Ва­ле­рій ЛУ­ЧКЕ­ВИЧ: «РОЛЬ БА­ТЬКА У СТА­НОВ­ЛЕН­НІ МЕ­НЕ ЯК ФУТ­БО­ЛІ­СТА НЕОЦІНЕННА»

УНІ­ВЕР­САЛ «ДНІ­ПРА» РОЗ­ПО­ВІВ ПРО СВОЮ КАР’ЄРУ, ПЕ­РЕ­ЇЗД ДО ДНІ­ПРО­ПЕ­ТРОВ­СЬКА ТА ДО­ВІ­РУ МАРКЕВИЧА

Ukrainskiy Futbol - - Прем’єр-ліга - Ро­ман КИРІЄНКО.

«ЗА ПІВ­РО­КУ ДО ЗА­КІН­ЧЕ­Н­НЯ УГО­ДИ ІЗ ЗАПОРІЖЦЯМИ Я ПІД­ПИ­САВ ПО­ПЕ­РЕ­ДНІЙ КОН­ТРАКТ ІЗ ДНІПРЯНАМИ»

— Ва­ле­рію, ви пі­шли шля­хом ба­тька, став­ши фут­бо­лі­стом. Пев­не, лю­бов до фут­бо­лу при­ще­пив вам са­ме Лу­чке­вич­стар­ший?

— Че­сно ка­жу­чи, я з дитинства пов’яза­ний із фут­бо­лом. Ко­ли грав ба­тько, по­стій­но спо­сте­рі­гав за йо­го грою, хо­див на стадіон. Пев­не, з того ча­су в ме­не й з’яви­ла­ся прихильність до гри міль­йо­нів. Зре­штою, ви­рі­шив пі­ти йо­го стеж­кою.

— Фут­боль­не ви­хо­ва­н­ня ви про­йшли у шко­лі за­по­різь­ко­го «Ме­та­лур­га», однак на по­ча­тку цьо­го ро­ку пе­ре­йшли до «Дні­пра». Чо­му в та­ко­му ран­ньо­му ві­ці ви­рі­ши­ли пе­ре­бра­ти­ся до «бі­ло­си­ньо­го­лу­бих»?

— Основ­ною при­чи­ною є те, що з «Ме­та­лур­га» звіль­ни­ли мо­го ба­тька. Звіль­ни­ти лю­ди­ну, ко­тра при­свя­ти­ла за­по­різь­ко­му клу­бу 18 ро­ків? Для ме­не та­ке рі­ше­н­ня ста­ло не­зро­зумі­лим і не­прийня­тним. Пі­сля цьо­го я не ба­чив жо­дно­го сен­су надалі гра­ти за «ко­за­ків», адже й мої пер­спе­кти­ви у цьо­му ко­ле­кти­ві та­кож зда­ва­ли­ся ту­ман­ни­ми.

— А чо­му для про­дов­же­н­ня кар’єри обра­ли са­ме «Дні­про»? Отри­ма­ли від дні­про­пе­тров­ців за­про­ше­н­ня чи при­їха­ли на пе­ре­гляд, а вже пі­сля цьо­го й під­пи­са­ли кон­тракт?

— До «Дні­пра» ме­не за­про­си­ли. За пів­ро­ку до за­кін­че­н­ня уго­ди із запоріжцями я під­пи­сав по­пе­ре­дній кон­тракт із дніпрянами. Отож до «Дні­пра» їхав, так би мо­ви­ти, не з по­ро­жні­ми ру­ка­ми.

— Із ада­пта­ці­єю про­блем не ви­ни­кло? Усе ж та­ки — но­вий ко­ле­ктив, но­ві лю­ди, но­ве мі­сто…

— Жо­дних про­блем. Ве­ли­ке спа­си­бі пар­тне­рам і тре­не­рам, які ме­не нор­маль­но прийня­ли, до­по­мо­гли осво­ї­ти­ся. Я всім ду­же вдя­чний, і ща­сли­вий, що по­тра­пив до ці­єї ко­ман­ди.

— Пе­ре­їзд, ча­сом, не за­ва­див вам у на­вчан­ні?

— Ні, у цьо­му пла­ні та­кож усе га­разд. На час пе­ре­їзду я вже нав­чав­ся в За­по­різь­ко­му на­ціо­наль­но­му те­хні­чно­му уні­вер­си­те­ті на за­о­чно­му від­ді­лен­ні, тож змі­на об­ста­нов­ки жо­дним чи­ном не за­ва­жає ме­ні здо­бу­ва­ти ви­щу осві­ту.

— Ко­ли пе­ре­йшли до «Дні­пра», клуб очо­лю­вав Ху­ан­де Ра­мос. На­скіль­ки іспан­ський фа­хі­вець до­ві­ряв мі­сце­вим ви­хо­ван­цям, і чи мо­жли­во бу­ло при ньо­му, ска­жі­мо, хло­пцям з ду­бля по­тра­пи­ти до основ­ної обойми?

— Че­сно ка­жу­чи, не мо­жу об’єктив­но від­по­ві­сти на це за­пи­та­н­ня. Про це кра­ще без­по­се­ре­дньо тре­не­ра за­пи­та­ти. Зро­зу­мій­те пра­виль­но: я тіль­ки-но при­йшов до клу­бу, пев­ний час ме­ні зна­до­бив­ся на ада­пта­цію, а вже влі­тку Ра­мос за­ли­шає «Дні­про». Отож що я мо­жу ска­за­ти? А що бу­ло до ме­не, я вза­га­лі по­ня­т­тя не маю. Зві­сно, по­стій­но ко­гось з хло­пців із ду­бля за­лу­ча­ли за­йма­ти­ся з основ­ною ко­ман­дою, на збо­ри бра­ли. Але так, що­би хтось ста­біль­но бо­дай на за­мі­ну ви­хо­див, я не при­га­даю.

«ЯКЩО НЕ ВМІ­ЄШ ГРА­ТИ, ТО НІ­ЩО НЕ ДО­ПО­МО­ЖЕ — НІ ГРО­ШІ, НІ ЗВ’ЯЗ­КИ»

— Себ­то, мо­жна ска­за­ти, що за Ра­мо­са шлях до пер­шої ко­ман­ди мо­ло­дим ви­ко­нав­цям був до­во­лі­та­ки тер­ни­стим. Із при­хо­дом на тре­нер­ський мі­сток Маркевича си­ту­а­ція змі­ни­ла­ся?

— Я ж ка­жу, що не знаю, як са­ме бу­ло за Ра­мо­са, але те, що в ньо­го не­ба­га­то гра­ло «мо­ло­дих» — це факт.

— А як вам уда­ло­ся так швид­ко прой­ти шлях од юні­о­рів до ко­ман­ди май­стрів, і у 18 ро­ків де­бю­ту­ва­ти в УПЛ?

— Скла­дно ска­за­ти, ма­буть, ша­ле­на пра­це­зда­тність і до­ві­ра тре­нер­сько­го шта­бу. Улі­тку, ко­ли я пе­ре­бу­вав у від­пус­тці, ме­ні за­те­ле­фо­ну­вав тре­нер ду­бля Дми­тро Ми­хай­лен­ко й по­ві­до­мив, що я їду на збо­ри з пер­шою ко­ман­дою у Вин­ни­ки. Мов­ляв, я по­тра­пив до спи­ску й маю ле­ті­ти з осно­вою. Пі­сля чо­го я про­вів збо­ри, й, мо­жна ска­за­ти, за­крі­пив­ся в пер­шій ко­ман­ді.

— Ваш дебют у прем’єр­лі­зі від­був­ся в тре­тьо­му ту­рі в ма­тчі про­ти «Кар­пат», й то­ді «Дні­про» впев­не­но пе­ре­грав су­пер­ни­ка — 4:0. Су­дя­чи з усьо­го, Мар­ке­вич був за­до­во­ле­ний ва­ши­ми ді­я­ми, адже й у подаль­шо­му до­ві­ряв мі­сце в стар­то­во­му скла­ді?

— Зна­є­те, то­ді пі­сля ма­тчу в ме­не був не­ве­ли­чкий сум­бур. Тре­нер усіх при­ві­тав із пе­ре­мо­гою, по­дя­ку­вав за гру. Однак че­рез ви­клик до лав юна­цької збір­ної не­об­хі­дно бу­ло тер­мі­но­во їха­ти на вок­зал, отож нор­маль­но на­со­ло­ди­ти­ся успі­шним де­бю­том не ви­йшло. За­га­лом, тре­не­ри при­ві­та­ли ме­не, ска­за­ли, що­би не збав­ляв обер­тів і про­дов­жу­вав у то­му ж ду­сі.

— Що пі­сля де­бю­тно­го ма­тчу ска­зав ба­тько? Уза­га­лі, на­скіль­ки зна­чну роль він ві­ді­грає в пла­ні ва­шо­го фут­боль­но­го ви­хо­ва­н­ня?

— Йо­го роль у ста­нов­лен­ні ме­не як фут­бо­лі­ста неоціненна. Він по­стій­но підтримує ме­не, зна­хо­дить по­трі­бні сло­ва. Я зав­жди мо­жу роз­ра­хо­ву­ва­ти на ба­тьків­ську під­трим­ку та до­по­мо­гу. Він для ме­не усе.

— Існує дум­ка, що ді­тям фут­бо­лі­стів лег­ше про­би­ти­ся у ве­ли­кий футбол, мов­ляв, у них є блат, їм тре­не­ри, з огля­ду по­ва­ги до ба­тьків, біль­ше до­ві­ря­ють, сим­па­ти­зу­ють. Що мо­же­те ска­за­ти із цьо­го при­во­ду?

— Якщо че­сно, я не мо­жу на це за­пи­та­н­ня да­ти від­по­відь. Моя спра­ва гра­ти, а ре­шта ме­не не ці­ка­вить. На­при­клад, ме­ні вза­га­лі не зро­зумі­ло, як мо­жна гра­ти за блат? На фут­боль­но­му ж по­лі все ви­дно, хто ти, що ти. Якщо не вмі­єш гра­ти, то ні­що не до­по­мо­же — ні гро­ші, ні зв’яз­ки.

— За остан­ні пів­ро­ку ви сер­йо­зно про­гре­су­ва­ли, ви­ро­сли в одно­го з най­кра­щих мо­ло­дих фут­бо­лі­стів Укра­ї­ни. У ва­шій шко­лі, ма­буть, пи­ша­ю­ться та­ким ві­до­мим учнем?

— Ду­же су­пе­ре­чли­ве твер­дже­н­ня що­до мо­єї по­пу­ляр­но­сті. За школу вза­га­лі ні­чо­го ска­за­ти не мо­жу, бо дав­но її від­ві­ду­вав. Якщо від­вер­то, в ме­не й на ін­сти­тут ча­су не ви­ста­чає. Як бу­де час, обов’яз­ко­во зай­ду до шко­ли й то­ді вже роз­ка­жу, на­скіль­ки я там по­пу­ляр­ний. По­ки що в ме­не вза­га­лі віль­но­го ча­су не­має. Не­дав­но за­хво­рів, лі­ку­вав­ся вдо­ма, че­рез що до­ве­ло­ся пропу­сти­ти за­клю­чний по­єди­нок Лі­ги Європи про­ти «Сен­тЕтьє­на». Ось тіль­ки оду­жав, отож по­їду ку­дись від­по­чи­ну.

— У За­по­ріж­жі у вас ба­га­то за­ли­ши­ло­ся дру­зів? Під­три­му­є­те з ни­ми зв’язок?

— Пев­на річ, у ме­не є там то­ва­ри­ші, по­стій­но з ни­ми спіл­ку­ю­ся. Як дру­жи­ли, так і то­ва­ри­шу­є­мо, ні­чо­го не змі­ни­ло­ся.

— Усер­йоз про вас по­ча­ли го­во­ри­ти пі­сля ма­тчу з «Ме­та­лі­стом», ко­ли ви фа­кти­чно роз­ри­ва­ли опо­нен­тів на сво­є­му флан­зі, ма­ли кіль­ка гар­них на­год за­би­ти, та запам’ята­ли­ся фан­та­сти­чною пра­це­зда­тні­стю. Чи за­до­во­ле­ні сво­ї­ми ді­я­ми в то­му по­єдин­ку?

— Че­сно зі­зна­ю­ся, до­сі де­таль­но той матч не ана­лі­зу­вав. Зре­штою, в ко­жній зу­стрі­чі ста­ра­ю­ся ви­кла­да­ти­ся ма­кси­маль­но. Га­даю, з «Ме­та­лі­стом» зі­грав не­по­га­но, однак не уни­кнув по­ми­лок. Справ­ді, мав мо­жли­во­сті для взя­т­тя во­ріт, по­ви­нен був від­зна­ча­ти­ся, але, на жаль, не скла­ло­ся. Є над чим пра­цю­ва­ти, та най­го­лов­ні­ше, що ко­ман­да пе­ре­мо­гла.

— Пар­тне­ри, ча­сом, вас по­хо­ро­шо­му не «тра­ви­ли», мов­ляв, ско­ро Фе­де­цький «на бан­ці» си­ді­ти­ме?

— Та ні. Хло­пці зав­жди аде­ква­тно до цьо­го ставляться, нав­па­ки, під­три­му­ють ме­не. На­віть ко­ли по­га­но зі­граю, все одно під­три­му­ють, ні­хто ні­ко­го не кпи­нить. Тоб­то й за успі­шної, й за про­валь­ної гри пар­тне­ри не кри­ти­ку­ють, а тіль­ки допомагають.

— Окрім при­стой­ної гри, в де­бю­тно­му се­зо­ні вам та­кож уда­ло­ся за­пи­са­ти до сво­го акти­ву го­ле­вий асист. Це ста­ло­ся в ма­тчі про­ти до­не­цько­го «Ме­та­лур­га», ко­ли з ва­шої пе­ре­да­чі го­лом від­зна­чив­ся Коноплянка. Пев­не, цю зу­стріч ви запам’ята­є­те на­дов­го?

— Зві­сно, цей матч і свою пе­ре­да­чу пам’ята­ти­му дов­го. Я ви­ко­нав на­віс, а Коноплянка за­бив, зрів­ня­ли ра­ху­нок. Да­лі впро­довж гри ма­ли хо­ро­ші мо­мен­ти, що­би ще за­би­ти, про­те не вда­ло­ся. Ду­же при­кро, що в та­ко­му ма­тчі втра­ти­ли до­ро­го­цін­ні очки, зі­грав­ши вні­чию.

— Ни­ні­шній се­зон для «Дні­пра» ви­дав­ся не­ста­біль­ним: у кін­ці лі­та та на по­ча­тку осе­ні дні­про­пе­тров­ці всіх тро­щи­ли у чем­піо­на­ті, про­те ви­ле­ті­ли з Лі­ги чем­піо­нів, і з ве­ли­ки­ми тру­дно­ща­ми по­тра­пи­ли до групового ра­ун­ду Лі­ги Європи. Пі­сля чо­го на­став спад у вну­трі­шній пер­шо­сті, де «бі­ло­си­ньо­бла­ки­тних» обі­гна­ли «Ди­на­мо» та «Ша­хтар». Однак пе­ре­мо­га в за­клю­чно­му ту­рі над «Сент­Етьє­ном » де­що скра­си­ла сум­ну кар­ти­ну й по­да­ру­ва­ла дні­про­пе­тров­ським убо­лі­валь­ни­кам плей­оф єв­ро­пей­ської Лі­ги. На­скіль­ки ва­жли­вою для ва­шої ко­ман­ди ста­ла ві­кто­рія над фран­цу­за­ми?

— Га­даю, за­слу­же­но ви­йшли до на­сту­пно­го ра­ун­ду. Нам ка­та­стро­фі­чно не ща­сти­ло в ма­тчах про­ти «Ін­те­ра», тож із «Сент-Етьє­ном» ма­ли за­би­ва­ти в до­ма­шній зу­стрі­чі біль­ше, ніж один м’яч. Ма­буть, фут­боль­ні бо­ги на­го­ро­ди­ли на­шу ко­ман­ду за ста­ра­н­ня та са­мо­від­да­ність. По­вір­те, ми в ко­жній грі від­да­ва­ли­ся спов­на.

— У «Дні­прі» вас біль­ше ви­ко­ри­сто­ву­ють на по­зи­ції пра­во­го за­хи­сни­ка, рід­ше — пра­во­руч у пів­за­хи­сті. Однак бу­ли ма­тчі, де вас ста­ви­ли й на лі­вий фланг обо­ро­ни. Ва­ле­рію, вам яка по­зи­ція до впо­до­би?

— За ве­ли­ким ра­хун­ком, не­має рі­зни­ці, на якій са­ме по­зи­ції ді­я­ти. Ком­фор­тні­ше гра­ти пра­во­руч, а в за­хи­сті чи пів­за­хи­сті — бай­ду­же.

— Але ж пра­во­руч у «Дні­прі» гра­ють ви­ко­нав­ці най­ви­що­го пі­ло­та­жу — Фе­де­цький та Коноплянка. Кон­ку­рен­ції, ча­сом, не бо­ї­те­ся?

— Ко­ли є ви­со­ка кон­ку­рен­ція, це ду­же до­бре. Це по­стій­но зму­шує пра­цю­ва­ти на ма­кси­маль­них обер­тах, до­во­ди­ти, що не гір­ший за тих ви­ко­нав­ців, не­хай на­віть во­ни грав­ці на­ціо­наль­ної збір­ної. Мо­жна ска­за­ти, що са­ме зав­дя­ки та­ким кон­ку­рен­там ме­ні вда­є­ться про­гре­су­ва­ти.

«НА­ША ПЕ­РЕ­МО­ГА НАД НІ­МЕЧ­ЧИ­НОЮ СТА­ЛА МОЖЛИВОЮ ЗАВ­ДЯ­КИ ША­ЛЕ­НО­МУ ФАРТУ ТА НЕДООЦІНЦІ З БО­КУ СУ­ПЕР­НИ­КА»

— То­рік юна­цька збір­на Укра­ї­ни U­17 вла­шту­ва­ла справ­жній фу­рор, пе­ре­грав­ши в мен­шо­сті ко­ман­ду Ні­меч­чи­ни та ще й на її по­лі. Це до­зво­ли­ло на­шій ко­ман­ді ква­лі­фі­ку­ва­ти­ся до фі­наль­ної ста­дії чем­піо­на­ту Європи. У пе­ре­мо­гу Укра­ї­ни над Ні­меч­чи­ною хтось уза­га­лі ві­рив?

— Га­даю, та­ких лю­дей бу­ло не­ба­га­то. Щи­ро ка­жу­чи, на­ша пе­ре­мо­га ста­ла можливою зав­дя­ки ша­ле­но­му фарту та недооцінці з бо­ку су­пер­ни­ка. За грою во­ни бу­ли то­чно не гір­ші за нас.

— То­ді в гру­по­во­му ра­ун­ді в квар­те­ті з ро­сі­я­на­ми, іта­лій­ця­ми та хор­ва­та­ми укра­їн­ці не здо­бу­ли жо­дно­го очка, по­сту­пив­шись у всіх трьох зу­стрі­чах. Що за­ва­ди­ло на­шій ко­ман­ді ви­сту­пи­ти до­стой­ні­ше?

— Тяж­ко ска­за­ти, пев­не, нам не по­ща­сти­ло, бо із «ску­а­дрою адзур­рою» дов­гий час ве­ли в ра­хун­ку, та в кін­ці про­гра­ли. Із бал­кан­ця­ми не­по­га­но зі­гра­ли, але та­кож по­сту­пи­ли­ся. Десь не ща­сти­ло нам, десь, мо­жли­во, пі­сля Ні­меч­чи­ни пе­ре­оці­ни­ли вла­сні мо­жли­во­сті, вва­жа­ли, що ми непереможні. Не на­ла­што­ву­ва­ли­ся на су­пер­ни­ків по­трі­бним чи­ном, че­рез що й про­гра­ва­ли. Але це все лі­ри­ка, пі­сля бою ку­ла­ка­ми не ма­ха­ють.

— Пе­ре­мож­цем ті­єї пер­шо­сті ста­ли ро­сі­я­ни, яким пі­до­пі­чні Го­лов­ка про­гра­ли без ва­рі­ан­тів — 0:3. Та ко­ман­да Ро­сії справ­ді бу­ла на­стіль­ки силь­ною?

— Я би не ска­зав, що ро­сі­я­ни бу­ли силь­ні­ши­ми за всіх на кіль­ка го­лів. На­при­клад, ко­ли ми про­ти них гра­ли, то в пер­шо­му тай­мі сим­па­ти­чні­ше ви­гля­да­ла са­ме на­ша ко­ман­да, ма­ли не­зна­чну ігро­ву й те­ри­то­рі­аль­ну пе­ре­ва­гу. А по пе­ре­р­ві нас ду­же на­дло­мив пер­ший пропу­ще­ний м’яч. Хло­пці та­ко­го по­во­ро­ту по­дій аж ні­як не че­ка­ли, пси­хо­ло­гі­чно всі бу­ли при­гні­че­ні. Пі­сля чо­го нам за­би­ли вдру­ге, й ко­ман­да по­си­па­ла­ся.

— Цьо­го­річ ви вже ви­сту­па­є­те за збір­ну U­19, ра­зом із якою по­до­ла­ли пер­ший від­бір­ко­вий ра­унд. За три ма­тчі ва­ша ко­ман­да здо­бу­ла дві пе­ре­мо­ги (5:1 над Бол­га­рі­єю та 5:0 над Ізра­ї­лем), а та­кож зі­гра­ли вні­чию зі Шве­ці­єю — 2:2. Чо­му не вда­ло­ся обі­гра­ти скан­ди­на­вів?

— Спра­ва в то­му, що в пер­шо­му тай­мі в нас бу­ла зна­чна пе­ре­ва­га над су­пер­ни­ком, але не змо­гли ре­а­лі­зу­ва­ти свої мо­мен­ти. Шве­ди ж, у свою чер­гу, дві­чі про­би­ли по во­ро­тах і дві­чі за­би­ли. На пе­ре­р­ву пі­шли за ра­хун­ку 2:0 на ко­ристь скан­ди­на­вів. Тре­нер у роз­дя­галь­ні ска­зав: «Хло­пці, я ні­яких пре­тен­зій до вас пред’яви­ти не мо­жу. Ви по­вин­ні зараз ви­йти та ви­гра­ти цей матч». Зре­штою, в дру­го­му тай­мі пазл склав­ся, ми по­ча­ли про­сто ча­ви­ти су­пер­ни­ка, зрів­ня­ли ра­ху­нок, мо­гли ви­гра­ти, як­би Ко­ва­лен­ко ре­а­лі­зу­вав пе­наль­ті.

— Пев­не, пі­сля нічиєї зі шве­да­ми хло­пці зро­би­ли пра­виль­ні ви­снов­ки, адже в на­сту­пних ма­тчах укра­їн­ці шан­сів су­пер­ни­кам не за­ли­ша­ли?

— Так, ми від­чу­ли впев­не­ність у вла­сних си­лах, та й за змі­стом гри зна­чно пе­ре­ва­жа­ли Бол­га­рію та Ізра­їль. Себ­то гра­ли у своє за­до­во­ле­н­ня, з ве­ли­ким ба­жа­н­ням і яко­юсь лег­кі­стю.

«До «Дні­пра» їхав, так би мо­ви­ти, не з по­ро­жні­ми ру­ка­ми».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.