Ге­рою Укра­ї­ни Ми­ро­сла­ву Сим­чи­чу – 96!

SHLYAH PEREMOGY UKRAINЕ - - Калейдоскоп -

5 сі­чня ле­ген­дар­но­му ко­ман­ди­ру Укра­їн­ської Пов­стан­ської Ар­мії, дов­го­лі­тньо­му по­літв’язню Ми­ро­сла­ву Сим­чи­чу «Кри­во­но­су» ви­пов­ни­ло­ся 96 ро­ків. Гі­дно про­йшов­ши жит­тє­вий шлях, пан Ми­ро­слав до­жив до про­го­ло­ше­н­ня не­за­ле­жно­сті Укра­ї­ни, за во­лю якої бо­ров­ся все своє жи­т­тя, до­че­кав­ся і ви­зна­н­ня на дер­жав­но­му рів­ні бо­роть­би ОУН і УПА.

Ор­га­ні­за­ція Укра­їн­ських На­ціо­на­лі­стів (бан­де­рів­ців) та ре­да­кція щи­ро ві­та­ють па­на Ми­ро­сла­ва зі свя­том, ба­жа­є­мо здо­ро­ви­ти­ся і всі­ля­ких га­ра­здів, а на­шим чи­та­чам про­по­ну­є­мо урив­ки зі стат­ті Ва­ле­рія Мар­чен­ка, на­пи­са­ної ще в да­ле­ко­му 1980-му ро­ці, яка увій­де до збір­ни­ка «Зна­йом­тесь: бан­де­рі­вець», який го­ту­є­мо до дру­ку.

Ред.

Ми­ро­слав Сим­чич на­ле­жить до не­чи­слен­ної гру­пи ме­шкан­ців та­бо­ру з до­ве­де­ни­ми по су­ду вбив­ства­ми. Са­ме про цю ка­те­го­рію по­літв’язнів ор­га­ни ра­дян­ської про­па­ган­ди трі­ум­фаль­но пи­шуть: ру­ки по лі­кті в кро­ві. Сво­го ча­су не роз­стрі­ля­них цих лю­дей по­си­ла­ли на ка­тор­жні ро­бо­ти, де во­ни ма­ли спо­ку­ту­ва­ти про­ви­ну пе­ред вла­дою чи пак на­ро­дом, їм так і за­яви­ли:

— Смер­ті лег­кої не ді­ста­не­те. До­ки на нас на­пра­цю­є­тесь, всі со­ки ви­ти­сне­мо! Сві­до­мий без­ви­хо­ді, в якій опи­нив­ся, со­тен­ний УПА знав: ра­но а чи пі­зно йо­му на­га­да­ють зни­ще­н­ня біль­шо­ви­цьких ви­зво­ли­те­лів. То­му єди­ною сприйня­тли­вою фор­мою існу­ва­н­ня за­ли­ша­ла­ся бо­роть­ба. По­ді­бні аль­тер­на­тив­ні істи­ни лег­ко пи­са­ти й го­во­ри­ти, важ­ко їх здій­сню­ва­ти. […]

Бан­де­рів­ці бу­ли об’єктом без­на­стан­но­го пе­ре­слі­ду­ва­н­ня адмі­ні­стра­ції, ко­тра вва­жа­ла їх за го­лов­не зло. Пе­ре­пон для зну­щань пе­ред на­гля­да­ча­ми ні­ким і ні­ко­ли не ста­ви­лось, і чим ви­на­хі­дли­ві­ше, ба­жа­на пе­ред­умо­ва – згі­дно за­ко­ну, був по­ка­ра­ний в’язень, ви­ще тим ці­ну­ва­ли­ся слу­жбо­ві яко­сті пра­ців­ни­ка. Глад­кі та тон­ші, бру­таль­ні чи уле­сли­ві­ші, во­ни рі­зни­ли­ся зов­ні, про­те єд­на­ла їх ви­зна­чаль­на ри­са – не­на­висть до лю­дей, над яки­ми по­став­ле­но ко­ман­ду­ва­ти. Жив був у та­бо­рі стар­ши­на. На­віть не кум, не ре­жим і по­лі­трук, а зви­чай­ні­сінь­кий на­гля­дач – стар­ши­на. З ви­гля­ду се­люк се­лю­ком, тіль­ки от очі мав без­барв­ні, не­ру­хо­мі са­дист­ські очі. Ди­ви­на! Та­ких лю­дей ве­де, про­сто на­дить до мі­сця, де свою зло­бу зда­тні ви­яви­ти най­пов­ні­ше. Скар­жи­тись, що че­рез йо­го ра­пор­ти у кар­це­рі по­об­мо­ро­жу­ва­ло­ся без­ліч лю­дей – во­ни по­ру­ши­ли ре­жим. Що, ври­ва­ю­чись до ба­ра­ку із ран­ко­вим дзво­ни­ком, гам­се­лив де­рев’яним мо­ло­тком по за­спа­них в’язнях – вин­ні са­мі, бо не вста­ли по під­йо­му. Що вла­сно­ру­чно за­би­вав на­смерть нев­по­ко­ре­них – кла­со­ва бо­роть­ба за­го­стрю­є­ться та й ко­го тим зди­ву­ва­ти в ча­си офі­цій­но до­зво­ле­но­го за­сто­су­ва­н­ня фі­зи­чної си­ли. Одне сло­во, він лю­ту­вав так, що не бу­ло на зо­ні зе­ка, який би йо­го не про­кли­нав. Лі­кві­да­ція цьо­го вір­но­го си­на ГУЛАГу від­бу­ла­ся бли­ска­ви­чно.

Один з оу­нів­ців­юна­ків Та­рас пра­цю­вав шни­рем (дне­валь­ним) у бу­рі. Це не­по­ка­зний хло­пчи­на пе­ре­дав клю­ча від вхі­дних две­рей, що з ньо­го ви­го­то­ви­ли ду­блі­кат. Уно­чі за­ско­че­ний зне­на­цька на­гля­дач за­ле­мен­ту­ва­ти не встиг. І як же по­змі­ї­но­му він кру­тив­ся, ко­ли йо­го ко­ло­ли но­жа­ми... Вран­ці зо­на гу­ла, мов ву­лик – та­ко­го обер­бан­ди­та за­рі­за­ли. Та­ра­са по­ве­ли на до­пит, по­гро­жу­ва­ли, би­ли, але хло­пець три­мав­ся, мов кре­мінь. То­ді опер ска­зав, всі тор­ту­ри, про які чув і ба­чив, зда­ду­ться йо­му ди­тя­чим ло­ско­том по­рів­ня­но з тим, що він взнає не­за­ба­ром. Та­ра­са по­са­до­ви­ли в бур до ка­ме­ри, де вже три­ма­ли трьох кри­мі­наль­ни­ків. Во­ни пе­кли йо­го роз­пе­че­ним за­лі­зом, під­ві­шу­ва­ли за ру­ки до сте­лі, по­зві­ря­чо­му кіль­ка­го­дин­но би­ли. Це бу­ли, да­ле­бі, Хри­сто­ві му­ки, які вір­ний то­ва­риш пе­ре­ніс з не мен­шою ви­трим­кою.

Ді­знав­шись, що ко­ї­ться за ґра­та­ми ба­ра­ка по­си­ле­но­го ре­жи­му, на зо­ні по­ча­ли вжи­ва­ти за­хо­дів. Опе­ро­ві на­тя­кну­ли, за Та­ра­са до­ве­де­ться від­по­ві­сти. Але ви­хо­ва­тель за­бо­жив­ся, що це не йо­го іні­ці­а­ти­ва, а на­каз зго­ри. То­ді на під­піль­ній ра­ді ви­рі­ше­но бу­ло ко­мусь по­тра­пи­ти в бур, де роз­кви­та­ти­ся з ви­ко­нав­ця­ми на­ка­зу. Це до­ру­чи­ли здій­сни­ти Сим­чи­чу. Він при­пи­нив ви­хо­ди­ти на ро­бо­ту, прив­се­лю­дно обла­яв офі­це­ра і за по­ру­ше­н­ня ре­жи­му був за­про­ва­дже­ний до бу­ру. Хо­ча но­во­при­бу­ло­го три­ма­ли окре­мо, та пе­ре­мов­ля­ти­ся з там­те­шньою бра­ті­єю він, зро­зумі­ло, міг (по­ні­ве­че­но­го Та­ра­са за­бра­ли до шпи­та­лю). Зо­рі­єн­ту­вав­шись, що най­кра­ще мі­сце для зу­стрі­чі бу­де в ро­бо­чій ка­ме­рі, він від­по­від­но змі­нив по­ве­дін­ку. В’язень за­баг ро­би­ти й спо­ві­стив на­чаль­ству, що пе­ре­став ми­сли­ти се­бе по­за ви­ро­бни­цтвом ма­те­рі­аль­них цін­но­стей. Це сприйня­ло­ся, як на­слі­док ви­хов­но­го про­це­су, і Сим­чи­ча ви­пу­сти­ли до пром­зо­ни, ку­ди ви­хо­ди­ли пра­цю­ва­ти й су­сі­ди. При­чи­на йо­го з’яви в бу­рі для них та­єм­ни­цею не бу­ла, тож до зу­стрі­чі го­ту­ва­ли­ся ре­тель­но. На дво­ри­щі пром­зо­ни на фа­ши­ста (так ще по та­бо­рах на­зи­ва­ли на­ціо­на­лі­стів) че­ка­ли троє з за­хо­ва­ни­ми ар­гу­мен­та­ми для пе­ре­го­во­рів під фу­фай­ка­ми. Здо­ро­вань, який став най­пер­ший, ви­хо­пив бу­ла­ву (ме­та­ле­ву ку­лю зав­біль­шки з ку­лак на дов­го­му дер­жа­ку роз­гля­да­ли з ці­ка­ві­стю на­бі­глі пі­сля бо­йо­ви­ща в’язні) і за­ма­хнув­ся для вда­ру. Про­те він устиг ли­ше за­ма­хну­тись. По­ко­ша­чо­му стри­бнув­ши впе­ред, Сим­чич одні­єю ру­кою пе­ре­ хо­пив бу­ла­ву, а дру­гою вда­рив у облич­чя. Здо­ро­вань роз­че­пі­рив паль­ці і зброя опи­ни­ла­ся в ру­ках су­пер­ни­ка. На­сту­пної ми­ті він уже ва­ляв­ся нав­знак з роз­тро­ще­ним че­ре­пом. У цей час до них під­ско­чив дру­гий на­па­сник із за­лі­зною шта­бою. Той устиг за­че­пи­ти Сим­чи­ча по ра­ме­ну, але да­лі уда­ри вже си­па­лись в одно­му на­прям­ку. У кри­мі­наль­ни­ка бу­ло по­шко­дже­но хре­бет, ре­бра і щось там ще. Тре­тьо­му з но­жем ді­ста­ло­ся ли­ше раз, бо втік у за­бо­ро­не­ну зо­ну, де йо­го під­стре­лив вар­то­вий з ви­шки! Про­тя­гом цих днів на зо­ні лі­кві­ду­ва­ли ще кіль­кох сту­ка­чів.

Згур­то­ва­ні укра­їн­ці ви­зна­ча­ли­ся як гру­па, яку не мо­жна бу­ло за­чі­па­ти без­кар­но. До по­ді­бно­го роз­гор­та­н­ня по­дій на­чаль­ство, річ пев­на, не за­ли­ши­лось бай­ду­жим. І не­вдов­зі 1952 ро­ку вій­сько­вий три­бу­нал у мі­сті Ха­ба­ров­ську роз­гля­нув спра­ву гру­пи в’язнів, ко­трі, всту­пив­ши в зло­чин­ну змо­ву з ме­тою про­ти­ді­я­ти пе­ре­ви­хов­ним за­хо­дам, вла­шту­ва­ли за­во­ру­ше­н­ня та страй­ки, ор­га­ні­зу­ва­ли вбив­ства осіб із чи­сла в’язнів, що спів­ро­бі­тни­ча­ли з адмі­ні­стра­ці­єю. Ми­ро­сла­ву Сим­чи­чу ін­кри­мі­ну­ва­ло­ся «изби­е­ние» ув’язне­них, ко­трі ста­ли на шлях ви­прав­ле­н­ня, злі­сне ухи­ле­н­ня від пра­ці, під­бу­рю­ва­н­ня ін­ших до спро­ти­ву адмі­ні­стра­ції – все те, за що да­ють те­пе­рі­шню ста­т­тю 77 УК РСФСР. Мо­жли­во усім їм, уча­сни­кам та­бір­но­го ру­ху опо­ру по­ве­ло­ся б іна­кше, як­би не зра­да. Чо­ло­вік мов­чав три­ва­лий час – ні жор­сто­кі по­бої, ні за­гро­за но­во­го тер­мі­ну, зда­ва­ло­ся, не впли­ва­ли на ньо­го. Та є в ро­сі­я­ни­на одна струн­ка, до­тор­кнув­шись якої, мо­жна за­гра­ти чи не всі­ля­кої пі­сні. Слід­чий ска­зав за­а­ре­што­ва­но­му: по­ди­ви­ся в яку ком­па­нію ти по­тра­пив – са­мі бан­де­рів­ці. Во­ни, лю­то не­на­ви­дя­чи нас, пра­гнуть від­окре­ми­ти­ся й роз­ді­ли­ти Ро­сію. Ти – ро­сі­я­нин, а до­по­ма­га­єш сво­їм во­ро­гам у руй­нів­ній ро­бо­ті. Га­разд, то­бі мо­же щось не по­до­ба­тись у су­спіль­но­по­лі­ти­чній си­сте­мі. Але ж Ба­тьків­щи­на! Не­ вже в те­бе не бо­лить за неї ду­ша. Ду­ша в ньо­го бо­лі­ла та ще, ко­ли ви­яви­ло­ся, що за па­трі­о­тизм й від­по­від­не да­ва­н­ня по­ка­зів не до­да­дуть «до­важ­ку» во­злю­бив на­віть слід­чо­го­зем­ля­ка. Та­бір­ні акції він опи­су­вав з на­тхне­н­ням бе­ле­три­ста, кон­кре­ти­зу­ю­чи да­ти, іме­на то­що. Про ці од­кро­ве­н­ня Сим­чи­че­ві одні­єї но­чі опо­вів тю­рем­ний офі­цер­узбек. І ко­ли в’язень, спа­ла­хнув­ши од гні­ву, грим­нув:

— Бре­шеш, це — че­сний чо­ло­вік. Той від­ка­зав йо­му:

— Ти за­був, що він ро­сі­я­нин, а хто – ви? […]

На са­мо­ті в ка­ме­рі йо­го знов по­сі­да­ли дум­ки. Ось він із кіль­ко­ма стріль­ця­ми на свя­тко­вій ве­че­рі в ха­ті Пав­ли­чків. Ра­ді­сна ма­ти при­про­шує їсти, роз­но­ся­чи стра­ви го­стям, ко­трі при­йшли ра­зом із стар­шим си­ном. Мен­ший Дми­тро, то­ді сту­дент Львів­сько­го уні­вер­си­те­ту, вийняв з ки­ше­ні но­те­са й чи­тає з ньо­го вір­ші.

— Нам по­трі­бні лю­ди і в їхніх уста­но­вах, чи не так, па­не со­тен­ний? — схваль­но кив­нув­ши в бік по­е­та, ро­дин­ної гор­до­сті, ози­ва­є­ться стар­ший брат.

— Це ду­же слизь­кий шлях і рід­ко хто зда­тен прой­ти по ньо­му, щоб не впа­сти, — май­ну­ло в го­ло­ві упів­сько­го стар­ши­ни, але ні­чо­го на те не за­ува­жив. Зга­дав за ту зу­стріч та роз­мо­ву зго­дом, ко­ли дав­но за­ги­нув стар­ший Пав­ли­чко, а мо­лод­ший у го­ни­тві за ви­зна­н­ням, по­са­дою – усім ін­шим, що дає слу­жба во­ро­го­ві, став то­пта­ти свя­ти­ні, па­плю­жи­ти бо­роть­бу за не­за­ле­жність Укра­ї­ни. Шлях Кон­ра­да Вал­лен­ро­да по­е­то­ві ви­явив­ся не під си­лу. Жи­т­тя не лі­те­ра­ту­ра, не­пе­ре­мо­же­ним за­ли­ши­тись важ­ко. […]

На­сту­пні 10 літ він ман­дру­вав че­рез най­ли­хі­ші штра­фні зо­ни СРСР. І так за­пи­са­но в кни­гу жи­т­тя: не­спо­ді­ва­не звіль­не­н­ня 1962 ро­ку – від хру­щов­ських ам­ні­стій­них ще­дрот. Ви­йшов за та­бір­ну бра­му в зе­ків­сько­му х­б ко­стю­мі, на­сту­ку­ю­чи де­рев’яни­ми че­ре­ви­ка­ми, без гро­шей у ки­ше­ні і з за­лі­зни­чним кви­тком до схі­дно­укра­їн­ських обла­стей. На остан­ньо­го кар­бо­ван­ця про­ка­тав­ся екс­кур­сій­ним тро­лей­бу­сом по Мо­скві, зі­йшов, плю­нув на Мав­зо­лей на Кра­сній пло­щі та по­дав­ся шу­ка­ти до­лі на свою без­та­лан­ну Ба­тьків­щи­ну.

В За­по­ріж­жі йо­го дов­го не при­йма­ли на ро­бо­ту, від­мов­ля­ли під рі­зни­ми при­во­да­ми, ді­зна­ю­чись, що си­дів. Вре­шті­решт пі­шов до го­ло­ви мі­ськви­кон­ко­му і ска­зав: ме­ні не­ма де спа­ти, не­ма чо­го їсти. Від­прав­ляй­те на­зад до та­бо­ру, там хо­ча б ба­лан­да та на­ри. Мо­жно­вла­дний здав со­бі спра­ву, що по­ді­бний скан­дал йо­му ні до чо­го, і з на­сту­пно­го дня Ми­ро­слав Ва­си­льо­вич Сим­чич був за­ра­хо­ва­ний ро­бі­тни­ком ли­вар­но­го це­ху на ма­ши­но­бу­дів­но­му за­во­ді.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.