Юрій Ма­ка­ров про по­до­ла­н­ня «фан­том­них бо­лів ім­пе­рії»

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Юрій Ма­ка­ров

Дня­ми один вель­ми ша­но­ва­ний (або не вель­ми ша­но­ва­ний?) істо­рик під­дав сум­ні­ву ви­зна­че­н­ня, що­до яко­го остан­нім ча­сом у нас ні­би бу­ло до­ся­гну­то кон­сен­сус: мов­ляв, Укра­ї­на ні­ко­ли не бу­ла ко­ло­ні­єю Ро­сії. Ар­гу­мен­ти: кла­си­чна ко­ло­нія не по­ста­чає ка­дри для ме­тро­по­лії, а укра­їн­ці ре­гу­ляр­но обі­йма­ли най­ви­щі по­са­ди в дер­жа­ві — від кан­цле­ра до ген­се­ка. Або: ме­тро­по­лія зав­жди за­мо­жні­ша від ко­ло­ній, а вла­сне Ро­сія бу­ла най­більш за­не­дба­ною те­ри­то­рі­єю в ім­пе­рії. Ну й то­му по­ді­бне. Ме­ні не йде­ться спе­ре­ча­ти­ся у фа­хо­вій ца­ри­ні. Мо­же­мо на­зва­ти ста­тус Укра­ї­ни за рим­ською тра­ди­ці­єю «про­він­ці­єю» (від лат. pro vincere — те, що за­во­йо­ва­но) або за дав­ньо­пер­ською «са­тра­пія» або якось іще. Тер­мін «ко­ло­нія» пра­цює кра­ще, бо в ХХ сто­літ­ті про­ве­де­но чи­ма­лу ін­те­ле­кту­аль­ну ро­бо­ту з по­до­ла­н­ня еко­но­мі­чної та мен­таль­ної за­ле­жно­сті від ко­ли­шніх за­во­йов­ни­ків ма­ло не в по­ло­ви­ні дер­жав — чле­нів ООН. Ця га­лузь зна­н­ня на­зи­ва­є­ться «пос­тко­ло­ні­аль­ні сту­дії», і ці на­пра­цю­ва­н­ня якнай­кра­ще опи­су­ють са­ме на­ші акту­аль­ні про­бле­ми. Тож опе­ра­цій­но все-та­ки ко­ло­нія, а да­лі хай те­о­ре­ти­ки чу­бля­ться.

У то­му, що «фан­том­ні бо­лі ім­пе­рії» в на­шо­му ви­пад­ку ні­як не фан­том­ні, за остан­ні чо­ти­ри ро­ки оста­то­чно пе­ре­ко­на­ли­ся міль­йо­ни укра­їн­ців. Орі­єн­та­ція на «спіль­ний» до­свід, «спіль­ні» цін­но­сті, «спіль­ну » істо­рію або куль­тур­ні на­дба­н­ня, «спіль­ний ін­фор­ма­цій­ний про­стір» у най­кра­що­му ра­зі під­мі­няє акту­аль­ний по­ря­док ден­ний, у най­гір­шо­му — фор­мує ні­як не сим­во­лі­чну п’яту ко­ло­ну, яка по­лег­шує геть не сим­во­лі­чний ре­ванш із подаль­шим імо­вір­ним про­цві­та­н­ням у скла­ді за­гни­лої ти­ра­нії. То­му позбавлення від антикварного ін­те­ле­кту­аль­но­го компаса, стрілка яко­го звично вка­зує на пів­ні­чний схід, є не менш актуальним зав­да­н­ням, ніж відмова від вій­сько­вої спів­пра­ці (done!) та еко­но­мі­чної кооперації (май­же). Сю­ди б іще до­да­ти вну­трі­шньо­по­лі­ти­чні пра­кти­ки, але то вже як ви­йде.

Ал­го­ритм куль­тур­но­го звіль­не­н­ня, як уже зга­ду­ва­ло­ся, до­бре ви­вче­ний і при­да­тний для ви­ко­ри­ста­н­ня: ре­кон­стру­кція вла­сно­го су­ціль­но­го істо­ри­чно­го на­ра­ти­ву, по­вер­не­н­ня до акту­аль­но­го обі­гу сим­во­лі­чних по­ста­тей, клю­чо­вих текс­тів, ми­сте­цьких тра­ди­цій, аж до по­бу­то­вих зви­чок. Ви­ті­сне­н­ня (так, так, ви­ті­сне­н­ня!) мо­ви мен­шо­сті мо­вою біль­шо­сті. Ну й, бе­зу­мов­но, позбавлення ре­пер­них пам’яток чу­жо­го во­ло­да­рю­ва­н­ня, по­чи­на­ю­чи від пам’ятни­ків і за­кін­чу­ю­чи то­по­ні­ма­ми. У цьо­му сен­сі кам­па­нія з де­ра­дя­ні­за­ції бу­ла й по­вин­на бу­ти ли­ше пер­шим кро­ком зла­му нав’яза­ної ма­три­ці. Успад­ко­ва­ний ін­те­ле­кту­аль­ний ланд­шафт має бу­ти пе­ре­о­сми­сле­ний — не про­по­ло­тий, а са­ме пе­ре­о­сми­сле­ний. І ось тут ми сти­ка­є­мо­ся з ре­аль­ни­ми ви­кли­ка­ми.

Не­має ні­чо­го про­сті­шо­го за ме­ха­ні­чну за­мі­ну ідо­лів Іл­лі­ча ста­ту­я­ми Ко­бза­ря. Бу­дьмо від­вер­ті: тут ми по­вто­рю­є­мо то­та­лі­тар­ні штам­пи. «Пу­шкін — на­ше всьо». Га­разд, уже до­мо­ви­ли­ся, що не «всьо» й на­віть не «на­ше». Тож по­став­мо на йо­го мі­сце пра­виль­но­го ге­нія й за­спо­кой­мо­ся. Стоп! Так не пра­цює! По-пер­ше, не вар­то аж так уже від­мов­ля­ти­ся від усьо­го, що на­пра­цьо­ва­но в ім­пер­ський пе­рі­од, в то­му чи­слі за уча­стю ви­хід­ців із на­шої са­тра­пії. Во­но всьо­го ли­ше має бу­ти вмон­то­ва­не у сві­то­вий кон­текст. І то­ді, ска­жі­мо, Тур­ґє­нєв опи­ни­ться десь по­руч із Фло­бе­ром, а Тол­стой — із Гю­ґо та Мо­пас­са­ном, а да­лі вже пи­та­н­ня че­сно­го ви­бо­ру. Вла­сне, це вже по­тро­ху від­бу­ва­є­ться, зокре­ма, у шкіль­ній про­гра­мі з лі­те­ра­ту­ри. Сер­йо­зно, я не про­ти ву­ли­ці Пу­шкін­ської за умо­ви, якщо по­руч з’яви­ться ву­ли­ця Бай­ро­на.

По-дру­ге, і це на­ра­зі го­лов­не, до­ве­де­ться пе­ре­чи­та­ти, пе­ре­ди­ви­ти­ся, пе­ре­в­чи­ти й, по­вто­рю­ся, пе­ре­о­сми­сли­ти весь наш куль­тур­ний спадок. За­но­во від­кри­ти для се­бе все це, по­чи­на­ю­чи з Шев­чен­ка, Фран­ка, Ле­сі, вста­вив­ши їх у за­галь­но­єв­ро­пей­ську рам­ку. По­зна­йо­ми­ти­ся з Ше­ве­льо­вим, Чи­жев­ським, які в цьо­му до­по­мо­жуть. Зро­зу­мі­ти, про що во­ни, бо все не так оче­ви­дно, як ви­да­є­ться на по­вер­хо­вий погляд роз­чу­ле­но­го па­трі­о­та з до­сві­дом бо­со­но­го­го ди­тин­ства.

Але тут по­стає справ­ді дра­жли­ва те­ма. Бо за ро­ки оку­па­ції ви­ро­сло ба­га­то по­ко­лінь щи­рих па­трі­о­тів, які ма­ють кон­се­рва­тив­ні сма­ки, вва­жа­ють се­бе єди­ни­ми мо­жли­ви­ми но­сі­я­ми тра­ди­ції й ні­яко­го пе­ре­ко­ду­ва­н­ня не ба­жа­ють. Для них порт­рет у ру­шни­ку ва­жли­ві­ший за весь до­ро­бок Мо­ги­лян­ки з Остро­гом, весь Укра­їн­ський аван­гард і Роз­стрі­ля­не ві­дро­дже­н­ня, не ка­жу­чи про по­то­чний куль­тур­ний про­цес. Дру­го­ря­дність, обме­же­ність, гер­ме­ти­чність, по­кло­ні­н­ня «зір­кам», єди­на че­сно­та яких у то­му, що во­ни укра­їн­ські (маю на ува­зі «на­ро­дне» ми­сте­цтво зраз­ка ра­йон­но­го бу­дин­ку куль­ту­ри та агре­сив­ну, хо­ча ко­ло­ні­аль­ну за сво­їм ко­рі­н­ням естра­ду), — озна­ки не про­сто про­він­ції в по­бу­то­во­му сен­сі, а са­ме provincia в її спо­кон­ві­чно­му ро­зу­мін­ні. Ме­тою звіль­не­н­ня є сво­бо­да, а не за­ле­жність від вла­сних мар­гі­на­лів. Ім­пе­рія все­ре­ди­ні.

ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД АНТИКВАРНОГО ІН­ТЕ­ЛЕ­КТУ­АЛЬ­НО­ГО КОМПАСА, СТРІЛКА ЯКО­ГО ЗВИЧНО ВКА­ЗУЄ НА ПІВ­НІ­ЧНИЙ СХІД, Є НЕ МЕНШ АКТУАЛЬНИМ ЗАВ­ДА­Н­НЯМ, НІЖ ВІДМОВА ВІД ВІЙ­СЬКО­ВОЇ СПІВ­ПРА­ЦІ (DONE!) ТА ЕКО­НО­МІ­ЧНОЇ КООПЕРАЦІЇ (МАЙ­ЖЕ)

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.