Фа­бри­ка за­ко­но­дав­чо­го спа­му

Як у пар­ла­мен­ті на­ко­пи­чу­ю­ться не­по­трі­бні за­ко­но­про­е­кти, хто їх про­ду­кує і чи є шанс ро­зі­рва­ти за­мкне­не ко­ло

Ukrainskiy Tyzhden - - Contents - Ро­ман Мал­ко

Чо­му Ра­да є одним із най­біль­ших «ви­ро­бни­ків» за­ко­но­про­е­ктів

Укра­їн­ські нардепи одні з най­пра­цьо­ви­ті­ших у сві­ті. При­найм­ні в Єв­ро­пі то­чно. Про це що­най­мен­ше свід­чать да­ні зві­ту Ко­мі­те­ту ви­бор­ців Укра­ї­ни, опри­лю­дне­ні на­при­кін­ці 2017 ро­ку. То­ді як нор­везь­кі чи швей­цар­ські пар­ла­мен­та­рії в се­ре­дньо­му іні­ці­ю­ють 5–6 за­ко­но­про­е­ктів за рік, ав­стрій­ські та бри­тан­ські — від­по­від­но 46 і 66, а най­актив­ні­ші фран­цузь­кі та іта­лій­ські — 337 і 644, укра­їн­ські при­му­дря­ю­ться реєструвати втри­чі біль­ше на­віть від іта­лій­ців і аж у 300 ра­зів біль­ше по­рів­ня­но з нор­веж­ця­ми та швей­цар­ця­ми.

За під­ра­хун­ка­ми КВУ, де­пу­та­ти ВРУ VIII скли­ка­н­ня ли­ше за три ро­ки на­пло­ди­ли по­над 10 тис. по­дань. На сьо­го­дні ця ци­фра, без­умов­но, зро­сла і, хай ні­хто не сум­ні­ва­є­ться, зро­ста­ти­ме да­лі. Але чи по­трі­бна на­справ­ді та­ка актив­ність і який сенс псу­ва­ти тон­ни па­пе­ру, якщо ли­ше не­ве­ли­кий від­со­ток (12% у ВР VIII скли­ка­н­ня) за­ре­є­стро­ва­них про­е­ктів пе­ре­тво­рю­є­ться на ре­аль­ні за­ко­ни? Чи по­трі­бні ті по­над дві (2017), три (2016), чо­ти­ри (2015) ти­ся­чі за­ко­но­дав­чих іні­ці­а­тив за рік? Вре­шті, чи са­мі обран­ці мо­жуть бо­дай при­га­да­ти, за що са­ме й ко­ли во­ни го­ло­су­ва­ли? Не ка­жу­чи вже про те, чи ві­до­мо їм щось про на­слід­ки їхньої твор­чо­сті.

Те, що біль­ша ча­сти­на за­ре­є­стро­ва­но­го є від­вер­тим не­по­тре­бом, не со­ром­ля­ться ви­зна­ва­ти на­віть у пар­ла­мен­ті. Про це го­во­рить і го­ло­ва Ра­ди Ан­дрій Па­ру­бій, за­кли­ка­ю­чи де­пу­та­тів не про­ду­ку­ва­ти «за­ко­но­дав­чий спам», го­во­рять і в уря­ді, який із вла­сної іні­ці­а­ти­ви ви­рі­шив від­кли­ка­ти для до­о­пра­цю­ва­н­ня 25% сво­їх за­ко­но­про­е­ктів. І вже ро­ка­ми кри­чать екс­пер­ти. Втім, спам і да­лі на­ко­пи­чу­є­ться. Якщо ра­ні­ше іні­ці­а­тив­ність нар­де­пів обме­жу­ва­ла­ся ци­фрою 7–8 тис. за скли­ка­н­ня, то ни­ні, схо­же, ді­йшла до аб­сур­ду.

Що ж спо­ну­кає на­ро­дних обран­ців до та­кої ма­ні­а­каль­ної актив­но­сті? Адже на­віть якщо вра­ху­ва­ти спів­від­но­ше­н­ня кіль­кість — якість, то до­ся­гне­н­ня укра­їн­ців яв­но не зі­став­ні з до­ся­гне­н­ня­ми ко­лег зі Швей­ца­рії чи на­віть Іта­лії.

ПРИ­ЧИ­НИ НАДМІРНОЇ АКТИВ­НО­СТІ

Те­о­ре­ти­чно від­по­відь мо­жна бу­ло б спро­бу­ва­ти по­шу­ка­ти десь у гли­би­нах че­ре­пної ко­роб­ки ко­ле­ктив­но­го нар­де­па, ло­гі­ка яко­го, оче­ви­дно, сут­тє­во від­рі­зня­є­ться від ло­гі­ки про­сто­го смер­тно­го, а ча­сто й кон­флі­ктує з нею. Сту­пив­ши на стеж­ку за­ко­но­твор­чо­сті, важ­ко, мов­ляв, за­ли­ши­тись у зви­чній си­сте­мі ко­ор­ди­нат. Зу­пи­ни­ти азарт на­ро­дно­го де­пу­та­та Укра­ї­ни, який взяв­ся по­кра­щи­ти жи­т­тя сво­го ви­бор­ця й кра­ї­ни за­га­лом уже сьо­го­дні, не змо­же ні­що, на­віть здо­ро­вий глузд і сум­на пер­спе­кти­ва до­ве­сти ро­бо­ту пар­ла­мен­ту до ко­ла­псу. Втім, це над­то гли­бо­ко. Справ­жні при­чи­ни про­ду­ку- ва­н­ня за­ко­но­дав­чо­го спа­му ку­ди про­сті­ші. Якщо ві­ри­ти екс­пер­там, основ­на про­бле­ма пар­ла­мен­ту — лег­кість, із якою нардепи мо­жуть реєструвати за­ко­но­про­е­кти. По­при те що пев­ні запобіжники все ж та­ки є, во­ни зде­біль­шо­го ігноруються. Одним із та­ких бар’єрів, за за­ду­мом, ма­ла б ста­ти су­про­від­на за­пи­ска, у якій тре­ба вка­за­ти, на­ві­що за­кон, яку про­бле­му він ви­рі­шить, що від ньо­го очі­ку­ють, що тре­ба зро­би­ти. Але якщо від­кри­ти ці по­ясню­валь­ні за­пи­ски в кар­тках за­ко­но­про­е­ктів на сай­ті ВР, то май­же ні­чо­го з на­зва­но­го там зна­йти не вда­сться. У най­кра­що­му ра­зі по­вто­рю­ю­ться по­ло­же­н­ня за­ко­но­про­е­кту, які за­зви­чай є до­во­лі аб­стра­ктни­ми.

Не вда­сться зна­йти й ще один ва­жли­вий за­по­бі­жник — фі­нан­со­во­еко­но­мі­чне об­ґрун­ту­ва­н­ня. Во­но та­кож пе­ред­ба­че­не, але за­зви­чай йо­го не­має. Фра­за «ви­да­тків не по­тре­бує» за­па­лює зе­ле­не сві­тло, про­ект ре­є­стру­є­ться, і да­лі вже зав­да­н­ня бю­дже­тно­го ко­мі­те­ту пе­ре­ві­ри­ти, збре­хав нар­деп чи ні. Зві­сно, зго­дом цю твор­чість мо­жна про­сі­я­ти ще че­рез кіль­ка філь­трів. Ко­ли го­ло­ва ви­зна­ча­ти­ме, у який ко­мі­тет на­пра­ви­ти для під­го­тов­ки до пер­шо­го чи­та­н­ня, ко­ли роз­гля­да­ти­ме­ться на ко­мі­те­тах (обов’яз­ко­во спря­мо­ву­є­ться в три ко­мі­те­ти: єв­ро­пей­ської ін­те­гра­ції, ан­ти­ко­ру­пцій­ний і бю­дже­тний) та ко­ли ви­рі­шу­ва­ти­ме­ться, чи вар­то йо­го вклю­ча­ти до по­ряд­ку ден­но­го вза­га­лі. Але все це в будь­яко­му ра­зі час і збіль­ше­н­ня й без то­го ве­ли­че­зно­го на­ван­та­же­н­ня на апа­рат пар­ла­мен­ту, ко­тро­му всю ту твор­чість тре­ба опра­цю­ва­ти, а та­кож на ко­мі­те­ти, які ма­ють її роз­гля­ну­ти, ну й, зві­сно, на са­мих де­пу­та­тів.

ДЖЕ­РЕ­ЛА НАТХНЕННЯ

Остан­ніх, вла­сне, це не зу­пи­няє, і тут є свої при­чи­ни. Основ­ним по­ка­зни­ком хо­ро­шої ро­бо­ти за­ли­ша­є­ться кіль­кість іні­ці­а­тив, а не їхня якість. Вин­ні в цьо­му, до ре­чі, не ли­ше нардепи. Тра­ди­ція де­яких гро­мад­ських ор­га­ні­за­цій мо­ні­то­ри­ти ді­яль­ність на­ро­дних обран­ців та оці­ню­ва­ти її ефе­ктив­ність за кіль­кі­стю по­да­них за­ко­но­про­е­ктів цьо­му не­аби­як при­слу­жи­ла­ся. І хо­ча де­пу­та­там та­кий мо­ні­то­ринг ча­сто на ко­ристь, адже мо­жна відзві­ту­ва­ти пе­ред ви­бор­ця­ми (я, мов­ляв, спро­бу­вав ви­рі­ши­ти ва­шу про­бле­му, по­дав за­ко­но­про­ект), по­мі­тної ко­ри­сті на ви­хо­ді від цьо­го спа­му за­зви­чай не­має. Ну хо­ча б то­му, що на­ро­дних обран­ців рід­ко тур­бує, що там да­лі від­бу­ва­є­ться з їхні­ми іні­ці­а­ти­ва­ми. Якщо, зві­сно, не йде­ться про якийсь при­ва­тний ін­те­рес.

Не се­крет, що чи­ма­ло, а мо­же, і біль­шість за­ко­но­про­е­ктів ухва­лю­є­ться не про­сто так. Ло­бізм — це та­ка со­бі фор­ма за­ро­бі­тку. Хтось хо­че вті­ли­ти якийсь про­ект, пла­тить гро­ші, і ло­біст­ська гру­па з окре­мих де­пу­та­тів чи й фра­кцій про­су­ває пи­та­н­ня. Все це мо­жна по­да­ти під со­усом ви­рі­ше­н­ня про­блем га­лу­зі чи під­трим­ки на­ціо­наль­но­го ви­ро­бни­ка. На­мір до­брий. На­при­клад, «ку­пуй укра­їн­ське» або «під­три­май­мо на­шу сіль­ську ме­ди­ци­ну ма­ши­на­ми». Втім, ко­ли до­хо­дить до спра­ви, ви­яв­ля­є­ться, що на рин­ку є ли­ше один мо­но­по­ліст, який дав­но че­кає (він, швид­ше за все, це й ор­га­ні­зу­вав), і пер­ший, по­ки ін­ші зо­рі­єн­ту­ю­ться, зір­ве банк. Зві­сно, все це

ЯКЩО ВІ­РИ­ТИ ЕКС­ПЕР­ТАМ, ОСНОВ­НА ПРО­БЛЕ­МА ПАР­ЛА­МЕН­ТУ — ЛЕГ­КІСТЬ, ІЗ ЯКОЮ НАРДЕПИ МО­ЖУТЬ РЕЄСТРУВАТИ ЗА­КО­НО­ПРО­Е­КТИ. ПО­ПРИ ТЕ ЩО ПЕВ­НІ ЗАПОБІЖНИКИ ВСЕ Ж ТА­КИ Є, ВО­НИ ЗДЕ­БІЛЬ­ШО­ГО ІГНОРУЮТЬСЯ

ро­би­ться сві­до­мо й не за дя­кую. І мо­жли­во в будь­якій сфе­рі: еко­ло­гії, за­хи­сті тва­рин чи ви­до­бу­тку ко­па­лин. Так, до­ве­сти, що за­ко­но­про­е­кти ло­біст­ські, до­во­лі скла­дно. По­трі­бно про­сте­жи­ти й оці­ни­ти ті чи ін­ші впли­ви та ін­те­ре­си, про­сві­ти­ти під рент­ге­ном грав­ців, їхніх дру­зів та ко­ха­нок, а все це по­тре­бує чи­ма­ло зу­силь і, що най­гір­ше, ма­ло ко­му ці­ка­ве, окрім де­яких жур­на­лі­стів. Та й, зре­штою, до­во­лі не­без­пе­чне. Схо­же, ло­бізм уза­га­лі не вва­жа­ють про­бле­мою. Хо­ча чи­ма­ло де­пу­та­тів із яв­ним кон­флі­ктом ін­те­ре­сів. Го­ло­ва транс­порт­но­го ко­мі­те­ту, ска­жі­мо, вла­сник ве­ли­кої транс­порт­ної кам­па­нії, по­ло­ви­на аграр­но­го ко­мі­те­ту має чи­ма­лу вла­сність у цій сфе­рі.

ХО­ДІ­Н­НЯ ПО КО­ЛУ

Ще одна при­чи­на при­мно­же­н­ня за­ко­но­дав­чо­го спа­му, про яку за­зви­чай не го­во­рять, су­то про­це­су­аль­на: за­ко­но­про­е­кти, ро­зро­бле­ні мі­ні­стер­ства­ми, але за­ре­є­стро­ва­ні де­пу­та­та­ми. Це ро­би­ться не за­для то­го, щоб за­плу­та­ти слі­ди чи збіль­ши­ти шан­си на про­хо­дже­н­ня. Щоб за­ко­но­про­ект був за­ре­є­стро­ва­ний від уря­ду, він по­ви­нен отри­ма­ти ві­зи Мі­ні­стер­ства еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку та Мі­ні­стер­ства фі­нан­сів (там по­вин­ні про­ра­ху­ва­ти, яких ви­да­тків по­тре­бує йо­го ре­а­лі­за­ція, і да­ти зго­ду). За­зви­чай їхня від­по­відь — гро­шей не­має. То­му лег­ше ві­дра­зу до­мо­ви­ти­ся з де­пу­та­та­ми, аби ті по­да­ли від се­бе. Тут, що­прав­да, ви­ни­кає ін­ша про­бле­ма. Ко­ли та­кий за­ко­но­про­ект ухва­лю­є­ться, ви­да­тки на ньо­го в бю­дже­ті все одно не пе­ред­ба­че­ні. У ре­зуль­та­ті про­цес прийня­т­тя рі­ше­н­ня по­стій­но пра­цює ре­актив­но. ВР щось ухва­ли­ла, уряд по­ви­нен ви­ко­ну­ва­ти й шу­ка­ти ко­шти. Це, зві­сно, аж ні­як не спри­яє ані пе­ред­ба­чу­ва­но­сті, ані по­слі­дов­но­сті дер­жав­ної по­лі­ти­ки. Адже ли­ше 25% по­да­них уря­дом за­ко­но­про­е­ктів ухва­лю­є­ться в ці­ло­му. Із них тіль­ки не­ве­ли­ка ча­сти­на тих, що яки­мось чи­ном сто­су­ю­ться про­гра­ми ді­яль­но­сті уря­ду, яка ма­ла б ви­ко­ну­ва­ти­ся, бо ґрун­ту­є­ться на ко­а­лі­цій­ній уго­ді. Зві­сно, це нон­сенс і то­таль­ний без­лад, але та­ка си­ту­а­ція,

схо­же, всіх вла­што­вує. Вла­сне, щоб зро­зу­мі­ти, як той чи ін­ший за­ко­но­про­ект пра­цю­ва­ти­ме й чи пра­цю­ва­ти­ме вза­га­лі, тре­ба го­во­ри­ти з уря­дом. Де­пу­та­ти цьо­го за­зви­чай не ро­блять. Якщо за­ко­но­про­е­кти роз­ро­бля­ю­ться в ко­мі­те­ті й ту­ди за­лу­ча­ю­ться пред­став­ни­ки уря­ду, во­ни більш­менш пра­цю­ють. Ко­ли ж за­ко­ни про­сто за­ки­ну­ті нар­де­па­ми, Ка­бмін про них не знає, не­має да­них, як їх мо­жна ре­а­лі­зо­ву­ва­ти, во­ни не пра­цю­ва­ти­муть. На­віть ко­ли уряд роз­ро­бить під них підза­кон­ні пра­во­ві акти. За­зви­чай та­кі за­ко­ни зно­ву за­ки­да­ють у Ра­ду. Від­бу­ва­є­ться про­цес вне­се­н­ня змін, що фа­кти­чно і є основ­ною ро­бо­тою нар­де­пів. За ста­ти­сти­кою, по­над 80% ухва­ле­них за­ко­но­про­е­ктів вто­рин­ні. А це озна­чає ві­чне хо­ді­н­ня по ко­лу.

ІГРИ ДЛЯ ДО­РО­СЛИХ

До­во­лі по­пу­ляр­на схе­ма при­мно­же­н­ня — гра в під­ки­дно­го. Во­на ґрун­ту­є­ться на до­ве­ден­ні до аб­сур­ду будь­якої хо­ро­шої іні­ці­а­ти­ви че­рез за­ки­да­н­ня її май­же іден­ти­чни­ми за­ко­но­про­е­кта­ми, що не­рід­ко рі­зня­ться кіль­ко­ма сло­ва­ми. На­зи­ва­є­ться це аль­тер­на­тив­ний за­ко­но­про­ект.

Згі­дно з Ре­гла­мен­том про­тя­гом кіль­кох ти­жнів від ре­є­стра­ції будь­яко­го за­ко­но­про­е­кту мо­жна по­да­ти аль­тер­на­тив­ні. Зві­сно, цим ко­ри­сту­ю­ться. З’яв­ля­є­ться один, два, а іно­ді й чо­ти­ри до­ку­мен­ти. Їх за­ки­да­ють у ко­мі­тет і ка­жуть: ви­рі­шуй­те, на ба­зі яко­го по­да­ва­ти­ме­те. Оче­ви­дно, що це за­тя­гує, а то й бло­кує про­цес, як бу­ло, ска­жі­мо, у ви­пад­ку по­да­н­ня за­ко­ну про дер­жав­ну мо­ву (там, що­прав­да, аль­тер­на­тив­ний з’явив­ся на ви­пе­ре­дже­н­ня) чи за­ко­ну про ви­бо­ри. По­тім цю си­ту­а­цію ге­ро­ї­чно «роз­ру­лю­ють», тор­гу­ю­ться, до­мов­ля­ю­ться, вно­сять до дру­го­го чи­та­н­ня прав­ки. Прав­ки у дру­го­му чи­тан­ні — це окре­ма істо­рія. Якщо во­ни не сто­су­ю­ться кон­кре­тно­го за­ко­но­про­е­кту, а так ча­сто бу­ває, ко­мі­тет їх за­рі­зає, ті, які рі­зня­ться кіль­ко­ма сло­ва­ми, об’єд­нує то­що. У ре­зуль­та­ті із со­тень чи ти­сяч пра­вок фор­му­є­ться більш­

менш прийня­тний па­кет, який мав би щось до­пра­цю­ва­ти й ви­не­сти узго­дже­ну по­зи­цію. Але згі­дно з Ре­гла­мен­том на ви­мо­гу суб’єкта за­ко­но­дав­чих іні­ці­а­тив, який по­дав прав­ки, їх мо­жна в за­лі все одно про­го­ло­су­ва­ти. У ре­зуль­та­ті за­кон стає розба­лан­со­ва­ним.

Ну й, на­ре­шті, існу­ють про­сто при­мі­тив­ні при­чи­ни за­ко­но­твор­чо­сті, дже­ре­лом яких є са­мо­дур­ство або ба­жа­н­ня де­ше­во про­пі­а­ри­ти­ся. На­при­клад, нар­де­по­ві ра­птом за­хо­ті­ло­ся за­ре­є­стру­ва­ти за­ко­но­про­ект, бу­ває. Ка­же сво­їм по­мі­чни­кам: зро­біть, хо­чу. Бі­дні по­мі­чни­ки з цьо­го «хо­чу» му­сять хоч щось ство­ри­ти. Про якість і цін­ність у цьо­му ра­зі не йде­ться, але свою зір­ку аб­сур­ду на алеї сла­ви нар­деп отри­мує. Десь так, оче­ви­дно, з’яви­ли­ся ко­лись за­ко­но­про­е­кти пре­зи­ден­та Ві­кто­ра Ющен­ка про збе­ре­же­н­ня ка­жа­нів у Єв­ро­пі (ухва­ле­ний із тре­тьої спро­би) та йо­го бра­та Пе­тра Ющен­ка про свя­тку­ва­н­ня юві­ле­їв до­чки кня­зя Все­во­ло­да, дру­жи­ни Яро­сла­ва Му­дро­го та рі­чни­цю ве­сі­л­ля Ан­ни Яро­слав­ни. З ті­єї са­мої се­рії ідея ко­му­ні­стів про свя­тку­ва­н­ня на дер­жав­но­му рів­ні 110­річ­чя з дня на­ро­дже­н­ня ма­те­рі­ге­ро­ї­ні Оле­ксан­дри Де­рев­ської, яка ви­хо­ва­ла 48 ді­тей, про­по­зи­ції за­бо­ро­ни­ти ку­ри­ти вдо­ма й у вла­сній ма­ши­ні (НУ – НС і ПР), об­кла­сти по­да­тком без­ді­тних або на­віть ін­тер­нет (БЮТ) і, як роз­по­від­ав не так дав­но спі­кер Па­ру­бій, ви­мо­ги де­яких нар­де­пів ухва­ли­ти за­кон про за­су­дже­н­ня Трам­па за не­цен­зур­не ви­слов­лю­ва­н­ня про жі­нок. А чо­го вар­та, ска­жі­мо, ідея Ген­на­дія Мо­ска­ля зо­бов’яза­ти адво­ка­тів но­си­ти під час су­до­вих про­це­сів спе­ці­аль­ні ман­тії або Ва­си­ля Па­зи­ня­ка («Ба­тьків­щи­на») до­зво­ли­ти ре­кла­му­ва­ти за­со­би кон­тра­це­пції тіль­ки в мі­сцях їх ку­пів­лі.

Вла­сне, без­глу­здих про­по­зи­цій за всю істо­рію укра­їн­сько­го пар­ла­мен­та­ри­зму бу­ло ба­га­то, і, на жаль, де­які з них вті­лю­ю­ться в за­ко­ни. На­при­клад, за­кон про ви­но­град та ви­но­гра­дне ви­но, ухва­ле­ний 2005 ро­ку, за­про­ва­джує лі­цен­зу­ва­н­ня на ви­го­тов­ле­н­ня ви­на та ще й зму­шує реєструвати всі ви­но­гра­дні на­са­дже­н­ня те­хні­чних і сто­ло­вих сор­тів у го­спо­дар­ствах усіх форм вла­сно­сті в ор­га­ні, що ре­а­лі­зує дер­жав­ну аграр­ну по­лі­ти­ку. Ор­ган, до ре­чі, ви­зна­чає, у яких мі­сце­во­стях мо­жна са­ди­ти ви­но­град, а в яких ні та які са­ме сор­ти. Ціл­ком мо­жли­во, що де­пу­та­ти так по­жар­ту­ва­ли. Во­ни ча­сто це ро­блять. Кла­си­чний при­клад — жар­ти Сер­гія Те­рьо­хі­на. Спо­ча­тку за­кон про са­ло (уза­ко­ни­ти як сим­вол дер­жав­но­сті та за­бо­ро­ни­ти ви­во­зи­ти з кра­ї­ни), да­лі про­е­кти про по­лі­га­мії та про віль­ні еро­ген­ні зо­ни. Ну й, на­ре­шті, про­по­зи­ція 2 трав­ня про­го­ло­си­ти но­ве свя­то «Па­кра­ща», ко­ли укра­їн­ці мо­гли б свя­тко­во зну­ща­ти­ся з по­лі­ти­ків і чи­нов­ни­ків.

ЧИСТКА

Скіль­ки всьо­го цін­но­го вже на­ко­пи­чи­ло­ся в за­ко­но­твор­чо­му ар­хі­ві за чверть сто­лі­т­тя, на­справ­ді не знає ні­хто. Жо­дні ґрун­тов­ні до­слі­дже­н­ня не про­во­ди­ли­ся. Є низ­ка за­ко­нів і ко­де­ксів ро­дом із СРСР, що й до­сі ді­ють. Що­прав­да, де­які з прав­ка­ми, але це си­ту­а­цію не ря­тує. При­на­гі­дно той до­ро­бок ска­со­ву­є­ться і змі­ню­є­ться. Осо­бли­во у сві­тлі де­ко­му­ні­за­ції. Ска­жі­мо, на рів­ні уря­ду за три ро­ки лі­кві­до­ва­но що­най­мен­ше пів­ти­ся­чі за­ста­рі­лих актів рі­зних мі­ні­стерств і ві­домств. Але тем­пи яв­но не­до­ста­тні, і в якийсь мо­мент уря­дов­ці ви­рі­ши­ли їх при­швид­ши­ти, по­дав­ши до пар­ла­мен­ту за­ко­но­про­ект, який про­по­нує ска­су­ва­ти одра­зу ці­лу па­чку актів ро­дом зі сві­тло­го ми­ну­ло­го. Де­пу­та­ти, зві­сно, зра­ді­ли та­кій до­по­мо­зі, але тро­хи роз­гу­би­ли­ся, і про­цес за­вис. Про­бле­ма за­ви­са­н­ня, до ре­чі, одна з клю­чо­вих у за­ко­но­твор­чо­му про­це­сі. Чин­ни­ків, які на це мо­жуть впли­ну­ти, без­ліч. На­при­клад, оста­то­чне ска­су­ва­н­ня скан­даль­но­го за­ко­ну Кі­ва­ло­ва — Ко­ле­сні­чен­ка при­галь­му­ва­ло­ся з до­брої во­лі спі­ке­ра й за су­мі­сни­цтвом пре­зи­ден­та ста­ном на по­ча­ток 2014 ро­ку Оле­ксан­дра Тур­чи­но­ва, який йо­го про­сто не під­пи­сав. Про­це­ду­ра пі­сля го­ло­су­ва­н­ня пе­ред­ба­чає під­пис го­ло­ви ВРУ, а по­тім пре­зи­ден­та. За­галь­на пра­кти­ка під­пи­са­н­ня — три­чо­ти­ри дні, ін­ко­ли дов­ше. А в цій си­ту­а­ції всі ки­ва­ють на Тур­чи­но­ва та Кон­сти­ту­цій­ний Суд, до яко­го бу­ло по­да­н­ня що­до ви­зна­н­ня зга­да­но­го до­ку­мен­та не­кон­сти­ту­цій­ним. Але рі­ше­н­ня і там за­ви­сло. Під­пи­су­ва­ти Грой­сма­ну та Па­ру­бію ні­би не ко­міль­фо, бо час за­тя­гнув­ся і є на­дія, що якось роз­смо­кче­ться, ко­ли ухва­лять но­вий за­кон про мо­ву.

Із Хар­ків­ськи­ми уго­да­ми 2010 ро­ку ще ці­ка­ві­ше. Спо­ча­тку їх ви­рі­ши­ли ска­су­ва­ти, але ви­пе­ре­ди­ла Ро­сія. Пі­сля оку­па­ції Кри­му во­ни ста­ли їй не по­трі­бні й во­на де­нон­су­ва­ла їх. Вла­сне, у по­ряд­ку ден­но­му ВРУ в 2015 і 2016 ро­ках бу­ло чи­ма­ло актів про де­нон­са­цію угод із РФ, і біль­шість із них під­три­ма­ні. Сут­тє­ві за­пе­ре­че­н­ня ви­кли­кає хі­ба що до­го­вір про дру­жбу та спів­ро­бі­тни­цтво, ска­су­ва­н­ня яко­го Укра­ї­ною бу­де рад­ше на ру­ку Крем­лю. Там за­крі­пле­ні кор­до­ни, і це швид­ше ко­зир, аніж про­бле­ма.

Вре­шті, ба­га­то за­ко­но­про­е­ктів про­сто «ви­сить» у ко­мі­те­тах на рі­зних ста­ді­ях роз­гля­ду. У них не лю­блять про це го­во­ри­ти, бо по­ра­ху­ва­ти, скіль­ки за­ви­сло, не­ре­аль­но. На­при­клад, за­ко­но­про­ект про мі­сце­вий ре­фе­рен­дум, який за всі­ма про­це­ду­ра­ми вже дав­но мав би бу­ти ухва­ле­ний, до­сі пе­ре­бу­ває в ко­мі­те­ті з пра­во­вої по­лі­ти­ки, адже пи­та­н­ня по­лі­ти­чне, вра­зли­ве й не­без­пе­чне.

ДЕ ВИ­ХІД?

Кіль­кість до­ку­мен­тів, які від се­сії до се­сії ре­є­стру­ють на­ро­дні де­пу­та­ти, збіль­шу­є­ться в гео­ме­три­чній про­гре­сії, і з цим щось тре­ба ро­би­ти. Пи­та­н­ня про обме­же­н­ня ін­ди­ві­ду­аль­но­го пра­ва за­ко­но­дав­чих іні­ці­а­тив по­ру­шу­є­ться ще з по­ча­тку 2000­х, але від­мо­ви­ти­ся від тра­ди­цій де­пу­та­ти ні­як не хо­чуть. За спі­ке­ра Па­ру­бія на­ре­шті утво­ре­но ро­бо­чу гру­пу. Але про­цес за­над­то скла­дний, кіль­ка май­дан­чи­ків, ро­бо­ча гру­па з пред­став­ни­ків рі­зних фра­кцій. Є ще «Ді­а­ло­ги Мо­не», на які їздять ке­рів­ни­ки фра­кцій за­зви­чай за кор­дон і там до­мов­ля­ю­ться, але, на жаль, за­ко­но­про­е­кти по­ки що не ухва­лю­ю­ться. Із 52 ре­ко­мен­да­цій до­ро­жньої кар­ти що­до вну­трі­шньої ре­фор­ми та під­ви­ще­н­ня ін­сти­ту­цій­ної спро­мо­жно­сті ВРУ, під­го­тов­ле­ної мі­сі­єю Єв­ро­пар­ла­мен­ту під го­ло­ву­ва­н­ням Пе­та Ко­кса у 2016 ро­ці, ве­ли­ка ча­сти­на мо­же бу­ти вті­ле­на тіль­ки че­рез вне­се­н­ня змін до Ре­гла­мен­ту, за­ко­ну про ко­мі­те­ти. А із за­ко­на­ми якраз про­бле­ма: не мо­жуть до­мо­ви­ти­ся. На­віть ко­ли на­ре­шті до­мов­ля­ю­ться, го­ло­ва вно­сить до се­сій­ної за­ли, а де­пу­та­ти не го­ло­су­ють.

Мін­фін, який оці­нює ко­жну іні­ці­а­ти­ву, що над­хо­дить від нар­де­пів, ви­знав не­ре­а­лі­сти­чни­ми тре­ти­ну про­ана­лі­зо­ва­них за­ко­но­про­е­ктів. Для їх вті­ле­н­ня за­бра­кне на­віть 10 укра­їн­ських держ­бю­дже­тів. Не­ви­со­кої дум­ки про за­ко­но­твор­чість на­ро­дних обран­ців і в на­у­ко­во­екс­пер­тно­му управ­лін­ні ВР: ко­жен дру­гий про­ект ді­стає не­га­тив­ні ви­снов­ки, а за­ко­на­ми стає ли­ше 8% про­е­ктів. Один із ва­рі­ан­тів ви­рі­ше­н­ня про­бле­ми — ре­є­стра­ція у два ета­пи. Спо­ча­тку де­пу­та­ти ре­є­стру­ють за­ко­но­про­ект, але для то­го, щоб він по­тра­пив до се­сій­ної за­ли й пі­шов на ко­мі­те­ти, тре­ба зі­бра­ти мі­ні­маль­ну кіль­кість під­пи­сів ін­ших нар­де­пів. У та­кий спо­сіб на­ро­дні обран­ці ма­ли б змо­гу відзві­ту­ва­ти за ре­є­стро­ва­ні за­ко­но­про­е­кти, але від­вер­тий шлак не по­тра­пляв би до се­сій­ної за­ли.

Ко­жен дру­гий за­ко­но­про­ект за­ре­є­стро­ва­ний на­ро­дни­ми обран­ця­ми ді­стає не­га­тив­ні ви­снов­ки, а за­ко­на­ми стає ли­ше 8% про­е­ктів

Улю­бле­на ро­бо­та. Основ­не за­ня­т­тя нар­де­пів вне­се­н­ня пра­вок вже ухва­ле­ні за­ко­ни. Це за­ймає 80% їхньо­го ча­су се­сій­ній за­лі

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.