I зно­ву про Мін­ські уго­ди

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Політика - Ігор Ло­сєв

Мін­ські уго­ди, Мін­ські до­мов­ле­но­сті, Мінськ-1, Мінськ-2 — ці сло­ва й сло­во­спо­лу­че­н­ня по­стій­но при­су­тні у по­лі­ти­чно­му ди­скур­сі й не ли­ше укра­їн­сько­му. Мов­ляв, це ма­гі­страль­ний шлях до ми­ру на Схі­дній Укра­ї­ні та до без­пе­ки в Єв­ро­пі. На­справ­ді ж, на на­шу дум­ку, т.зв. Мін­ські уго­ди більш га­не­бні для де­мо­кра­ти­чно­го сві­ту за сум­но­зві­сну Мюн­хен­ську уго­ду 1938 ро­ку. При­чо­му зна­чно га­не­бні­ші. Бо то­ді мо­гли ще існу­ва­ти якісь ілю­зії, ні­би агре­сив­ний ди­кта­тор­ський ре­жим та йо­го со­ю­зни­ків мо­жна уми­ро­тво­ри­ти, від­дав­ши їм на по­та­лу де­мо­кра­ти­чну дер­жа­ву. В на­ші дні та­кі ілю­зії не­мо­жли­ві. Те­пер тіль­ки вкрай не­щи­ра або вкрай не­о­бі­зна­на лю­ди­на мо­же ска­за­ти: «А ми не зна­ли... А ми не ду­ма­ли... А ми хо­ті­ли, як кра­ще...».

Утім, юри­ди­чно жо­дних Мін­ських угод не існує. Від­по­від­но до Кон­сти­ту­ції Укра­ї­ни, всі між­на­ро­дні уго­ди ма­ють бу­ти ра­ти­фі­ко­ва­ні Вер­хов­ною Ра­дою. Ці «уго­ди» не ра­ти­фі­ко­ва­ні, от­же, згі­дно з де­мо­кра­ти­чно-пра­во­ви­ми про­це­ду­ра­ми їх не існує. Ані Мін­сько­го про­то­ко­лу — до­мов­ле­но­сті про тим­ча­со­ве пе­ре­мир’я у вій­ні на схо­ді Укра­ї­ни, до­ся­гну­тої на пе­ре­го­во­рах у Мін­ську 5 ве­ре­сня 2014 ро­ку (т.зв. Пер­ша мін­ська уго­да), укла­де­ної уча­сни­ка­ми Три­сто­рон­ньої кон­та­ктної гру­пи: по­слом Гай­ді Та­лья­ві­ні (від ОБСЄ), дру­гим пре­зи­ден­том Укра­ї­ни Ле­о­ні­дом Ку­чмою (від Укра­ї­ни), по­слом Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції в Укра­ї­ні Ми­хай­лом Зу­ра­бо­вим (від Ро­сії) та схва­ле­ної те­ро­ри­ста­ми Оле­ксан­дром За­хар­чен­ком (очіль­ни­ком т.зв. «ДНР») й Іго­рем Пло­тни­цьким (очіль­ни­ком ін­шої псев­до­ре­спу­блі­ки під на­звою «ЛНР»). Ані ком­пле­ксу за­хо­дів що­до ви­ко­на­н­ня Мін­ських угод — узго­дже­но­го на са­мі­ті в Мін­ську 1112 лю­то­го 2015 ро­ку лі­де­ра­ми Ні­меч­чи­ни, Фран­ції, Укра­ї­ни та Ро­сії у фор­ма­ті «нор­манд­ської че­твір­ки» та під­пи­са­но­го ті­єю са­мою кон­та­ктною гру­пою — Та­лья­ві­ні, Ку­чма, Зу­ра­бов, а та­кож За­хар­чен­ко й Пло­тни­цький (т.зв. Дру­га мін­ська уго­да). Це — по­лі­ти­чні де­кла­ра­ції про на­мі­ри, не біль­ше.

Си­ту­а­цію не змі­нює ре­зо­лю­ція Ра­ди Без­пе­ки ООН 2202 (2015) від 17 лю­то­го 2015 ро­ку, якою бу­ло схва­ле­но ком­плекс за­хо­дів, та «Де­кла­ра­ція Пре­зи­ден­та Ро­сій­ської Фе­де­ра­ції, Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни, Пре­зи­ден­та Фран­цузь­кої Ре­спу­блі­ки та Кан­цле­ра Фе­де­ра­тив­ної Ре­спу­блі­ки Ні­меч­чи­на на під­трим­ку ком­пле­ксу за­хо­дів що­до ви­ко­на­н­ня Мін­ських угод, ухва­ле­но­го 12 лю­то­го 2015 ро­ку». Бо на­віть ООН (то­чні­ше, тим па­че ООН!) апрі­о­рі не має пра­ва ди­кту­ва­ти де­мо­кра­ти­чній дер­жа­ві, як їй змі­ни­ти Основ­ний За­кон на до­го­ду те­ро­ри­стам і в який спо­сіб їй най­кра­ще ка­пі­ту­лю­ва­ти пе­ред агре­со­ром. Тим па­че, ко­ли пе­ред цим ООН ви­яви­ла­ся без­си­лою зо­бов’яза­ти дер­жа­ви-під­пи­сан­ти, пе­ре­д­усім Ро­сію, що по­ру­ши­ла геть усі взя­ті на се­бе зо­бов’яза­н­ня, до­три­му­ва­ти­ся Бу­да­пешт­сько­го ме­мо­ран­ду­му від 5 гру­дня 1994 ро­ку, на­сту­пно­го ро­ку прийня­то­го Ге­не­раль­ною Асам­бле­єю ООН як офі­цій­ний до­ку­мент.

Утім, Ра­да Без­пе­ки ООН ли­ше «ві­тає» та «за­кли­кає», а не «зо­бов’язує» — однак лі­де­ри за­хі­дних дер­жав уже по­ча­ли ро­зу­мі­ти, що до чо­го. По­ча­ли — про­те, ще не зро­зумі­ли (чи не за­хо­ті­ли зро­зу­мі­ти з тих чи ін­ших мір­ку­вань). Ба біль­ше, за мов­ча­зною зго­дою За­хо­ду ане­ксію Кри­му бу­ло ви­не­се­но за дуж­ки Мін­ських угод, на­че її й не бу­ло...

Істо­ри­чні па­ра­ле­лі до­сить-та­ки умов­ні, але Мін­ські уго­ди мо­жна при­рів­ня­ти хі­ба що до гі­по­те­ти­чної си­ту­а­ції ве­ре­сня 1939 ро­ку, де Гі­тлер, на­пав­ши на дру­гу Річ По­спо­ли­ту, по­тім би зу­пи­нив­ся, за­брав­ши со­бі ко­ри­дор до Схі­дної Прус­сії та узбе­реж­жя Бал­тії, а у Вер­хній Сі­ле­зії ство­рив­ши ма­ріо­не­тко­ву, но­мі­наль­но «не­за­ле­жну» дер­жа­ву. А Бри­та­нія та Фран­ція у цій си­ту­а­ції, від­мо­вив­шись взя­ти до ви­ко­на­н­ня на­да­ні ними Ре­чі По­спо­ли­тій га­ран­тії, іні­ці­ю­ва­ли б пе­ре­го­во­ри, десь у Мі­ла­ні під егі­дою то­ді ще ней­траль­но­го Мус­со­лі­ні, що­до за­ми­ре­н­ня Поль­ської дер­жа­ви та «Сі­лезь­кої на­ро­дної арій­ської ре­спу­блі­ки», за­кли­кав­ши ту­ди Ні­меч­чи­ну як тре­тю сто­ро­ну, не при­че­тну до агре­сії. З усі­ма від­по­від­ни­ми мо­мен­та­ми — пов­ною змі­ною поль­ської Кон­сти­ту­ції, пе­ре­тво­ре­н­ням есе­сів­ці­во­ку­пан­тів на «на­ро­дну мі­лі­цію», ле­гі­ти­мі­за­ці­єю оку­па­цій­ної вла­ди в Сі­ле­зії то­що. А по­тім ра­зом із Тре­тім рей­хом ви­ма­га­ли від Вар­ша­ви «ви­ко­на­ти Мі­лан­ські уго­ди»...

Але по­лі­ти­ки, все ж, зде­біль­шо­го дба­ли про честь — свою й дер­жав­ну. А то­му Ве­ли­ко­бри­та­нія та Фран­ція одра­зу пі­сля втор­гне­н­ня Гі­тле­ра до Ре­чі По­спо­ли­тої ого­ло­си­ли йо­му уль­ти­ма­тум із ви­мо­гою спи­ни­ти агре­сію, а ко­ли той не зу­пи­нив­ся — розпочали вій­ну, в пер­ші мі­ся­ці не над­то актив­ну на су­хо­до­лі, але одра­зу ж ду­же за­пе­клу на мо­рі. Ко­ли за три мі­ся­ці СРСР на­пав на Фін­лян­дію, при­кри­ва­ю­чись га­слом «до­по­мо­ги пов­ста­лим фін­ським ша­хта­рям і тра­кто­ри­стам...», про­ба­чте, «ро­бі­тни­кам і се­ля­нам» та за­пе­ре­чу­ю­чи сам факт агре­сії, мов­ляв, ми ли­ше до­по­ма­га­є­мо «Фін­лянд­ській де­мо­кра­ти­чній ре­спу­блі­ці» в її бо­роть­бі з «не­за­кон­ним уря­дом», — то Лі­га На­цій, по­пе­ре­дни­ця ООН, спо­ча­тку су­во­ро за­су­ди­ла ра­дян­ську агре­сію, а 14 лю­то­го 1940 ро­ку вза­га­лі ви­клю­чи­ла СРСР із ор­га­ні­за­ції.

На­то­мість ООН че­рез спе­ци­фі­ку ухва­ле­н­ня рі­шень у сво­є­му ви­ко­нав­чо­му ор­га­ні — Ра­ді Без­пе­ки, апрі­о­рі не­зда­тна спи­ни­ти ро­сій­ську агре­сію ані про­ти Укра­ї­ни, ані про­ти будь-якої ін­шої дер­жа­ви, тим па­че, ви­клю­чи­ти Ро­сію. Якийсь вплив мо­жуть спра­ви­ти — і вже по­ча­ли справ­ля­ти ре­аль­ні сан­кції про­ти ре­жи­му Пу­ті­на, які, за да­ни­ми аген­ції Bloomberg, при­зве­ли до па­ді­н­ня ВВП Ро­сії на 6%. Але ці сан­кції спри­чи­не­ні да­ле­ко не тіль­ки агре­сі­єю про­ти Укра­ї­ни.

Утім, нам ка­жуть, що ли­ше Мін­ські уго­ди до­по­мо­гли зу­пи­ни­ти фрон­таль­ний ро­сій­ський на­ступ. Це не так.

По-пер­ше, чо­му Ро­сія не на­ва­жи­ла­ся на та­кий на­ступ на­ве­сні 2014 ро­ку, ко­ли вла­да Укра­ї­ни без бою зда­ла Крим і не ви­яви­ла ве­ли­кої спро­мо­жно­сті при­ду­ши­ти ро­сій­ських і про­ро­сій­ських бо­йо­ви­ків на Дон­ба­сі? То­ді ЗСУ на­ра­хо­ву­ва­ли від 10 до 20 ти­сяч боє­зда­тних ба­гне­тів, а ще бу­ло кіль­ка ти­сяч до­бро­воль­ців плюс кіль­ка ти­сяч кур­сан­тів і сту­ден­тів вій­сько­вих ви­шів — і все! Про­те Пу­тін усе ж не від­дав від­по­від­но­го на­ка­зу, — й не міг від­да­ти, не ма­ю­чи сил для по­до­ла­н­ня по­тен­цій­но по­ту­жно­го опо­ру укра­їн­ців.

Не ма­ла Ро­сія до­ста­тньо сил і во­се­ни 2014 ро­ку для пе­ре­мо­ги над Укра­ї­ною та її оку­па­ції. Як за­ува­жив ро­сій­ський пу­блі­цист Єв­ген Іхлов, «ро­сій­ські тан­ки мо­жуть до­їха­ти до Хре­ща­ти­ка — й за­ли­ши­ти­ся там, як 1994 ро­ку на пло­щі Мі­ну­тка в Гро­зно­му». Так, ці­на та­кої вій­ни бу­ла б ве­ли­ка. Але не ли­ше для Укра­ї­ни. Зна­ний ро­сій­ський істо­рик Бо­рис Со­ко­лов ста­ном на кві­тень 2017 ро­ку кон­ста­ту­вав: «За­галь­не чи­сло ро­сій­ських до­бро­воль­ців і «від­пу­скни­ків», за­ги­блих у вій­ні на Дон­ба­сі, мо­жна оці­ни­ти в 32,5 тис. осіб». Це пів­то­ра ро­ки то­му і ли­ше на Дон­ба­сі! Якщо не сам Пу­тін, то йо­го ото­че­н­ня до­бре ро­зумі­ли й ро­зу­мі­ють: де­ся­тки ти­сяч за­ги­блих, се­ред яких ви­ста­чає за­вер­бо­ва­них мар­гі­на­лів, Ро­сія спо­кій­но «про­ков­тне», а от со­тні ти­сяч — уже ні. Тим па­че, за умов, ко­ли до на­ро­дної вій­ни про­ти агре­со­рів при­єд­на­ю­ться ти­ся­чі й ти­ся­чі до­бро­воль­ців із кра­їн За­хо­ду. То­му ро­сій­ські тан­ки й не пі­шли на Ки­їв. Однак ко­ли Ро­сію зу­пи­ня­ли якісь па­пір­ці? Во­на зав­жди ми­сли­ла ли­ше ка­те­го­рі­я­ми ре­аль­ної си­ли.

По-дру­ге, для то­го, щоб зу­пи­ни­ти ро­сій­ський на­ступ без Мін­ська, слід бу­ло ще на­ве­сні 2014 ро­ку за­про­ва­ди­ти в Укра­ї­ні во­єн­ний стан, ство­ри­ти Став­ку Вер­хов­но­го Го­лов­но­ко­ман­ду­ва­ча, здій­сни­ти за­галь­ну мо­бі­лі­за­цію, пе­ре­ве­сти еко­но­мі­ку й усе жи­т­тя кра­ї­ни на вій­сько­ві рей­ки, а не си­ді­ти на двох стіль­цях: «уран­ці во­ю­є­мо, вве­че­рі тор­гу­є­мо». Тра­ге­дії під Іло­вай­ськом не бу­ло б, як­би Ки­їв не ігно­ру­вав да­ні роз­від­ки, яка вча­сно до­по­ві­ла про ро­сій­ське втор­гне­н­ня (про це чи­ма­ло пи­са­ло­ся, по­вто­рю­ва­ти не бу­де­мо) і як­би ува­га «вер­хів» бу­ла спря­мо­ва­на не на під­го­тов­ку па­ра­ду в сто­ли­ці (яка за­бра­ла, крім то­го, чи­ма­ло ре­сур­сів), а на по­дії на фрон­ті. А взим­ку 2015 ро­ку мо­жна бу­ло уни­кну­ти й кри­зи під Де­баль­це­вим (бої в ото­чен­ні, ви­хід із ньо­го, втра­ти те­хні­ки й по­тра­пля­н­ня до 180 укра­їн­ських во­я­ків у по­лон). Кремль там зо­се­ре­див си­ли з ін­ших ді­ля­нок фрон­ту й ор­га­ні­зу­вав на­ступ для то­го, щоб зму­си­ти Укра­ї­ну під­пи­са­ти Дру­гі мін­ські уго­ди. Як­би ко­ман­ду­ва­н­ня ЗСУ про­ве­ло уда­ри на ін­ших на­прям­ках, то мо­жна бу­ло б за­хо­пи­ти ва­жли­ві по­зи­ції та ство­ри­ти низ­ку за­гроз для ро­сій­ських сил і про­ро­сій­ських те­ро­ри­стів, що зму­си­ло б їх при­пи­ни­ти на­ступ. А що це бу­ло ре­аль­ним, про­де­мон­стру­вав успі­шний удар під­по­ряд­ко­ва­но­го не Мі­н­обо­ро­ни, а МВС пол­ку «Азов» на Ши­ро­ки­не; пі­сля взя­т­тя цьо­го се­ли­ща на­ступ укра­їн­ських бій­ців зу­пи­нив­ся, бо за­кін­чи­ло­ся паль­не для те­хні­ки.

Однак, якщо на­ша без­пе­ка три­ма­є­ться пе­ре­д­усім на Мін­ських уго­дах, то та­ка без­пе­ка не вар­та й ко­пій­ки. Як пи­сав Шев­чен­ко, «не ду­рі­те са­мих се­бе».

По-тре­тє, на­ре­шті, Ро­сія за всіх об­ста­вин ба­наль­но не до­три­му­є­ться «Мін­ська». Це на­пи­сав спец­пред­став­ник США з пи­тань Укра­ї­ни Курт Вол­кер у коментарі в Twitter: «Ро­сія не­пра­виль­но за­яв­ляє, що Укра­ї­на не ви­ко­нує Мін­ські до­мов­ле­но­сті. Ре­аль­ність — про­ти­ле­жна». Вол­кер вка­зав (ми ско­ро­чу­є­мо стан­дар­тні вві­дні фор­му­лю­ва­н­ня), що «Ро­сія не ви­ко­на­ла пункт що­до не­гай­но­го при­пи­не­н­ня ви­ко­ри­ста­н­ня зброї..., що­до не­гай­но­го і все­бі­чно­го при­пи­не­н­ня во­гню..., що­до ви­ко­ри­ста­н­ня всіх ви­дів зброї і про­ве­де­н­ня на­сту­паль­них опе­ра­цій..., що­до ви­ве­де­н­ня всіх важ­ких ви­дів озбро­єнь зі Схі­дної Укра­ї­ни..., що­до обмі­ну та звіль­не­н­ня всіх за­ру­чни­ків і не­за­кон­но утри­му­ва­них осіб». Ро­сія не при­бра­ла «всі іно­зем­ні зброй­ні угру­по­ва­н­ня» і «не роз­збро­ї­ла не­за­кон­ні зброй­ні фор­му­ва­н­ня» на схо­ді Укра­ї­ни. Вол­кер та­кож ви­сту­пив із го­строю кри­ти­кою Ро­сії у зв’яз­ку з т.зв. «ви­бо­ра­ми» в «ДНР» і «ЛНР» та на­звав їх «не­ле­гі­тим­ни­ми утво­ре­н­ня­ми, під­три­му­ва­ни­ми ро­сій­ською вій­сько­вою міц­цю, і ство­ре­ни­ми Ро­сі­єю для управ­лі­н­ня укра­їн­ською те­ри­то­рі­єю, яку во­на кон­тро­лює си­лою». Крім то­го, «Ро­сія до­тує ко­рум­по­ва­них лі­де­рів Дон­ба­су, на­вчає і осна­щує не­за­кон­ні зброй­ні фор­му­ва­н­ня, укрі­плює ста­тус-кво че­рез бу­та­фор­ські «ви­бо­ри» і бло­кує ди­пло­ма­ти­чний про­грес». Во­дно­час Вол­кер по­си­ла­є­ться на «Мінськ», але ра­зом із тим на­го­ло­шує факт ро­сій­ської агре­сії, за­ува­жує факт уве­де­н­ня на Дон­бас ро­сій­ських тан­ків, ар­ти­ле­рії, зе­ні­тних ра­кет та дро­нів роз­ві­ду­валь­но­го при­зна­че­н­ня. Схо­же, спец­пред­став­ник США до­бре ро­зу­міє, які не­ба­жа­ні для за­хі­дних де­мо­кра­тій асо­ці­а­ції спри­чи­няє по­лі­ти­ка уми­ро­тво­ре­н­ня агре­со­ра в 2014-2015 ро­ках, тож від­зна­чає — ефе­ктив­ним ін­стру­мен­том ста­бі­лі­за­ції си­ту­а­ції й до­ся­гне­н­ня ми­ру на Дон­ба­сі є вве­де­н­ня ми­ро­твор­ців ООН. Це во­че­видь ви­хо­дить за ме­жі «Мін­ська», а у ра­зі спроб ре­а­лі­зу­ва­ти цей про­ект з’яви­ться стіль­ки но­вих чин­ни­ків, що Мін­ські уго­ди де­фа­кто бу­дуть по­хо­ва­ні, а де-юре їх, як уже бу­ло ска­за­но, не існує вза­га­лі. У та­ко­му сен­сі офі­цій­на позиція США, щой­но під­твер­дже­на держ­се­кре­та­рем Май­ком Пом­пео, — «збе­ре­же­н­ня сан­кцій про­ти Ро­сії, пов’яза­них із ро­сій­ською агре­сі­єю про­ти Укра­ї­ни, до пов­но­го ви­ко­на­н­ня Ро­сі­єю Мін­ських угод» — озна­чає на пра­кти­ці по­збав­ле­н­ня жит­тє­зда­тно­сті ма­ріо­не­тко­вих «ДНР» та «ЛНР» і боє­зда­тно­сті там­те­шніх те­ро­ри­стів. А ще Пом­пео на­го­ло­сив на збе­ре­жен­ні сан­кцій до по­вер­не­н­ня Укра­ї­ні не ли­ше Дон­ба­су, а й Кри­му.

Низ­ку справ­жніх при­чин при­зу­пи­не­н­ня ро­сій­сько­го на­сту­пу 2014 ро­ку роз­крив пре­зи­дент аме­ри­кан­ської ана­лі­ти­чної ор­га­ні­за­ції The Jamestown Foundation Ґлен Го­вард: «Та­кі опе­ра­ції ду­же ви­тра­тні. Транс­пор­ту­ва­н­ня вій­сько­вих сил, за­без­пе­че­н­ня, під­трим­ка жит­тє­зда­тно­сті. Ви­тра­ти на утри­ма­н­ня оку­по­ва­них те­ри­то­рій, не­мо­жли­вість оку­пу­ва­ти ве­ли­ку ча­сти­ну те­ри­то­рії. Ре­а­кція сві­то­вої спіль­но­ти». І, зві­сно, опір укра­їн­ців (Го­вард, до ре­чі, вва­жає, що слід бу­ло зброй­но бо­ро­ти­ся й за Крим, по­при по­ра­ди ззов­ні).

Укра­ї­на має на­вчи­ти­ся жорс­тко сто­я­ти на сво­є­му й не по­го­джу­ва­ти­ся з тим, що їй за­гро­жує. На­ші уря­дов­ці та ди­пло­ма­ти зо­бов’яза­ні здо­бу­ти ре­пу­та­цію не­по­сту­пли­вих пе­ре­го­вір­ни­ків, які ні­ко­ли не по­жер­тву­ють ін­те­ре­са­ми сво­єї кра­ї­ни й не ви­сту­па­ти­муть у ро­лі ві­чно на все зго­дних «хо­ро­ших хло­пців», які все зда­ють. То­ді й де­які най­ближ­чі су­сі­ди (не ли­ше Ро­сія) про­тве­ре­зі­ють, зро­зу­мів­ши: Укра­ї­на не є лег­кою здо­бич­чю.

«Укра­ї­на є цен­тром гео­по­лі­ти­чної бо­роть­би за май­бу­тнє Єв­ро­пи», — за­явив дня­ми у Ва­шинг­то­ні по­мі­чник Держ­се­кре­та­ря США в спра­вах Єв­ро­пи та Єв­ра­зії Весс Мі­тчелл. То­чна фор­му­ла. Але не­пов­на. Укра­ї­на має бу­ти не ли­ше цен­тром, а й актив­ним суб’єктом та­кої бо­роть­би. А це за­ле­жить від нас.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.