда­ра­ми ду­бин­кою по го­ло­ві, яких зав­да­вав по­лі­цей­ський тіль­ки за не­зна­н­ня ан­глій­ської! На­віть НКВС та ге­ста­по спер­шу до­пи­ту­ва­ли йо­го, а по­тім би­ли. Ка­над­ські ж стра­жі по­ряд­ку ле­две не вби­ли, без жо­дно­го ді­зна­н­ня та ще й на до­го­ду ко­му­ні­стам. Той ве­дмідь у лі­сі був ло­яль­ні­шим, ві­ді­брав­ши ли­ше харч. Би­ли як зві­рі, від­так, по­са­ди­ли у клі­тку, ні­би зві­ра. Ле­две не де­пор­ту­ва­ли. На ща­стя, шля­хе­тних укра­їн­ців в То­рон­то не бра­ку­ва­ло. Пов­ста­ли, за­сту­пи­ли­ся і все по­ла­го­ди­ли.

Якою б тер­ни­стою та тяж­кою не бу­ла до­ро­га Пав­ла Глу­ша­ни­ці, на ній він зав­жди зу­стрі­чав до­брих лю­дей. До­по­ма­га­ли. Бо­ро­ни­ли. Ря­ту­ва­ли. Бо го­то­вий був прийня­ти ка­ру за всіх. Бо ні­ко­ли не ва­жив вла­сною со­ві­стю й Укра­ї­ною. Бо пра­гнув до­не­сти сві­то­ві прав­ду про тра­ге­дію укра­їн­сько­го на­ро­ду — го­ло­до­мо­ри, ре­пре­сії та вбив­ства. Фун­да­тор «Бі­лої кни­ги про чор­ні спра­ви Крем­ля», одні­єї з пер­ших, в якій йшло­ся про ма­со­ве мо­рі­н­ня го­ло­дом, яке вчи­ни­ла Мо­сква су­про­ти укра­їн­сько­го на­ро­ду. За­сну­вав ча­со­пис «Укра­їн­ський Про­ме­тей», в яко­му пу­блі­ку­ва­ли­ся чи­сель­ні фа­кти зло­чи­нів та ге­но­ци­ду в Укра­ї­ні. До­по­ма­гав ча­со­пи­су «Наш вік». Став одним із ор­га­ні­за­то­рів Со­ю­зу укра­їн­ців жертв ро­сій­сько­го ко­му­ні­сти­чно­го те­ро­ру. За йо­го до­по­мо­ги по­ба­чи­ла світ кни­га Се­ме­на Пі­дгай­но­го «Укра­їн­ська ін­те­лі­ген­ція на Со­лов­ках». Зда­ва­ло­ся б, пе­ре­сі­чний укра­ї­нець, яких за оке­а­ном ти­ся­чі, ма­ло ці­ка­вить во­ро­га. Але са­ме йо­го, впро­довж ро­ків, Кремль на­ма­гав­ся ви­ма­ни­ти чи ор­га­ні­зу­ва­ти йо­го ви­да­чу. Шан­та­жу­ва­ли на­віть донь­кою.

Йо­го книж­ка — за­сто­ро­га, що не здо­бу­ли ми ще тої Укра­ї­ни, за яку зма­га­ли та по­кла­ли го­ло­ви па­трі­о­ти. Ни­ні ма­є­мо ане­ксію Кри­му, втор­гне­н­ня Мо­ско­вії на Дон­бас. На ін­ших кор­до­нах дер­жа­ви та­кож не­по­оди­но­кі ви­кли­ки «до­брих» су­сі­дів. Та й в кра­ї­ні ма­є­мо тьму чу­жин­ців, пе­ре­вер­тнів, зра­дни­ків, на­щад­ків за­гар­бни­ків, го­то­вих ро­зіп’яти її зно­ву!

Пав­ло Глу­ша­ни­ця вже у кра­що­му сві­ті. Го­сподь по­кли­кав де­кіль­ка ро­ків то­му. Про­жив дов­гий вік. Ра­зом із со­тня­ми-ти­ся­ча­ми бор­ців за Су­ве­рен­ну Со­бор­ну Укра­їн­ську Дер­жа­ву те­пер він «ди­ви­ться пиль­но з Не­бес». Але на­віть Звід­ти б’є у дзвін, по ко­ва­длу та у рей­ку, аби ми не спа­ли. Аби роз­по­чи­на­ли свою що­ден­ну мо­ли­тву сло­вом «Укра­ї­на!», пе­ре­йма­ли­ся Нею та жи­ли для Неї. Щоб ні­ко­ли не по­вто­ри­ли­ся ті стра­шні го­ло­до­мо­ри, ре­пре­сії та вбив­ства. Він «бо­ров­ся до­брою бор­нею, скін­чив біг — ві­ру збе­ріг». Йо­го до­ля і бо­роть­ба, опи­са­ні у книж­ці «Тре­тя сві­то­ва вій­на Пав­ла Глу­ша­ни­ці», — взі­рець жи­т­тя, по­кла­де­но­го на вів­тар Укра­ї­ни.

Укра­їн­ський на­ціо­на­лізм: Ан­то­ло­гія. Т. 2. Рус­ский ли­бе­ра­лизм и украин­ское дви­же­ние

Роз­по­діл Ро­сії

О, Го­спо­ди, про­сти во ім’я Си­на, За те, що зав­жди у чу­жім краю Мо­ли­тву най­до­стой­ні­шу свою Я по­чи­наю сло­вом — Укра­ї­на. Якщо вже це та­кий ве­ли­кий гріх —Ме­не одно­го по­ка­рай за всіх!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.