До 250-річ­чя ве­ли­ко­го ко­за­цько­го пов­ста­н­ня в Ума­ні 1768 ро­ку

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Історія - Ста­ні­слав Не­чай

Цьо­го­річ ви­пов­ни­лось 250 ро­ків від най­біль­шо­го укра­їн­сько­го пов­ста­н­ня з апо­ге­єм в Ума­ні, якщо Ве­ли­ку укра­їн­ську ре­во­лю­цію під про­во­дом Б.Хмель­ни­цько­го не на­зи­ва­ти ря­до­вим пов­ста­н­ням. Про­те, цей чвер­тьти­ся­чо­лі­тній юві­лей на дер­жав­но­му рів­ні від­зна­че­но більш ніж ду­же скром­но. При­чи­ною цьо­му є про­ти­дія на­ших зов­ні­шніх і вну­трі­шніх про­тив­ни­ків.

Істо­ри­ки на­ших істо­ри­чних во­ро­гів, при­ро­дно, по­да­ва­ли істо­рію Укра­ї­ни з не­укра­їн­ських по­зи­цій. Те­пер ми са­мо­до­ста­тні у сво­їй не­за­ле­жній кра­ї­ні, за­для її змі­цне­н­ня, му­си­мо роз­плу­та­ти той скла­дний клу­бок на­пів­прав­ди і від­вер­тої бре­хні, який ство­ри­ли про нас на­ші не­до­бро­зи­чли­ві су­сі­ди.

Щоб пе­ре­чи­та­ти все, як ка­зав Ба­тько Та­рас, «від ко­ми до ко­ми...» тре­ба звер­та­тись, перш за все, до ар­хі­вів, які тіль­ки-но по­чи­на­ють роз­се­кре­чу­ва­тись, а не му­со­ли­ти мі­фи на­ших во­ро­гів. Ар­хі­ви, хоч і ство­рю­ва­лись та пе­рі­о­ди­чно спо­тво­рю­ва­лись (фаль­шу­ва­лись) чу­жи­ми адмі­ні­стра­ці­я­ми, більш ко­ре­ктні, при кри­ти­чно­му опра­цю­ван­ні, аніж псев­до­на­у­ко­ва пи­са­ни­на ан­ти­укра­їн­ських «на­у­ков­ців». По­трі­бно та­кож про­ясни­ти і очи­сти­ти на­шу на­у­ко­ву тер­мі­но­ло­гію і розв’яза­ти низ­ку ін­ших клю­чо­вих про­блем.

По-пер­ше, уман­ські пов­стан­ці не на­зи­ва­ли се­бе гай­да­ма­ка­ми, то­му на­зва «Гай­да­мач­чи­на», м’яко ка­жу­чи, не­ко­ре­ктна. Ети­мо­ло­гі­чний слов­ник укра­їн­ської мо­ви (Ки­їв: «На­у­ко­ва дум­ка», 1982) сло­во «гай­да­ма­ка» по­яснює як за­по­зи­че­н­ня з ту­ре­цької, що озна­чає «роз­бій­ник». Ве­ли­кий тлу­ма­чний слов­ник су­ча­сної укра­їн­ської мо­ви (Ки­їв-Ір­пінь: ВТФ «Пе­рун», 2009) «гай­да­ма­чи­ти» тлу­ма­чить як «чи­ни­ти роз­бій». Пов­стан­ці ж на­зи­ва­ли се­бе ко­за­ка­ми, на­віть ті з се­лян, хто по­ко­за­чив­ся, тоб­то пе­ре­став бу­ти се­ля­ни­ном. У ве­ли­ко­му ко­за­цько­му пов­стан­ні 1768 ро­ку на бо­ці пов­стан­ців бра­ла участь на­віть по­ко­за­че­на ру­ська (укра­їн­ська) пра­во­слав­на шля­хта, якої ба­га­то бу­ло по на­ших се­лах. То­му й ра­дя­нізм «се­лян­ське пов­ста­н­ня» теж не­пра­виль­ний. Ні­чо­го див­но­го, що ко­за­ки в цьо­му та й у ін­ших укра­їн­ських пов­ста­н­нях пе­ре­ва­жа­ли, бо в на­ших се­лах віль­них ко­за­ків, по­де­ку­ди, бу­ло на­віть біль­ше, ніж по­спо­ли­тих. Сам Іван Гон­та був ко­за­ком і очо­лю­вав уман­ських ко­за­ків, які бу­ли віль­ни­ми укра­їн­ця­ми а не за­крі­па­че­ни­ми се­ля­на­ми.

По-дру­ге, ко­за­ки би­ли­ся, пе­ред­усім, за во­лю про­ти по­ля­ків, а не про­ти шля­хти, бо в ря­дах ко­за­ків бу­ло ба­га­то пра­во­слав­ної шля­хти, та й Б.Хмель­ни­цький і Д.Не­чай бу­ли шля­хти­ча­ми, що за ра­дян­ських ча­сів ста­ран­но за­мов­чу­ва­лось. По­стій­ну ці­ле­спря­мо­ва­ну на­ціо­наль­но-ви­зволь­ну бо­роть­бу на­шо­го ко­за­цько­го на­ро­ду за сво­бо­ду та не­за­ле­жність, від­нов­ле­н­ня Ге­тьман­щи­ни на­зи­ва­ти облу­дно ан­ти­шля­хет­ськи­ми без­дум­ни­ми спа­ла­ха­ми гні­ву на­ро­дно­го ду­же при­ни­зли­во. Про­тя­гом сто­літь усі ста­ни на­шо­го на­ро­ду би­ли­ся про­ти по­не­во­лю­ва­чів, а пе­ре­кин­чи­ків і про­да­жних зра­дни­ків се­ред со­ці­аль­них ни­зів зав­жди бу­ло біль­ше ніж се­ред ари­сто­кра­тів, вклю­чно з без­дум­ним ма­со­вим про­да­ва­н­ням за гре­чку сво­їх ви­бор­чих го­ло­сів, які ви­бо­ро­ла для люм­пе­нів ін­те­лі­ген­ція.

По-тре­тє, вій­на зав­жди ан­ти­лю­дя­на, і від­по­від­аль­ність за її на­слід­ки ле­жить, без­умов­но, на за­гар­бни­ках. Ко­жен на­род має пра­во на сво­бо­ду. На­род зав­жди має пра­во на пов­ста­н­ня. Оскіль­ки єв­реї то­ді бу­ли на бо­ці по­ля­ків, то­му во­ни теж му­сять роз­гля­да­ти­ся во­ю­ю­чою сто­ро­ною. “A la guerre comme a la guerre...” [А ля ґер ком а ля ґер!..] (фр.: На вій­ні, як на вій­ні!..). Зре­штою, й тер­мін «Уман­ська рі­за­ни­на» не ви­три­мує жо­дної кри­ти­ки, бо жер­тви пов­ста­н­ня не бу­ли та­ки­ми вже й ма­со­ви­ми, як по­тім це гі­пер­тро­фу­ва­ли. Й Умань пі­сля т.зв. «рі­за­ни­ни» не пе­ре­ста­ла бу­ти зна­чною мі­рою єв­рей­ською. Ті єв­реї, які де­мон­стру­ва­ли свою ло­яль­ність ко­за­кам, не по­стра­жда­ли. Й уні­а­ти (гре­ко-ка­то­ли­ки) на при­кла­ді пра­ді­да ба­тька Ма­кси­ма Риль­сько­го – укра­їн­сько­го шля­хти­ча Ро­му­аль­да, який спів­ав «Пре­чи­стая Ді­во, Ма­ти Ру­сько­го краю», не по­стра­жда­ли у тій кіль­ко­сті, як це емо­цій­но опи­сав Т.Шев­чен­ко. Та­дей Риль­ський за­пи­сав цю сі­мей­ну істо­рію і на­дру­ку­вав її в жур­на­лі «Ки­ев­ская Ста­ри­на» 1887 ро­ку.

Та­кож по­тре­бує на­у­ко­вої де­кон­стру­кції й міф, який уяскра­вив Т.Шев­чен­ко, про Гон­ту що­до вбив­ства сво­їх си­нів. На су­ді над ним не на­зи­ва­ли­ся фа­кти вбивств, які осо­би­сто чи­нив со­тник Ґон­та. Пі­сля по­раз­ки ко­за­цько­го пов­ста­н­ня 1768 ро­ку дру­жи­ну і чо­ти­рьох до­чок Ґон­ти до­ста­ви­ли з Роз­сі­шок до Ума­ні, де кіль­ка ра­зів при­лю­дно від­шма­га­ли різ­ка­ми і від­пра­ви­ли у за­сла­н­ня. Єди­но­го си­на Ґон­ти ко­за­цький со­тник П.Ула­сен­ко ви­віз до Мол­до­ви.

Ма­ксим За­лі­зняк пі­сля взя­т­тя Ума­ні спро­бу­вав від­но­ви­ти укра­їн­ську ко­за­цьку дер­жа­ву. В Ума­ні ко­за­цька Ра­да ого­ло­си­ла Ґон­ту уман­ським пол­ков­ни­ком і кня­зем. Хи­бно вва­жа­ю­чи ро­сі­ян сво­ї­ми со­ю­зни­ка­ми у бо­роть­бі про­ти по­ля­ків, 780 «поль­ських» ко­за­ків (під­да­них Ре­чі По­спо­ли­тої (Ре­спу­блі­ки) Поль­щі, Ли­тви і Ру­сі-Укра­ї­ни) з 65 за­по­розь­ки­ми ко­за­ка­ми (під­да­ни­ми Ро­сій­ської ім­пе­рії) бу­ли під­сту­пно за­хо­пле­ні в по­лон ро­сій­ським вій­ськом під час «бра­та­н­ня» з дон­ськи­ми ко­за­ка­ми.

Урок, який ми по­вин­ні за­сво­ї­ти з на­го­ди 250-лі­т­тя ве­ли­ко­го ко­за­цько­го пов­ста­н­ня 1768 ро­ку, це те, що ми ма­є­мо опи­ра­тись, перш за все, на свою си­лу і не до­зво­ли­ти се­бе вко­тре роз­ді­ли­ти на ре­лі­гій­ній, кла­со­вій чи якійсь ін­шій осно­ві.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.