Які уро­ки дає нам Го­ло­до­мор?

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Об’єктив -

Не існує ви­що­го прі­о­ри­те­ту, ніж за­хист, збе­ре­же­н­ня і роз­ви­ток вла­сної дер­жа­ви. Усі вну­трі­шньо­по­лі­ти­чні ди­ску­сії і роз­бі­жно­сті ма­ють бу­ти за­бу­ті пе­ред за­гро­зою втра­ти дер­жа­ви.

Спі­ви про мир «будь-якою ці­ною» є ка­пі­ту­лянт­ством. Укра­їн­ські па­ци­фі­сти по­ча­тку 20 сто­лі­т­тя, які бо­ро­лись за «ре­фор­ми» і со­ці­аль­ні пе­ре­тво­ре­н­ня, вби­ли шанс на­ції на дер­жа­ву. Во­ни не­хту­ва­ли роз­бу­до­вою ар­мії. Ка­за­ли, що ре­фор­ми ва­жли­ві­ше. Ре­зуль­тат – ге­но­цид.

Не­люд­ське вбив­ство го­ло­дом – це озна­ка мо­раль­но де­гра­до­ва­ної си­сте­ми. Си­сте­ми, яка за­ци­кле­на на вла­сну ве­лич, си­сте­ми, для якої лю­ди­на – ні­що, для якої зло­чин є нор­мою. Це са­та­нин­ська си­сте­ма. Бі­ла, чер­во­на, пу­тін­ська Мо­сква зав­жди бу­ла за­гро­зою для Укра­ї­ни та люд­ства. І бу­де – по­ки ми її не зни­щи­мо, як гео­по­лі­ти­чний фа­ктор. До то­го всі роз­мо­ви про мир – не­без­пе­чний популізм.

Ко­смо­по­лі­ти ча­сто ка­жуть, що мо­ва, куль­ту­ра, са­мо­бу­тність – це ата­візм. «Глав­ноє, штоб чє­ло­вєк бил хо­ро­ший». Від­су­тність на­ціо­наль­но­го са­мо­усві­дом­ле­н­ня зав­жди ве­де до ко­ло­ні­за­ції та втра­ти дер­жа­ви. Укра­ї­на за­раз по­жи­нає пло­ди про­гра­ної ін­фор­ма­цій­ної та сві­то­гля­дної вій­ни.

Го­ло­до­мор – тра­ге­дія. Але Укра­ї­на має вчи­тись за­хи­ща­ти се­бе. Об­сто­ю­ва­ти свій ін­те­рес. Тре­ба вмі­ти ска­за­ти «Ні!», ко­ли ма­са ви­ма­гає ін­шо­го. Тре­ба ма­ти ха­ра­ктер йти про­ти всьо­го сві­ту, а не хо­ва­тись за по­ду­шкою уго­дов­ства.

Збе­рег­ти дер­жа­ву – озна­чає ви­ча­ви­ти з неї «ру­cскій мір», і на­пов­ни­ти її укра­їн­ським ду­хом, ке­ру­ю­чись ви­клю­чно на­ціо­наль­ни­ми ін­те­ре­са­ми – це на­ші го­лов­ні зав­да­н­ня на да­ну по­ру. Все ін­ше – від лу­ка­во­го.

Біль­шість із нас знає, які основ­ні скла­до­ві му­сять бу­ти в ко­жної на­ції. Сьо­го­дні хо­тів на­пи­са­ти про куль­ту­ру та її ста­нов­ле­н­ня. За­раз ми є свід­ка­ми ста­нов­ле­н­ня но­ві­тньої тра­ди­ції.

Ко­жно­го ро­ку в че­твер­ту су­бо­ту ли­сто­па­да в Укра­ї­ні від­зна­ча­ють пам’ять жертв Го­ло­до­мо­ру, і з ро­ку в рік до та­ких за­хо­дів при­єд­ну­є­ться все біль­ше не­бай­ду­жих. По­ка­зо­вим є те, що лю­ди до­лу­ча­ю­ться в рі­зних фор­ма­тах, хтось го­ло­дує 33 го­ди­ни, хтось о 16:00 від­кла­дає всі спра­ви та на хви­ли­ну від­дає ша­ну, де­які сто­ять в здо­ро­ве­зних чер­гах на мо­ро­зі, щоб по­кла­сти кві­ти до ме­мо­рі­а­лів, біль­шість вже за­зви­чай за­па­лює сві­чку на ві­кні. Та­кож по­ка­зо­во, що це не якесь спа­лю­ва­н­ня па­пір­чи­ка або від­чи­не­н­ня две­рей під бій го­дин­ни­ка, це не ве­се­ло і не в мо­ді, це перш за все кон­кре­тне рішення ко­жної осо­би­сто­сті. І не ва­жли­во, хто ти – ро­бі­тник, який се­ред Ки­є­ва сто­їть і де­кіль­ка ра­зів за хви­ли­ну нер­во­во по­гля­дає на те­ле­фон, чи шко­ляр, яко­го при­гна­ли в акто­вий зал, все одно це вже си­стем­ні змі­ни в су­спіль­стві, яких нас вже ні­хто не по­зба­вить. Ті ді­ти, що 20 ро­ків то­му за­па­ли­ли сві­чку, за­раз за­хи­ща­ють нас в хо­ло­дних око­пах та блін­да­жах на схо­ді, й з ко­жним ро­ком та­ких ді­тей стає біль­ше, що не­від­во­ро­тно на­бли­жає пе­ре­мо­гу.

Ко­жно­го ра­зу, ко­ли ми пле­ка­є­мо та зба­га­чу­є­мо на­шу мо­ву, куль­ту­ру, ре­лі­гію, десь в мор­до­рі пла­че один кар­лик. Ми пе­ре­жи­ли Го­ло­до­мор та зни­щи­ли ра­дян­ську ма­ши­ну по­не­во­ле­н­ня, до­ча­ви­мо і спад­ко­єм­ців ро­сій­сько­го ім­пе­рі­а­лі­зму в Мо­скві.

Я на­ро­див­ся і шкіль­ний вік жи­т­тя про­жив в м. Ле­бе­дин Сум­ської обла­сті.

У 1932-33 рр. тут бу­ло жорс­тко, на­віть жор­сто­ко. Це був край ду­же гор­дих і за­мо­жних лю­дей, са­мо­стій­них, які са­мі за­ро­бля­ли на жи­т­тя важ­кою пра­цею.

Мій пра­дід за роз­по­від­я­ми не дав за­ги­ну­ти сім’ї тим, що хо­див пі­шки на цукро­вий за­вод в с. Ни­зи, це під Су­ма­ми, кі­ло­ме­трів 30 від ха­ти. Ви­хо­див вно­чі в по­не­ді­лок і по­вер­тав­ся в кін­ці ти­жня. При­но­сив в чо­бо­тях і во­лос­сі цу­кор, який ста­вав ли­пкою жи­жою. Це їли ді­ти, щоб не по­мер­ти. А одно­го ра­зу зран­ку пі­шов... і ні­ко­ли біль­ше не по­вер­нув­ся. Ні­хто не знає, де він по­мер.

Все мі­сто бу­ло за­ва­ле­но опу­хли­ми тру­па­ми. У Су­ми, де з їжею бу­ло більш-менш кра­ще ні­ко­го не пу­ска­ли, во­но бу­ло ото­че­не блок-по­ста­ми НКВД. Як і кор­дон з Ро­сі­єю. Це бу­ла ре­аль­на вій­на про­ти укра­їн­ців, не про­сто ге­но­цид. У нас з до­му за­бра­ли си­лою все. Хо­ди­ли на­віть по го­ро­ду і дов­же­ле­зни­ми пі­ка­ми про­ко­лю­ва­ли зем­лю, чи бу­ва ні­чо­го не за­ко­па­ли в зем­лю.

Ко­лись, ко­ли я ще вчив­ся в шко­лі, по­чув від стар­ших лю­дей, щоб я не сю­сю­кав­ся з ді­тьми у нас на ву­ли­ці, баб­ці яки­мись під­сві­до­ми­ми стра­ха­ми від­га­ня­ли ме­не від мен­ших у нас на ву­ли­ці. Я то­ді не ро­зу­мів чо­му. І тіль­ки на­ба­га­то пі­зні­ше ме­ні по­ясни­ли, що в 1932 во­се­ни так за­ма­ню­ва­ли ді­тей су­сі­ди у двір. Щоб зва­ри­ти їх і з’їсти. Та­кі істо­рії важ­ко на­віть опи­су­ва­ти, не те що зро­зу­мі­ти. Ка­ні­ба­лізм в Ле­бе­ди­ні став зви­чним яви­щем. Ді­ти ста­ли їстів­ним за­па­сом ко­ли ста­ва­ло вже зов­сім хре­но­во.

Це одна з тем, яка ще на­ми не про­го­во­ре­на, не про­ре­фле­ксо­ва­на, не зро­бле­ні ви­снов­ки, і не ви­зна­че­ні вин­ні. Так по­стра­жда­ла май­же ко­жна сім’я у нас. За­ля­ка­на і зла­ма­на мен­таль­ність. У шко­лі ме­ні по­стій­но всі го­во­ри­ли: не влазь ту­ди, не спе­ре­чай­ся, слу­хай мов­чки. Це так кла­сно ля­га­ло на за­галь­ну пе­ре­ля­ка­ну ма­су мо­їх одно­лі­тків. Ме­не це зав­жди бі­си­ло. Їхній пе­ре­ляк.

Вбив­ство го­ло­дом – це те­хно­ло­гія, на­слід­ки дії якої я ма­лим ду­же ви­ра­зно спо­сте­рі­гав, на­вча­ю­чись в шко­лі в се­ре­ди­ні 80-их. Я був там як при­бу­лець, не зов­сім мі­сце­вим, ме­ні лег­ше бу­ло, я ми­слив зав­жди не­за­ле­жно. Мі­сце­вих же по­ла­ма­ли.

Я не знаю, які ви­снов­ки ма­ють бу­ти. Це стра­шно.

При­йшов вчо­ра з дво­ма то­ва­ри­ша­ми о 16:00 на пло­щу рі­дно­го мі­ста вша­ну­ва­ти жертв Го­ло­до­мо­ру. По­ба­чив, за­ми­слив­ся.

Рі­зні ка­те­го­рії лю­дей. Ви­кла­да­чі з шко­ля­ра­ми, 2 ро­ти вій­сько­вих, тро­хи сту­ден­тів, лю­дей се­ре­дньо­го і стар­шо­го ві­ку. Ра­зом з ду­хо­вен­ством всіх бу­ло не біль­ше 400 (це на 250 000-ий Тер­но­піль).

Це мен­ше ніж 2 ти­жні то­му ви­йшло лю­дей на ві­че за зни­же­н­ня та­ри­фів ко­му­наль­но­го транс­пор­ту.

На пло­щі про­дов­жу­ва­ли пра­цю­ва­ти атра­кціо­ни (!?). Зі схо­дів драм­те­а­тру по­чер­го­во ви­го­ло­шу­ва­ли екс­пре­сив­но про­мо­ви очіль­ни­ки мі­ста та обла­сті, яких лю­ди сьо­го­дні чу­ти не хо­ті­ли. Стій­ке від­чу­т­тя, що не так щось в рі­чни­цю тра­ге­дії.

Не­ми­сли­ме для ме­не чи­сло укра­їн­ців бу­ли за­мор­до­ва­ні жа­хли­вим чи­ном. Най­мен­ше, що ми мо­же­мо – це збе­рі­га­ти пам’ять. Най­аде­ква­тні­ше сьо­го­ден­ню, що мо­же­мо – об’єд­ну­ва­ти укра­їн­ців істо­ри­чною пам’ят­тю та чер­па­ти звід­ти пра­ве­дно­го гні­ву.

На­ціо­наль­на пам’ять має зміст і мо­же жи­ви­ти ли­ше то­ді, ко­ли тор­ка­є­ться ши­ро­ких мас, а не оди­ниць. Ми по­вин­ні до­ся­гну­ти то­го ста­ну, ко­ли в хви­ли­ну пам’яті жертв Го­ло­до­мо­ру кра­ї­на зав­ми­ра­ти­ме, а прохо­ло­ду тра­ге­дії від­чує бо­дай ко­жен дру­гий. Це і бу­де прав­ди­ва НА­ЦІО­НАЛЬ­НА пам’ять.

Ли­ше до­ся­гнув­ши та­кої кон­со­лі­да­ції ма­ти­ме­мо змо­гу пе­ре­ма­га­ти во­ро­га сьо­го­дні­шньо­го. На всіх фрон­тах, всі­ма си­ла­ми, справ­жньою во­лею.

А мо­скаль по­ви­нен зна­ти – від­пла­та бу­де. Бо тих, хто вже сьо­го­дні пам’ятає, та­ки чи­ма­ло по всій кра­ї­ні.

Ко­ли під ме­мо­рі­а­лом жер­твам Го­ло­до­мо­ру я чую «упо­кій Го­спо­ди ду­ші спо­чи­лих ра­бів тво­їх», я чую цей го­лос у Во­скре­сен­сько­му со­бо­рі, де весь у кві­тах і лю­бо­ві дру­зів і рі­дних ле­жав три ро­ки то­му Ро­ман Ата­ма­нюк.

Що спіль­но­го у цих двох істо­рі­ях? Зло­чи­нець.

Со­вє­ти не мо­гли зми­ри­ти­ся з існу­ва­н­ням укра­їн­ців со­тні ро­ків то­му, і не мо­жуть зми­ри­ти­ся до­те­пер. Бо ко­ли Укра­ї­на є, а тим біль­ше роз­ви­ва­є­ться, це за­гро­жує кра­хом їхньо­го ім­пе­рі­аль­но­го мі­фу – «Кі­єв – мать го­ро­дов рус­скіх».

Хрест на ме­мо­рі­а­лі пам’яті жертв Го­ло­до­мо­ру зро­бле­ний з ґрат, че­рез які на­ма­га­ю­ться ви­ле­ті­ти ле­ле­ки – сим­вол не­на­ро­дже­них ді­тей. Ці ґра­ти – тюр­ма на­ро­дів. Нас оку­по­ву­ва­ли, плюн­дру­ва­ли, на­ма­га­ли­ся стер­ти з ли­ця зем­лі фі­зи­чно та істо­ри­чно, але план про­ва­лив­ся. І п’ятий рік вій­ни, у якій Укра­ї­на про­ти­сто­їть одній з най­біль­ших ар­мій у сві­ті – це наш по­ка­зник та наш ін­ди­ка­тор стій­ко­сті як Дер­жа­ви.

Мо­сква попла­ти­ться за усі свої зло­чи­ни. А Укра­ї­на здо­бу­де пе­ре­мо­гу. Це те, про що для ме­не сьо­го­дні є цей день – про спра­ве­дли­ве по­ка­ра­н­ня, про не­д­опу­ще­н­ня зно­ву, про бо­роть­бу.

Ми пам’ята­є­мо. Ми ви­сто­ї­мо. Ми пом­сти­мось.

У 1988 ро­ці ко­мі­сія Кон­гре­су США опу­блі­ку­ва­ла під­сум­ки роз­слі­ду­ва­н­ня, яке під­твер­джу­ва­ло го­ло­до­мор як спла­но­ва­ну акцію ко­му­ні­стів – зго­дом до Ки­є­ва при­був один з уча­сни­ків роз­слі­ду­ва­н­ня – ме­ні вда­ло­ся взя­ти у ньо­го ін­терв’ю і прав­да­ми і не­прав­да­ми про­ти­сну­ти йо­го в ефір. На­сту­пно­го дня у ре­да­кції про­лу­нав дзві­нок і лю­ди­на на то­му кін­ці дро­ту ска­за­ла – «Ана­то­лію, я слу­хав ва­шу про­гра­му, дя­кую і хо­чу ска­за­ти, що я теж уже ці­лий рік за­йма­ю­ся роз­слі­ду­ва­н­ням ці­єї тра­ге­дії» – так я по­зна­йо­мив­ся з Во­ло­ди­ми­ром Ма­ня­ком, а зго­дом і йо­го дру­жи­ною Лі­ді­єю Ко­ва­лен­ко-Ма­няк.

Їх не­втом­на пра­ця до­зво­ли­ла зі­бра­ти де­ся­тки ти­сяч пи­сьмо­вих зга­док свід­ків го­ло­до­мо­ру, що зго­дом уві­йшли до опу­блі­ко­ва­ної ними кни­ги-ме­мо­рі­а­лу «33-го­лод». З гор­ді­стю маю до­да­ти, що по­силь­ну до­по­мо­гу цим справ­жнім укра­їн­цям і па­трі­о­там на­да­ва­ла і на­ша ре­да­кція, по­при спро­тив ке­рів­ни­цтва дер­жав­ної те­ле­ра­діо­ком­па­нії та ко­му­ні­стів за­кли­ка­ла ра­діо­слу­ха­чів до­лу­чи­ти­ся до до­слі­дже­н­ня.

За­зна­чу, що ро­бо­та по­друж­жя бу­ла пов’яза­на з не­аби­яким ри­зи­ком, бо їм чи не що­дня по­гро­жу­ва­ли у те­ле­фон­них роз­мо­вах вбив­ством, під­ки­да­ли за­ля­ку­валь­ні за­пи­ски, але во­ни ви­сто­я­ли – втім, обоє за­ги­ну­ли не­при­ро­дною смер­тю, що дає під­ста­ви пі­до­зрю­ва­ти, що по­гро­зи та­ки бу­ли при­ве­де­ні в дію. Мо­жли­во я про­ґа­вив, але сьо­го­дні так і не по­чув ні від вла­ди, ні від по­лі­ти­ків і гро­мад­ських ді­я­чів слів по­дя­ки цим му­жнім лю­дям, а якщо во­ни і дій­сно бу­ли, то не зай­вим бу­де ще раз зга­да­ти їхні іме­на – Во­ло­ди­мир Ма­няк і Лі­дія Ко­ва­лен­ко-Ма­няк.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.