По­жи­ти в се­лі за гро­ші

Ро­ди­на Рад­чу­ків із Ду­бнен­щи­ни на вла­сно­му при­кла­ді до­во­дить, що за­по­ча­тку­ва­ти успі­шний ту­ри­сти­чний бі­знес на се­лі до сна­ги ко­жно­му

The Ukrainian Farmer - - ЗМІСТ - ЛЮ­ДМИ­ЛА МОРОЗОВА

За­зви­чай сло­во «ту­ризм» асо­ці­ю­є­ться з да­ле­ки­ми ман­дра­ми, чу­до­ви­ми кра­є­ви­да­ми, пі­зна­н­ням ін­ших зви­ча­їв і куль­ту­ри — ма­те­рі­аль­ної чи ду­хов­ної. Сло­вом, щось при­єм­не, свя­тко­ве й від­по­чин­ко­ве. Утім, ту­ризм — це не ли­ше від­по­чи­нок, а й ва­жли­ва скла­до­ва еко­но­мі­ки дер­жа­ви, для де­яких кра­їн — на­віть її ру­шій­на си­ла.

Остан­ні­ми ро­ка­ми у сві­ті роз­ви­ва­є­ться агро­ту­ризм (в Укра­ї­ні вжи­ва­ють тер­мін «сіль­ський зе­ле­ний ту­ризм»), себ­то від­по­чи­нок у при­ва­тній са­ди­бі сіль­сько­го го­спо­да­ря. Та­кий ту­ризм, осо­бли­во в не­ку­рор­тних, не­ту­ри­сти­чних ре­гіо­нах — це й до­да­тко­вий (а не­рід­ко і єди­ний) за­ро­бі­ток для се­ля­ни­на, і роз­ви­ток де­пре­сив­но­го ре­гіо­ну. За­зви­чай для за­по­ча­тку­ва­н­ня та­ко­го бі­зне­су ве­ли­ких ко­штів не по­трі­бно: для про­жи­ва­н­ня ту­ри­стів зго­дя­ться на­віть кім­на­ти вла­сно­го бу­дин­ку, а сма­чні до­ма­шні стра­ви на­ціо­наль­ної ку­хні ви­гі­дно кон­ку­ру­ва­ти­муть із ре­сто­ран­ни­ми на­їд­ка­ми.

Утім, для ста­ло­го роз­ви­тку сіль­сько­го ту­ри­сти­чно­го бі­зне­су цьо­го мі­ні­маль­но­го на­бо­ру не­до­ста­тньо, адже для ту­ри­ста го­лов­не — вра­же­н­ня. Їх за­без­пе­чи­ти — спра­ва скла­дні­ша.

Ві­кто­рії та Дми­тру Рад­чу­кам, вла­сни­кам агро­са­ди­би «Ху­тір „Ка­сень”» в се­лі Пов­ча Рів­нен­ської обла­сті, це вда­ло­ся. Ту­ри­стів до сво­єї са­ди­би во­ни при­ва­блю­ють рі­зно­ма­ні­тни­ми атра­кці­я­ми — від вла­сної ове­чої фер­ми до те­а­тра­лі­зо­ва­них опо­від­ок про дав­ни­ну. Про те, як на се­лі за­по­ча­тку­ва­ти ту­ри­сти­чний бі­знес, роз­по­ві­ла для на­ших чи­та­чів Ві­кто­рія Рад­чук.

Па­ні Ві­кто­ріє, що бу­ло спо­ча­тку: вів­ці чи ту­ризм?

– Вів­ці. Во­ни в нас з’яви­ли­ся два ро­ки то­му, ко­ли ще й не ду­ма­ли за­по­ча­тко­ву­ва­ти зе­ле­ний ту­ризм, а са­ди­бу ми за­ре­є­стру­ва­ли 1 черв­ня 2016 ро­ку. При­дба­ли їх у ФГ «Ме­ри­нос-за­хід»: про­сто чо­ло­вік зав­жди хо­тів три­ма­ти вів­ці, от ми й по­бу­ду­ва­ли не­ве­ли­ку вів­це­фер­му. До­по­ма­га­ла вся на­ша чи­слен­на ро­ди­на. Ни­ні ма­є­мо 50 го­лів м’ясної по­ро­ди ме­ри­нос. Те­пер, ко­ли вже при­їздять ту­ри­сти, ове­ча фер­ма — це одна з ту­ри­сти­чних атра­кцій. Адже лю­дям ці­ка­во по­ди­ви­ти­ся на тва­рин, по­гла­ди­ти їх, по­го­ду­ва­ти, по­слу­ха­ти роз­по­віді, як ко­лись за ни­ми до­гля­да­ли та як те­пер. До ре­чі, ко­лись бі­ля на­шо­го се­ла бу­ла ве­ли­ка вів­це­фер­ма на 4,5 тис. го­лів, й до­сі в се­лі жи­вуть лю­ди, які там пра­цю­ва­ли. Во­ни нам по­да­ру­ва­ли де­які свої ро­бо­чі зна­ря­д­дя: от, на­при­клад, но­жи­ці ко­ва­ні, яки­ми ко­лись овець стри­гли. То­му на­ші роз­по­віді не ли­ше ці­ка­ві, а й на­о­чні.

Цьо­го ро­ку ми впер­ше стри­гли овець: від­да­ли вов­ну на за­вод, а на­зад отри­ма­ли го­то­ві ков­дри й по­ду­шки. Те­пер во­ни в кім­на­тах для ту­ри­стів.

Окрім то­го, ба­ра­ни­на — одна з основ­них страв на­шої ку­хні. Це ж ду­же ко­ри­сне ді­є­ти­чне м’ясо, хо­ча лю­ди не ду­же хо­чуть йо­го їсти, бо, мов­ляв, має не­при­єм­ний за­пах. Тіль­ки не в ці­єї по­ро­ди. Мій чо­ло­вік — ку­хар за фа­хом, дав­но го­тує ба­ра­ни­ну й усім по­до­ба­є­ться. То­му ми хо­че­мо роз­ви­ну­ти цей на­прям. На­да­лі на­ро­щу­ва­ти­ме­мо ста­до, бо для роз­ви­тку по­трі­бно ма­ти ба­га­то овець.

До ре­чі, цьо­го ро­ку за під­трим­ки ФГ «Ме­ри­нос-за­хід» про­ве­ли на ба­зі са­ди­би се­мі­нар із вів­чар­ства для фер­мер­ських го­спо­дарств, по­ча­тків­ців та всіх, хто хо­че опі­ку­ва­ти­ся ці­єю справою, за уча­стю го­ло­ви Гро­мад­ської спіл­ки «Вів­чар­ство та Ко­зів­ни­цтво Укра­ї­ни» Мар’яна Тро­цько­го. За­про­си­ли всіх охо­чих че­рез Фейсбук. Хо­че­мо, щоб вів­чар­ство роз­ви­ва­ло­ся в на­шо­му ре­гіо­ні.

У нас ще є три свин­ки та 15 по­ро­ся­ток по­ро­ди угор­ська пу­хо­ва ман­га­ли­ця. Це вже су­то для роз­ва­ги ту­ри­стів. Во­ни ду­же гар­ні й по­ка­зо­ві — ку­че­ря­ві, ру­день­кі. Жи­вуть у за­го­ро­жі на ву­ли­ці ці­лий рік — при­мі­ще­н­ня їм не по­трі­бне, є тіль­ки де­рев’яна ха­тин­ка з усте­ле­ною со­ло­мою під­ло­гою. Хар­чу­ю­ться тра­ви­чкою. Ді­ти їх ду­же лю­блять.

Як ви на­ва­жи­ли­ся за­сну­ва­ти са­ди­бу?

– На­ва­жи­ли­ся, бо на­ша кра­ї­на — най­кра­ща у сві­ті. Якщо сер­йо­зно, то про­сто при­кро: при­їздиш у кра­ї­ни Єв­ро­пи, там про­по­ну­ють рі­зні екс­кур­сії, на­при­клад, у ві­ден­ський ліс, яка ко­штує 20 єв­ро з лю­ди­ни. А в нас при­ро­да не гір­ша, на­віть кра­ща, тіль­ки ін­фра­стру­кту­ра не обла­што­ва­на. Ми б мо­гли стіль­ки всьо­го за­про­по­ну­ва­ти, тре­ба тіль­ки зро­би­ти все як слід. Зе­ле­ний ту­ризм ни­ні у Єв­ро­пі ду­же по­пу­ляр­ний, лю­ди в се­лі за­ро­бля­ють на цьо­му гро­ші, за­лу­ча­ють ту­ри­стів ори­гі­наль­ною ку­хнею, роз­ва­га­ми. Ми чи­ма­ло по­їзди­ли по та­ких са­ди­бах, зокре­ма, і в Укра­ї­ні. Вра­зи­ла агро­са­ди­ба Фру­му­ши­ка-но­ва в Оде­ській обла­сті: там ве­ли­ка вів­це­фер­ма, етно­гра­фі­чний му­зей про­сто не­ба, мі­ні-зоо­парк, рі­зно­ма­ні­тні роз­ва­ги та чу­до­ва при­ро­да. А на­ша Рів­нен­щи­на ні­чим не гір­ша. То­му й на­ва­жи­ли­ся за­по­ча­тку­ва­ти свою спра­ву.

А ви якесь від­но­ше­н­ня до ту­ри­зму ма­ли ра­ні­ше?

– Ні. Як я вже ска­за­ла, чо­ло­вік — ку­хар, я за­кін­чи­ла ко­ледж за фа­хом «ор­га­ні­за­ція і ве­де­н­ня фер­мер­сько­го го­спо­дар­ства». Про­те до фер­мер­ства при­сту­пи­ли­ся від­ко­ли за­ве­ли вів­ці, а ра­ні­ше ве­ли під­при­єм­ни­цьку ді­яль­ність.

То що ви про­по­ну­є­те ту­ри­стам, окрім вів­це­фер­ми та гар­ної при­ро­ди?

– Про­по­ну­є­мо про­жи­ва­н­ня у дво­мі­сних но­ме­рах, при­чо­му без те­ле­ві­зо­рів — ми спе­ці­аль­но так зро­би­ли, щоб лю­ди від­по­чи­ва­ли від по­то­ку ін­фор­ма­ції. Мо­же­мо одно­ча­сно прийня­ти 10 лю­дей. Про­по­ну­є­мо три­ра­зо­ве хар­чу­ва­н­ня. Крім то­го, ма­є­мо ла­зню на дро­вах із від­кри­тим басейном по­руч. До ре­чі, на­ша са­ди­ба — це но­вий бу­ди­нок, об­ши­тий де­ре­вом, а от ла­зню ми зро­би­ли зі ста­рої ха­ти, якій що­най­мен­ше 80 ро­ків.

Що­до роз­ваг, то в нас на від­мі­ну від Кар­пат ту­ризм спо­кій­ний. А от із чу­до­ви­ми кра­є­ви­да­ми по­ща­сти­ло: ми жи­ве­мо на Пов­чан­ській ви­со­чи­ні — це най­ви­ща ча­сти­на Во­лин­ської ви­со­чи­ни, 365 ме­трів над рів­нем мо­ря: мі­сце­вість тут гор­би­ста, лі­си­ста. На­ша са­ди­ба роз­та­шо­ва­на за 3 км від се­ла, під са­мі­сінь­ким лі­сом. Це ва­жли­во, бо лю­ди мо­жуть там гу­ля­ти, зби­ра­ти гри­би-яго­ди, ка­та­ти­ся на ве­ло­си­пе­дах (зда­є­мо в орен­ду). Взим­ку ка­та­є­мо ту­ри­стів на са­нях, за­пря­же­них кінь­ми. Не­по­да­лік є ма­льов­ни­ча го­ра Ко­ли­ха та ду­же гар­на мі­сци­на з кам’яни­ми бри­ла­ми, так зва­ний укра­їн­ський Сто­ун­хендж — ту­ди та­кож во­ди­мо лю­дей.

Крім то­го, за­по­ча­тку­ва­ли що­рі­чний тур­пі­кнік «Зе­ле­ні ке­ди», при­свя­ти­ли йо­го ве­ло­си­пе­дно­му ру­ху та роз­ви­тку зе­ле­но­го ту­ри­зму. За­про­си­ли зна­йо­мих вла­сни­ків агро­са­диб — во­ни ма­ли на­го­ду про се­бе роз­по­ві­сти, ро­кму­зи­кан­тів, наш сіль­ський хор, на­ро­дних май­стрів, бу­ли ве­ло­си­пе­ди­сти, бай­ке­ри з Рів­но­го, Ду­бно, Льво­ва. Го­ту­ва­ли сма­чні ту­ри­сти­чні стра­ви, вла­шту­ва­ли кон­церт, го­лов­не — спіл­ку­ва­ли­ся. Вва­жаю це ма­лень­ким по­ча­тком роз­ви­тку зе­ле­но­го ту­ри­зму на Ду­бен­щи­ні.

А до більш від­да­ле­них ту­ри­сти­чних об’єктів екс­кур­сії про­по­ну­є­те?

– Во­зи­мо за три кі­ло­ме­три в се­ло Миль­ча до Ав­стрій­ської сте­ли, яку в 1915 ро­ці зве­ли ав­стрій­ці на честь пе­ре­мо­ги над ро­сій­ськи­ми вій­ська­ми. Роз­по­від­а­ють, во­ни ще й діж­ку ро­му за­ко­па­ли бі­ля сте­ли. Не­по­да­лік є цер­ква, за­кла­де­на 1602 ро­ку, — то­ді то був чо­ло­ві­чий мо­на­стир, у яко­му є чу­до­твор­на 300-рі­чна іко­на свя­то­го Ону­фрія. Під час екс­кур­сії я роз­по­від­аю про по­дії, які тут від­бу­ва­ли­ся, — спе­ці­аль­но зби­ра­ла ін­фор­ма­цію в сіль­ра­ді. Лю­дям по­до­ба­є­ться.

Окрім то­го, на біль­шій від­ста­ні є ба­га­то ін­ших ці­ка­вих ту­ри­сти­чних об’єктів: Ду­бен­ський за­мок, Та­ра­ка­нів­ський форт, дже­ре­ло Свя­тої Ан­ни, По­ча­їв­ська лав­ра. До цих пам’яток ту­ри­сти по­ки що ді­ста­ю­ться са­мо­стій­но — так да­ле­ко во­зи­ти не маю ча­су.

Ми ще й те­а­тра­лі­зо­ва­ні дій­ства вла­што­ву­є­мо. От то­рік ор­га­ні­зо­ву­ва­ли но­во­рі­чні ди­тя­чі свя­та, які три­ва­ли від Ми­ко­лая до Но­во­го ро­ку. Зу­стрі­ча­ли ді­тей на лі­со­вій га­ля­ви­ні, вбра­ні, як каз­ко­ві ге­рої, про­во­ди­ли екс­кур­сію на вів­це­фер­му — там був вер­теп, і роз­по­від­а­ли про істо­рію на­ро­дже­н­ня Хри­ста. За­вер­шу­ва­ло­ся свя­то в бу­дин­ку, де ми при­го­ща­ли ді­тей га­ря­чи­ми на­по­я­ми та сма­ко­ли­ка­ми, да­ру­ва­ли по­да­рун­ки. Я са­ма роз­ро­би­ла про­гра­му, а ви­ко­на­ти її ме­ні до­по­ма­га­ли ви­хо­ва­тель­ки ди­тсад­ка. Цьо­го ро­ку, мо­жли­во, та­кож за­про­по­ну­є­мо, але бу­де важ­че це зро­би­ти, бо якраз вів­ці бу­дуть ко­ти­ти­ся.

Скіль­ки ни­ні до вас при­їздить ту­ри­стів?

– Ту­ри­сти їдуть, хоч не мо­жу ска­за­ти, що ба­га­то. Ми ж тіль­ки по­чи­на­є­мо. В основ­но­му при­їздять на ви­хі­дні, біль­ше на­ве­сні та влі­тку. З Рів­нен­ської, Во­лин­ської обла­стей, з Ки­є­ва, на­віть із Поль­щі та Ні­меч­чи­ни.

В осін­ню не­го­ду до нас по­ки що важ­ко ді­ста­ти­ся — ґрун­то­ву до­ро­гу від се­ла геть роз­ми­ває. Це ду­же стри­мує по­тік ту­ри­стів. Мі­сце­ва вла­да на­зу­стріч нам не йде, то­му цю про­бле­му ма­є­мо по­до­ла­ти са­мо­туж­ки.

Як ви се­бе ре­кла­му­є­те?

– Ма­є­мо у Фейс­бу­ці сто­рін­ку, на сай­ті Рів­нен­ської обл­держ­адмі­ні­стра­ції «Рів­нен­щи­на ту­ри­сти­чна» про нас є ін­фор­ма­ція, на ін­ших ту­ри­сти­чних ре­сур­сах. Вза­га­лі, щоб про те­бе ді­зна­ли­ся, тре­ба по­тра­пи­ти до ту­ри­сти­чних мар­шру­тів тур­фірм. От че­рез на­шу агро­са­ди­бу про­хо­дить ве­ло­си­пе­дний мар­шрут «Від гра­фа до вів­ча­ря» про­тя­жні­стю 43 кі­ло­ме­три, який Рів­нен­ська ОДА до­да­ла до пе­ре­лі­ку обла­сних ту­ри­сти­чних мар­шру­тів (№613). Він роз­по­чи­на­є­ться з па­ла­цу гра­фів Ход­ке­ви­чів у се­ли­щі Мли­нів, про­хо­дить повз Ду­бен­ський за­мок, Та­ра­ка­нів­ський форт, Та­ра­со­ве дже­ре­ло й Ав­стрій­ську сте­лу й за­вер­шу­є­ться в на­шій са­ди­бі “Ху­тір „Ка­сень”. Та­ким чи­ном ту­ри­сти теж про нас ді­зна­ю­ться.

На між­на­ро­дній ту­ри­сти­чній ви­став­ці UITT в Ки­є­ві про се­бе ін­фор­ма­цію роз­по­всю­джу­ва­ли: там що­ро­ку на­ша ОДА має стенд, то ми че­рез них пе­ре­да­ли фла­є­ри. Про­те, че­сно ка­жу­чи, ко­ри­сті для се­бе від уча­сті в та­ких ви­став­ках я не ба­чу. Там усе біль­ше роз­кру­че­ні за­кла­ди се­бе ре­кла­му­ють. От цьо­го лі­та жо­дна лю­ди­на, яка в нас по­бу­ва­ла, не ска­за­ла, що во­на ді­зна­ла­ся про нас із ви­став­ки. В основ­но­му че­рез ін­тер­нет. За­га­лом для се­бе я зро­би­ла ви­сно­вок: ре­кла­му­ва­ти се­бе тре­ба са­мо­му.

Як ті­сно ви спів­пра­цю­є­те з від­ді­лом ту­ри­зму обл­держ­адмі­ні­стра­ції?

– По мо­жли­во­сті спів­пра­цю­є­мо. Крім ін­фор­ма­цій­ної під­трим­ки, на­при­клад, цьо­го лі­та во­ни на ба­зі на­шої са­ди­би про­ве­ли се­мі­нар для го­лів сіль­рад Здол­бу­нів­сько­го ра­йо­ну що­до роз­ви­тку на се­лі зе­ле­но­го ту­ри­зму. Ми ма­є­мо для цьо­го умо­ви, зокре­ма, не­ве­ли­кий кон­фе­ренц-зал, ко­ли ре­є­стру­ва­ли­ся у від­ді­лі ту­ри­зму ОДА, по­ві­до­ми­ли про свої мо­жли­во­сті, за­про­по­ну­ва­ли свої по­слу­ги. Хо­че­мо, щоб та­кі за­хо­ди про­во­ди­ли ре­гу­ляр­но.

Однак най­ті­сні­ше ми спів­пра­цю­є­мо з Мли­нів­ською рай­держ­адмі­ні­стра­ці­єю, хоч адмі­ні­стра­тив­но на­ше се­ло вхо­дить до Ду­бен­сько­го ра­йо­ну. Про­те в на­шій РДА вза­га­лі не зна­ють, що та­ке зе­ле­ний ту­ризм. Ко­ли ми ви­рі­ши­ли обла­шту­ва­ти са­ди­бу, я звер­ну­ла­ся у від­діл ту­ри­зму, щоб ме­ні по­ясни­ли, як ор­га­ні­зу­ва­ти спра­ву, які за­ко­ни ді­ють, адже хо­чу все ро­би­ти по за­ко­ну — на ба­га­то за­пи­тань від­по­віді так і не отри­ма­ла.

На­при­клад, хо­ті­ла ді­зна­ти­ся про мар­ку­ва­н­ня са­диб, про ка­те­го­ри­за­цію мар­шру­тів — про­чи­та­ла про це в ін­тер­не­ті. Во­ни — ме­ні: без про­блем, це з Ки­є­ва лю­ди при­їздять і ро­блять. Однак че­рез пів­то­ра ро­ку зру­шень не­має.

Про­сто при­кро, що ми ма­є­мо та­кі при­ро­дні ре­сур­си й не мо­же­мо ско­ри­ста­ти­ся з то­го. Чо­му б на на­шій Пов­чан­ській ви­со­чи­ні не зро­би­ти ту­ри­сти­чну ре­кре­а­цію? Як у Кар­па­тах — пі­ді­йма­чі обла­шту­ва­ти, ли­жні, сан­ні тра­си зро­би­ти? Ки­я­нам же до Кар­пат да­ле­ко, то во­ни на ви­хі­дні мо­гли б до нас їзди­ти. Однак ми, під­при­єм­ці, не мо­же­мо тра­си бу­ду­ва­ти… Чо­му б дер­жа­ві це не зро­би­ти, під­шу­ка­ти ін­ве­сто­ра, роз­ро­би­ти ту­ри­сти­чні мар­шру­ти? Про­те в на­шо­му ра­йо­ні в бік ту­ри­зму ні­хто не ди­ви­ться. От ме­не лю­ди пи­та­ють, як ор­га­ні­зу­ва­ти са­ди­бу, а це ж по­ви­нен від­діл ту­ри­зму роз­по­від­а­ти. Ду­бен­ський мі­ський від­діл пра­цює, пре­кра­сні екс­кур­сії мі­стом ор­га­ні­зо­ва­ні, а ра­йон — ні. І щоб ти не про­по­ну­вав, їм бай­ду­же. Ду­маю, якось без чи­нов­ни­ків змо­же­мо про­жи­ти.

Однак, щоб ту­ри­сти по­їха­ли, потрібна ін­фра­стру­кту­ра й на­сам­пе­ред до­ро­ги. Ви ж на­віть до сво­го ху­то­ра са­мо­туж­ки до­ро­гу не про­кла­де­те. Хі­ба що з’яв­ля­ться ще са­ди­би та об’єд­на­є­те­ся…

– До ре­чі, в на­шо­му се­лі справ­ді не­вдов­зі з’яви­ться ще одна са­ди­ба. На­прям — апі­те­ра­пія. У них є па­сі­ка, во­ни вже мед ви­ка­ча­ли. Пла­ну­ють уста­но­ви­ти апі­те­ра­пев­ти­чний бу­ди­но­чок, у яко­му ліж­ка роз­та­шо­ву­ють на бджо­ли­них ву­ли­ках. Сон у та­ко­му бу­ди­но­чку за­спо­ко­ює нер­во­ву си­сте­му, нор­ма­лі­зує тиск то­що. Во­ни хо­чуть і ди­тя­чі екс­кур­сії ор­га­ні­зо­ву­ва­ти, по­ка­зу­ва­ти весь про­цес ви­ро­бни­цтва ме­ду — для цьо­го тре­ба рій по­мі­сти­ти у скля­ний ву­лик. Тож все бу­де ви­дно, ні­би в те­ле­шоу «За склом».

От бачите, ваш при­клад уже на­ди­хає ін­ших. А вза­га­лі, чи під­три­му­є­те ви кон­та­кти з ін­ши­ми са­ди­ба­ми? Ді­ли­те­ся до­сві­дом? Мо­жли­во, є чле­ном Спіл­ки спри­я­н­ня роз­ви­тку сіль­сько­го зе­ле­но­го ту­ри­зму?

– Ні, ми не вхо­ди­мо до жо­дних об’єд­нань. Та і який сенс? На­при­клад, спіл­ка ор­га­ні­зо­вує якийсь се­мі­нар, але він про­хо­дить у Ки­є­ві, а я не мо­жу ки­ну­ти все на до­бу й по­їха­ти до Ки­є­ва по­слу­ха­ти се­мі­нар. А чо­му б не ор­га­ні­зу­ва­ти йо­го ближ­че до нас? На­при­клад, в обла­сно­му цен­трі.

Або ще при­клад. От я на­ма­га­ла­ся з ни­ми зв’яза­ти­ся і че­рез те­ле­фон, і пи­сьмо­во — хо­ті­ла ді­зна­ти­ся, як опо­да­тко­ву­є­ться на­ша ді­яль­ність, адже це сер­йо­зна спра­ва. Про­те кон­кре­тної від­по­віді чи до­по­мо­ги так і не отри­ма­ла. Тоб­то я не ба­чу ін­сти­ту­ції, яка б ор­га­ні­зо­ву­ва­ла вла­сни­ків са­диб.

Цей й не див­но, адже на­віть за­ко­ну про сіль­ський зе­ле­ний ту­ризм не­має. Змі­ни до За­ко­ну Укра­ї­ни «Про осо­би­сте се­лян­ське го­спо­дар­ство» що­до роз­ви­тку сіль­сько­го зе­ле­но­го ту­ри­зму тіль­ки пів­ро­ку то­му Вер­хов­на Ра­да ухва­ли­ла за осно­ву.

– У то­му то й річ. На­віть не­ві­до­мо, як опо­да­тко­ву­ва­ти на­шу ді­яль­ність. От я в по­да­тко­вій за­пи­та­ла, які маю спла­чу­ва­ти по­да­тки зі сво­єї ді­яль­но­сті. А ме­ні ін­спе­ктор від­по­ві­ла: по­да­тко­ва не знає, що та­ке зе­ле­ний ту­ризм. Бо не­має за­ко­ну про сіль­ський зе­ле­ний ту­ризм. А во­ни ке­ру­ю­ться тіль­ки за­кон­ни­ми акта­ми.

То який ви ма­є­те юри­ди­чний ста­тус?

– Зе­ле­ним ту­ри­змом я за­йма­ю­ся як фі­зи­чна осо­ба. Раз на рік спла­чую по­да­тки на сіль­ську ра­ду в роз­мі­рі 18%.

Ви по­чи­на­ли пів­то­ра ро­ку то­му. Чи мо­же­те вже ска­за­ти, чи при­бу­тко­ва ця спра­ва? Чи по­вер­та­ю­ться вкла­де­ні ко­шти?

– З огля­ду на те, скіль­ки вкла­де­но в спра­ву, то по­ки що при­бу­тку не ма­є­мо. Ми тіль­ки роз­кру­чу­є­мо­ся, на­пра­цьо­ву­є­мо клі­єнт­ську ба­зу, в нас не­має по­стій­но­го при­то­ку ту­ри­стів. Та я й усві­дом­люю, що від­ра­зу очі­ку­ва­ти на при­бу­тки не варто. Про­те якщо сер­йо­зно пра­цю­ва­ти, то, без­умов­но, це ви­гі­дно. Го­лов­не — при­ді­ля­ти лю­дям ува­гу: ство­ри­ти ком­фор­тні умо­ви для про­жи­ва­н­ня, сма­чно го­ту­ва­ти, за­ці­ка­ви­ти рі­зни­ми про­гра­ма­ми.

Ви ма­є­те хоч і не­ве­ли­кий, та все ж до­свід. Що б ви по­ра­ди­ли по­ча­тків­цям? З чо­го починати, що го­лов­не, а про що мо­жна по­дба­ти по­тім?

– Зві­сно, перш ніж починати спра­ву, тре­ба вра­ху­ва­ти, чи ма­єш ти від­по­від­ні умо­ви, щоб при­йма­ти ту­ри­стів. Дов­кі­л­ля ду­же ва­жли­ве, тре­ба від­шу­ка­ти нав­ко­ло якусь ро­дзин­ку — при­ро­дну чи ар­хі­те­ктур­ну пам’ятку й роз­кру­чу­ва­ти цю те­му. Ана­ло­гі­чно що­до по­слуг — тре­ба зо­се­ре­ди­ти­ся спо­ча­тку на чо­мусь одно­му. От у нас є вів­це­фер­ма — це бу­ла на­ша основ­на атра­кція, по­тім до­да­ли­ся те­а­тра­лі­зо­ва­ні дій­ства, а те­пер і тур­пі­кнік. Мо­жли­во, ви ви­ши­ва­є­те, рі­зьби­те по де­ре­ву чи пи­сан­ки роз­ма­льо­ву­є­те — мо­жна цим при­ва­би­ти ту­ри­стів, май­стер-кла­си для них ор­га­ні­зу­ва­ти. Ку­хня та­кож ва­жли­ва: про­по­нуй­те свої «ко­рон­ні стра­ви», а не тре­нуй­те­ся на ту­ри­стах. Чи не най­го­лов­ні­ша умо­ва — до­бро­зи­чли­вість й ува­га до ва­ших го­стей, бо до­брі ві­дгу­ки ту­ри­стів — це най­ва­жли­ві­ша оцін­ка ва­шої спра­ви.

Ба­га­то хто з на­ших ту­ри­стів, пі­сля то­го як по­бу­ва­ють у нас, хо­чуть і со­бі від­кри­ти са­ди­бу. Бо ма­ють вдо­ма якісь ста­ро­жи­тно­сті, хтось — ста­ру ха­ти­ну, по­руч ма­льов­ни­чу мі­сце­вість. От до ме­не те­ле­фо­ну­ва­ли зна­йо­мі: пи­та­ли, як роз­по­ча­ти спра­ву. Для них вза­га­лі це не про­бле­ма, бо жи­вуть не­по­да­лік від Ду­бен­сько­го зам­ку — най­біль­шої ту­ри­сти­чної при­на­ди Рів­нен­щи­ни. Пер­ше за­пи­та­н­ня: де бра­ти гран­ти? Один із ва­рі­ан­тів — піль­го­вий кре­дит, який на­да­ють на роз­ви­ток зе­ле­но­го ту­ри­зму обл­адмі­ні­стра­ції. Так, у Рів­нен­ській ОДА ни­ні він ста­но­вить 50 ти­сяч гри­вень. Ми та­кож йо­го бра­ли, там зов­сім не­ве­ли­кі від­со­тки, так що по­вер­та­ти до­ве­де­ться пра­кти­чно та­ку са­му су­му.

Що­до юри­ди­чно­го оформ­ле­н­ня, то тре­ба на­пи­са­ти за­я­ву в сіль­ра­ду про те, що на її те­ри­то­рії є зе­ле­на са­ди­ба, а та­кож за­ре­є­стру­ва­ти­ся у від­ді­лі ту­ри­зму обл­держ­адмі­ні­стра­ції як зе­ле­на са­ди­ба.

Як пла­ну­є­те роз­ви­ва­ти­ся да­лі?

– Хо­че­мо від­кри­ти му­зей вів­чар­ства й му­зей се­ла. Нам лю­ди при­но­сять ру­шни­ки, кар­ти­ни, ви­шив­ку, рі­зні ста­ро­жи­тно­сті — це го­то­ві екс­по­на­ти. Істо­ри­чних ре­лі­квій є ду­же ба­га­то, про­сто тре­ба в ко­жну ха­ту зай­ти й роз­пи­та­ти. В се­лі є хор, во­ни ду­же гар­но спів­а­ють, тож мо­жна і їх за­лу­ча­ти до ор­га­ні­за­ції свят. Тоб­то сіль­ський ту­ризм мо­жна не ли­ше в Кар­па­тах роз­ви­ва­ти — в ко­жній обла­сті є ро­дзин­ка.

Ма­льов­ни­чі кра­є­ви­ди Пов­чан­ської ви­со­чи­ни – го­лов­на ту­ри­сти­чна атра­кція на ху­то­рі не­за­ле­жно від се­зо­ну

Вла­сно­руч зро­бле­ний вер­теп

То­рік в са­ди­бі впер­ше стри­гли овець

Спер­шу бу­ли вів­ці…

«Ху­тір «Ка­сень» за­про­шує

Дми­тро та Ві­кто­рія Рад­чу­ки

Ні, ні, ці ку­ме­дні свин­ки тіль­ки для при­єм­но­го спо­гля­да­н­ня

В зе­ле­ній са­ди­бі ко­жен зна­йде роз­ва­гу до ду­ші

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.