Проби й помилки
Про виклики й шанси, які постають перед українською культурою в умовах децентралізації
Як розвивати культуру в умовах децентралізації
Логіка, закладена в процес децентралізації, який триває нині в Україні, передбачає передачу значних повноважень і бюджетів від державних органів до органів місцевого самоврядування. Так чи інакше мова про переведення влади з вертикальної площини в горизонтальну. Зрозуміти, навіщо окремим територіальним громадам будувати нові дороги чи стимулювати розвиток бізнесу на місцях, — справа не така вже й складна. Результат, як то мовлять, не бариться. Значно складніше з матеріями тоншими й процесами, наслідки яких не відразу швидкі та видимі, проте дуже вагомі для стратегічних інтересів держави, якот сфера культури.
ПРАКТИКА ЯК МІРИЛО ІСТИННОСТІ
Не секрет, що процес змін можна потопити в елементарній балаканині та стосах списаного паперу, які спираються на порожнечу, а не на пошук і впровадження нових практик. Наприкінці 2016 року Мінкульт разом із низкою інших вітчизняних профільних міністерств долучився до Меморандуму про взаєморозуміння щодо підтримки впровадження секторальної децентралізації. 20 січня 2016го на сесії, ініційованій Мінрегіоном спільно з Мінкультом, Мінфіном, представниками Проектного офісу секторальної децентралізації та проекту EDGE, було презентовано концепцію «Децентралізація: сектор Культура». Цікаво, що в цьому документі прописано індикатори результатів запровадження змін у галузі, якот зменшення злочинності в територіальних громадах.
Експерти, із якими поспілкувався Тиждень, зазначають, що нині на місцевому рівні із запуском процесу децентралізації щодо культури відбуваються три сценарії, які залежать від того, де та як це відбувається. Перший — те, що місцева влада є заручником ситуації й не надто знає, як діяти. «Наразі упорядники на місцях не розуміють, що робити з культурою», — коментуючи зв’язок процесу децентралізації та культури в Україні, розповідає Тижню Олена Правило, співзасновниця Конгресу активістів культури. «Децентралізація у сфері культури потребує певною мірою навчання та більшого розуміння того, як можна розвивати її на локальному рівні, тому що таких знань нині просто немає. Є більшменш усвідомлення, як розпоряджатися господарськими речами, а що робити з культурою на місцях, окрім того, щоб навчати дітей музики, співу, малювання, у регіонах не так часто тямлять», — пояснює вона. Експертка додає, що справді поступово з переформатуванням і децентралізацією дуже багато де автоматично зі зміною підпорядкування відбувається так, що будинки культури, бібліотеки починають закривати. Зникає колишнє управління, а під нове їх ніхто не бере.
«Спостерігаємо, що в дуже багатьох місцях перестають брати на баланс будинки культури або іншу культурну інфраструктуру, яка перебуває на балансі в підприємств. Якщо бізнес або виробництва вирішили зняти із себе по максимуму соціальну відповідальність, подумали, що будинки культури тощо, які в них на балансі, більше їм нецікаві, тож можуть передати таку інфраструктуру містам. Останні ж, своєю чергою, не готові її брати, тому що це витратно», — розповідає Олена Правило. Міста, як випливає зі слів коментаторки, виявилися не готовими не лише до змальованої вище ситуації, а й до того, що під час децентралізації їхні бюджети справді збільшаться, тож з’явиться потреба шукати іншу модель перерозподілу та видатків. Буває так, що не хочуть рушити старини, і гроші, яких стало більше, кладуть на депозити. Це шлях у нікуди, бо такі кошти не працюють на громаду.
Є й протилежні випадки, як зазначає Олена Правило, коли їх витрачають за прямим призначенням: «Уже другий рік у бюджетах на локальному рівні є певний профіцит. На місцях не були готові до такого планування, що внаслідок децентралізації в них лишаться гроші. Хоч як дивно, це виграшна ситуація для місцевих закладів культури. Конгрес активістів провів дослідження на Донеччині та Луганщині
й виявив, що в деяких тамтешніх містах за 20 останніх років нічого не було зроблено: ні ремонтів, ні закупівлі техніки для об’єктів культури. Але торік у місцеві бібліотеки придбали проектори та відремонтували окремі зали, і відбулося це коштом не донорів, а місцевих бюджетів. На місцях зрозуміли, що мають профіцит і що треба кудись витрачати гроші. Хоча культура за звичкою фінансується за залишковим принципом, нарешті до неї дійшли руки».
Другий сценарій — це коли на регіональному рівні працюють потужні структури, які мають підтримку виключно від донорів, наприклад арткластер «ТЮ!» в Маріуполі. Третя ситуація — коли місцеві активісти, що працювали у сфері культури, намагаються очолити ті інституції в містах, які ухвалюють рішення рухатися в якомусь конструктивному напрямку. Типовими на чинному етапі є проблеми браку знань у сфері управління чи координування культури серед управлінців на місцях, незнання того, як надавати послуги на відповідному ринку тим культурним інституціям, що всю дорогу фінансувалися з держбюджету, а тепер можуть його втратити, і брак комунікації не лише між владою та культурними інституціями на місцях, а й між останніми.
Очевидно, що процес децентралізації, який торкається й культурної сфери, не є річчю простою чи суто однозначною, порізному може обернутися в різних культурних царинах. Директор Охоронної археологічної служби України Антон Корвінпіотровський звертає увагу на те, що якщо децентралізація в більшості сфер суспільного життя дає радше позитивні результати, то з культурною спадщиною не все так однозначно. «Функція державного управління в останній полягає передусім у наданні всіляких дозволів і погоджень на ті чи інші дії, пов’язані з об’єктами культурної спадщини (реконструкція, реставрація, перенесення, погодження відчуження, роботи на території пам’ятки, в охоронних зонах, в історичних ареалах населених місць тощо). Суб’єктами надання таких дозволів і погоджень є Міністерство культури в частині пам’яток національного значення, а також органи охорони культурної спадщини обласного рівня щодо пам’яток місцевого значення та інших об’єктів культурної спадщини. З огляду на те що національних лише кількасот на всю державу, а решта — місцевого значення, можна впевнено казати, що сфера охорони культурної спадщини за такого стану вже понад 10 років як децентралізована», — розповідає археолог.
Він спостерігає за пам’ятко охоронною галуззю та ділиться з Тижнем своїми висновками, у яких не надто багато оптимізму щодо впливу, котрий нині чинить на неї децентралізація. На його думку, перша проблема — інституційнокадрова. «На сьогодні лише у двох чи трьох регіонах у структурі обласної державної адміністрації передбачене окреме управління охорони культурної спадщини. У решті областей це відділ чи сектор в управлінні культури, національностей, релігій, туризму й іншого, оскільки типова структура ОДА не передбачає такого обов’язкового підрозділу. Звідси залишкове фінансування, брак кадрів і реальних повноважень ( усе підписує тільки начальник управління). Окрім переліченого вище в таких структурах часто працюють недостатньо фахові, а іноді просто випадкові люди, бо в Україні досі немає жодних кваліфікаційних критеріїв для фахівця з пам’яткоохоронної діяльності», — констатує він. Вагомою лишається й корупційний складник, коли цілком реальною є та ситуація, що пам’ятку історії та архітектури через куплені рішення чиновники місцевої адміністрації можуть прибрати собі до рук. Четверта проблема — безконтрольність. «Згідно з чинним законодавством контрольні функції належать тим самим органам, які ухвалюють рішення, що само собою нонсенс. Міністерство культури теж, до речі, не янголи, не мають ані достатніх повноважень, ані кадрового ресурсу для виконання контрольних функцій на місцях», — підсумовує Антон Корвінпіотровський.
ДО ОСТАННЬОГО ЧАСУ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО РИНКУ ПРАЦІ ГОТУВАЛИ КУЛЬТУРОЛОГІВ АБО МИСТЕЦТВОЗНАВЦІВ, ЯКІ НЕ ВИВЧАЛИ ЕЛЕМЕНТІВ МЕНЕДЖМЕНТУ. МОТИВУВАЛИ ЦЕ ТАК: МЕНЕДЖЕРІВ ВЧАТЬ В ЕКОНОМІЧНИХ ВИШАХ, ТО НАВІЩО ВОНИ В КУЛЬТУРНИХ?
АДВОКАЦІЯ ТА МЕНЕДЖМЕНТ
Нестача менеджерського складника на всіх рівнях — явище, яке торкається не тільки сфери реформ економіки чи судочинства, а й культури, зокрема на місцях. Річ не лише в тому, як зазначає Олена Правило, що нікому створювати культурні проекти, а й у тому, що нікому якісно управляти такими інституціями поновому. Тобто не робити так, як було заведено ще в радянські часи, коли культура обслуговувала партію та ідеологію, а її управління було ідеологічним, централізованим і вертикальним. «Сьогодні ситуація змінилася: виробниками культурного продукту стають усі її учасники. Навіть простий громадянин певною мірою може бути виробником культурного продукту. Постає питання, яким чином управляти цим полем у системі, де кошти на культуру потрібно шукати скрізь, зокрема отримувати їх від глядача. Щодо цього нашим керівникам закладів культури переважно не вистачає розуміння, знань і гнучкості, а тим, хто працює в громадському секторі, бракує певної системності та бачення того, яким чином можна робити проекти, що не тривають рікдва, а вибудовуються на десятиліття, і як співпрацювати з різними експертами, власниками процесів у культурному полі», — характеризує
Виклик для культурних менеджерів. Сьогодні кожний є виробником культурного продукту та потенційним фінансовим донором культурних ініціатив, частина яких, як- от арт- кластер «ТЮ!» у Маріуполі, існує саме на донорські кошти
