Про­сто «про­біг­ти» тро­ту­а­ра­ми

Ukrainskiy Tyzhden - - Contents -

Як до­ла­ти упе­ре­дже­н­ня до лю­дей з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми

Во­на, смі­ю­чись, ка­же, що спі­зню­є­ться, але вже бі­жить. Я ви­ми­каю те­ле­фон й із су­мом див­лю­ся на тро­ту­ар, яким во­на по­вин­на «біг­ти». Він за­кін­чу­є­ться пе­ре­хре­стям і ви­со­ким бор­дю­ром, який зви­чай­на лю­ди­на нав­ряд чи по­мі­тить. Але це озна­чає, що На­та­ля Зу­бар зно­ву зму­ше­на «біг­ти» до лег­ко­атле­ти­чно­го ма­не­жу про­їзною ча­сти­ною, ма­нев­ру­ва­ти між ма­ши­на­ми, ри­зи­ку­ю­чи що­ра­зу по­тра­пи­ти під ав­тів­ку. Бо тро­ту­а­ри — це для лю­дей. Однак не тих, для яких є окре­мий до­да­ток «з ін­ва­лі­дні­стю».

18 ро­ків то­му ро­ди­на з ма­лим си­ном по­вер­та­ла­ся до­до­му з ви­хі­дних у ба­бу­сі. На слизь­кій до­ро­зі з Лу­ган­ська ста­рень­кий «Мо­сквич» за­кру­ти­ло, ма­ши­на пе­ре­вер­ну­ла­ся — і жи­т­тя На­та­лі, пси­хо­ло­га, кра­су­ні, мо­ло­дої дру­жи­ни й ма­ту­сі, роз­ді­ли­ло­ся на дві ча­сти­ни. У пер­шій бу­ли зви­чай­ні кло­по­ти та ці­ка­ві по­дії, ман­дри, мрії, пра­гне­н­ня, дру­зі. У дру­гій — кіль­ка важ­ких опе­ра­цій на хреб­ті, бо­лі­сна ре­а­бі­лі­та­ція, на­дії на пов­не оду­жа­н­ня, за­пе­ре­че­н­ня та прийня­т­тя сво­го ста­ну, від­чай і по­вер­не­н­ня до пов но­цін­но­го існу­ва­н­ня. За­раз усе мо­жна по­мі­сти­ти в одно­му ре­чен­ні, а для люд­сько­го жи­т­тя це істо­рія бо­роть­би за се­бе й вла­сне май­бу­тнє. Та по­руч бу­ли рі­дні, дру­зі, зна­йо­мі чи не­зна­йо­мі чу­до­ві лю­ди.

«Ду­маю, це най­важ­чий, але й най­по­ту­жні­ший урок у мо­є­му жит­ті. Ра­ні­ше я не ро­зумі­ла, якою ва­жли­вою мо­же бу­ти чи­ясь до­по­мо­га. Че­рез свою трав­му я ста­ла зов­сім ін­шою. І не вва­жаю, що це по­га­но», — зі­зна­є­ться На­та­ля, яка в ду­же не­про­стих си­ту­а­ці­ях зав­жди на­ма­га­є­ться три­ма­ти удар.

Уста­ти з ліж­ка, до яко­го во­на бу­ла при­ку­та до­сить дов­гий час, її зму­си­ла про­фе­сія. До « ті­тонь­ки На­та­лі» ста­ли при­во­ди­ти ді­ток, яким бу­ла по­трі­бна до­по­мо­га пси­хо­ло­га: хтось не міг ада­пту­ва­ти­ся до но­вої ро­ди­ни пі­сля вси­нов­ле­н­ня, у ко­гось пси­хо­ло­гі­чні чи на­віть пси­хі­чні роз­ла­ди за­ва­жа­ли на­вча­ти­ся, ко­гось про­сто тре­ба бу­ло під­го­ту­ва­ти до ви­про­бу­ва­н­ня шко­лою. На ща­стя, ді­ти не від­чу­ва­ють, що во­на якась «ін­ша»: до­по­ма­га­ти лі­ку­ва­ти ду­шу та ро­зум не за­ва­жає ін­ва­лі­дний ві­зок. Са­ме « лю­ди до лю­дей» ста­ло спа­сі­н­ням і для На­та­лі, і для її учнів, се­ред яких за­раз до­сить ба­га­то тих, хто теж має осо­бли­вий стан здо­ров’я, зок ре­ма ді­тки з ДЦП та ау­ти­змом. Чи­ма­ло з них без її до­по­мо­ги так і за­ли­ши­ли­ся б «по­мі­че­ни­ми ши­фром» і на­зав­жди ві­дір­ва­ни­ми від нор­маль­но­го жи­т­тя. Дер­жа­ва, на жаль, до­сі вва­жає лю­дей з ін­ва­лі­дні­стю гі­дни­ми тіль­ки со­ці­аль­них ви­плат, на­віть не за­ли­ша­ю­чи на­тя­ків на мо­жли­вість бу­ти ко­ри­сни­ми для су­спіль­ства. Ба­жа­єш пра­цю­ва­ти — за­бе­ре­мо ви­пла­ти з ін­ва­лі­дно­сті: ду­же гі­дне сти­му­лю­ва­н­ня ста­ти про­сто дар­мо­їдом. Ма­єш ві­зок — за­би­рай­ся на схо­ди до мі­сця ро­бо­ти як хо­чеш: чи ба­га­то ви ба­чи­ли ро­бо­чих місць, при­сто­со­ва­них для лю­дей із ва­да­ми здо­ров’я? То­му ти­ся­чам ду­же ро­зум­них і пра­цьо­ви­тих лю­дей не за­ли­ша­є­ться ні­чо­го, окрім на­пів­во­лон­тер­сько­го про­су­ва­н­ня сво­їх на­ви­чок і по­слуг. А скіль­ки мо­ло­дих та актив­них осіб з ін­ва­лі­дні­стю, які на­бу­ва­ють її че­рез вій­ну, сти­ка­ти­му­ться з цим і вже зму­ше­ні жи­ти в та­кій си­сте­мі...

«Це ду­же важ­ко — що­ра­зу по­ясню­ва­ти на­чеб­то зро­зумі­лі ре­чі зви­чай­ним лю­дям, чи­нов­ни­кам, лі­ка­рям. Що лю­дям з ін­ва­лі­дні­стю тре­ба якось ді­ста­ти­ся до ла­бо­ра­то­рії, де бе­руть ана­лі­зи, чи МСЕК, де їм цю ін­ва­лі­дність вста­нов­лю­ють. Що ти ма­єш пра­во від­ві­ду­ва­ти всі гро­мад­ські мі­сця, не орен­ду­ю­чи со­бі важ­ко­атле­та, який вно­сив би те­бе на ру­ках. Що ді­ти з рі­зни­ми за­хво­рю­ва­н­ня­ми по­вин­ні спіл­ку­ва­ти­ся з одно­лі­тка­ми, а не жи­ти в «ре­зер­ва­ції». Що до­сту­пність і без­бар’єр­ність — це та­ке са­ме пра­гне­н­ня до Єв­ро­пи, як і без­віз», — ка­же На­та­ля, яка вже ба­га­то ро­ків жа­хає мі­сце­ву вла­ду в Ко­мі­те­ті до­сту­пно­сті при ви­кон­ко­мі. Зав­дя­ки роз­го­ло­су та по­стій­но­му при­вер­нен­ню ува­ги до цьо­го пи­та­н­ня в Ба­хму­ті змі­ни по­мі­тні. Але, на жаль, це не є вже оста­то­чною нор­мою: то по­став­лять бор­дюр до ко­лі­на пі­сля ре­мон­ту алеї, то ка­фе від­кри­ють, де мо­жна про­сто ве­ли­ки­ми лі­те­ра­ми на­пи­са­ти: «Ін­ва­лі­ди, хо­діть в апте­ку, тут вам ро­би­ти ні­чо­го».

Але во­на мріє, що в Ба­хму­ті вре­шті­решт усе бу­де ци­ві­лі­зо­ва­но. І ро­бить для цьо­го ба­га­то, бо ду­же лю­бить своє мі­сто. На­віть у важ­кі ча­си, ко­ли тут фа­кти­чно не бу­ло вла­ди, а пар­ка­ми та але­я­ми хо­ди­ли озбро­є­ні лю­ди, ро­ди­на за­ли­ша­ла­ся вдо­ма. Зві­сно, бу­ло ду­же стра­шно, осо­бли­во за си­на, який то­ді здо­бу­вав ате­стат про за­кін­че­н­ня шко­ли й го­ту­вав­ся до всту­пу: від­чай­ду­шний, прин­ци­по­вий, який ще не зов­сім усві­до­мив мас­шта­би всьо­го без­глу­здя, що ко­ї­ло­ся на Дон­ба­сі. Одно­го ве­чо­ра він при йшов ду­же схви­льо­ва­ний і по­про­сив до­по­мо­ги: ра­зом із дру­гом хло­пчи­на по­ба­чив, як із ви­кон­ко­му ски­ну­ли ве­ли­кий укра­їн­ський герб, і не зміг стер­пі­ти, ко­ли йо­го ви­ки­ну­ли про­сто на смі­тник. Че­рез усе мі­сто пі­длі­тки не­сли той герб, щоб схо­ва­ти до по­вер­не­н­ня за­кон­ної вла­ди. Усі дні оку­па­ції мі­ста йо­го три­ма­ли в рі­зних мі­сцях, очі­ку­ю­чи що­ми­ті не­зва­них го­стей: ба­га­то хто міг ба­чи­ти, як хло­пці пе­ре­но­си­ли ве­ли­ку фі­гу­ру. А ко­ли в мі­сто за­йшов ба­таль­йон «Ар­те­мівськ», від­чай­ду­хи пе­ре­да­ли герб вій­сько­вим. Те­пер він у мі­сце­во­му му­зеї як на­га­ду­ва­н­ня про те, що від­бу­ва­ло­ся то­ді.

Ро­ди­на Зу­ба­рів зав­жди у ви­рі ці­ка­вих по­дій. Пе­тро, то­ді вже сту­дент Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту, на ка­ні­ку­лах до­по­ма­гав во­лон­те­рам у шпи­та­лі, ко­ли під час бо­їв за Де­баль­це­ве в мі­сті бу­ло ду­же ба­га­то по­ра­не­них. На­та­ля ста­ла мо­де­л­лю на по­ка­зі ав­тен­ти­чно­го укра­їн­сько­го одя­гу, ство­ре­но­го май­стри­ня­ми ба­хмут­сько­го «Обе­ре­га». А за­раз во­на взя­лась актив­но під­ко­рю­ва­ти спор­тив­ні вер­ши­ни: уже біль­ше ніж рік за­йма­є­ться на­стіль­ним те­ні­сом.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.