ВІЧНІ: МІ­СТО І ГРА

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Калейдоскоп - Гри­го­рій Жи­бак

Бу­ти в Іта­лії й не від­ві­да­ти по­єди­нок там­те­шньої Се­рії А — це щось на кшталт жар­ту «Бу­ти в Ри­мі і не ба­чи­ти Па­пи». Ще пе­ред во­я­жем, у Ки­є­ві, ви­окре­мив по­єди­нок «Ла­ціо» — «Фі­о­рен­ти­на», час про­ве­де­н­ня яко­го спів­па­дав із мо­їм пе­ре­бу­ва­н­ням у Ві­чно­му мі­сті. Зві­сно, рі­вень іта­лій­сько­го фут­бо­лу аж ні­як не мо­жна по­рів­ню­ва­ти із на­ціо­наль­ною пер­ші­стю Укра­ї­ни. Над­то рі­зні ка­те­го­рії. Це бу­ло ві­до­мо. Та хо­чу ви­окре­ми­ти факт, який ме­не від­вер­то зди­ву­вав і який на ко­ристь Укра­ї­ни. Йде­ться про ор­га­ні­за­цію ма­тчу.

Як­би у Ри­мі не про­жи­ва­ла моя ку­зин­ка Га­ли­на Бой­ко, то над­то важ­ко бу­ло б ме­ні здій­сни­ти мрію. До зна­ме­ни­то­го «Ста­діо Олім­пі­ко», зві­сно, я б до­брав­ся. Їха­ти до­ве­ло­ся аж з пе­ред­мі­стя Ри­му, з віа Боч­чеа, де зна­хо­ди­ться укра­їн­ська гре­ко-ка­то­ли­цька цер­ква Свя­тої Со­фії. Зве­де­на п’ят­де­сят ро­ків то­му Па­трі­ар­хом Йо­си­пом Слі­пим, во­на гур­тує укра­їн­ських мі­гран­тів та є мі­сцем при­хис­тку, роз­ра­ди й до­по­мо­ги «у роз­сі­ян­ні су­щих».

Для то­го, щоб до­бра­ти­ся до зна­ме­ни­то­го мі­сця про­ве­де­н­ня бо­їв фут­боль­них гла­ді­а­то­рів, до­ве­ло­ся ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти спер­шу під­зем­ку, від­так ав­то­бус. За дві зу­пин­ки до по­трі­бної зро­стає чи­сло «ка­ра­бі­не­рів», які кон­тро­лю­ють пе­ре­хре­стя ву­лиць, мі­сця пе­ре­хо­ду. Не­ве­ли­кі по­то­ки фа­на­тів «ла­ці­а­ле», з-по­між яких вель­ми не­про­сто зна­йти ко­гось, хто б не був у бі­ло-го­лу­бих ко­льо­рах цьо­го клу­бу. «Фор­ца «Ла­ціо» де­да­лі гу­чні­ше зву­чить з усіх усюд. Під’їжджа­є­мо. Кра­сень «Ста­діо Олім­пі­ко» по­то­пає в ек­зо­ти­чній зе­ле­ні, на фо­ні якої ви­окрем­лю­ю­ться йо­го бі­лі ме­та­ле­ві кон­стру­кції. Ті­шу­ся, що до стар­то­во­го сюр­чка суд­ді ці­ла го­ди­на і бу­де на­го­да обі­йти аре­ну дов­ко­ла, роз­ди­ви­ти­ся, по­ба­чи­ти пе­ред­ма­тче­ву роз­мин­ку ко­манд, що для ме­не ду­же ба­га­то озна­чає. Та ку­ди там!

Ка­си бі­ля ста­діо­ну від­су­тні. Один із стю­ар­дів, які на пер­шій лі­нії про­пу­ску вбо­лі­валь­ни­ків, по­яснив, що тре­ба прой­ти ме­трів п’ятсот і там мо­жна бу­де при­дба­ти кви­ток. Про­йшов­ши, пе­ре­пи­ту­є­мо в тем­но­шкі­ро­го «ка­ра­бі­не­ра», який від­пра­вив

Фут­бол в Іта­лії — дру­га ре­лі­гія. Жи­те­лі Апен­нін­сько­го пів­остро­ва є одни­ми із най­біль­ших по­ша­но­ву­ва­чів у сві­ті гри міль­йо­нів.

нас ще тро­хи да­лі. Мов­ляв, там зна­йде­те омрі­я­ну буд­ку. Ви­окрем­люю для се­бе ве­ли­че­зні не­зру­чно­сті. Та­ке вра­же­н­ня, що ро­би­ться все, аби вбо­лі­валь­ник, не­пе­ре­сі­чний, бо фа­на­ти ма­ють або­не­мен­ти чи ку­пу­ють кви­тки че­рез ін­тер­нет, не по­тра­пив на аре­ну. Так і не зна­йшов­ши омрі­я­ної ка­си, звер­та­є­мо­ся до фа­на­тів. Кіль­ка мо­ло­дих лю­дей у фут­бол­ках та ша­ли­ках одра­зу ди­ву­ю­ться, хто ж нас ввів в ома­ну. Хло­пець те­ле­фо­нує ко­ле­зі. Іде­мо з ни­ми в бік ста­діо­ну хви­лин п’ять. З’ясо­ву­є­ться, що нам по­трі­бно бу­ло йти в про­ти­ле­жний бік, за три квар­та­ли, на пло­щу Ман­чі­ні. Там є фір­мо­вий ма­га­зин фут­боль­но­го клу­бу «Ла­ціо», у яко­му мо­жна при­дба­ти кви­тки, які ме­ні те­пер зда­ю­ться вер­ши­ною мрії. Дя­ку­є­мо рим­ським фа­на­там. Ви­окрем­люю їхню щи­рість і ба­жа­н­ня до­по­мог­ти. У від­по­відь, що все до­бре і та­ке ча­сте ці­єї по­ри «Впе­ред, «Ла­ціо»!

При­швид­шу­є­мо хо­ду. Ви­окрем­люю та­ких са­мих як ми, які спіл­ку­ю­ться ан­глій­ською чи ін­шою мо­вою, крім іта­лій­ської, й та­кож зди­во­ва­ні ту­те­шні­ми фут­боль­ни­ми по­ряд­ка­ми. Ще на під­хо­ді до ма­га­зи­ну ба­чи­мо чи­ма­ло лю­дей дов­ко­ла вхо­ду. Аби по­тра­пи­ти в се­ре­ди­ну, тре­ба спер­шу взя­ти чек на вхо­ді. Стю­ард ви­дає нам аж 832 но­мер. Та роз­ча­ру­ва­н­ня май­же від­ра­зу про­хо­дить, бо цей же пов­ний іта­лі­єць і «ка­ра­бі­нер», який пе­рі­о­ди­чно про­сить на­товп роз­сту­пи­ти­ся, ого­ло­шу­ють про мо­жли­вість зай­ти для лю­дей із сьо­мої со­тні. Усе від­бу­ва­є­ться до­во­лі швид­ко, але пів­го­ди­ни втра­че­но. Все­ре­ди­ні ма­га­зи­ну три ка­си. На цен­траль­ну три­бу­ну кви­тків не­ма. Про­да­вець чем­но про­по­нує рі­зні ва­рі­ан­ти і, ре­тель­но огля­нув­ши па­спорт, щось вво­дить у комп’ютер.

До ста­діо­ну май­же бі­жи­мо, при­ста­ю­чи на не­пи­са­ні в Іта­лії пра­ви­ла пе­ре­бі­га­ти до­ро­гу на за­бо­ро­не­не сві­тло.

Пер­ший кор­дон стю­ар­дів до­во­лі ре­тель­но пе­ре­ві­ряє від­по­від­ність кви­тка із па­спорт­ни­ми да­ни­ми. Без до­ку­мен­та го­ді ду­ма­ти, щоб по­тра­пи­ти на аре­ну. Га­ран­тія без­пе­ки на чин­но­му мі­сці. По­ду­ма­лось, що з ці­єї ж при­чи­ни й ка­си від­су­тні дов­ко­ла ста­діо­ну. Аби уни­кну­ти ску­пчень лю­дей, су­ти­чок і та­ке ін­ше.

По­трі­бна три­бу­на «Те­ве­ре» пе­ред на­ми. До неї ще ме­трів сто, але наш се­ктор пра­во­руч. Стю­ард сам про­по­нує зай­ти че­рез йо­го вхід, який ближ­че, щоб ми швид­ше по­тра­пи­ли на три­бу­ну. Зно­ву все пе­ре­ві­ря­ють. «З Укра­ї­ни?» — за­пи­тує мо­ло­дий іта­лі­єць, від­крив­ши па­спорт. «Так! З Пі­дгай­ців!» — чі­тко і гор­до від­по­від­аю. «Ба­жаю гар­но­го дня!» — ці сло­ва кон­тро­ле­ра ми­лу­ють слух. І хо­че­ться ві­ри­ти, що про­лу­на­ли во­ни не з при­чи­ни чем­но­сті, а то­му, що я з Укра­ї­ни. На ста­діон вхо­ди­мо із стар­то­вим свис­тком ар­бі­тра. На одно­му з на­ших місць іта­лій­ська дів­чин­ка, десь ро­ків два­над­ця­ти, да­лі її дві се­стри­чки і ба­тько. Усі в ко­льо­рах рі­дно­го клу­бу. По­ба­чив­ши, що є два віль­ні мі­сця, ми не бу­ли прин­ци­по­ви­ми і сі­ли по­руч.

На­ші су­сі­ди по три­бу­ні пе­ре­жи­ва­ли так, ні­би за­раз має від­бу­ти­ся чер­го­ве ви­вер­же­н­ня Ве­зу­вію. Дів­ча­тка вжи­ва­ли впро­довж ма­тчу най­мі­цні­ші сло­ва, зокре­ма й ті, яки­ми в Укра­ї­ні ха­ра­кте­ри­зу­ють крем­лів­сько­го кар­ли­ка-ди­кта­то­ра Пу­ті­на. Їхньо­му ба­тько­ві не те, щоб не бу­ло до цьо­го ді­ла, він сам грі­шив не рід­ше сво­їх ді­тей! Ось та­кої! Пра­во­руч від нас, за во­ро­та­ми, фа­нат­ські се­кто­ри Ві­дзна­чаю, що чи­сло вір­них при­хиль­ни­ків «Ла­ціо», цих «тіф­фо­зі», у ра­зи пе­ре­ви­щує чи­сель­ність фа­на­тів ки­їв­сько­го «Ди­на­мо», які пе­ре­бу­ва­ють на три­бу­нах під час ма­тчу. На­про­ти, за про­ти­ле­жною «брам­кою», від­да­ні «Фі­о­рен­ти­ні» вбо­лі­валь­ни­ки. При­бу­ло їх до Ві­чно­го мі­ста чи­ма­ло. Усе по­то­пає у пра­по­рах та рі­зно­ма­ні­тних пла­ка­тах. Фут­боль­не дій­ство су­про­во­джу­є­ться пі­сня­ми й га­сла­ми. Го­лов­но, у ви­ко­нан­ні фа­на­тів «Ла­ці­а­ле». Спро­би при­їжджих на­га­да­ти про се­бе від­ра­зу по­то­па­ють у гу­чно­му сви­сті та не­при­стой­них ви­гу­ках.

Одним із най­біль­ших роз­ча­ру­вань, окрім епо­пеї з кви­тка­ми, бу­ли три­бу­ни «Ста­діо Олім­пі­ко». Бру­дні. Із не­при­єм­ним за­па­хом. Тем­но­шкі­рі хло­пці впро­довж усьо­го ма­тчу, як у цир­ку, но­си­ли-про­по­ну­ва­ли пи­во, во­ду. Со­ки, чі­пси. Пла­сти­ко­ві ста­ка­ни та ін­ші за­ли­шки від фаст-фу­ду ки­да­ють під но­ги.

Гра від­бу­ва­є­ться з пе­ре­мін­ним успі­хом. Ви­окрем­лю­є­ться не­по­сту­пли­ві­стю і ти­по­вою для іта­лій­сько­го фут­бо­лу зо­се­ре­дже­ні­стю на обо­рон­них ді­ях. Го­спо­да­рям по­та­ла­ни­ло біль­ше. Лі­дер «Ла­ціо» Чі­ро Ім­мо­бі­ле у бли­жньо­му бою все ж зу­мів пе­ре­пра­ви­ти м’яч у сі­тку. Ста­діон ви­бу­хнув. До­лив оли­ви до во­гню і ди­ктор, який три­чі ви­го­ло­шу­вав ім’я ге­роя, а ста­діон, в уні­сон, по­вто­рю­вав прі­зви­ще. Да­лі ні­би гой­дал­ки. То одні, то дру­гі ата­ку­ють. Свис­тки суд­ді, обу­ре­н­ня гля­да­чів, жов­ті кар­тки, за­мі­ни. І... що це? Нев­же фі­наль­ний сюр­чок?! Так швид­ко?

Пи­шу ці ряд­ки на­сту­пно­го дня, вран­ці. Під впли­вом емо­цій. Ще не роз­ві­я­них. Учо­ра був у каз­ці. У цьо­му не­по­втор­но­му фут­боль­но­му сві­ті. Най­пер­ше, що спа­дає на дум­ку: це му­сить по­вто­ри­ти­ся. І вель­ми ско­ро!

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.