Знак аль­тер­на­ти­ви

Ство­ре­н­ня які­сно­го про­ду­кту як ви­хід для укра­їн­ської куль­ту­ри

Ukrainskiy Tyzhden - - ЗМIСТ МАЄ ЗНАЧЕННЯ - Ган­на Тре­губ

Хоч ку­ди по­гля­ну­ти, хоч яку взя­ти з-по­між мно­жи­ни ко­ли­шніх ко­ло­ній, справ­джу­є­ться пра­ви­ло, що де­ко­ло­ні­за­ція цих те­ре­нів сто­су­є­ться не ли­ше сві­ту ма­те­рі­аль­но­го, а й сві­ту ідей та іден­ти­чно­стей. Су­то по­лі­ти­чно­го, еко­но­мі­чно­го, фі­нан­со­во­го впли­ву для ко­ло­ні­за­ції пев­но­го ре­гіо­ну не до­сить. Пер­ша зброя ко­ло­ні­за­то­рів — це куль­тур­на ін­же­не­рія. «Вре­шті­решт, ім­пе­рія — це реа льні гео­гра­фі­чні зе­мель­ні во­ло­ді­н­ня. У мить збі­гу справ­жньо­го кон­тро­лю й вла­ди, ідеї то­го, чим бу­ла (мо­гла б ста­ти) ця те­ри­то­рія, і ре­аль­но­го мі­сця роз­по­чи­на­є­ться бо­роть­ба за ім­пе­рію», — пи­ше Едвард Са­їд в одній із клю­чо­вих ро­біт «Культура й ім­пе­рі­а­лізм». Він та­кож на­го­ло­шує на то­му, що ко­жно­го ра­зу, як обго­во­рю­ва­ли­ся при­чи­ни, пе­ре­ва­ги або не­га­тив­ні бо­ки ім­пе­рі­а­лі­зму, ви­яв­ля­ло­ся, що офі­цій­на культура ди­во­ви­жним чи­ном ви­лу­че­на з ана­лі­зу. Вла­сне, якщо вже ка­за­ти про зв’язок гео­гра­фії та куль­ту­ри, на яко­му ро­бить акцент Са­їд, то Укра­ї­на й «Ма­ло­ро­сія» — це рі­зні ва­рі­ан­ти куль­тур­ної та гео­гра­фі­чної до­лі одних і тих са­мих те­ре­нів, два рі­зні обра­зи, іден­ти­чно­сті очи­ма тих, хто звіль­нив­ся, й очи­ма ко­ло­ні­за­то­рів.

Ко­ло­ні­аль­ну за­ле­жність, зокре­ма й у куль­тур­ній сфе­рі, на­віть за умо­ви здо­бу­т­тя пев­ни­ми те­ри­то­рі­я­ми су­ве­ре­ні­те­ту й не­за­ле­жно­сті, до­ла­ти дов­го, про­те не озна­чає, що не­мо­жли­во. Хі­ба що змі­ни, які під­три­мує за­гал, від­бу­ва­ю­ться швид­ше, ніж ті, пе­ре­біг яких від­бу­ва­є­ться без та­кої під­трим­ки. Пе­ред не­вбла­ган­ні­стю стра­те­гі­чно­го пла­ну­ва­н­ня на ро­ки впе­ред рів­ні всі: і бі­знес, і по­лі­ти­ка, і культура. Га­сі­н­ням по­жеж і ла­та­н­ням по­ре­па­них ста­рих труб, тоб­то та­кти­чни­ми кро­ка­ми, тут не за­ра­диш і пе­ре­мож­цем не ста­неш. Укра­ї­на бу­ла одні­єю з ім­пер­ських ко­ло­ній Ро­сії на те­ре­нах Єв­ро­пи так са­мо, як Ір­лан­дія у Ве­ли­кій Бри­та­нії. Наш шлях до Єв­ро­пи по­ля­гає, зокре­ма, у деколонізації сво­го куль­тур­но-гу­ма­ні­тар­но­го про­сто­ру, до­во­лі ча­сто в на­ших го­ло­вах і сер­цях, у змі­ні став­ле­н­ня до се­бе та сво­єї кар­ти­ни сві­ту.

КАЗУС ВИНЯТКОВОСТІ

Сур­ма, на якій актив­но гра­ли ім­пер­ські ре­жи­ми ми­нув­ши­ни й да­лі гра­ють ре­жи­ми з не­о­ім­пер­ськи­ми сен­ти­мен­та­ми, як-от РФ, — пе­ре­ко­ну­ва­н­ня у сво­їй винятковості над ре­штою сві­ту. Під­твер­дже­н­ня цьо­го мо­жна зна­йти в про­ци­то­ва­но­го ви­ще Едвар­да Са­ї­да: «Спо­сте­рі­га­є­мо при­го­лом­шли­ву за­ци­кле­ність: ми до­мі­ну­є­мо, бо в нас є си­ла (ін­ду­стрі­аль­на, те­хно­ло­гі­чна, вій­сько­ва, ети­чна), а в них її не­має й то­му во­ни не до­мі­ну­ють, во­ни ниж­чі, а ми ви­щі... й та­ке ін­ше. При­кме­тно, що ця тав­то­ло­гія ще від XVI сто­річ­чя мі­цно за­ко­рі­не­на в бри­тан­сько­му ба­чен­ні Ір­лан­дії та ір­ланд­ців, а впро­довж XVIII сто­річ­чя во­на спра­цьо­ву­ва­ла в став­лен­ні до бі­лих по­се­лен­ців в Ав­стра­лії та Пів­ні­чній і Пів­ден­ній Аме­ри­ках (на­віть у XX сто­річ­чі ав­стра­лій­ці ще дов­го за­ли­ша­ли­ся ниж­чою ра­сою)». Бо­роть­ба за про­цес ви­хо­ду із за­тін­ку «ве­ли­кої ро­сій­ської» куль­ту­ри три­ває в нас і до­сі. І не бу­ло з на­шо­го бо­ку осо­бли­вих зу­силь до 2014 ро­ку, та не­ща­стя до­по­мо­гло, щоб акти­ві­зу­ва­ти про­цес змін. Кво­ти що­до кіль­ко­сті укра­їн­ської му­зи­ки на ра­діо­ка­на­лах, за­кон про обме­же­н­ня до­сту­пу на укра­їн­ський ри­нок іно­зем­ної дру­ко­ва­ної про­ду­кції ан­ти­укра­їн­сько­го змі­сту, а та­кож ро­сій­ських філь­мів і се­рі­а­лів та­ко­го шти­бу, за­бо­ро­на в’їзду зір­кам естра­ди й те­а­тру РФ, які під­три­му­ють ро­сій­ську агре­сію про­ти Укра­ї­ни, дер­жав­на про­гра­ма кі­но­ви­ро­бни­цтва, ство­ре­н­ня ві­тчи­зня­них куль­тур­них ін­сти­ту­цій, ува­га до куль­тур­ної ди­пло­ма­тії — усе це ма­ло тра­пи­ти­ся що­най­мен­ше 20 ро­ків то­му й зав­дя­ки дер­жав­ни­цькій по­зи­ції укра­їн­ської вла­ди, а не вій­ні.

Ва­го­мий де­ко­ло­ні­за­цій­ний крок для на­шо­го су­спіль­ства й дер­жа­ви — це по­сту­по­ве усві­дом­ле­н­ня то­го, що ро­сій­ська культура та її про­ду­кти не є ні лі­пши­ми, ні ви­ня­тко­ви­ми чи ви­щи­ми що­до ре­шти, які існу­ють у сві­ті, зокре­ма й укра­їн­ської. Це усві­дом­ле­н­ня має низ­ку про­я­вів, які мо­жна від­сте­жи­ти як усе­ре­ди­ні са­мої дер­жа­ви, так і за її ме­жа­ми. Мар­ке­рів, що про­цес ру­ха­є­ться впе­ред і, попри всю ри­гі­дність дов­кі­л­ля, та­ки в пра­виль­но­му на­пря­мі, є ба­га­цько. На­ре­шті й, спо­ді­ва­ти­му­ся, без­по­во­ро­тно укра­їн­ські ме­діа ді­зна­ю­ться про по­дії у сві­ті від сво­їх, які вже во­ни є, ін­форм­а­ген­цій, а та­кож із рі­зних за­кор­дон­них ме­діа. Жи­ве­мо без огля­ду на кар­ти­ну сві­ту у ви­кла­ді ІТАР-ТАСС, не крізь при­зму Мо­скви. Мо­ва, якою культура й но­ви­ни над­хо­дять до кра­ї­ни, біль­ше не су­то ро­сій­ська. Те­пер це й укра­їн­ська, й ан­глій­ська, а не ли­ше «за­галь­но­зро­зумі­ла». Тран­сфор­ма­ція та урі­зно­ма­ні­тне­н­ня по­то­ків ва­жли­вої ін­фор­ма­ції про­пор­цій­но змі­нює уяв­ле­н­ня про мі­сце укра­їн­ців у сві­ті: із пли­ном ча­су збіль­шу­є­ться кіль­кість тих, хто утвер­джує укра­їн­ську сто­ли­цю та про­стір кра­ї­ни як куль­тур­но са­мо­до­ста­тній та ці­ка­вий і со­бі, і сві­то­ві. Та­ким чи­ном, до­ла­є­ться ком­плекс винятковості ро­сій­ської ім­пер­ської сто­ли­ці як цен­тру не ли­ше по­лі­ти­чно­го, а й на­у­ко­во-куль­тур­но­го, де і те­а­три, і книж­ки, і на­у­ков­ці сві­жі­ші та ці­ка­ві­ші, ку­ди пе­ред­усім при­їжджає хтось із ви­да­тних за­кор­дон­них куль­тур­них ді­я­чів. На­ки­ну­тий сте­ре­о­тип мар­гі­наль­но­сті укра­їн­сько­го куль­тур­но­го про­сто­ру до­ла­є­мо. По­сту­по­ве по­гли­бле­н­ня зна­н­ня про вла­сні та сві­то­ві ми­сте­цькі на­дба­н­ня під­ва­жи­ли та­кож ідею «спе­ци­фі­чної винятковості» ро­сій­ської лі­те­ра­ту­ри. Га­рольд Блюм, ав­тор зна­ко­вої пра­ці про за­хі­дний лі­те­ра­тур­ний ка­нон, зга­дав там ли­ше Льва Тол­сто­го. Оче­ви­дно, ро­сій­ська лі­те­ра­ту­ра, як і ро­сій­ські кі­но та музика, є ви­ня­тко­ви­ми тіль­ки то­ді, ко­ли щось ін­ше скла­дно­до­сту­пне че­рез не­зна­н­ня мо­ви, якою на­пи­са­ний твір, або йо­го фі­зи­чну не­д­ося­жність.

Щоб тво­ри­ти кон­ку­рен­то­спро­мо­жний і уні­каль­ний куль­тур­ний про­дукт чи про­ва­ди­ти на­у­ко­ві до­слі­дже­н­ня, біль­ше не тре­ба пе­ре­хо­ди­ти на ро­сій­ську. Мо­ва, хоч як кру­ти, по­сі­дає одне з про­від­них місць у про­це­сі деколонізації су­спільств. По­зи­тив­ний йо­го бік у то­му, що укра­їн­ська ви­зна­на єди­ною дер­жав­ною, мо­вою осві­ти й на­у­ки. Ще за ра­дян­ських ча­сів ба­га­то хто за­зна­чав, що

пе­ре­кла­ди сві­то­вої кла­си­ки, по­е­зії та про­зи укра­їн­ською пе­ре­вер­шу­ють ро­сій­ські. Див­ним і не­ло­гі­чним то­ді є твер­дже­н­ня, що нею важ­че опе­ру­ва­ти у фі­ло­со­фії та на­у­ці. Справ­ді важ­че, якщо ці­єї мо­ви не зна­ти й не да­ва­ти їй віль­но роз­ви­ва­ти­ся в се­ре­до­ви­щі, яке або ада­птує, або ви­на­хо­дить но­ві, вже укра­їн­ські від­по­від­ни­ки на по­зна­че­н­ня чо­гось, якщо їх бра­кує. Чи бу­дуть май­бу­тні по­ко­лі­н­ня укра­їн­ців пе­ре­ва­жно укра­ї­но­мов­ни­ми, за­ле­жить від по­слі­дов­но­сті тих, у чи­їх ру­ках ни­ні мов­на по­лі­ти­ка. Не за­бу­вай­мо, що ли­шень не­що­дав­но ви­зна­но не­кон­сти­ту­цій­ним і не­чин­ним скан­даль­ний мов­ний за­кон Кі­ва­ло­ва — Ко­ле­сні­чен­ка, який фа­кти­чно ні­ве­лює ста­тус укра­їн­ської як дер­жав­ної. Во­дно­час во­на має ста­ти ста­лою й пе­ре­ва­жною в ме­діа. Мо­ва ж існує в кіль­кох рі­зно­ви­дах: як на­пи­са­не, тоб­то текст, і як те, що зву­чить. Ва­жли­во, якою укра­їн­ці отримують ін­фор­ма­цію та но­ви­ни з га­зет і жур­на­лів, те­ле­ба­че­н­ня та ра­діо. «И так пой­мут» — стра­те­гі­чно про­гра­шний крок, бо він по­дов­жує про­цес по­до­ла­н­ня ко­ло­ні­аль­но­го ми­ну­ло­го, не свід­чить про но­ви­зну, а за­крі­плює ста­рі, ри­гі­дні зви­чки. Не до­сить зу­пи­ни­ти­ся на то­му, що вже по­ви­но­си­ли пам’ятни­ки Лє­ні­ну й ін­шим ді­я­чам ра­дян­сько­го ча­су, які ство­рю­ють своє­рі­дні мі­сця си­ли в пу­блі­чно­му се­ре­до­ви­щі, на­яв­ні для мі­стян і су­спіль­ства в про­сто­рі не ли­ше фі­зи­чно­му, а й мен­таль­но­му.

По­вер­ні­мо­ся тро­хи до те­о­рії: ім­пе­рія, аби збе­рег­ти вла­ду, всі­ля­ко на­ма­га­ти­ме­ться уні­фі­ку­ва­ти на­се­ле­н­ня. Під­ко­ре­ним на­са­джу­ва­ли ідею про свою мен­шо­вар­ті­сність і не­до­лу­гість, ве­лич та уні­каль­ність ім­пер­ської куль­ту­ри. Твер­дже­н­ня про «ма­ло­рос­сий­ское на­ре­чие», «Ма­ло­рос­сию», те­ри­то­рію по­ті­шних і ту­пу­ва­тих хо­хлів, хи­тру­нів та зра­дни­ків (зга­дай­те пер­ший-лі­пший ро­сій­ський фільм чи се­рі­ал), тоб­то то­таль­не при­ни­же­н­ня по­ряд зі зни­ще­н­ням або ку­пів­лею на­ціо­наль­ної елі­ти й від­вер­тим при­вла­сне­н­ням укра­їн­ських куль­тур­них здо­бу­тків сві­то­во­го зна­че­н­ня — це еле­мен­ти ціл­ком колоніальної ро­сій­ської те­хно­ло­гії, якої не цу­ра­ю­ться до­ни­ні. І не тіль­ки укра­їн­ці, а й низ­ка ін­ших на­цій ма­ють при­ни­зли­ві прі­зви­ська та зне­ва­жли­ве став­ле­н­ня. Те, що про­стір укра­їн­сько­го ма­со­во­го те­ле­ві­зій­но­го кі­но­про­ду­кту очи­ща­є­ться від та­ких сен­сів, — ще один крок до куль­тур­ної деколонізації.

Зга­да­ні при­ни­же­ні не ма­ють, за ім­пер­ською ло­гі­кою, ані сво­їх му­дре­ців, ані вла­сних ге­ро­їв, то­му за­по­зи­чу­ють до­стой­ни­ків у ме­тро­по­лії. Не­ло­гі­чно жи­ти в мен­таль­но­му про­сто­рі, у яко­му в на­звах ву­лиць і пам’ятни­ках одно­ча­сно при­су­тні Бан­де­ра, Пьотр І і Ліб­кнехт. Де­ко­ло­ні­за­ція пе­ред­ба­чає зна­хо­дже­н­ня вла­сних ге­ро­ї­чних по­ста­тей, зраз­ків для на­ції. Во­ни бу­ли в ми­ну­ло­му і, го­лов­не, є сьо­го­дні, се­ред нас, тих, що во­ю­ють, во­лон­те­рять, не да­ють зруй­ну­ва­ти свою дер­жа­ву.

Ім­пе­рії рі­зних шти­бів пе­ред­усім при­би­ра­ли до сво­їх рук осві­ту під­ко­ре­них на­ро­дів. Бри­тан­ці в Ін­дії на­ма­га­ли­ся ство­ри­ти, як пи­ше Едвард Са­їд, «ін­дій­ців за ко­льо­ром шкі­ри, але ан­глій­ців за спосо­бом ми­сле­н­ня». Те са­ме від­бу­ва­ло­ся і в Укра­ї­ні, бо ма­ло­рос, за ана­ло­гі­єю, це укра­ї­нець за фор­мою та ро­сі­я­нин за змі­стом. Ще один мар­кер деколонізації — старт про­е­кту «Но­вої укра­їн­ської шко­ли», який до­лає осві­тній стан­дарт ра­дян­сько­го ча­су не тіль­ки в сен­сах, а й у по­ве­дін­ко­вих пра­кти­ках. Де­ко­ло­ні­за­ція шкіль­ни­цтва від­бу­ва­є­ться не ли­ше зав­дя­ки то­му, що в про­гра­мах збіль­шу­є­ться й осу­ча­сню­є­ться укра­їн­ський і все­сві­тній ком­по­нен­ти, якщо го­во­ри­ти про со­ціо­гу­ма­ні­тар­ні кур­си, а й то­му, що змі­ню­ю­ться під­хо­ди до вза­є­мо­дії та спіл­ку­ва­н­ня між учня­ми, ба­тька­ми й шко­лою. Ва­жли­во ви­хо­ва­ти не тіль­ки хорошого гро­ма­дя­ни­на, а й лю­ди­ну, яка знає, що та­ке по­ва­га до се­бе та від­по­від­аль­ність, яка ви­ро­стає з прав і не бу­де слі­пою та глу­хою до сво­го бли­жньо­го та вла­сної кра­ї­ни. Ще один по­слі­дов­ний крок у деколонізації — за­крі­пле­н­ня всі­ма мо­жли­вим за­со­ба­ми дум­ки се­ред ві­тчи­зня­но­го по­лі­ти­ку­му, що ста­тус укра­їн­ської мо­ви як дер­жав­ної має стра­те­гі­чну ва­гу й не мо­же бу­ти роз­мін­ною мо­не­тою, пре­дме­том тор­гу з будь-ким із су­сі­дів.

Не так дав­но Укра­ї­на ста­ла по­вер­та­ти своє пи­то­ме мі­сце на ма­пі сві­то­во­го аван­гар­ди­зму, уго­лос і по­всю­дно ка­жу­чи про те, що зна­ні в усьо­му сві­ті Ма­ле­вич, Ар­хи­пен­ко, Ек­стер, Бо­го­ма­зов, Та­тлін і дов­же­ле­зна низ­ка ін­ших — пе­ред­усім укра­їн­ські ми­тці. По­ряд із тим з ар­хів­них па­пок і да­ле­ких по­лиць бі­бліо­тек це ми­сте­цьке яви­ще вер­та­є­ться до укра­їн­ців у по­е­зії та про­зі зга­да­ної до­би. Вер­та­ю­ться Се­мен­ко, Йо­ган­сен, Слі­са­рен­ко, Шку­ру­пій — ва­го­ма ко­гор­та, що тво­рить про­ти­ва­гу Ма­я­ков­сько­му, Єсє­ні­ну, Бло­ку то­що. Оче­ви­дно, да­лі та­ких сю­же­тів бу­де зна­чно біль­ше. Ві­тчи­зня­ну лі­те­ра­ту­ру й куль­ту­ру та­кою, як во­на є, без ім­пер­ської та ра­дян­ської цен­зу­ри, вар­то по­ка­за­ти не ли­ше са­мим укра­їн­цям, а й сві­ту че­рез пе­ре­клад на ни­ні­шню, справ­ді за­галь­но­вжи­ва­ну мо­ву — ан­глій­ську. Як ро­сі­я­ни це зро­би­ли зі сво­ї­ми ав­то­ра­ми, аби бу­ти при­су­тні­ми та ци­то­ва­ни­ми у сві­ті, гра­ю­чи свої куль­тур­но-іде­о­ло­гі­чні ме­ло­дії на вла­сній сур­мі. Ми до­во­лі пі­зно від­кри­ли для се­бе політику м’якої си­ли та куль­тур­ну ди­пло­ма­тію, усві­до­ми­ли, що ко­ли про нас і свою куль­ту­ру не роз­ка­же­мо са­мі, є ті, хто зро­бить це не на на­шу ко­ристь. То­му ство­ри­ти ді­є­ву ін­сти­ту­цію, яка за­йма­ти­ме­ться про­су­ва­н­ням ві­тчи­зня­ної куль­ту­ри за кор­до­ном, той-та­ки Укра­їн­ський ін­сти­тут — це не прим­ха, а стра­те­гі­чна ме­та.

ШИЛО МИЛО НЕ ЗАМІНИТЬ

Не­до­ста­тньо, щоб укра­їн­ською в на­шій кра­ї­ні бу­ла ли­ше ін­те­ле­кту­аль­на елі­та. Так, це по­трі­бна скла­до­ва, про­те якщо по­лі­ти­ки, бі­знес і су­спіль­ство за­га­лом ли­ша­ти­му­ться но­сі­я­ми ра­дян­ських і ро­сій­ських ім­пер­ських сен­ти­мен­тів, мов­ляв, «яку кра­ї­ну зруй­ну­ва­ли!», то в пе­ре­хі­дно­му пос­тко­ло­ні­аль­но­му бо­ло­ті на­ша дер­жа­ва за­гру­зне ще на­дов­го. Си­стем­ний під­хід до деколонізації сто­су­є­ться як сфе­ри ви­со­кої куль­ту­ри, так і сфе­ри ма­со­вої, по­пу­ляр­ної. Ідея не но­ва, її

мо­жна зна­йти і в Єв­ге­на Чи­ка­лен­ка: укра­їн­ська має ста­ти мо­вою всіх про­шар­ків су­спіль­ства — від най­ви­щих до най­ниж­чих. Ва­жли­во, щоб ма­со­вий куль­тур­ний про­дукт, яким по­слу­го­ву­є­ться ві­тчи­зня­ний спо­жи­вач, був укра­ї­но­мов­ним і та­ким, що не під­ва­жує дер­жав­ність за сво­їм сен­сом, а та­кож пе­ре­да­ний до ко­жно­го всі­ма до­сту­пни­ми шля­ха­ми. Ве­ли­кий плюс у то­му, що на по­ли­цях кни­га­рень збіль­шу­є­ться кіль­кість су­ча­сної до­ку­мен­таль­ної про­зи (nonfiction) в укра­їн­ських, а не ро­сій­ських пе­ре­кла­дах, і книж­ки ці де­шев­ші, ніж на­дру­ко­ва­ні в РФ. Ва­жли­во, щоб цей про­цес не обме­жив­ся ли­ше та­ким се­гмен­том і ху­длі­том, а по­ши­рив­ся й на ди­тя­чу, під­лі­тко­ву, ен­ци­кло­пе­ди­чну лі­те­ра­ту­ри, фан­та­сти­ку, лег­ке чти­во та ко­мі­кси.

Не­до­ста­тньо про­сто за­бо­ро­ни­ти вве­зе­н­ня лі­те­ра­ту­ри з кра­ї­ни-агре­со­ра, у якій від­вер­то ви­крив­ле­но істо­ри­чні фа­кти, на­ки­да­но штам­пів і зло­чи­нів, до яких укра­їн­ці не ма­ють жо­дно­го сто­сун­ку. Вар­то від­сте­жу­ва­ти, які сен­си при­но­сить із со­бою ро­сій­ська фан­та­сти­ка, зокре­ма вій­сько­ва, де мо­жна на­ткну­ти­ся на на­зви «По­ле би­тви — Укра­ї­на. Зла­ма­ний три­зу­бець», «Вій­на 2010: укра­їн­ський фронт», і фен­те­зі з на­бо­ром штам­пів і клі­ше про бра­тні на­ро­ди, із яких один рів­ні­ший та силь­ні­ший за ін­ші. Так, усе те сво­го ча­су ма­со­во до нас за­во­зи­ли й чи­та­ли. Якщо ли­ше ви­чи­сти­ти це по­ле й не да­ти ту­ди аль­тер­на­ти­ви кра­щої та ці­ка­ві­шої, то ста­рі про­ду­кти й сен­си по­вер­ну­ться, адже при­ро­да не тер­пить по­ро­жне­чі.

Те са­ме сто­су­є­ться ца­ри­ни по­пу­ляр­них му­зи­чних жан­рів. Ске­пти­ки ка­за­ли, що рок-музика не зву­чить укра­їн­ською, але чи зу­пи­ни­ло це ві­тчи­зня­них ро­ке­рів на шля­ху до здо­бу­т­тя сво­єї ау­ди­то­рії? Ні. Во­ни вже дав­но ча­сти­на куль­тур­но­го укра­їн­сько­го істе­блі­шмен­ту. Зна­чно гір­ша си­ту­а­ція з поп-му­зи­кою в тих укра­їн­ських спів­а­ків, що орі­єн­ту­ва­ли­ся на ро­сій­ський шоу-бі­знес. Так, ни­ні ми від ньо­го від’єд­на­ні. Йо­го ви­ко­нав­ці зде­біль­шо­го не їздять до Укра­ї­ни, як і на­ші до РФ. До то­го ж кво­ти що­до збіль­ше­н­ня ві­тчи­зня­но­го про­ду­кту в ра­діо­е­фі­рі звіль­ни­ли ве­ле­тен­ський про­стір, який по­ви­нен чи­мось за­пов­ню­ва­ти­ся. Ма­є­мо си­ту­а­цію, ко­ли кіль­кість укра­їн­ської рі­зно­фор­ма­тної му­зи­ки мо­ло­дих гур­тів зро­стає та по­чи­на­ють пра­цю­ва­ти ін­тер­нет-ре­сур­си, які це рі­зно­ма­ні­т­тя по­ка­зу­ють, як-от Muzmapa. Але їм по­трі­бно до­по­мог­ти ви­йти і на ра­діо­ка­на­ли, і на ве­ли­кі сце­ни шоу-бі­зу. Не­ло­гі­чно за­мі­ни­ти ро­сій­ську му­зи­ку ли­ше су­то ан­глій­ською чи ста­рим му­зи­чним укра­їн­ським про­ду­ктом, який уже всім і ко­жно­му на­брид. За до­во­лі не­дов­гий пе­рі­од та­кі му­зи­чні про­е­кти, як Onuka та Да­ха­бра­ха, ста­ли впі­зна­ва­ни­ми й ко­то­ва­ни­ми за кор­до­ном. З’яв­ля­ю­ться но­ві по­ко­лі­н­ня са­ме укра­їн­ських поп-ви­ко­нав­ців із зов­сім но­вою, ціл­ком сві­то­во­го рів­ня які­стю зву­ча­н­ня. І тут та­кож дер­жа­ва ма­ла би бу­ти по­слі­дов­ною: тре­ба під­три­му­ва­ти не тіль­ки ві­тчи­зня­ну книж­ку чи осві­ту, на­у­ку, кі­но, а й му­зи­ку. При­найм­ні для то­го, щоб за­пов­ни­ти по­ро­жне­чу, що за­ко­но­мір­но утво­ри­ла­ся, укра­їн­ським про­ду­ктом, який сьо­го­дні в ан­де­гра­ун­ді, а зав­тра мо­же ста­ти мейн­стри­мом не ли­ше в нас, а й у сві­ті. Ам­бі­цій­но? А чом би й ні?

Ро­сій­сько­му бла­тно­му тю­рем­но­му шан­со­ну, який чу­тно в мар­шру­тках і на ав­то­бу­сних зу­пин­ках, у їдаль­нях та де­ше­вих кнай­пах, не про­сто по­трі­бно, а не­об­хі­дно зна­йти аль­тер­на­ти­ву, як і ро­сій­сько­му ре­пу. Річ у тім, що музика, яка ге­ро­ї­зує та фор­мує по­зи­тив­ний образ кри­мі­на­лі­те­ту, кра­ді­їв і вбивць, сут­тє­во під­ва­жує укра­їн­ський куль­тур­ний код, у яко­му став­ле­н­ня до та­ких явищ від­вер­то не­га­тив­не. Це те облич­чя, яким ро­сій­ська най­ниж­ча ма­со­ва музика обер­та­є­ться дов­ко­ла всіх, за­пев­ня­ю­чи, що дер­жа­ва-тюр­ма — це нор­маль­ний стан ре­чей. Реп — це го­стро­со­ці­аль­не ми­сте­цтво, яке ви­ма­гає не­аби­яко­го по­е­ти­чно­го та­лан­ту. Ба­чи­мо си­ту­а­цію, що че­рез брак укра­їн­сько­го ре­пу в нас слу­ха­ють ро­сій­ський, бо ро­зу­мі­ють мо­ву. А во­дно­час всо­ту­ють від­по­від­ні со­ці­аль­ні сен­си й стан­дар­ти. Та­ким чи­ном, ця музика опо­ру обер­та­є­ться про­ти нас, хо­ча за не над­то ти­та­ні­чних зу­силь мо­гла б і гро­ші за­ро­бля­ти, і пра­цю­ва­ти на укра­їн­ську спра­ву. Те са­ме в жан­рі лег­ко­го чти­ва, жі­но­чих ро­ма­нів то­що. Це ве­ле­тен­ський ри­нок, від яко­го не­ро­зум­но від­ма­ху­ва­ти­ся: ця лі­те­ра­ту­ра має бу­ти при­найм­ні укра­їн­ською мо­вою і, в іде­а­лі, укра­їн­ських ав­то­рів.

По­я­ва но­вих ін­сти­ту­цій, як-от Ін­сти­тут кни­ги, Куль­тур­ний фонд, та­кож слу­гу­ють куль­тур­ній деколонізації Укра­ї­ни, змі­ні ра­дян­ської си­сте­ми в куль­ту­рі на но­ву, що фор­му­є­ться. Але тут го­ді спо­ді­ва­ти­ся на зру­ше­н­ня, якщо но­ва фор­ма ли­ши­ться зі ста­рим сен­сом і пра­кти­ка­ми. Твор­чі спіл­ки в їхньо­му ра­дян­сько­му ва­рі­ан­ті по­тре­бу­ють зна­чних і кар­ди­наль­них ре­форм. Те са­ме сто­су­є­ться кі­но­ін­ду­стрії, де змі­ни по­чи­на­ли­ся з бо­роть­би за укра­ї­но­мов­ний пе­ре­клад стрічок. Отой са­мий, «на який ні­хто не при­йде до кі­но­те­а­трів» — твер­дже­н­ня, яке ма­со­во спро­сту­ва­ли гля­да­чі, що від­ві­да­ли по­ка­зи кар­тин «Чер­во­ний», «При­пу­тні», «Стрім­го­лов», «Ме­жа», «Кі­бор­ги», «DZIDZIO Кон­тра­бас» та ін­ші. При­найм­ні то­му, що це кі­но про на­ше сьо­го­де­н­ня. По­слі­дов­ним про­дов­же­н­ням зру­шень у кі­но­ін­ду­стрії має ста­ти про­цес ви­хо­ду су­ча­сних укра­їн­ських стрічок на ши­ро­кі те­ле­е­кра­ни ра­зом зі ство­ре­н­ням су­ча­сних ві­тчи­зня­них се­рі­а­лів, на які, спо­ді­ва­ти­ме­мо­ся, ви­ста­чить не тіль­ки хи­сту ре­жи­се­рів і сце­на­ри­стів, а й фі­нан­со­вої во­лі дер­жа­ви й бі­зне­су. Ко­жен ро­сій­ський про­дукт, хоч як кру­ти, має отри­ма­ти свій укра­їн­ський від­по­від­ник гі­дної яко­сті, тоб­то се­рі­аль­ні пе­ри­пе­тії та хе­пі-енд мо­жуть від­бу­ва­ти­ся не ли­ше десь у Бі­рю­льо­во, Бу­тир­сько­му ра­йо­ні чи на Ру­бльов­ці. Це під­ва­жує ім­пер­ську мо­но­по­лію та по­ро­джує ши­ро­ку куль­тур­ну про­по­зи­цію. По­ряд із цим укра­їн­ський куль­тур­ний про­дукт має пра­гну­ти бу­ти кра­щим за аль­тер­на­ти­ви, хо­ті­ти біль­шо­го. Зокре­ма, увійти на сві­то­вий ри­нок комп’ютер­них та ві­део­і­гор. Хі­ба що лі­ни­вий не знає, що все­світ Ві­дьма­ка ство­ре­но поль­ськи­ми роз­ро­бни­ка­ми за тво­ра­ми поль­сько­го фан­та­ста Ан­жея Са­пков­сько­го. Ця га­лузь роз­ва­жаль­ної ін­ду­стрії спи­ра­є­ться на по­шук хо­ро­ших і ці­ка­вих сю­же­тів та ге­ро­їв, яких зго­дом про­по­нує ма­со­во­му спо­жи­ва­че­ві в усьо­му сві­ті. Чи з’яви­ться та­ка гра, що про­по­ну­ва­ти­ме укра­їн­ських ге­ро­їв і сю­же­ти, — від­кри­те пи­та­н­ня й до­сі.

Від ста­рих куль­тур­них сма­ків і зви­чок лю­ди від­мов­ля­ю­ться важ­ко й май­же ні­ко­ли, якщо не ма­ють про­по­зи­ції на­то­мість. То­му де­ко­ло­ні­за­ція укра­їн­сько­го куль­тур­но­го про­сто­ру по­ля­гає не ли­ше в подоланні та максимальному нівелюванні впли­ву ро­сій­ської куль­ту­ри, а й у під­трим­ці та проштовхуванні ві­тчи­зня­но­го про­ду­кту, ті­єї необхідної, мов по­ві­тря, аль­тер­на­ти­ви. Не менш які­сної, не менш ви­со­кої, не менш мо­дної та кльо­вої. Це спра­ва дер­жа­ви, а не су­то гро­мад­сько­го се­кто­ру та по­оди­но­ких ен­ту­зі­а­стів. Бо не мо­же ввійти до Єв­ро­пи кра­ї­на з ре­фор­мо­ва­ни­ми за су­ча­сни­ми мір­ка­ми еко­но­мі­кою та пра­вом, але з ри­гі­дною пост­ра­дян­ською куль­ту­рою. Ті­єю са­мою, із якої ви­ро­ста­ють по­лі­ти­чні рі­ше­н­ня.

ТО­МУ ДЕ­КО­ЛО­НІ­ЗА­ЦІЯ УКРА­ЇН­СЬКО­ГО КУЛЬ­ТУР­НО­ГО ПРО­СТО­РУ ПО­ЛЯ­ГАЄ НЕ ЛИ­ШЕ В ПОДОЛАННІ ТА МАКСИМАЛЬНОМУ НІВЕЛЮВАННІ ВПЛИ­ВУ РО­СІЙ­СЬКОЇ КУЛЬ­ТУ­РИ, А Й У ПІД­ТРИМ­ЦІ ТА ПРОШТОВХУВАННІ ВІ­ТЧИ­ЗНЯ­НО­ГО ПРО­ДУ­КТУ, ТІ­ЄЇ НЕОБХІДНОЇ, МОВ ПО­ВІ­ТРЯ, АЛЬ­ТЕР­НА­ТИ­ВИ

Кі­но своє, ге­рої не чу­жі. Які­сне су­ча­сне укра­їн­ське кі­но з істо­рі­я­ми про са­мих се­бе — ва­го­ме зна­ря­д­дя де­ко­му­ні­за­ції та деколонізації

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.